Єдиний унікальний номер: 378/1790/25
Провадження № 2-о/378/8/26
13 січня 2026 року селище Ставище
Суддя Ставищенського районного суду Київської області Скороход Т. Н. , вивчивши заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Ставищенська селищна рада Білоцерківського району Київської області, Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області та Міністерство оборони України, про встановлення факту, що має юридичне значення -
До суду з вказаною заявою звернувся ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Марущак Я.В., з посиланням на те, що з 27 квітня 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають в зареєстрованому шлюбі, від якого мають неповнолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вони фактично припинили шлюбні стосунки, проживають за різними адресами, ведуть окремо господарство, мають різні бюджети. В даний час заявник має намір подати до суду заяву про розірвання шлюбу, який існує формально. Дитина проживає з ним як з батьком, має належні умови проживання. Мати дитини на даний час участі у вихованні та утриманні дочки не приймає, проживає за кордоном, де намагається влаштувати своє життя. Приїжджаючи в Україну, також проживає окремо від заявника та їхньої дитини. Заявнику необхідно встановити факт самостійного виховання та утримання ним дитини для оформлення відстрочки від призову на військову службу.
Заявник просить суд встановити факт того, він самостійно виховує та утримує свою дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вивчивши подану заяву та додані до неї документи вважаю, що у відкритті провадження слід відмовити, виходячи з наступного.
Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.
За частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України і не є вичерпним.
Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Такі висновки висловлені Верховним Судом в постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23 (провадження № 61-8050св24), від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 (провадження № 61-15630св23) та інших.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закону певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам виснує, що в цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Такими ж критеріями керувалася Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
У даній справі заявник просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину, і можливістю у зв'язку з цим отримати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, в якій розглядалася заява батька про встановлення факту самостійного виховання дитини, необхідного заявнику для оформлення документів для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації, зробила такий висновок: «Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, зокрема на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить заявник не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. За установлених обставин факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим така заява має бути залишена без розгляду».
12 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду своєю ухвалою передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 127/3622/24 для уточнення висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), за яким факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду.
19 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду своєю ухвалою (провадження № 14-25цс25) повернула справу № 127/3622/24 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду.
Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) ґрунтувались на загальних нормах, які врегульовували питання встановлення юридичного факту на час виникнення спірних правовідносин (звернення до суду із заявою у серпні 2022 року та її вирішення судом 09 грудня 2022 року), на які не поширювались положення Закону № 3633-IX, який набрав чинності 18 травня 2024 року та яким статтю 26 Закону № 2232-ХІІ викладено в новій редакції.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що наведений нею у постанові підхід щодо встановлення факту самостійного виховання дитини як юридичного факту був обґрунтований з урахуванням мети, для якої заявник просив установити цей факт у сукупності з установленими в справі обставинами, за якими між батьками дитини був укладений договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків, яким вони узгодили порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина, а також іншими обставинами, які свідчили про неможливість встановлення такого факту в порядку окремого провадження.
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (подібний висновок міститься в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 726/2166/19 та від 13 липня 2023 року в справі № 922/5158/21).
За висновками Великої Палати Верховного Суду, обґрунтування колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду необхідності уточнення висновку щодо застосування норм права, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), не знайшло свого підтвердження, оскільки висновки, від яких пропонується відступити шляхом їх уточнення, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Законом № 3633-IX, а отже, правовідносини в справі № 201/5972/22 не є подібними до правовідносин у цій справі. Наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду підхід щодо встановлення факту самостійного виховання дитини як юридичного факту був обґрунтований з урахуванням мети, для якої заявник просив установити цей факт у сукупності з установленими у справі обставинами, за якими між батьками дитини був укладений договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків, яким вони узгодили порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина, а також іншими обставинами, які свідчили про неможливість встановлення такого факту в порядку окремого провадження (п. 44 в ухвали Великої Палати Верховного Суду від 19 березня 2025 року в справі № 127/3622/24, провадження № 14-25цс25).
З урахуванням викладених висновків Великої Палати Верховного Суду та обставин, встановлених у справі, судом встановлено, що 25 грудня 2025 року до суду звернувся ОСОБА_1 із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту самостійного виховання ним дочки з метою оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
ОСОБА_1 в своїй заяві посилається на те, що з мати дочки ОСОБА_5 в даний час проживає окремо від них у зв'язку з необхідністю виїзду за кордон, не підтримує зв'язок із заявником та дочкою, шлюб між подружжям існує формально.
Звертаючись до суду в порядку окремого провадження заявник зазначив, що встановити факт самостійного виховання та утримання дитини необхідно для того, щоб отримати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Тобто, метою встановлення факту заявник визначив отримання права на відстрочку від мобілізації відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у зв'язку із самостійним вихованням та утриманням дитини.
Проте встановлення такого факту матиме негативні наслідки для матері дитини, а також потребує дослідження й врахування інтересів дочки.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
З огляду на зазначене, вбачається, що ця справа пов'язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні та утриманні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини.
Доведення факту самостійного виховання та утримання дитини пов'язане із встановленням обставин щодо невиконання матір'ю дитини материнських обов'язків, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного (самостійного) виховання та утримання дитини не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом, як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження, оскільки у даній справі наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі матері дитини у її вихованні та утриманні, та/або ухилення від такої участі, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника, і підлягає розгляду в порядку позовного провадження.
Наведене вище узгоджується з висновками Верховного Суду викладених у постановах від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження №61-15497св24), від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25).
Доводи заявника в частині, що висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду по справі № 201/5972/22 стосуються правовідносин, які виникли до набрання законної сили Законом України № 3633-ІХ від 11.04.2024 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», яким було внесено зміни та викладено в новій редакції ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» є безпідставними.
Так, зазначена норма закону до набуття чинності Законом № 3633-ІХ від 11.04.2024 року передбачала, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Після набуття чинності вказаним законом п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачає, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Отже, як в редакції до 18 травня 2024 року так і в редакції після набуття чинності Законом № 3633-ІХ від 11.04.2024 не підлягали мобілізації жінки та чоловіки, які самостійно виховували дитину.
Зазначене ніяким чином не свідчить, що з прийняттям Закону № 3633-ІХ від 11.04.2024 року правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22) втратили свою актуальність чи є такими, що не підлягають застосуванню.
При цьому, судом не встановлено об'єктивних підстав для висновку, що застосування вищевказаної норми п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» при встановлені факту, коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду, має відбуватись саме в порядку окремого провадження.
В даному випадку зміст п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в новій редакції в частині самостійного виховання та утримання дитини за рішенням суду, ніяким чином не протирічить правовим висновкам викладеним у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року, відповідно до яких ця справа пов'язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні та утриманні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини. Такий факт одноосібного (самостійного) виховання та утримання дитини не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Посилання заявника на практику Верховного Суду, висловлену у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 є помилковим, оскільки у справі, яка розглянута судом касаційної інстанції, особа перебувала на військовій службі за контрактом у військовій частині та мала намір звільнитись із військової служби на підставі пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу», отже фактичні обставини і правовідносини у вказаній справі не є подібними до правовідносин у даній справі. У цій справі суд касаційної інстанції розглядав питання про звільнення з військової служби одинокої матері, яка самостійно виховувала дитину та проходила військову службу за контрактом (ст. 26 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
У даній справі предметом поданої заяви є встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини заявником з метою отримання відстрочки від мобілізації ст. 23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
При цьому, суд звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду не відступала від правових висновків, викладених у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, а судом при розгляді цієї справи не встановлено правових підстав відступу від правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
За встановлених у цій справі обставин факт самостійного виховання та утримання дитини чоловіком не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку з чим у відкритті провадження у справі слід відмовити з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України.
На підставі викладеного, керуючись ст. 315 ЦПК України, суддя, -
Відмовити у відкриті провадження в справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Ставищенська селищна рада Білоцерківського району Київської області, Близнюківська селищна рада Лозівського району Харківської області та Міністерство оборони України, про встановлення факту, що має юридичне значення.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена в день її проголошення або складання має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому ухвали суду.
Ухвала складена та підписана 13.01.2026.
Суддя Т. Н. Скороход