Справа № 146/1229/25
Провадження № 22-ц/801/244/2026
Категорія: 101
Головуючий у суді 1-ї інстанції Скаковська І. В.
Доповідач:Панасюк О. С.
08 січня 2026 рокуСправа № 146/1229/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),
суддів Берегового О. Ю., Шемети Т. М.,
з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, орган опіки та піклування Томашпільської селищної ради про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини за апеляційною скаргою представниці ОСОБА_1 - адвокатки Левицької О. І. на заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області у складі судді Скаковської І. В. від 03 листопада 2025 року,
встановив:
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом, за яким просив встановити факт самостійного виховання ним малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На обґрунтування позовних вимог покликався на те, що з 27 липня 2019 року по 21 грудня 2020 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився спільний син ОСОБА_3 . Коли сину було 4 місяці відповідачка покинула спільне місце проживання, забрала сина і пішла на декілька днів до подруги в смт Томашпіль, а згодом поїхала жити до своєї матері в с. Велика Русава Тульчинського району Вінницької області. Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 26 грудня 2023 року визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 . ОСОБА_2 добровільно передала дитину для постійного проживання з батьком, а сама виїхала за межі України, участі у вихованні та утриманні дитини не бере. ОСОБА_1 працює мулярем в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Агрокомплекс «Зелена долина», а тому має можливість забезпечити дитину. Оскільки в Україні запроваджено воєнний стан та діє загальна мобілізація постала необхідність встановлення факту самостійного виховання, утримання та здійснення догляду ним за малолітнім сином ОСОБА_3 для оформлення відстрочки.
Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 03 листопада 2025 року у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що мати дитини ОСОБА_2 має обов'язок і права щодо утримання і виховання сина, не визнана недієздатною, не відбуває покарання у виді позбавлення волі. Законом не заборонено позивачу добровільно утримувати сина, дбати про його всебічний розвиток, забезпечувати повсякденні побутові потреби, навчання, піклуватися про його духовний та фізичний стан, проте таке право позивача не породжує юридичного значення за наслідками встановлення факту, про який він просить.
Саме по собі встановлення факту самостійного виховання дитини батьком не несе для позивача жодного юридичного наслідку щодо вирішення його прав та обов'язків.
В апеляційній скарзі представниця ОСОБА_1 - адвокатка Левицька О. І., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила рішення скасувати та постановити нове - про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалась на ті ж обставини, що й у позовній заяві. Звертала увагу, що суд першої інстанції проігнорував приписи пункту 4 частини першої статті 23 закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» щодо надання відстрочки особам, які за рішенням суду самостійно утримують та виховують малолітню дитину. Отже встановлення такого факту передбачене прямою нормою закону і відповідає інтересам дитини, яка проживає з батьком та перебуває на його утриманні, що доведено наявними у справі доказами, які були помилково оцінені судом першої інстанції.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Частинами першою - четвертою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 375 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Звертаючись з цим позовом представниця ОСОБА_1 - адвокатка Левицька О. А. зазначала, що оскільки ОСОБА_1 сам виховує і забезпечує малолітнього сина йому була надана відстрочка від мобілізації до 07 серпня 2025 року, але у її продовженні йому відмовлено, тому що рішення Томашпільського районного суду Вінницької області про визначення місця проживання малолітнього сина з батьком не є підставою для надання відстрочки.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріальноправові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.
Ефективність обраного засобу юридичного захисту, з практичної та законодавчої точки зору є головним критерієм його обрання. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Під захистом права розуміється застосування державою примусу, спрямоване на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, компенсація витрат, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Як визначає Верховний Суд у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17-ц спосіб захисту права чи інтересу може бути визначено як вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи результату, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
При цьому спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Як правило суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
Обрання конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц).
Надаючи правову оцінку належності обраного особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Європейської конвенції про права людини. Так у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Зі змісту цих норм та висновків ЄСПЛ випливає загальне правило - ефективний спосіб захисту - такий, за умови застосування якого «один спір має вирішуватися судами лише один раз, по одному спору має прийматися лише одне судове рішення». Тобто після ухвалення остаточного судового рішення у справі відбувається повне відновлення порушеного, невизнаного або оспорюваного права позивача. Якщо ж для такого відновлення може виникнути необхідність у повторному зверненні за судовим захистом, такий спосіб захисту визнати ефективним неможна.
У постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).
Вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження є помилковими. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав, а лише підставою для вирішення позову (відповідної матеріально-правової вимоги).
Позовна заява ОСОБА_1 взагалі не містить вимоги матеріально-правового характеру, тобто вимоги за якою можливе застосування державою примусу, спрямоване на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин (у даному випадку військовозобов'язаного ОСОБА_1 , який вважає, що має право на відстрочку від мобілізації у зв'язку із самостійним вихованням і утриманням малолітнього сина) і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною - Міністерством оборони України, яке таке право заперечує, внаслідок чого відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта. Жодних обставин, які б вказували на те, що відповідне право порушується, не визнається або оспорюється ОСОБА_2 позивач не навів.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), в якій розглядалася заява батька про встановлення факту самостійного виховання дитини, необхідного заявнику для оформлення документів для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації, зробила такий висновок:
«Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, зокрема на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Факт, про встановлення якого просить заявник не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України (далі - СК України) «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
У постанові від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 Верховний Суд вказав на таке:
«У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
З огляду на зазначене, вбачається, що ця справа пов'язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та / або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини.
Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов'язане з встановленням обставин щодо невиконання матір'ю батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини (пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22)».
У позовній заяві фактично відсутній предмет позову - матеріально-правова вимога про захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права позивача, а встановлення юридичного факту, зокрема самостійного утримання та виховання дитини не може бути ефективним способом захисту його прав у справах позовного провадження, а є обставиною, яка підлягає доказуванню (підставою позову, а не його предметом) у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини (про позбавлення батьківських прав у випадку їх невиконання одним із них), а тому суд першої інстанції прийшов до правильного по суті висновку, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком не несе для позивача жодного юридичного наслідку щодо вирішення його прав та обов'язків.
Апеляційний суд звертає увагу, що припис пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» про те, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду, не є нормою матеріального права, яка встановлює спосіб захисту прав дитини чи військовозобов'язаного шляхом встановлення відповідної обставини - факту самостійного виховання та утримання дитини.
Помилкове трактування відповідним органом Міністерства оборони України цієї норми і вимагання у військовозобов'язаного, який самостійно виховує та утримує дитину, якщо таке доведено, зокрема судовим рішенням що набрало законної сили, що для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації така особа має надати рішення суду, в резолютивній частині якого безпосередньо зазначено про встановлення факту одноосібного виховання та утримання дитини, не може бути підставою для звернення з відповідним позовом (без вимоги про захист порушеного не визнаного чи оспорюваного права) до іншого з батьків, а вказує на наявність публічно-правового спору військовозобов'язаного з Міністерством оборони України щодо права на відстрочку від мобілізації.
За таких обставин апеляційний суд прийшов до висновку, що доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які є підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.
ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції врахував положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32).
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 384 ЦПК України апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу представниці ОСОБА_1 - адвокатки Левицької О. І. залишити без задоволення, а заочне рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 03 листопада 2025 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
(Повний текст судового рішення виготовлено 12 січня 2026 року).
Головуючий О. С. Панасюк
Судді: О. Ю. Береговий
Т. М. Шемета