Житомирський апеляційний суд
Справа №279/6349/24 Головуючий у 1-й інст. Шульга О. М.
Категорія 69 Доповідач Шевчук А. М.
09 січня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючої судді Шевчук А.М.,
суддів: Борисюка Р.М., Павицької Т.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження (без повідомлення учасників справи) у м. Житомирі
цивільну справу №279/6349/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою адвокатом Барановським Ігорем Івановичем,
на ухвалу Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 10 лютого 2025 року, яка постановлена під головуванням судді Шульги О.М. у м.Коростені,
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 через адвоката Барановського І.І. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просить розірвати шлюб, укладений між нею та ОСОБА_2 , зареєстрований Коростенським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Житомирській області 19 квітня 2019 року за актовим записом №106.
Ухвалою Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 10 лютого 2025 року зава ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу повернута позивачу.
ОСОБА_1 , не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, через адвоката Барановського І.І. подала апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення судом норм права, просить ухвалу скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги аргументовані тим, що позивачу невідомо, де саме проживає в Турецькій Республіці відповідач ОСОБА_2 та чи проживає він у Турецькій Республіці взагалі. У позовній заяві зазначено лише про останнє відоме місце проживання відповідача в Україні, а про Турецьку Республіку не зазначено нічого. При поданні в суд позовної заяви вона застосувала норму права, викладену в частині дев'ятій ст.28 ЦПК України, що позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні. Актом про встановлення факту проживаючих у житлі осіб від 04 жовтня 2024 року підтверджено, що з серпня 2019 року по липень 2023 року позивач ОСОБА_1 проживала разом із відповідачем ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 .
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. За змістом частини третьої ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.
Перевіривши відповідно до положень ст.367 ЦПК України законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Повертаючи заяву позивачу, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 у зазначений строк недоліків не усунула.
Колегія суддів не може погодитися із таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Так, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Ухвалою Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 10 січня 2025 року позовна заява ОСОБА_1 була залишена без руху для усунення недоліків, а саме: надання до суду в письмовому вигляді позовної заяви із викладенням обставин на підтвердження порушення прав позивача відповідачем, а саме: незгоди відповідача на розірвання шлюбу в органах РАЦС, вказавши дійсну адресу проживання/реєстрації відповідача в межах України (надання доказів на підтвердження фактичного місця проживання відповідача) та/або за межами України (в Турецькій Республіці). Також позивач мав належно оформити матеріали, які будуть направленні для вручення відповідачу (у разі його проживання за межами України), який є громадянином Турецької Республіки, надавши до суду офіційний переклад позовної заяви турецькою мовою та надавши докази на підтвердження підстав звернення (підсудності справи) саме Коростенському міськрайонному суду Житомирської області (а.с.11-12). Надано п'ятиденний строк для усунення недоліків, із дня отримання копії ухвали.
Згідно з частиною першою ст.27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частини дев'ятої ст.28 ЦПК України, позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).
За змістом п.2 частини третьої ст.175 ЦПК України, позовна заява повинна містити повне ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету.
При цьому обов'язком позивача є зазначення у позові цих обставин, а не надання доказів у їх підтвердження. Обов'язок встановлення указаних обставин покладається на суд.
Частиною шостою ст.187 ЦПК України встановлено, що у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.
Відповідно до інформації з Єдиного державного демографічного реєстру від 05 листопада 2024 року відомості у вказаному реєстрі щодо ОСОБА_2 не знайдено (а.с.9).
Відповідно до частини десятої ст.187 ЦПК України, якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України.
Відповідно до частини четвертої ст.263 ЦПК України, при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року в справі №569/2295/19 виснувано, що «повернення позовної заяви позивачеві із вказаних в оскаржуваних судових рішеннях підстав законом не передбачено, оскільки у разі встановлення того, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає її за підсудністю в порядку, встановленому ст.31 ЦПК України, а у разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі».
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня
2020 року в справі №501/2443/18, в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року в справі №552/3486/20. Наразі від такої судової практики Верховним Судом не відступлено.
Як прослідковується зі змісту позовної заяви, останнім відомим позивачу місцем проживання відповідача ОСОБА_2 є АДРЕСА_2 .
Отже, ОСОБА_1 подала позов до суду за останнім відомим їй місцем проживання відповідача у відповідності до вимог частини дев'ятої ст.28 ЦПК України. Цивільним процесуальним законодавством на неї не покладений обов'язок доводити факт того, що відповідач ОСОБА_2 дійсно проживає за вказаною в позовній заяві адресою.
Окрім того, суд не позбавлений можливості здійснювати виклик відповідача у справі через його оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України у випадку відсутності можливості встановити його зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування), що прямо передбачено нормами процесуального закону.
Із позовної заяви вбачається, що позивач на виконання вимог пункту 2 частини третьої ст.175 ЦПК України щодо обов'язкової вказівки у позові місця проживання чи перебування відповідача, зазначила останнє відоме їй місце проживання відповідача. Отже, вимоги суду першої інстанції щодо надання адреси місця проживання відповідача у країні, громадянином якої він є (у Турецькій Республіці), не можна вважати законними, оскільки із змісту позову вбачається, що така інформація позивачу невідома.
Окрім того, чинним законодавством не передбачений обов'язок позивача надати документи на підтвердження незгоди відповідача розірвати шлюб в органах РАЦС відповідно положень до ст.106 СК України.
Вимоги суду першої інстанції щодо надання копії позову та додатків із перекладом на мову, якою володіє відповідач, із змістом ст.177 ЦПК України не узгоджуються.
Згідно з частиною першою ст.9 ЦПК України цивільне судочинство в судах провадиться державною мовою.
Учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом (частина четверта ст.9 ЦПК України).
Перекладач допускається ухвалою суду за заявою учасника справи або призначається з ініціативи суду (частина друга ст.75 ЦПК України).
Відповідно до ст.496 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За ст.498 ЦПК України у разі, якщо в процесі розгляду справи суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, суд України може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Доручення суду України надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.
За таких обставин, у разі, якщо після відкриття провадження у справі буде встановлена необхідність вручення документів (зокрема, позовної заяви з додатками) відповідачу за межами України, такі дії можуть бути вчинені судом першої інстанцій у визначеному законодавством України порядку.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст.5 ЦПК України).
Відповідно до частини п'ятою ст.12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Згідно з частиною четвертої ст.10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ, як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати надто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття (розгляду) позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
У справі «Делькур проти Бельгії» (Delcourt v. Belgium) від 17 січня 1970 року зазначено, що у демократичному суспільстві у світі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення ст.6 не відповідало меті та призначенню цього положення.
У рішеннях ЄСПЛ у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року (пункт 65), у справі «Кудла проти Польщі» від 26 жовтня 2000 року (пункт 122) зазначено, що однієї із гарантій ст.6 Конвенції є право на забезпечення ефективного доступу до суду для того, щоб учасники судового процесу могли одержати рішення, яке стосується їх «прав та обов'язків».
У рішенні від 13 січня 2000 року в справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та у рішенні від 28 жовтня 1998 року в справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і перешкодило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 ст.6 Конвенції.
Отже, у даній справі суди проявили надмірний формалізм, переклавши на позивача можливі ризики розгляду справи за участю іноземної особи.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року в справі №559/2162/18.
Ураховуючи викладене, а також те, що інше місце реєстрації проживання або перебування відповідача невідоме, підсудність цієї справи повинна визначатися згідно з частиною дев'ятою ст.28 ЦПК України, тобто за останнім відомим позивачу зареєстрованим місцем проживання або перебування відповідача.
Постановляючи ухвалу про повертаючи ОСОБА_1 позову, суд першої інстанції на зазначене вище уваги не звернув, а тому висновок суду першої інстанції про не усунення ОСОБА_1 недоліків є помилковим.
Згідно з частиною першою ст.379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що при вирішенні питання про відкриття провадження у справі суд першої інстанції порушив норми процесуального права. Оскаржена ухвала, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, підлягає скасуванню з передачею справи до Коростенського міськрайонного суду Житомирської області для продовження розгляду.
Керуючись ст.ст.268,367-368,374,379,381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Барановським Ігорем Івановичем, задовольнити.
Ухвалу Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 10 лютого 2025 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуюча Судді: