13 січня 2026 року
м. Київ
cправа № 914/1134/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мамалуй О.О. - головуючий, Баранець О.М., Кролевець О. А.,
розглянувши матеріали касаційної скарги фізичної особи-підприємця Гураль Ольги Володимирівни
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.12.2025
у складі колегії суддів: Кравчук Н.М. - головуючий, Матущак О.І., Скрипчук О.С.
та на рішення господарського суду Львівської області від 06.08.2025
суддя: Гоменюк З.П.
у справі № 914/1134/25
за позовом Львівського міського комунального підприємства "Львівтеплоенерго"
до фізичної особи-підприємця Гураль Ольги Володимирівни
про стягнення заборгованості за теплову енергію у розмірі 97 661,17 грн,
Фізична особа-підприємець Гураль Ольга Володимирівна звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.12.2025 та на рішення господарського суду Львівської області від 06.08.2025 у справі № 914/1134/25.
При перевірці матеріалів касаційної скарги Верховний Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити виходячи з такого.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, Кодекс) не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в)справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідно з пунктом 1 частини п'ятої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Позов у цій справі подано у 2025 році.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2025 установлено у розмірі 3 028,00 грн.
Предметом позову у цій справі є стягнення 97 661,17 грн, отже, відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 12 ГПК України справа № 914/1134//25 є малозначною, оскільки ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Звертаючись до суду касаційної інстанції скаржник зазначає, що у цій касаційній скарзі порушене питання, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Підставами для її подання послугувало, серед іншого, описуване неправильне застосування норм матеріального права, а саме - положень п. 3 розділу І Методики №315 у правовідносинах, учасником яких є власник (користувач) нежитлових приміщень, які технічно не можуть бути приєднані до мережі централізованого опалення, а відтак - послуга за поставку теплової енергії, за яку стягується заборгованість, ним не отримується та апріорі не може бути отримана. Так, за твердженням скаржника фундаментальне значення порушеного у цій справі питання полягає у потребі визначити загальний правовий критерій, за яким має встановлюватися обов'язок власника (користувача) нежитлового приміщення брати участь у покритті витрат на забезпечення функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання, а станом на даний момент відсутній єдиний підхід до тлумачення положень пункту 6 частини другої статті 10 Закону України "Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання"; пункту 38 Правил, затверджених постановою КМУ №830; п. 3 розділу І Методики №315 у частині визначення того, чи поширюється обов'язок зі сплати витрат на функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання на власників (користувачів) нежитлових приміщень, які ніколи не були приєднані до внутрішньобудинкових систем централізованого опалення та технічно не можуть бути до них приєднані. Вирішення Верховним Судом цього питання, на думку скаржника, має сформувати уніфікований правовий критерій щодо того, чи є технічна можливість (неможливість) приєднання до внутрішньобудинкових мереж необхідною передумовою виникнення обов'язку зі сплати витрат на ФВБСО та ФВБСГВ. Скаржник стверджує, що касаційна скарга порушує не приватний спір про розмір заборгованості, а засадниче питання тлумачення норм матеріального права, відповідь на яке матиме тривалий у часі вплив на вирішення широкого кола аналогічних спорів та забезпечить єдність правозастосовчої практики.
Верховний Суд зазначає, що єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування.
Водночас фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21 зазначала, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. Якісні критерії вказують на виключність правової проблеми, про що свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Водночас касаційна скарга відповідача не містить належних аргументів, які б свідчили про те, що справа № 914/1134/25 стосується питання права, вирішення якого необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики; у касаційній скарзі відсутні докази кількісного та якісного виміру наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також належні обґрунтування, які б дозволили дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як такі, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Наявність вичерпного переліку судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" у праві на звернення до касаційного суду зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечити сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду", що повністю узгоджується з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, положеннями Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.
Верховний Суд зазначає, що визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятками із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Подана касаційна скарга не містить обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця Гураль Ольги Володимирівни на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.12.2025 та на рішення господарського суду Львівської області від 06.08.2025 у справі № 914/1134/25, оскільки вона подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 233, 234, 235, пунктом 2 частини третьої статті 287, пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Відмовити фізичній особі-підприємцю Гураль Ользі Володимирівні у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.12.2025 та на рішення господарського суду Львівської області від 06.08.2025 у справі № 914/1134/25.
2. Копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подавала касаційну скаргу, а копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. О. Мамалуй
Судді О. М. Баранець
О. А. Кролевець