13 січня 2026 року
м. Київ
справа № 161/6463/24
провадження № 51-4771 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційні скарги засудженої ОСОБА_4 та її захисника ОСОБА_5 на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2025 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року в кримінальному провадженнівнесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023030580002795, по обвинуваченню
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Ровеньки Луганської області, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимої,
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м. Ровеньки Луганської області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України),
встановив:
За вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2025 року ОСОБА_4 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України та призначено їй покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 71, ч. 1 ст. 72 КК України, за сукупністю вироків, до покарання, призначеного за цим вироком, частково приєднано невідбуте покарання за вироком Волинського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року та остаточно призначено ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 2 місяці.
ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 71, ч. 1 ст. 72 КК України, за сукупністю вироків, до покарання, призначеного за даним вироком, частково приєднано невідбуте покарання за вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 15 серпня 2022 року та остаточно призначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 2 місяці. Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження та речових доказів.
Відповідно до обставин, детально наведених у вироку суду, ОСОБА_4 , за попередньою змовою з ОСОБА_6 , весною 2023 року, більш точної дати та часу органом досудового розслідування не встановлено, домовились про заволодіння грошовими коштами потерпілого ОСОБА_7 , з яким ОСОБА_4 познайомилася у соціальній мережі «Фейсбук», шляхом обману та зловживання його довірою.
Так, обвинувачена ОСОБА_4 , повторно, перебуваючи у приміщенні ДУ «Луцький слідчий ізолятор», що за адресою: м. Луцьк, вул. Нестора Бурчака, 3, використовуючи мобільний телефон, умисно, з метою заволодіння грошовими коштами потерпілого ОСОБА_7 , за попередньою змовою із ОСОБА_6 , шляхом зловживання довірою ОСОБА_7 та обману останнього, що виразилось у повідомленні завідомо неправдивої інформації про обставини, які ніби-то відбуваються та у зв'язку із чим, ОСОБА_4 потребує коштів, у період з 15 червня 2023 року по 11 серпня 2023 року заволоділа грошовими коштами потерпілого ОСОБА_7 у загальному розмірі 25 000 грн., які останній перерахував з своєї банківської картки на банківські картки, надані ОСОБА_4 . Тим самим останні спричинили потерпілому ОСОБА_7 майнової шкоди на вищевказану суму.
Волинський апеляційний суд ухвалою від 01 жовтня 2025 року апеляційні скарги захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_5 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_4 залишив без задоволення, а вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2025 року - без змін.
У касаційних скаргах засуджена ОСОБА_4 та її захисник ОСОБА_5 , посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженої, просять призначити ОСОБА_4 більш м'яке покарання.
На обґрунтування доводів поданих касаційних скарг зазначають, що суди, призначаючи покарання ОСОБА_4 , яке є занадто суворим, не взяли до уваги той факт, що остання свою вину у вчиненому кримінальному правопорушенні визнала повністю, щиро розкаялася, активно сприяла розкриттю злочину, а також позицію потерпілого, який до його підзахисної претензій не має. Посилаються на те, що суди не правильно застосували приписи ст. 71 КК України, оскільки ОСОБА_4 розпочала вчинення цього кримінального правопорушення 15 червня 2023 року до моменту винесення вироку Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2023 року та завершила його вчинення 11 серпня 2023 року до постановлення вироку Волинського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року, яким скасовано вказаний вирок суду першої інстанції від 16 червня 2023 року. Отже, на переконання касаторів, у цьому випадку ОСОБА_4 необхідно призначити максимально можливе покарання із застосуванням ст. 70 КК України, яке не може бути більше ніж позбавлення волі на строк 3 роки.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Перевіривши доводи касаційних скарг засудженої та захисника, а також копії судових рішень, колегія суддів не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з мотивів, наведених у скаргах.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Висновки суду першої інстанції щодо визнання винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України, та правильності кваліфікації її дій, а також стосовно ОСОБА_6 у касаційному порядку не оспорюються.
Оцінюючи обґрунтованість доводів касаційних скарг, які є аналогічними доводам апеляційної скарги сторони захисту, та яким апеляційний суд дав належну оцінку під час апеляційного розгляду, Суд враховує наступне.
Положеннями ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Нормою ч. 3 ст. 65 КК України передбачено, що підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинене кримінальне правопорушення, визначаються ст. 69 КК України.
Статті 65-75 КК України є кримінально-правовими нормами, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, а також звільнення від покарання та його відбування.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Разом із тим, як уже зазначалось раніше, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені змістом статей 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Як вбачається із долучених до касаційних скарг копій судових рішень, суд першої інстанції, дослідив докази у справі в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, та призначаючи ОСОБА_4 покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке у відповідності до ст. 12 КК України, відноситься до категорії не тяжкого злочину, а також дані про особу обвинуваченої, зокрема її вік, те, що остання має на утриманні двоє неповнолітніх дітей (які проживають разом з її матір'ю на тимчасово окупованій території України), на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, раніше притягувалася до кримінальної відповідальності за вчинення аналогічних умисних корисливих злочинів, відбувала реальні міри покарання, та вчинила інкриміноване їй кримінальне правопорушення перебуваючи у ДУ «Луцький слідчий ізолятор».
Крім того, місцевий суд урахував обставину, яка пом'якшує покарання, у виді щирого каяття, в також встановив відсутність обставин, які відповідно до ст. 67 КК України обтяжують покарання.
За наслідками судового розгляду, апеляційний суд в оскаржуваному рішенні зазначив, що місцевий суд призначаючи ОСОБА_4 покарання, взяв до уваги і особу потерпілого, який є військовослужбовцем та наразі несе службу у лавах ЗСУ, а також його заяву, в якій останній повідомив, що шкода йому не відшкодована, будь-які претензії до обвинувачених відсутні, на їх суворому покаранні не наполягав.
Тож, урахувавши викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що місцевий суд вірно призначив ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі у межах, встановлених санкцією ч. 2 ст. 190 КК України, яке відповідає вимогам статей 50, 65 КК України, за своїм видом та розміром є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження нових злочинів.
Варто зауважити, що думка потерпілого щодо визначення обвинуваченій виду та розміру покарання не є процесуальною вимогою, а думкою, яка може бути врахована в сукупності з іншими обставинами, однак не є вирішальною та не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень.
Щодо доводів касаційних скарг сторони захисту про те, що суди, призначаючи покарання ОСОБА_4 , не правильно застосували приписи ст. 71 КК України
Засуджена та захисник обґрунтовують вказане тим, що ОСОБА_4 розпочала вчинення інкримінованого їй кримінального правопорушення 15 червня 2023 року до моменту винесення вироку Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2023 року щодо неї в іншому кримінальному провадженні та завершила його вчинення 11 серпня 2023 року до постановлення вироку Волинського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року, яким у подальшому було скасовано вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2023 року. Сторона захисту вважає, що у цьому випадку ОСОБА_4 необхідно призначити покарання із застосуванням ст. 70 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Так, відповідно до вимог ст. 71 КК України, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Зазначена вимога має імперативний характер і унеможливлює (за умови встановлення судом таких обставин) будь-який інший порядок та правила призначення остаточного покарання.
Для застосування закріплених у ч. 1 ст. 71 КК України правил призначення покарання за сукупністю вироків законодавець визначає сукупність двох обов'язкових умов, що мають бути встановлені в їх нерозривній єдності:
- перша з яких стосується моменту вчинення кримінального правопорушення засудженим - «після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання» за попереднім вироком;
- друга - наявності невідбутої частини покарання (основного та/або додаткового) за попереднім вироком на момент, визначений у ч. 1 ст. 71 КК України, - момент призначення судом покарання за новим вироком.
Відсутність хоча б однієї з указаних умов виключає можливість застосування положень ч. 1 ст. 71 КК України під час вирішення питання про призначення покарання за новим вироком.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 КПК України судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку.
Частиною 1 ст. 371 КПК України встановлено, що суд ухвалює вирок іменем України безпосередньо після закінчення судового розгляду.
В той же час у ст. 71 КК України застосовується термін «після постановлення вироку», а не «після набрання вироком законної сили».
Як убачається з оскаржуваної ухвали суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_4 своїми умисними діями, які виразилися у заволодінні чужим майном (грошовими коштами потерпілого) шляхом обману та зловживання довірою (шахрайство), вчиненими повторно, за попередньою змовою групою осіб, вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 190 КК України у період з 15 червня 2023 року по 11 серпня 2023 року.
Разом з тим, згідно з вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2023 року ОСОБА_4 було засуджено за ч. 2 ст. 190 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, який скасовано вироком Волинського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року в частині призначеного покарання, та ОСОБА_4 засуджено із застосуванням ч. 4 ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Згідно з висновком об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 01 червня 2020 року, що міститься в постанові (справа № 766/39/17), під час визначення того, які з правил призначення остаточного покарання (за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків) підлягають застосуванню за наявності іншого обвинувального вироку (вироків) щодо цієї ж особи, необхідно керуватися саме часом постановлення попереднього вироку, а не часом набрання ним законної сили:
а) якщо злочин (злочини), за який (які) засуджено особу в цьому кримінальному провадженні, було вчинено до постановлення попереднього вироку, то остаточне покарання призначається за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК України (за сукупністю злочинів);
б) якщо злочин (злочини), за який (які) засуджено особу в цьому кримінальному провадженні було вчинено після постановлення попереднього вироку, але до повного відбуття покарання, то остаточне покарання призначається за правилами, передбаченими ст. 71 КК України (за сукупністю вироків).
Разом з тим, скасування судом апеляційної інстанції такого попереднього вироку в частині покарання з підстав неправильного звільнення від відбування покарання або у зв'язку з необхідністю призначити більш суворе покарання не перешкоджає застосуванню ст. 71 КК України, оскільки в такому разі апеляційний суд не спростовує висновків суду першої інстанції щодо винуватості особи у вчиненні злочину і не скасовує вироку в цій частині, а, навпаки, посилює покарання чи вказує на необхідність його відбування реально.
Тож, враховуючи той факт, що ОСОБА_4 вчинила продовжуваний злочин, який вважається закінченим 11 серпня 2023 року, тобто після постановлення Луцьким міськрайонним судом Волинської області вироку від 16 червня 2023 року, суди призначаючи їй покарання, обґрунтовано застосували норми ст. 71 КК України.
Отже, доводи засудженої та захисника в цій частині не є слушними.
Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив посилання й інші доводи, викладені стороною захисту в апеляційній скарзі та, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку суду першої інстанції, вмотивовано відмовив у їх задоволенні, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення.
У зв'язку з тим, що в касаційних скаргах засудженої ОСОБА_4 та її захисника відсутнє таке обґрунтування необхідності призначення ОСОБА_4 менш суворого покарання, яке б вказувало на істотну диспропорцію між визначеним судом покаранням та вчиненими злочинними діями, Суд вважає, що призначене засудженій покарання, не порушує загальних засад призначення покарання, встановлених КК України, відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, та не виходить за межі дискреційних повноважень суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування.
Отже, касаційні скарги засудженої ОСОБА_4 та її захисника ОСОБА_5 не містять конкретного обґрунтування неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженої, які перешкодили чи могли перешкодити судам першої та апеляційної інстанції ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення при розгляді кримінального провадження з огляду на положення статей 413, 414 КПК України, а відтак й необхідності зміни або скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК України.
Ухвала суду апеляційної інстанції є вмотивованою та відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
Тож, оскільки з касаційних скарг засудженої та її захисника, а також копій судових рішень не вбачається підстав для задоволення касаційної скарги, згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
На підставі викладеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
У відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами засудженої ОСОБА_4 та її захисника ОСОБА_5 на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 травня 2025 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 01 жовтня 2025 року стосовно ОСОБА_4 відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3