Провадження № 22-ц/803/1760/26 Справа № 215/7711/25 Суддя у 1-й інстанції - Коноваленко М. І. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
13 січня 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 215/7711/25
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач Приватне акціонерне товариство «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 вересня 2025 року, яке ухвалено суддею Коноваленко М.І. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 30 вересня 2025 року,
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я внаслідок виконання трудових обов'язків.
Позовна заява мотивована тим, на позивач працював на ПрАТ «ЦГЗК» з 06 квітня 1999 року по 02 липня 2001 року електрозварником дільниці аспірації та пилогазовентиляції, з 13 жовтня 2021 року по 05 вересня 2024 року прохідником нарізної дільниці № 5 шахти імені Колачевського (всього на підприємстві відповідача в шкідливих умовах працював 5 років 1 місяць 21 день).
Позивач отримав хронічні професійні захворювання: - радикулопатія попереково-крижова L4, L5, S1 з помірно вираженими статико-динамічними порушеннями, стійким больовим та м'язові-тонічним синдромами, нейродистрофією у вигляді остеоартрозу у поєднанні з пері артрозом колінних суглобів ПФ першого ступеня; - вібраційна хвороба другої стадії від дії локальної вібрації: синдром вегетативно-сенсорної полінейропатії верхніх кінцівок з вазомоторно-трофічними порушеннями на кистях, двобічним плечолопатковим пері артрозом (ПФ другого ступеня), деформуючим остеоартрозом у поєднанні з періартрозом ліктьових суглобів (ПФ першого-другого ступеня); - хронічний (пиловий) бронхіт першої стадії, нерізко виражений пневмофіброз, легенева недостатність першого ступеня, які, відповідно до акту розслідування від 09 липня 2025 року, виникли з вини роботодавця.
Згідно витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 125/25/1486/В від 28 серпня 2025 року первинно позивачу було встановлено третю групу інвалідності та 65% втрата професійної працездатності з датою повторного переогляду 01 вересня 2026 року. Протипоказана важка фізична праця, тривала хода, переохолодження.
Позивач вважає, що йому не було забезпечено безпечних умов праці, він втратив працездатність, виконуючи певний час роботи в напружених та шкідливих умовах праці. Виходячи з характеру захворювань, позивач має скарги на стійкий біль та обмеження рухів у поперековому відділі хребта з іррадіацією в кінцівки, порушену ходу, біль в плечових, ліктьових і колінних суглобах, обмеження рухів та хрускіт в них, заніміння кінцівок, побіління рук на холоді, головний біль, запаморочення, швидка втомлюваність, порушення сну, задишка при незначному фізичному навантаженні, сухий, приступоподібний кашель, переважно вранці. Виходячи з характеру захворювань позивач неодноразово знаходився на лікуванні. Значну частину часу він витрачає на підтримання свого здоров'я, що порушує його нормальні життєві зв'язки, і це додає йому ще більшого морального пригнічення та призводить до постійних переживань. Вважає, що шкода завдана не тільки йому особисто, а і його сім'ї. Через погіршення стану здоров'я не може матеріально забезпечувати свою сім'ю як раніше, і навпаки - сам потребує фізичної та моральної допомоги від своїх близьких.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь 250 000 грн моральної шкоди, у зв'язку з отриманим професійним захворюванням на виробництві, стійкою втратою професійної працездатності.
Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 вересня 2025 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 150 000 гривень, без стягнення податків та обов'язкових платежів.
Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь держави судовий збір в розмірі 1 500 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі відповідач ПрАТ «ЦГЗК» ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПрАТ «ЦГЗК» про відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповноту рішення, необ'єктивне з'ясування обставин справи, що мають значення для справи.
На думку відповідача, позивач свідомо прийняв запропоновані умови праці і усвідомлював можливість ушкодження його здоров'я. Позивач був обізнаний про свій стан здоров'я, однак, не повідомляв про це роботодавця протягом тривалого часу, продовжуючи виконувати роботу в шкідливих умовах праці. За таких обставин, відповідач вважає, що в його діях відсутня протиправна поведінка, оскільки, відсутній причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та отриманням позивачем професійного захворювання, а тому підстави для покладення обов'язку з відшкодування моральної шкоди на підприємство відсутні.
Зазначає, що факт заподіяння моральних страждань не підтверджений достовірними доказами, а розмір моральної шкоди визначено без врахування конкретних обставин справи, засад розумності, виваженості й справедливості.
Розмір відшкодування не відповідає усталеній судовій практиці судів першої та апеляційної інстанцій.
Також вказує, що якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ЦПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ПрАТ «ЦГЗК» - адвоката Рабко Т.О., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що з 06 квітня 1999 року по 02 липня 2001 року позивач працював на ПрАТ «ЦГЗК» електрозварником дільниці аспірації та пилогазовентиляції, з 13 жовтня 2021 року по 05 вересня 2024 року - прохідником нарізної дільниці №5 шахти імені Колачевського (а.с.23-37).
Працюючи в підземних умовах шахти імені Колачевського з 13 жовтня 2021 року по 05 вересня 2024 року прохідником, виконував весь комплекс гірничих робіт з проходження гірничих виробок, кріплення та очисного виймання корисних копалин. В підземних умовах шахти не завжди була можливість використовувати засоби малої механізації для переміщення бурового інструменту внаслідок обмеження робочого простору, перешкоджаючого їх застосуванню, через що виконувані роботи характеризувалися фізичним перевантаженням. Через недосконалість технологічного устаткування та технології підземного видобутку руди, мавши місце порушень систем вентиляції, пилоподавлення та режимів експлуатації гірничошахтного устаткування, протягом тривалої дії підпадав під вплив підвищених параметрів пилу переважно фіброгенної дії у повітрі робочої зони та виробничої локальної вібрації. Також, зазнавав впливу аналогічних шкідливих факторів виробничого середовища та трудового процесу, працюючи: - з 06 квітня 1999 року по 02 липня 2001 року електрозварником на ВАТ «ЦГЗК», з 05 липня 2001 року по 27 жовтня 2003 року, з 02 лютого 2004 року по 15 лютого 2017 року учнем прохідника, прохідником, кріпильником, гірником очисного забою на ПАТ «Кривбасзалізрудком». Обставини за яких позивач отримав хронічні професійні захворювання підтверджується п.17 акта розслідування хронічного професійного захворювання (а.с.46).
Згідно акту розслідування хронічного професійного захворювання від 09 липня 2025 року, позивачу ОСОБА_1 встановлено хронічні професійні захворювання: - радикулопатія попереково-крижова L4, L5, S1 з помірно вираженими статико-динамічними порушеннями, стійким больовим та м'язові-тонічним синдромами, нейродистрофією у вигляді остеоартрозу у поєднанні з пері артрозом колінних суглобів ПФ першого ступеня; - вібраційна хвороба другої стадії від дії локальної вібрації: синдром вегетативно-сенсорної полінейропатії верхніх кінцівок з вазомоторно-трофічними порушеннями на кистях, двобічним плечолопатковим пері артрозом (ПФ другого ступеня), деформуючим остеоартрозом у поєднанні з періартрозом ліктьових суглобів (ПФ першого-другого ступеня); - хронічний (пиловий) бронхіт першої стадії, нерізко виражений пневмофіброз, легенева недостатність першого ступеня (а.с.43-48).
Позивачу вперше встановлено 65% втрати професійної працездатності (25% радикулопатія, 30% вібраційна хвороба, 10% хронічний (пиловий) бронхіт) та третю групу інвалідності з 28 серпня 2025 року з наступним переоглядом 01 вересня 2026 року, згідно витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 125/25/1486/В від 28 серпня 2025 року (а.с.64-67).
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних ОСОБА_1 виходив з того, що між сторонами склалися трудові правовідносини, оскільки професійні захворювання, отримані останнім, зокрема, під час виконання ним трудових обов'язків на підприємстві відповідача, тому ПрАТ «ЦГЗК» зобов'язане відшкодувати спричинену втратою здоров'я моральну шкоду, правові підстави для стягнення якої визначені статтями 153, 237-1 КЗпП України.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на нступне.
Статтею 3 Конституції України передбачається, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України передбачають, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до положень статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України, суд під час ухвалення рішення, серед інших питань, вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в пунктах 1 - 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров'я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці», КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Оскільки позивачу висновком МСЕК встановлено з 28 серпня 2025 року 65 % втрати професійної працездатності, встановлено наявність пошкодження його здоров'я на виробництві, що надало позивачу право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2008 від 08.10.2008 року та ст.ст. 153, 237-1 КЗпП України.
Відповідно до ч. 2 ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.
У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров'ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров'ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров'я.
Частиною першої ст. 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно акту розслідування хронічного професійного захворювання від 09 липня 2025 року, позивачу ОСОБА_1 встановлено хронічні професійні захворювання: - радикулопатія попереково-крижова L4, L5, S1 з помірно вираженими статико-динамічними порушеннями, стійким больовим та м'язові-тонічним синдромами, нейродистрофією у вигляді остеоартрозу у поєднанні з пері артрозом колінних суглобів ПФ першого ступеня; - вібраційна хвороба другої стадії від дії локальної вібрації: синдром вегетативно-сенсорної полінейропатії верхніх кінцівок з вазомоторно-трофічними порушеннями на кистях, двобічним плечолопатковим пері артрозом (ПФ другого ступеня), деформуючим остеоартрозом у поєднанні з періартрозом ліктьових суглобів (ПФ першого-другого ступеня); - хронічний (пиловий) бронхіт першої стадії, нерізко виражений пневмофіброз, легенева недостатність першого ступеня (а.с.43-48).
Позивач працював на підприємстві відповідача в умовах впливу шкідливих факторів 5 років 1 місяць 21 день.
Отже, роботодавець ПрАТ «ЦГЗК» під час роботи позивача, допустив перевищення гранично допустимого рівня концентрації небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища, що є порушенням ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці».
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що професійні захворювання позивача, яке завдає йому фізичного болю та душевних страждань, виникли з вини ПрАТ «ЦГЗК» яким не було виконано вимоги законодавства щодо створення на робочому місці працівника умов праці відповідно до нормативно-правових актів.
Таким чином, судом вірно встановлено порушення ПрАТ «ЦГЗК» норм трудового законодавства в період праці позивача на підприємстві відповідача, що призвело до виникнення у позивача професійних захворювань, а тому саме на роботодавця покладається обов'язок з відшкодування завданої моральної шкоди.
Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 150 000 грн, суд виходив з обставин отримання шкоди позивачем, період праці позивача на підприємстві відповідача, наявності фізичних та душевних страждань, їх тривалість, істотність вимушених змін у способі життя позивача, зменшення обсягу трудової діяльності, необхідність проходження курсу лікування, обмеження життєвої активності позивача і необхідності додаткових зусиль для організації свого життя, неможливість відновлення попереднього стану та відсоток втрати ним професійної працездатності.
Такий висновок суду першої інстанції є правильним, відповідає обставинам справи та нормам закону.
Відповідно до ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров'ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров'ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров'я.
Згідно з частинами першою та третьою статті 13 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
Відповідно до вимог ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці.
Згода позивача на працю в тяжких умовах праці, не знімає обов'язку та відповідальності з відповідача за забезпечення належних умов праці.
Статтею 160 КЗпП України передбачено, що постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власника.
Стаття 173 КЗпП України передбачає, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
В даному випадку професійне захворювання пов'язане з виконанням робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах, тому відповідальність по відшкодуванню моральної шкоди покладається на роботодавця (підприємство).
У відповідності до статті 4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в області охорони праці, базується; зокрема, на принципах пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань.
Відповідно до частини другої статті 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, редакція якої діяла на час виникнення правовідносин, власник або уповноважений ним орган повинен відшкодувати заподіяну моральну шкоду працівнику, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Нормою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до висновку МСЕК позивачу первинно встановлено 65 % втрати професійної працездатності в зв'язку з професійними захворюваннями, - з наступним переоглядом.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність належними та допустимими доказами факту спричинення працівникові ушкодження його здоров'я, що виражається у стійкій втраті ним працездатності, встановленні групи інвалідності, та обґрунтованості відшкодування моральної шкоди.
Суд першої інстанції правильно визнав, що позивачу була заподіяна моральна шкода, так як порушено та порушуються його нормальні життєві зв'язки, він позбавлений можливості реалізовувати свої звички та бажання, оскільки постійно виникають складнощі у зв'язку з загальною слабкістю, втомою, болями.
Позивач не може повернутися до повноцінного образу життя, відчуває фізичні страждання, фізичну біль, обумовлену важкістю самопочуття та особливостями лікування, психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, у почуттях страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів.
Все це постійно і негативно позначається на його душевному та фізичному стані.
Вказаний висновок суду відповідає положенням ст. 23 ЦК України та рішенню Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року № 1-9рп./2004, згідно з яким ушкодження здоров'я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов'язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричиняють йому моральні і фізичні страждання.
У зв'язку з вищевикладеним, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про необґрунтованість розміру моральної шкоди.
Доводи апеляційної скарги про те, що якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу, колегією суддів відхиляються з наступних підстав.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що, відповідно до пункту «а» підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 16 січня 2020 року № 466 ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», який набрав чинності 23 травня 2020 року, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров'ю, а також відшкодувань моральної шкоди в розмірі, визначеному рішенням суду, але не вище чотирикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, або в розмірі, визначеному законом.
Тобто, чинним податковим законодавством передбачено, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподаткованого доходу платника податку, відповідно підлягають оподаткування, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров'ю.
Аналогічний правовий висновок викладено й у постанові Верховного Суду від 21 червня 2022 року у справі № 599/645/21.
Як вбачається з матеріалів справи, в даному випадку мова йде про суми відшкодування збитків, завданих платнику податків внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров'ю, отже вищевказані зміни не поширюються на оподаткування сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров'ю.
Не приймаються колегією суддів й доводи апеляційної скарги відповідача про те, що ПрАТ «ЦГЗК» зверталося з даного питання до Державної податкової служби України, яка в індивідуальній податковій консультації від 03 вересня 2021 року роз'яснила, що у випадку, коли за рішенням суду сума відшкодування моральної шкоди, спричиненої життю та здоров'ю, більша, аніж 4-х кратний мінімальний розмірі заробітної плати, то це є доходом, який підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб та військовим збором.
Так, порядок надання індивідуальних податкових консультацій регламентовано розділом 3 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VІ зі змінами та доповненнями.
Індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.
Надаючи податкову консультацію, контролюючий орган не встановлює (змінює чи припиняє) відповідну норму законодавства, а лише надає роз'яснення щодо практичного її застосування.
Метою податкової консультації є викладення (роз'яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування.
Разом із тим, податкова консультація обов'язково повинна містити опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, вказаних у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства.
Як вбачається з матеріалів справи, Державною податковою службою України надано ПрАТ «ЦГЗК» податкову консультацію щодо оподаткування податком на доходи з фізичних осіб та військовим збором суми моральної шкоди, яка виплачується за рішенням суду, що не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки, у даному випадку, як вже зазначено вище, спір стосується про суми відшкодування збитків, завданих платнику податків внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров'ю.
Посилання відповідача в апеляційній скарзі на судову практику районних та апеляційних судів в аналогічних справах, колегія суддів не бере до уваги, оскільки частиною 4 статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На підставі наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку, що фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Відповідно до частини 3 статі 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як ціна позову складає 250 000 грн, що менше двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст.ст.367, ч.1 ст.369, ст.374, ст.375, ст.ст.381, 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» - залишити без задоволення.
Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 30 вересня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Повне судове рішення складено 13 січня 2026 року.
Головуючий:
Судді: