12 січня 2026 року
м. Київ
справа № 642/716/22
провадження № 61-2958св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , на рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року у складі судді Шаповал Т. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Карпушина Г. Л., Бутенко С. Б., Обідіної О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позовну заяву обґрунтував тим, що 24 вересня 2009 року між його матір'ю ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого та з урахуванням договорів про внесення змін до договору позики грошей №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, ОСОБА_2 отримала в позику грошові кошти у сумі 189 000,00 грн, що на момент укладення договору позики було еквівалентно 17 800,00 євро за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) та зобов'язувалась повернути позику до 30 листопада 2013 року. В рахунок забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 24 квітня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого, іпотекодавець передала в іпотеку іпотекодержателю належний їй на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . На час укладення цього договору та договорів про внесення змін до договору іпотеки була надана згода чоловіка іпотекодавця - ОСОБА_3 .
Вказував, що 16 вересня 2015 року ОСОБА_2 склала розписку про те, що вона визнає заборгованість перед ОСОБА_5 за договором позики від 24 квітня 2009 року з врахуванням додатків, яка станом на 01 вересня 2015 року складає 17 800 євро, що еквівалентно 435 000,00 грн.
Зазначав, що 04 лютого 2015 року ОСОБА_5 направила на адресу ОСОБА_2 вимогу від 03 лютого 2015 року про усунення порушень та виконання порушених зобов'язань за договором позики. У зв'язку із невиконанням зобов'язань ОСОБА_2 за договором позики, ОСОБА_5 18 березня 2016 року звернулась до Ленінського районного суду міста Харкова з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просила суд в рахунок погашення заборгованості за договором позики звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на вказане домоволодіння, припинити право власності відповідачки ОСОБА_2 на це домоволодіння. Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року у справі № 642/1455/16 позовні вимоги ОСОБА_5 були задоволені. 10 березня 2017 року рішення Ленінського районного суду м. Харкова виконано право власності на спірний будинок, було зареєстровано за ОСОБА_5 .
Наголошував на тому, що ІНФОРМАЦІЯ_1 його мати ОСОБА_5 померла, і він як її син є єдиним спадкоємцем, який у складі спадщини отримав спірний будинок.
Вказував на те, що постановою Харківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у справі № 642/1455/16 апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, заочне рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року скасовано, прийняте нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено. ОСОБА_2 було подано до суду заяву про поворот виконання заочного рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року. Ухвалою Ленінського районного суду м. Харків 26 квітня 2021 року допущено поворот виконання заочного рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року у справі № 642/1455/16, шляхом відновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями, за адресою: АДРЕСА_1 , та скасування запису про державну реєстрацію права власності за ним.
З огляду на наведене, а також те, що боргові зобов'язання за договором позики від 24 вересня 2009 року ОСОБА_2 не виконала, звернення стягнення на предмет іпотеки не відбулося, іпотека є чинною, просив суд визнати за ним набуття після смерті його матері ОСОБА_5 прав і обов'язків позикодавця за договором позики, укладеним 24 квітня 2009 року між ОСОБА_5 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник), з урахуванням договорів про внесення змін до договору позики грошей №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6; визнати за ним набуття після смерті його матері ОСОБА_5 права і обов'язки іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним 24 квітня 2009 року між ОСОБА_5 (іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (іпотекодавець), посвідченим приватним нотаріус Харківського міського нотаріального округу Олійник Н. М., зареєстрований в реєстрі за № 178, з урахуванням договорів №№ 1, 2, 3, 4, 5 про внесення змін до договору іпотеки; в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 у розмірі 678 863,32 грн перед ним, як правонаступником ОСОБА_5 , за договором позики, з урахуванням договорів про внесення змін до договору позики, звернути стягнення на предмет іпотеки житловий будинок з надвірними будівлями літ. «А-1», шл/бл, цегла, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу предмета іпотеки на електронному аукціоні у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; вирішити питання судових витрат та витрат на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 у розмірі 678 863,32 грн перед ОСОБА_1 , як правонаступником ОСОБА_5 , за договором позики, укладеним 24 квітня 2009 року між ОСОБА_5 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник), з урахуванням договорів про внесення змін до договору позики грошей № № 1, 2, 3, 4, 5, 6, звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з надвірними будівлями - літ. «А-1», шл/бл, цегла, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 295620163101), шляхом продажу предмета іпотеки на електронному аукціоні у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат та витрат на правову допомогу.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що оскільки відповідачка ОСОБА_2 тривалий час не виконує умов договору позики від 24 квітня 2009 року і у неї наявна заборгованість у розмірі 678 863,32 грн, позивач набув прав кредитора у порядку спадкування та не пропустив позовну давність звернення до суду, то є підстави для захисту порушених прав позивача шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Водночас відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині набуття ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5 прав та обов'язків позикодавця та іпотекодавця, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 відповідно до чинного законодавства, успадкував після смерті ОСОБА_5 всі права та обов'язки за договором позики та іпотеки, а тому підстави для визнання за ним таких прав в судовому порядку відсутні.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діяв представник ОСОБА_4 , залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстав для його скасування з мотивів, викладених у апеляційній скарзі немає.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
09 березня 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 2-431/11, від 22 лютого 2022 року у справі № 755/5440/18, від 26 січня 2022 року у справі № 442/7773/17, від 11 листопада 2020 року у справі № 204/4089/15-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 715/1200/17 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Крім того, заявниця вказує на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування статей 608, 1219 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- проігнорували, що зобов'язання заявниці відповідно до договору позики існувало виключно перед покійним іпотекодержателем ОСОБА_5 і договір позики не передбачав можливість заміни сторони у зобов'язанні;
- не врахували, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 1219 ЦК України права особи як кредитора не входять до складу спадщини;
- не звернули увагу на те, що жоден суд не розглядав питання про стягнення із заявниці суми боргу за договором позики, а іпотека має лише похідний характер за основним договором;
- проігнорували, що позивач не надав жодного документа у належній нотаріальній формі, який б свідчив про наявність у нього статусу іпотекодержателя та про факт реєстрації за ним таких прав;
- безпідставно послались на заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 червня 2016 року у справі № 642/1455/16 про звернення стягнення на предмет іпотеки на користь покійної ОСОБА_5 , оскільки таке судове рішення було скасовано;
- проігнорували, що позовна давність на стягнення суми боргу за договором позики від 24 квітня 2009 року сплинула;
- не звернули увагу на розмір зобов'язань заявниці, які забезпечені іпотекою;
- застосували статтю 41 Закону України «Про іпотеку» у період дії воєнного стану в Україні без урахуванням вимог пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку»;
- не врахували, що позивач як спадкоємець ОСОБА_5 звернувся до суду з пропуском позовної давності, оскільки відлік такого строку розпочався ще з 23 березня 2016 року;
- не надалиналежну оцінку всім доводам і аргументам заявниці, тощо.
Також у касаційній скарзі зазначено про те, що судове засіданняКиївського районного суду м. Полтави 02 жовтня 2024 року, яке проведено за участі представника позивача, але без участі відповідачів та їх представників, закінчено виходом суду до нарадчної кімнати для ухвалення рішення, тобто без фактичного проголошення такого рішення суду, навіть скороченого (вступної та резолютивної частин).
Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_2 виклала клопотання про поновлення їй строку на касаційне оскарження рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року, постанови Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року, а також клопотання про зупинення виконання оскаржуваного рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року.
25 квітня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла представник Тарасенко Д. Ю. , через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 ,в якому зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Також у вказаному відзиві ОСОБА_1 , просить Верховний Суд стягнути із відповідачів на його користь понесені ним витрати на послуги адвоката з представництва його інтересів в суді касаційної інстанції у сумі 5 000,00 грн.
29 квітня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла представник Тарасенко Д. Ю. , через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду клопотання про долучення до матеріалів справи доказів оплати витрат на правову допомогу та документів на підтвердження відправлення копії відзиву.
24 травня 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду клопотання про зупинення виконання рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
02 червня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла представник Тарасенко Д. Ю. , через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заперечення на повторне клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року.
Межі касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оскільки касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , не містить доводів щодо оскарження рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року в частині щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 і щодо розподілу судами судових витрат у справі, то оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині Верховним Судом не переглядаються.
Отже, рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року переглядаються Верховним Судом лише в частині щодо задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 10 березня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , на рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зменшення суми судового збору. Поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано заявниці строк для усунення її недоліків, а саме запропоновано надати докази доплати судового збору.
Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2025 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , з підстав визначених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Київського районного суду м. Полтави матеріали справи № 642/716/22; відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.
У травні 2025 року матеріали справи № 642/716/22 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , про зупинення виконання рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04 квітня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошей, відповідно до умов якого та з урахуванням договорів про внесення змін до договору позики грошей № № 1, 2, 3, 4, 5, 6, позикодавець передав у власність позичальника грошові кошти у сумі 189 000,00 грн, що на момент укладення договору позики складає еквівалент 17 800,00 євро за офіційним курсом НБУ, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів. Зазначену вище загальну суму позичальник отримав від позикодавця ще до підписання цього договору та зобов'язується повернути її до 30 листопада 2013 року.
У рахунок забезпечення виконання умов договору 24 квітня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, відповідно до якого та з урахуванням договорів про внесення змін до договору іпотеки №№ 1, 2, 3, 4, 5, в забезпечення своєчасного повернення (25 листопада 2012 року) отриманої за договором позики суми, а також відшкодування можливих збитків, іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю належний їй на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_2 . На земельній ділянці 300,00 кв м (рішення виконкому Ленінської ради від 24 січня 1961 року № 3), розташовано: житловий будинок літ. «А-1», шл/бл, цегла житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м з надвірними будівлями: сарай літ. «Б», навіс літ. «В», вбиральня літ. «Г», огорожа № 1,2, льох літ. «Д». На укладення цього договору надана згода чоловіка іпотекодавця. ОСОБА_3 .
На укладення цього договору надана згода чоловіка іпотекодавця, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , справжність підпису якого на відповідній заяві засвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Олійник Н. М. 24 квітня 2009 року за реєстровим № 177 (пункт 7 цього договору).
Відповідно до пункту 11 цього договору іпотеки, іпотекодержатель набуває право звернення стягнення боргу на предмет іпотеки в разі невиконання іпотекодавцем взятих на себе зобов'язань за договором позики.
Пунктом 12 цього договору іпотеки передбачено, що в разі невиконання іпотекодавцем до 24 листопада 2009 року взятих на себе зобов'язань за договором позики від 24 квітня 2009 року право власності на предмет іпотеки в повному обсязі за цим договором переходить до іпотекодержателя. Іпотекодержатель вправі на свій розсуд задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки іншим способом, що передбачений розділом V Закону України від 05 червня 2003 року «Про іпотеку».
Пункт 13 цього договору свідчить про те, що при частковому виконанні забезпеченого іпотекою обов'язку, іпотека залишається у первісному об'ємі.
Пунктом 14 цього договору передбачено, що у випадку, якщо суми, вирученої від продажу предмета іпотеки не достатньо до повного задоволення потреб іпотекодержателя, він має право отримати суму, якої не досить до повного задоволення потреб з другого майна іпотекодавця, у порядку черговості передбаченого чинним законодавством України.
16 вересня 2015 року ОСОБА_2 написала розписку про те, що вона визнає заборгованість перед ОСОБА_5 за договором позики від 24 квітня 2009 року з урахуванням додатків, яка станом на 01 вересня 2015 року складає 17 800,00 євро, що еквівалентно 435 000,00 грн. Підтвердила свої зобов'язання за вказаним договором позики грошей від 24 квітня 2009 року з усіма додатками до нього, а також договором іпотеки від 24 квітня 2009 року, реєстровий № 178, та зобов'язалась сплатити вказану суму до 01 жовтня 2015 року. Також, зазначила, що усвідомлює те, що ця розписка перериває позовну давність за вказаними вище договорами, відповідно до частини першої статті 264 ЦК України.
У березні 2016 року ОСОБА_5 звернулася до Ленінського районного суду м. Харкова з позовом ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на житловий будинок.
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року, у справі № 642/1455/16-ц позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено. У рахунок погашення заборгованості за договором позики від 24 квітня 2009 року б/н у розмірі 525 100,00 грн., укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 24 квітня 2009 року № 178, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , а саме житловий будинок з надвірними будівлями літ. «А-1», шл.бл, цегла, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м; при цьому будинку є надвірні будівлі: сарай літ. «Б», навіс літ. «В», вбиральня літ. «Г», огорожа № 1,2, льох літ. «Д», розташований за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом визнання за ОСОБА_5 права власності на нього. Визнано за ОСОБА_5 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями літ. «А-1», шл/бл, цегла, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, при цьому будинку є надвірні будівлі: сарай літ. «Б», навіс літ. «В», вбиральня літ. «Г», огорожа № 1,2, льох літ. «Д», розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Припинено право власності ОСОБА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями літ. «А-1», шл/бл, цегла, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, при цьому будинку є надвірні будівлі: сарай літ. «Б», навіс літ. «В», вбиральня літ. «Г», огорожа № 1, 2, льох літ. «Д», розташований за адресою: АДРЕСА_2 , у зв'язку з переходом права власності до ОСОБА_5 .
Надалі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі заочного рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року у справі № 642/1455/16-ц зареєстровано за ОСОБА_7 вказаний житловий будинок з надвірними будівлями, за адресою: АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 11 листопада 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Чугуївського районного нотаріального округу Харківської області Гусейнова Е. Г., спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її син - ОСОБА_1 . Спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з права власності на: житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Це право власності на житловий будинок належало спадкодавцю на підставі заочного рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року у справі № 642/1455/16-ц.
Згідно з відповіддю з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 727400 житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_2 , на праві приватної власності належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину.
Постановою Харківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 (чоловіка ОСОБА_2 ) задоволено частково.
Заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року у справі №642/1455/16-ц скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_5 , правонаступником якої є ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на житловий будинок залишено без задоволення.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 26 квітня 2021 року у справі № 642/1455/16-ц допущено поворот виконання заочного рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року, шляхом відновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями - літ. «А-1», шл/бл, цегла, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 295620163101), та скасуванням запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_9 на житловий будинок з надвірними будівлями, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (номер запису 19455904), та скасування рішення приватного нотаріуса Чугуївського районного нотаріального округу Харківської області Гуссейнової Е. Г. про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на житловий будинок з надвірними будівлями, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (індексний номер 55076489 від 11 листопада 2020 року), внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок з надвірними будівлями, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 63,5 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (номер запису 39123731).
Правове обґрунтування
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків серед юридичних фактів, є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 546 ЦПК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або законом (стаття 1217 ЦК України).
Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (згідно зі статтею 1261 ЦК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Тобто, іпотека, як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання, є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх. Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права і обов'язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).
Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).
Згідно зі частинами першою, другою, п'ятою, шостою статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
Згідно з частинами першою та четвертою статті 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно з частинами першою та другою статті 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.
Частинами першою та другою статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі необхідності); спосіб реалізації предмета іпотеки; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки. У разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення електронного аукціону ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на електронних аукціонах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку,правильно виходив із того, що оскільки відповідачка ОСОБА_2 тривалий час не виконувала умов договору позики від 24 квітня 2009 року і у неї наявна заборгованість у розмірі 678 863,32 грн, позивач набув прав кредитора у порядку спадкування, то є підстави для захисту порушених прав позивача шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Аргументи касаційної скарги про те, що зобов'язання відповідно до договору позики існувало у заявниці виключно перед покійним іпотекодержателем ОСОБА_5 , а також про те, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 1219 ЦК України права особи як кредитора не входять до складу спадщини, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора.
Під зобов'язаннями, які нерозривно пов'язані з особою кредитора, варто розуміти ті, де неможлива заміна кредитора іншою особою, оскільки вони стосуються виключно особистих немайнових прав чи нерозривно пов'язані з її індивідуальними якостями, як-от: відшкодування шкоди за каліцтво, ушкодження здоров'я, або вимога щодо стягнення аліментів. Такі зобов'язання припиняються зі смертю кредитора, оскільки не можуть бути виконані спадкоємцями, на відміну від майнових боргів.
За своєю суттю право кредитора (іпотекодержателя) щодо стягнення заборгованості за договором позики та звернення стягнення на предмет іпотеки не є такими, що нерозривно пов'язані з особою кредитора, а тому відповідно до вимог чинного ЦК України з його смертю ці права не припиняється і можуть бути успадковані його спадкоємцями.
Отже, право вимоги ОСОБА_5 до заявниці за договорами позики та іпотеки відповідно до статті 1218 ЦК України перейшло до позивача ОСОБА_1 , як її спадкоємця.
Посилання у касаційній скарзі на те, що не жоден суд не розглядав питання про стягнення із заявниці суми боргу за договором позики, а іпотека має лише похідний характер за основним договором, є безпідставними, оскільки зокрема в ході розгляду цієї справи суди першої та апеляційної інстанцій вирішували питання щодо стягнення заборгованості заявниці ОСОБА_2 у розмірі 678 863,32 грн перед ОСОБА_1 , як правонаступником ОСОБА_5 , за договором позики, укладеним 24 квітня 2009 року, та дійшли висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки у її рахунок.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували статтю 41 Закону України «Про іпотеку» у період дії воєнного стану в Україні без урахуванням вимог пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку», Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до пункту 5-2 розділу VI Закону України «Про іпотеку» у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на нерухоме майно (нерухомість), оформлене в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за договорами, укладеними після дня набрання чинності Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», або за договорами, до яких після дня набрання чинності Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» за погодженням сторін вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов'язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.
Вказані приписи закону застосовуються за наявності наступних критеріїв:
- нерухоме майно належить фізичної особі;
- нерухоме майно передано в іпотеку за споживчим кредитом;
- зобов'язання виникло за договорами, які укладені до 17 березня 2022 року, за умови, що після 17 березня 2022 року до них не вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов'язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.
Норма також має ретроспективний характер. Зупиняється дія статей 37, 38, 40, 41, 47 цього Закону, починаючи із 24 лютого 2022 року на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення.
Крім того, пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» не містить у собі статтю 39 цього Закону про реалізацію предмета іпотеки за рішенням суду. Зупинено лише дію статей 41, 47 у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що спірні правовідносини виникли не із споживчого кредиту, укладеного між фінансовою установою та фізичною особою - позичальником і іпотекодавцем, а між фізичними особами та випливають із договору позики від 24 квітня 2009 року, тому пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» на спірні правовідносини не поширюється.
Доводи касаційної скарги про те, що судове засіданняКиївського районного суду м. Полтави 02 жовтня 2024 року, яке проведено за участі представника позивача, але без участі відповідачів та їх представників, закінчено виходом суду до нарадчної кімнати для ухвалення рішення, тобто без фактичного проголошення такого рішення суду, навіть скороченого (вступної та резолютивної частин), спростовуються наявними у справі документами, а саме: протоколом судового засідання в режимі відеоконференції від 02 жовтня 2024 року № 3427398 (запис № 26 - 14 год 37 хв), та скороченим текстом (вступною та резолютивною частин) оскаржуваного рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року, який підписаний суддею Шаповал Т. В. (т. 2 а. с. 19, 20).
Аргументи касаційної скарги про те, що позивач як спадкоємець ОСОБА_5 звернувся до суду з пропуском позовної давності, оскільки відлік такого строку розпочався ще з 23 березня 2016 року, були предметом розгляду апеляційного суду та їм надано належну правову оцінку.
Зокрема відхиляючи такі доводи заявниці як необґрунтовані, апеляційний суд правильного виходив із наступного.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).
Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) (стаття 266 ЦК України).
Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (стаття 264 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
У постанові від 14 червня 2023 року у справі №755/13805/16-ц Велика Палата Верховного Суду підтримала висновок, згідно з яким слід розмежовувати вимоги про стягнення боргу за основним зобов'язанням (actio in personam) та про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Переривання загальної позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов'язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки.
Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що станом на час відкриття спадщини 31 серпня 2019 року після смерті ОСОБА_5 спадкодавець була власником спірного будинку на підставі рішення суду, спірний будинок перейшов у власність ОСОБА_1 в порядку спадкування.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 26 квітня 2021 року у справі № 642/1455/16-ц допущено поворот виконання рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 24 червня 2016 року. Після чого, спадкоємець (позивач) ОСОБА_1 фактично був позбавлений права власності на спірний будинок.
Отже, з 26 квітня 2021 року позивач фактично дізнався про порушення свого права, а з позовом звернувся до суду вже 28 січня 2022 року, тобто в межах позовної давності.
Верховний Суд в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений компетенцій встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявниці, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Аргументи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування статей 608, 1219 ЦК України у подібних правовідносинах є безпідставними з огляду на те, що практика суду касаційної інстанції щодо питання спадкування прав кредитора за договором позики та застосування вказаних норм ЦК України є сталою.
Водночас колегія суддів вважає за необхідне наголосити на тому, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно послались на заочне рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 24 червня 2016 року у справі № 642/1455/16 про звернення стягнення на предмет іпотеки на користь покійної ОСОБА_5 , оскільки таке судове рішення було скасовано, Верховний Суд відхиляє, з огляду на те, що аналіз змісту оскаржуваних судових рішень свідчить про те, що суди попередніх інстанцій зазначили про вказане судове рішення у справі № 642/1455/16 з метою встановлення всіх фактичних обставин цієї справи та правильного вирішення спору сторін. Крім того, позивач посилався на вказане судове рішення № 642/1455/16 в обґрунтуванні власного позову.
Доводи касаційної скарги стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 2-431/11, від 22 лютого 2022 року у справі № 755/5440/18, від 26 січня 2022 року у справі № 442/7773/17, від 11 листопада 2020 року у справі № 204/4089/15-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 715/1200/17 та інших, є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до необхідності переоцінки доказів, незгоди заявниці з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4, підлягає залишенню без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року і постанова Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року в оскаржуваній частині - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо питання витрат позивача ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу, понесених у Верховному Суді
Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
Згідно з пунктом 4 статті 1, частин третьої та п'ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.
Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких належить розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
З урахуванням наведеного вище, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення між ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
У відзиві на касаційну скаргу відповідач ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла представник Тарасенко Д. Ю. , виклав клопотання про стягнення із відповідачів на його користь понесених витрати на послуги адвоката з представництва його інтересів в суді касаційної інстанції у сумі 5 000,00 грн.
На підтвердження вказаного клопотання позивач надав суду: копію ордера від 25 березня 2025 року серії ВІ № 1290163 на надання правничої допомоги ОСОБА_1 адвокатом Тарасенко Д. Ю. у Верховному Суді; копію свідоцтва Тарасенко Д. Ю. про право на зайняття адвокатською діяльністю від 18 квітня 2018 року серії ПТ № 2137; копію додатку № 6 до договору від 03 листопада 2018 року № 3/11/18 про надання правової допомоги від 23 квітня 2025 року; копію опису наданих послуг адвокатом Тарасенко Д. Ю. клієнту ОСОБА_1 від 25 квітня 2025 року; копію рахунку-фактури від 24 квітня 2025 року № 24/04/25 на суму 5 000,00 грн у якому платником зазначено позивача ОСОБА_1 ; копію квитанції від 25 квітня 2025 року № 2395520676 на суму 5 000,00 грн про оплату ОСОБА_1 Тарасенко Д. Ю. послуг адвоката згідно з рахунком № 24/04/25 за договором від 03 листопада 2018 року № 03/11/18 про надання правової допомоги та додатку № 3 до Договору.
Також у матеріалах справи, яка переглядається, наявна копія договору від 03 листопада 2018 року № 03/11/18 про надання правової допомоги адвокатом, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Тарасенко Д. Ю. (т. 1. а. с. 80).
Згідно з копією додатку № 6 до договору від 03 листопада 2018 року № 3/11/18 про надання правової допомоги від 23 квітня 2025 року, позивач ОСОБА_1 доручив Тарасенко Д. Ю. представляти його інтереси у справі № 642/716/22 в суді касаційної інстанції. Також сторони зокрема погодили гонорар адвоката у сумі 5 000,00 грн
Відповідно до копії опису наданих послуг адвокатом Тарасенко Д. Ю. клієнту ОСОБА_1 від 25 квітня 2025 року, позивачу було надано такі послуги: аналіз касаційної скарги відповідача, написання відзиву на касаційну скаргу; складання заяви про надання доступу до матеріалів справи в Електронному суді; ознайомлення з ухвалою про відкриття провадження.
Ураховуючи надані стороною позивача та наявні у матеріалах справи докази, прийняте судом касаційної інстанції у цій постанові рішення про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , колегія суддів Верховного Суду погоджується доводами клопотання ОСОБА_1 , що існують підстави для розподілу між сторонами витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем в суді касаційної інстанції.
Надавши оцінку доказам щодо фактично понесених витрат позивача на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та значенням справи для сторони, з урахуванням відсутності заперечень сторони відповідача щодо розміру заявлених позивачем до стягнення витрат на правничу допомогу, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат (представник) Тарасенко Д. Ю., та стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції. Розмір понесених витрат на таку суму відповідає принципу співмірності із складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт.
Щодо розподілу інших судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат позивача, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 жовтня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року в оскаржуваній частині залишити без змін.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 000,00 (п'ять тисяч) грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник