Рішення від 12.01.2026 по справі 916/2971/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"12" січня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/2971/25

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/2971/25

за позовом: Виконавчого комітету Нікопольської міської ради (вул. Електрометалургів, № 3, м. Нікополь, Дніпропетровська обл., 53213, код ЄДРПОУ 04052198)

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Баранової Анни Сергіївни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

про стягнення 42 000,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Виконавчий комітет Нікопольської міської ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовної заявою до Фізичної особи-підприємця Баранової Анни Сергіївни, в якій просить суд стягнути з відповідача безпідставно набуті кошти у розмірі 42000,00 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що сума ПДВ у розмірі 42000,00 грн, сплачена позивачем відповідачу на виконання умов договору поставки № 141 від 16.12.2024, є безпідставно набутою останнім, оскільки вказана сума не підлягає включенню до вартості товару.

Так, позивач зазначає, що 16.12.2024 між сторонами укладено договір поставки № 141 на постачання окулярів нічного бачення NRP RG2051 WP для потреб підрозділів територіальної оборони, які беруть участь у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації проти України, відповідно до умов якого загальна сума договору становить 252 000,00 грн, з яких 42 000,00 грн становить ПДВ.

Однак, за ствердженням позивача, відповідно до підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, операції з постачання на митній території України товарів, таких як окуляри нічного бачення, що класифікуються за кодом УКТ ЗЕД 8525 89 00 10, звільняються від оподаткування ПДВ, якщо кінцевим отримувачем таких товарів є Збройні Сили України, підрозділи територіальної оборони або інші суб'єкти, які беруть участь у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони.

На переконання позивача, оскільки він є виконавчим органом місцевого самоврядування, який відповідно до статей 15 Закону України «Про оборону України» та 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» забезпечує фінансування заходів з оборони за кошти місцевого бюджету, операція з постачання окулярів нічного бачення NRP RG2051 WP підлягає звільненню від оподаткування ПДВ, а тому включення суми ПДВ у розмірі 42 000,00 грн до ціни договору є безпідставним і порушує вимоги підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України.

Як наголошує позивач, відповідно до платіжної інструкції від 18.12.2024 він перерахував на рахунок відповідача кошти в розмірі 252 000,00 грн, що включають суму ПДВ у розмірі 42 000,00 грн, проте, оскільки операція з постачання окулярів нічного бачення звільнена від ПДВ, зазначена сума в розмірі 42 000,00 грн була сплачена безпідставно. Додатково позивач посилається на отримані індивідуальні податкові консультації, якими також, на його переконання, підтверджено, що операції з постачання окулярів нічного бачення підлягають звільненню від ПДВ.

Відтак, позивач вважає, що сума ПДВ у розмірі 42000,00 грн, сплачена позивачем відповідачу, є безпідставно набутою відповідачем, оскільки не підлягала включенню до вартості товару.

Позивач додає, що звертався до відповідача з претензією щодо повернення безпідставно сплачених коштів у розмірі 42000,00 грн протягом 10 робочих днів з моменту її отримання, проте відповідач не виконав вимоги претензії у встановлений строк і не надав відповіді, що, на думку позивача, свідчить про відмову від добровільного врегулювання спору.

Не погоджуючись з доводами відповідача, позивач також наголошує, що Нікополь як прифронтове місто активно залучений до оборонних заходів, і придбання окулярів нічного бачення здійснювалося саме для цих цілей, що підтверджується умовами договору поставки № 141 від 16.12.2024, а отже позивач є належним кінцевим отримувачем у розумінні норми ПКУ.

Щодо класифікації товару позивач зауважив, що окуляри нічного бачення NRP RG2051 WP є спеціалізованою апаратурою для нічного бачення, що класифікується за кодом УКТ ЗЕД 8525 89 00 10 або 8525 89 00 90 (прилади нічного бачення, біноклі та монокуляри), який прямо зазначений в переліку звільнених товарів у підп. 5 п. 32 підрозд. 2 розд. XX ПКУ. При цьому, на переконання позивача, для застосування пільги з ПДВ достатньо вказівки в умовах договору на кінцевого отримувача як суб'єкта оборонних заходів, без обов'язкового сертифіката для внутрішніх операцій. Сертифікат не є обов'язковим для звільнення від ПДВ у внутрішніх поставках, якщо дотримані інші умови ПКУ.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог та тверджень позивача, зазначив, що ФОП Баранова А.С. є зареєстрованим платником податку на додану вартість відповідно до п. 180.1 ПКУ. В свою чергу, норми Закону України № 2120-ІХ від 15.03.2022 та ПКУ під час дії воєнного стану чітко розмежовують, зокрема, операції з ввезення (імпорту) визначених товарів та операції з внутрішнього постачання товарів за рахунок бюджету на користь визначених суб'єктів - ЗСУ, МВС, ДСНС, СБУ, НГУ тощо, а у договорі повинно чітко бути прописано, що товар призначений для відповідного військового або правоохоронного органу.

Також, посилаючись на правову позицію Державної податкової служби України, викладену в інформаційному повідомленні від 20.02.2025 та в індивідуальних податкових консультаціях від 23.05.2024 і від 02.06.2025, відповідач зауважує, що податкову пільгу за п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПКУ не можна застосовувати до випадків, коли замовником є орган місцевого самоврядування, який самостійно здійснює закупівлю товарів, навіть якщо такі товари в подальшому призначені для потреб оборони. Визначальним є те, чи прямо в договорі зазначено, що кінцевим одержувачем є уповноважений оборонний орган, а також наявність належних супровідних документів, звільнення від оподаткування не застосовується автоматично на підставі лише загального цільового призначення товару і мають бути дотримані всі вимоги, визначені ПКУ, у тому числі за формою та змістом документального оформлення.

Відповідач наголошує, що замовником виступає Виконавчий комітет Нікопольської міської ради, яка не є суб'єктом, передбаченим п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПКУ та пунктом 10 частини першої статті 1 Закону України «Про оборонні закупівлі», а у договорі відсутня вказівка на передачу товару ЗСУ або будь-якій військовій частині. При цьому, під час укладення договору, позивачем не надавалось документальних підтверджень, що вказаний товар спрямовується у власність чи управління оборонної структури, позивач самостійно склав та добровільно уклав з відповідачем договір, вартість якого вже включала ПДВ, а наявність пільги, передбаченої Податковим кодексом, не позбавляє його права укласти договір на загальних умовах оподаткування і відсутність реалізації права на пільгу не є підставою для визнання умов договору недійсними.

Додатково відповідач зазначає, що відповідно до договору та матеріалів справи позивачем не надано сертифікату кінцевого споживача, в якому було б зазначено, що кінцевим отримувачем відповідних товарів буде будь-яка особа з переліку, визначеного підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ Податкового кодексу України та умови укладеного між позивачем та відповідачем договору також не визначають, що кінцевим отримувачем відповідних товарів буде будь-яка особа з вказаного переліку, що свідчить про відсутність підстав для звільнення операцій з постачання такого товару від оподаткування ПДВ.

Відтак, відповідач підсумовує, що оскільки замовником та кінцевим отримувачем товару є орган місцевого самоврядування - Виконавчий комітет Нікопольської міської ради, який не звільнений від сплати ПДВ, а товар - окуляри нічного бачення постачалися в межах митної території України то, відповідач діяв у межах чинного податкового законодавства України, виставив рахунок із зазначенням суми ПДВ, належним чином склав податкову накладну та включив суму ПДВ до загальної вартості договору, а отже усі його дії відповідають вимогам ПКУ.

Щодо стягнення грошових коштів в сумі 42000,00 грн як безпідставно отриманих відповідно до ст. 1212 ЦК України, відповідач зауважує, що договір є виконаним обома його сторонами, а спірні кошти, що сплачені як податок на додану вартість, не залишилися у відповідача, а були перераховані до державного бюджету у складі податкових зобов'язань. Водночас, позивач отримав відповідний податковий кредит згідно зі статтями 198, 201 ПКУ, що дало йому право зменшити свої податкові зобов'язання перед бюджетом, а відтак позивач не зазнав збитків і не поніс жодних втрат, тому, на думку відповідача, вимога про стягнення з відповідача 42 000 грн як «безпідставно набутого майна» є безпідставною.

Відтак, за висновком відповідача, ФОП Баранова А.С. діяла виключно в межах чинного податкового та цивільного законодавства України, а позовна заява базується на неправильному тлумаченні позивачем норм ПКУ та помилковому припущенні про автоматичне поширення податкової пільги, передбаченої п.32 підрозділу 2 розділу XX ПКУ, на всі закупівлі для потреб оборони, навіть якщо одержувачем товару виступає інший суб'єкт, який не передбачений пунктом 10 частини першої статті 1 Закону України «Про оборонні закупівлі».

В свою чергу, твердження позивача про те, що він є належним кінцевим отримувачем у розумінні норми ПКУ, відповідач вважає юридично хибним, оскільки Виконавчий комітет Нікопольської міської ради не є Збройними Силами України, підрозділом територіальної оборони чи іншим військовим формуванням, визначеним у п. 10. ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про оборонні закупівлі».

За ствердженням відповідача, орган місцевого самоврядування може виступати замовником закупівлі, проте це не ототожнює його з військовими формуваннями чи іншими суб'єктами оборонних заходів, прямо визначеними Податковим кодексом України. Така підміна понять не відповідає закону і сам факт участі органу місцевого самоврядування у заходах із забезпечення оборони (шляхом фінансування чи придбання) не перетворює його на кінцевого споживача у розумінні ПКУ, а для звільнення від ПДВ кінцевим отримувачем має бути визначена саме конкретна військова частина, ТрО чи інший суб'єкт, а не рада.

Відповідач звертає увагу, що у матеріалах справах відсутні будь-які документи, що засвідчують передачу позивачем окулярів нічного бачення конкретній військовій частині чи підрозділу ТрО, проте навіть у випадку подальшої передачі товару військовим формуванням, на переконання відповідача, це не усуває порушення вимог ПКУ, оскільки кінцевий отримувач не був визначений у договорі належним чином відразу.

Підсумовуючи, відповідач наголошує, що доводи позивача щодо безпідставного набуття відповідачем 42 000,00 грн є необґрунтованими, оскільки умови для звільнення від ПДВ не були дотримані вже на момент укладення договору, позивач отримав податковий кредит і не зазнав жодних збитків, а отримані кошти були сплачені до Державного бюджету, а не залишені у розпорядженні відповідача.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.07.2025 позовна заява вх.№ 3048/25 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

08.08.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву Виконавчого комітету Нікопольської міської ради (вх. № 3048/25 від 30.07.2025) залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків протягом семи днів з дня вручення ухвали суду.

11.08.2025 від Виконавчого комітету Нікопольської міської ради надійшла заява (вх.№ 25095/25) на виконання ухвали суду, із змісту якої вбачається усунення недоліків, встановлених ухвалою суду від 08.08.2025 та додані відповідні документи.

18.08.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області було прийнято позовну заяву (вх.№ 3048/25 від 30.07.2025) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2971/25. Справу № 916/2971/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін.

Крім того, даною ухвалою суду було запропоновано сторонам надати у відповідні строки заяви по суті спору, а також роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

28.08.2025 ФОП Барановою А.С. подано до суду відзив на позов (вх. № 26693/25), який судом був прийнятий до розгляду та долучений до матеріалів справи разом із доданими до нього документами.

29.08.2025 від позивача надійшла до суду відповідь (вх. № 26891/25) на відзив відповідача, яка також судом була прийнята до розгляду та долучена до матеріалів справи разом із поданими доказами.

05.09.2025 до суду надійшли заперечення відповідача (вх. № 27602/25) на відповідь на відзив, які прийняті судом до розгляду та долучені до матеріалів справи.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

12.01.2026 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

З матеріалів справи судом встановлено, що 16.12.2024 між Виконавчим комітетом Нікопольської міської ради (надалі - покупець, позивач, Виконком Нікопольської міськради) та Фізичною особою-підприємцем Барановою Анною Сергіївною (надалі - постачальник, відповідач, ФОП Баранова А.С.) укладено договір поставки № 141 (надалі - договір), відповідно до умов п. 1.1. якого постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити засоби для матеріально-технічного забезпечення підрозділів територіальної оборони, а саме: окуляри нічного бачення NRP RG2051 WP (надалі - товар), (код згідно ДК 021:2015:38632000-4 - Прилади нічного бачення), асортимент, кількість та номінальна вартість якого зазначена у специфікації (додаток № 1 до договору), яка є невід'ємною частиною договору.

Рішення про закупівлю за даним предметом договору прийняте відповідно до наявної потреби замовника, на підставі рішення Виконавчого комітету Нікопольської міської ради від 12.12.2024 № 2187 «Про схвалення проекту змін до міської програми «Сприяння забезпеченню проведення заходів мобілізації та територіальної оборони Нікопольської міської територіальної громади на 2024 рік», враховуючи норми постанови Кабінету Міністрів України від 09.06.2021 № 590 «Про затвердження Порядку виконання повноважень Державною казначейською службою в особливому режимі в умовах воєнного стану» та керуючись п.п. 2 п. 13 (замовник перебуває на території активних бойових дій) постанови Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 № 1178 «Про затвердження особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України «Про публічні закупівлі», на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування», постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 № 1364 «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією», у зв'язку з чим закупівля здійснюється без використання електронної системи закупівель.

Пунктом 1.3. договору передбачено, що постачальник здійснює поставку товару до 23 грудня 2024 року.

Відповідно до п. 2.2. договору сума договору становить 252000,00 грн, в тому числі ПДВ - 42000,00 грн. Розрахунки проводяться шляхом перерахування грошових коштів на рахунок постачальника протягом 3-х (трьох) банківських днів після приймання товару покупцем шляхом підписання видаткової накладної та на підставі рахунку (п. 2.3. договору).

Цей договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2024, а в частині проведення розрахунків - до їх повного виконання (п. 7.1. договору).

Специфікацією, яка є додатком № 1 до договору, передбачено поставку відповідачем позивачу товару - окуляри нічного бачення NRP RG2051 WP (2+кріплення на шолом, маска) у кількості 2 комплекта на суму 252000,00 грн (в т.ч. ПДВ - 42000,00 грн).

Відповідно до платіжної інструкції від 18.12.2024 № 55 позивач перерахував на користь відповідача кошти у розмірі 252000,00 грн, вказавши у призначенні платежу: « 0218240;3110;покращення матеріально-технічного забезпечення сил ТРО ЗСУ, а саме придбання окулярів нічного бачення NRP-2 компл.; рах №932, накл. №РН-783 від 18.12.24, дог №141 від 16.12.2024, в т.ч. ПДВ - 42000,00».

В подальшому, 17.06.2025 позивач направив ФОП Барановій А.С. претензію № 1348/25, у якій із посиланням на пп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України вказував, що обумовлений за договором товар має бути звільнений від оподаткування, у зв'язку з чим відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України просив повернути безпідставно набуті кошти ПДВ у розмірі 42000,00 грн, а також просив укласти додаткову угоду до договору, якою виключити з п. 2.2. договору суму ПДВ у розмірі 42000,00 грн, зменшивши загальну суму договору до 210000,00 грн. Окрім того, позивач просив розглянути цю претензію та повідомити протягом 10 робочих днів з моменту її отримання про дії відповідача щодо її виконання. Претензія була надіслана належним чином на адресу ФОП Баранової А.С., про що свідчать наявні в матеріалах справи копії опису вкладення до цінного листа, поштової накладної та фіскального чеку від 17.06.2025.

В матеріалах справи також наявна податкова накладна № 45 від 19.12.2024, складена ФОП Барановою А.С., яка зареєстрована в ЄРПН 15.01.2025 на загальну суму 252000,00 грн, в т.ч. ПДВ 42000,00 грн.

У зв'язку з тим, що відповідач вимоги вищевказаної претензії не виконав, позивач звернувся із даним позовом до суду, у якому просить стягнути з відповідача безпідставно набуті кошти у розмірі 42000,00 грн.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення.

За частинами 2, 3 статті 180 Господарського кодексу України, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 Господарського кодексу України).

Згідно до ч.1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

За змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом ( ст. 525 ЦК України).

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до положень частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За положеннями ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Згідно з частиною 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 691 ЦК України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. Якщо ціну встановлено залежно від ваги товару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу.

Якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару.

Якщо продавець прострочив виконання обов'язку щодо передання товару, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на день передання товару, встановлений у договорі, а якщо такий день не встановлений договором, - на день, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Положення цієї частини про визначення ціни товару застосовуються, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання.

Згідно зі ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Главою 83 ЦК України врегульовано правовідносини, пов'язані із набуттям, збереження майна без достатньої правової підстави.

За приписами статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Приписами статті 1213 Цивільного кодексу України встановлено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Згідно з підпунктом 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України податок на додану вартість - це непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

Пунктами 30.1-30.2, 30.9 статті 30 ПК України визначено, що податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті. Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат. Податкова пільга надається шляхом: а) податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору; б) зменшення податкового зобов'язання після нарахування податку та збору; в) встановлення зниженої ставки податку та збору; г) звільнення від сплати податку та збору.

За змістом підпунктів а) і б) пункту 185.1 статті 185 ПК України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 188.1 статті 188 ПК України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку, який нараховується відповідно до підпунктів 213.1.9 і 213.1.14 пункту 213.1 статті 213 цього Кодексу, збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв'язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

Згідно з підпунктом 194.1.1 пункту 194.1 статті 194 Податкового кодексу України (далі - ПКУ) податок на додану вартість становить 20 відсотків, 7 відсотків бази оподаткування та додається до ціни товарів/послуг.

Згідно з п.20 ч.1 ст. 282 МК України у випадках, встановлених цим Кодексом та іншими законами з питань оподаткування, при ввезенні на митну територію України або вивезенні за її межі від оподаткування митом звільняються: товари оборонного призначення, визначені такими згідно з пунктом 29 частини першої статті 1 Закону України «Про оборонні закупівлі», що класифікуються за такими групами, товарними позиціями та підкатегоріями УКТ ЗЕД: тепловізійні біноклі, монокуляри та бінокуляри, прилади нічного бачення (біноклі та монокуляри), що класифікуються у товарних підкатегоріях 8525 89 00 10, 8525 89 00 90 згідно з УКТ ЗЕД.

За п.29 ч.1 ст. 1 Закону України «Про оборонні закупівлі» товари оборонного призначення - озброєння, військова та спеціальна техніка, зброя і боєприпаси, спеціальні комплектувальні вироби для їх виготовлення та експлуатації, матеріали та обладнання, спеціально призначені для їх розроблення, виготовлення або використання, спеціальні технічні засоби, технічні засоби розвідки, засоби технічного та криптографічного захисту інформації, засоби спеціального зв'язку, космічна техніка військового та подвійного призначення, засоби індивідуального захисту (бронежилети всіх класів захисту, протиударні, кулезахисні шоломи, комплекти протиударного захисту тощо), спеціальні засоби (кайданки, кийки, засоби, споряджені речовинами сльозогінної, світлошумової дії тощо), спеціальні (спеціалізовані) транспортні засоби; комп'ютерна, оптична, вимірювальна та інша техніка; спеціальний формений одяг, необхідний для виконання завдань правоохоронними органами, структурними підрозділами органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, військовими формуваннями з правоохоронними функціями, товари подвійного використання для гарантованого забезпечення потреб безпеки і оборони, розвитку обороноздатності держави та системи національної стійкості, а також будь-які інші товари, які закуповуються державними замовниками, визначеними згідно з пунктом 10 частини першої цієї статті, для гарантованого забезпечення потреб безпеки і оборони.

Пунктами 2, 10 ч.1 ст. 1 Закону України «Про оборонні закупівлі» визначено, що виконавець державного контракту (договору) з оборонних закупівель (далі - виконавець державного контракту (договору) - суб'єкт господарювання незалежно від організаційно-правової форми та форми власності або іноземний суб'єкт господарювання (інша іноземна юридична особа) чи об'єднання юридичних осіб, з якими укладено державний контракт (договір) за результатами проведення закупівель, визначених цим Законом; державні замовники у сфері оборони (далі - державні замовники) - визначені Кабінетом Міністрів України центральні органи виконавчої влади, інші державні органи, військові формування, утворені відповідно до законів України.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оборону України», виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у галузі оборонної роботи забезпечують, зокрема, вирішення згідно із законодавством питань, пов'язаних з наданням частинам, установам, навчальним закладам Збройних Сил України та іншим військовим формуванням, утвореним відповідно до законів України, та правоохоронним органам службових приміщень і житлової площі, інших об'єктів, здійсненням контролю за їх використанням, наданням комунально-побутових та інших послуг; організацію виробництва і поставки військам підприємствами та організаціями, що належать до комунальної власності, замовленої продукції, енергетичних та інших ресурсів; сприяння у підтриманні відповідного режиму в прикордонній смузі та у контрольованих прикордонних районах; здійснення інших повноважень у галузі оборонної роботи, передбачних законами.

Зазначені положення кореспондуються зі ст. 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Цивільно-правовий договір - є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), що встановлює певні суб'єктивні права i суб'єктивні обов'язки для сторін, які його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, змiну або припинення цивiльних правовiдносин. Предметом договору завжди є певна дiя, але ця дiя може бути тiльки правомiрною.

Основними ознаками договору є: домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг волевиявлення учасників; домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір; спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору № 141 від 16.12.2024, суд дійшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором поставки, тому такий договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно статей 173, 174, 175 Господарського кодексу України, статей 11, 202, 509, 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов'язок передати у власність покупця товар належної якості і водночас набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов'язаний здійснити оплату (пункт 8.3. постанови Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.06.2022 у справі №922/2115/19).

Згідно умов договору поставки № 141, постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити засоби для матеріально-технічного забезпечення підрозділів територіальної оборони, а саме: окуляри нічного бачення NRP RG2051 WP, в асортименті, кількості та вартості, які визначені у специфікації (додаток 1 до договору). Суму договору сторонами погоджено в розмірі 252000,00 грн, в тому числі ПДВ - 42000,00 грн.

Судом встановлено, що укладений між сторонами договір є чинним, недійсним повністю чи в частині включення до його вартості суми ПДВ судом не визнавався.

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, договір є належною підставою, в розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Так, судом встановлено, що пунктом 2.2. договору до договірної ціни було включено податок на додану вартість, з урахуванням якого покупцем було сплачено постачальнику кошти.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що за своєю правовою суттю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем товару (замовником послуг).

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 вказала на те, що хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, врегульовані Податковим кодексом України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

17.03.2022 набув чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» №2120-ІХ від 15.03.2022, яким було внесено зміни, зокрема, до розділу XX «Перехідних положень» Податкового кодексу України. У пункті 32 Підрозділу 2 Розділу ХХ Податкового кодексу України передбачено режим звільнення від оподаткування ПДВ операцій з ввезення та постачання на митній території України окремих товарів для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони.

Відповідно до підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 ХХ Перехідних положень Податкового кодексу України тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України товарів, кінцевим отримувачем яких відповідно до сертифіката кінцевого споживача або згідно з умовами договору визначено правоохоронні органи, Міністерство оборони України, Збройні Сили України та інші військові формування, добровольчі формування територіальних громад, утворені відповідно до законів України, інші суб'єкти, що здійснюють боротьбу з тероризмом відповідно до закону та/або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації проти України, підприємства, які є виконавцями (співвиконавцями) державних контрактів (договорів) з оборонних закупівель:

прокату плоского з інших легованих сталей завширшки 600 мм або більше, що класифікується у товарній підкатегорії 7225 40 60 00 згідно з УКТ ЗЕД;

скла безпечного, включаючи скло зміцнене (загартоване) або багатошарове, що класифікується у товарній позиції 7007 згідно з УКТ ЗЕД;

оптичних приладів для слідкування, що класифікуються у товарних підкатегоріях 9013 10 90 00, 9005 10 00 00, 9005 80 00 00 згідно з УКТ ЗЕД;

апаратури для передачі та приймання голосу, зображень та іншої інформації, включаючи апаратуру для комунікації в мережі дротового або бездротового зв'язку, апаратури прослуховування направленої дії, радіостанцій ультракороткохвильового і короткохвильового діапазону військового призначення, розвідувально-сигнальної апаратури, їх частин і приладдя, що класифікуються у товарній підпозиції 8517 69 та у товарних підкатегоріях 8525 60 00 00, 8529 90 20 00, 8524 11 00 90, 8524 12 00 90, 8524 19 00 90, 8524 91 00 90, 8524 92 00 90, 8524 99 00 90 згідно з УКТ ЗЕД;

безпілотних літальних апаратів без озброєння та їх частин, що класифікуються у товарних позиціях 8806, 8807 згідно з УКТ ЗЕД;

метеостанцій, що класифікуються у товарній підкатегорії 9015 80 20 00 згідно з УКТ ЗЕД;

тепловізійні біноклі, монокуляри та бінокуляри, прилади нічного бачення (біноклі та монокуляри), що класифікуються у товарних підкатегоріях 8525 89 00 10, 8525 89 00 90 згідно з УКТ ЗЕД;

далекоміри, що класифікуються у товарній позиції 9015 10 00 00 згідно з УКТ ЗЕД;

портативні радіоелектронні засоби виявлення та протидії безпілотним літальним апаратам (антидронові рушниці), що класифікуються у товарній позиції 8543 згідно з УКТ ЗЕД;

броньованих автомобілів, що класифікуються за кодами 8702 10 19 90, 8702 90 11 00, 8703, 8705 90 80 90, 8710 00 00 00 згідно з УКТ ЗЕД.

У разі здійснення операцій, звільнених від оподаткування податком на додану вартість відповідно до підпунктів 4 і 5 цього пункту (в частині постачання товарів за державними контрактами (договорами) з оборонних закупівель), положення пункту 198.5 статті 198 та статті 199 цього Кодексу не застосовуються щодо таких операцій.

Вітак, наведеною правовою нормою визначено перелік суб'єктів (отримувачів), товарів, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України яких тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість.

Отже, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України товарів підлягають звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX Податкового кодексу України (в редакції, чинній з 24.08.2023) за умови, якщо: 1) товари, щодо яких здійснюються такі операції, належать до категорії товарів, які визначені у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України та класифікуються у товарних позиціях згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД), визначеною Законом України від 19.10.2022 № 2697-IX «Про митний тариф України»; 2) кінцевим отримувачем відповідно до сертифіката кінцевого споживача або згідно з умовами відповідного договору визначено суб'єктів, перерахованих у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX Податкового кодексу України, зокрема, Збройні Сили України, інші військові формування, добровольчі формування територіальних громад тощо.

У разі недотримання таких умов вказані операції підлягатимуть оподаткуванню ПДВ у загальновстановленому порядку.

Визначальним для звільнення від оподаткування ПДВ за вказаною нормою є не лише категорія товарів та суб'єкт кінцевого отримувача таких товарів, а й документальне підтвердження особи такого суб'єкта відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору, в якому визначено осіб, зазначених у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX Податкового кодексу України, кінцевими отримувачами.

Відповідний правовий висновок здійснений Верховним Судом у постанові від 26.02.2025 у справі № 910/8235/24 при застосуванні підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України у аналогічних правовідносинах. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28.08.2025 у справі № 914/1555/24.

Водночас, суд зауважує, що визначення суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору насамперед обумовлено необхідністю підтвердити особу такого кінцевого отримувача товарів, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України яких підлягають звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК, та не може бути формальністю, адже операції, зокрема, щодо постачання товарів, суб'єкт кінцевого отримувача яких не відповідає визначеному переліку, виключає можливість звільнення таких операцій від оподаткування ПДВ на підставі цієї норми.

Відсутність такого документального підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору свідчить про відсутність підстав для звільнення операцій з постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, відповідно про відсутність підстав стверджувати, що включення ПДВ до вартості (ціни) закуповуваних згідно з таким договором товарів та подальша його сплата постачальнику суперечить вимогам підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПК України.

Аналогічні правові позиції викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.02.2025 у справі № 910/8235/24.

Таким чином, виходячи з системного аналізу змісту положень пункту 29 частини 1 статті 1 Закону України «Про оборонні закупівлі» та частини 1 статті 1, частин 1, 2 статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України», підрозділи територіальної оборони, на користь яких Виконавчим комітетом Нікопольської міськради можливо були придбані окуляри нічного бачення за договором №141 від 16.12.2024 у ФОП Баранової А.С., у розумінні підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України (в редакції, чинній з 24.08.2023) могли бути кінцевим отримувачем зазначених товарів виключно за умови, якщо про це чітко зазначено в сертифікаті кінцевого споживача або безпосередньо в умовах договору поставки.

Тоді як у даному випадку, що не спростовано позивачем, в матеріалах справи відсутній оформлений сертифікат кінцевого споживача, а в умовах договору безпосередньо не визначено належного суб'єкта кінцевого отримувача товарів (Збройні Сили України, підрозділ територіальної оборони тощо), що у розумінні підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України свідчить про неузгодженість сторонами відповідних умов та/або явну необізнаність постачальника на момент укладення такого договору щодо конкретного суб'єкта кінцевого отримувача товарів, та, як наслідок, про відсутність підстав для звільнення операцій щодо постачання закуповуваних за таким договором товарів від оподаткування ПДВ.

Суд відзначає, що для застосування пільги з ПДВ, відповідно до пп.4, пп.5 та останнього абзацу п.32 підрозділу 2 розділу ХХ ПК України, такі товари повинні поставлятись або за державними контрактами (договорами) з оборонних закупівель, або повинен існувати сертифікат кінцевого споживача (з зазначенням підрозділу територіальної оборони) чи про такого кінцевого отримувача потрібно зазначати в умовах договору.

Позивач, як замовник відповідної закупівлі та суб'єкт, який відповідно до своїх повноважень здійснює у межах відповідних видатків місцевих бюджетів фінансування заходів з оборони, у тому числі військових частин або підрозділів територіальної оборони, не був позбавлений можливості, як мінімум, якщо скорочені строки здійснення закупівлі та необхідності передачі товарів військовій частині не передбачали можливості отримати сертифікат кінцевого споживача від такої військової частини, ініціювати включення до договору умов щодо суб'єкта кінцевого отримувача товарів, операції щодо постачання яких відповідно з підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України підлягають звільненню від оподаткування ПДВ за вищенаведених умов, що, в свою чергу, давало б підстави при укладенні договору погодити з постачальником вартість (ціну) закуповуваних згідно з цим договором товарів без ПДВ або у випадку незгоди відповідача в подальшому оскаржувати таке включення, та, відповідно, не витрачати бюджетні кошти на покриття суми ПДВ.

Укладений між сторонами договір не містить інформації, що обумовлений ним товар спрямовується саме на користь військових частин, підрозділу територіальної оборони чи будь-якого іншого суб'єкту, зазначеного в пп.5 п.32 підрозділу 2 розділу ХХ ПК України.

Суд враховує, що пунктом 1.1. договору поставки №141 від 16.12.2024 сторони визначили, що предметом договору є матеріально-технічні засоби для забезпечення потреб ТрО за ДК 021:2015:38632000-1.

Водночас, суд зазначає, що вказівка в договорі про забезпечення потреб ТрО товаром на підставі рішення Виконкому Нікопольської міської ради від 12.12.2024 № 2187 «Про схвалення проекту змін до міської програми «Сприяння забезпеченню проведення заходів мобілізації та територіальної оборони Нікопольської міської територіальної громади на 2024 рік» та платіжна інструкція із посиланням на придбання товару з метою покращення матеріально-технічного забезпечення сил ТРО ЗСУ судом не враховується, оскільки це не є визначенням (підтвердженням) суб'єкта кінцевого отримувача товарів, операції щодо постачання товарів якому не оподатковуються ПДВ відповідно до підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України, а вказані документи не є тими документами, які відповідно до пп. 5 п. 32 підрозд. 2 розд. ХХ «Перехідні положення» ПК України визначають (підтверджують) кінцевого отримувача товарів, що мало б наслідком звільнення операцій щодо їх постачання від оподаткування ПДВ, внаслідок чого можна було б стверджувати про те, що включення ПДВ до вартості (ціни) закуповуваних згідно з цим договором товарів на момент його укладення суперечить вимогам пп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України.

Гарантії кінцевого споживача щодо використання товарів у заявлених цілях в матеріалах справи також відсутні, як і відсутні програма щодо сприяння забезпеченню проведення заходів мобілізації та територіальної оборони Нікопольської міської територіальної громади на 2024 рік, відповідне рішення Виконкому Нікопольської міської ради, звернення Сил територіальної оборони Збройних Сил України або іншої будь-якої особи з переліку, визначеного підп. 5 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України, рішень Виконкому щодо передачі відповідним особам придбаного за спірним договором товару або відповідних актів приймання-передачі тощо.

З огляду на наведене та враховуючи встановлені обставини щодо відсутності в матеріалах справи документального підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору, як це визначено підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, суд приходить до висновку про недоведення позивачем правових підстав для звільнення операцій щодо постачання товарів за оспорюваним договором від оподаткування ПДВ, та, як наслідок, про відсутність правових підстав для повернення сплаченого позивачем постачальнику ПДВ.

За таких обставин, інші доводи та мотивування позивача в обґрунтування заявлених позовних вимог судом розглянуто, однак, визнано необґрунтованими, оскільки лише визначене підп. 5 пунктом 32 підрозділу 2 розділу XX Податкового кодексу України документальне підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору є підставою для звільнення операцій щодо постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, а отже виключно за наявності такого документального підтвердження визначення відповідачем вартості (ціни) закуповуваних згідно з договором товарів мало б бути здійснене без включення ПДВ.

Суд наголошує, що лише визначене підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України документальне підтвердження суб'єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору є підставою для звільнення операцій щодо постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, тобто лише за наявності такого документального підтвердження визначення відповідачем вартості (ціни) закуповуваних згідно з договором товарів мало б бути здійснене без включення ПДВ.

Відтак, позивачем під час розгляду справи не доведено належними та допустимими доказами обставин наявності підстав для висновку про відсутність підстав для сплати ПДВ у даному випадку.

Щодо наявності підстав для стягнення з відповідача 42000,00 грн на підставі ст. 1212 ЦК України суд також виходить з наступного.

Як зазначалось вище, між позивачем та відповідачем виникли взаємні права та обов'язки на підставі укладеного договору поставки №141 від 16.12.2024. При цьому, позивач та відповідач на договірних засадах передбачили формування ціни за договором та включили до вартості товару ПДВ.

Враховуючи викладене, позивач вважає, що договір в частині врахування у ціну товару 42000,00 грн ПДВ суперечить вимогам пункту 32 підрозділу 2 розділу XX Перехідні положення Податкового кодексу України, а сплачений ним за договором ПДВ безпідставно отриманий відповідачем та підлягає поверненню на підставі ст.1212 ЦК України.

Глава 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» знаходиться в підрозділі 2 «Недоговірні зобов'язання» розділу 3 «Окремі види зобов'язань», який входить до книги п'ятої «Зобов'язальне право» ЦК України.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов'язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Загальна умова частини 1 статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Аналогічна правова позиція викладені в постанові Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 910/5027/18.

У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 відступив від висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду від 08.04.2021 у справі № 922/2439/20, щодо неможливості визнання недійсним частини договору стосовно визначення ПДВ (з посиланням на те, що включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору).

Відповідно до правового висновку об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеного в постанові від 03.12.2021 у справі №910/12764/20, договір може бути визнаний недійсним в частині включення суми ПДВ до вартості товару.

Дослідивши умови договору та специфікацію до нього, суд встановив, що сторони на власний розсуд домовились про включення до ціни товару обов'язкового платежу, встановленого законом - податку на додану вартість.

Як зазначалось вище, позов заявлено виходячи з умов договору, які були узгоджені його сторонами без зауважень, а сплата відповідачу суми ПДВ в розмірі 42000,00 грн була здійснена позивачем на підставі договору, який є чинним, тобто, за наявності для цього відповідної правової підстави. При отриманні оплати за товар відповідачем було складено податкову накладну №45 від 19.12.2024 на загальну суму 252000,00 грн (в т.ч. ПДВ 42000,00 грн).

Суд зауважує, що з матеріалів справи не вбачається подання позивачем клопотання про визнання недійсним у певній частині пов'язаного з предметом спору правочину в порядку, передбаченому частиною 3 статті 237 ГПК України, та в матеріалах справи відсутні докази визнання недійсним пункту 2.2. договору у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість.

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в пункті 8.16 постанови від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 (предмет позову - визнання недійсним договору в частині включення ПДВ до договірної ціни і стягнення 96 708,17 грн), тобто зі спору, що виник із подібних правовідносин, виснувала про те, що приписи статті 217 ЦК України регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.

Зокрема в справі, що наразі розглядається, можна припустити правомірне укладення договору поставки від 16.12.2024 і без включення до нього умови щодо ПДВ у разі наявності підстав для застосування норми підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України в спірних правовідносинах.

Хоча ПДВ і включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку (аналогічний висновок викладено в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20).

Наразі суд дійшов висновку щодо необхідності дотримання принципу презумпції правомірності правочину, закріпленої статтею 204 ЦК України, в контексті того, що, пункт 2.2. договору поставки від 16.12.2024 (у частині врахування 42000 грн ПДВ у загальній ціні товару) Виконкомом Нікопольської міської ради не оспорювався та не визнавався недійсним у судовому порядку.

Адже статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Аналогічні висновки щодо застосування положень статей 204, 629 ЦК України викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15, від 14.11.2018 у справі № 2-1383/2010 та в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17.

Суд відхиляє посилання позивача на висновки щодо застосування положень статей 1212, 1213 ЦК України (в контексті можливості стягнення на підставі статті 1212 ЦК України коштів, отриманих на виконання договору, без визнання такого договору недійсним у частині включення суми ПДВ до вартості поставленого товару) в подібних правовідносинах, викладених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20, з огляду на таке.

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 відступила від викладеного у постановах Касаційного господарського суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16, від 08.08.2019 у справі № 911/1626/18, від 08.04.2021 у справі № 922/2439/20 висновку щодо неможливості визнання недійсним частини договору стосовно визначення ПДВ (з посиланням на те, що включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору) (див. пункти 8.23, 9.2 зазначеної постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду).

Таким чином, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виснувала, що договір може та має бути визнаний недійсним у частині включення суми ПДВ до вартості поставленого товару, чим спростовується висновок позивача про те, що визнання недійсною умови договору про включення суми ПДВ до вартості товару не є необхідною передумовою для стягнення з відповідача цієї суми як безпідставно набутих грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України.

Водночас, суд враховує, що Верховний Суд у постанові від 31 липня 2025 року у справі № 914/2176/24 в аналогічних правовідносинах дійшов наступних висновків: «Ураховуючи достовірно встановлені судом апеляційної інстанції та не спростовані скаржником обставини відсутності заявлення прокурором чи Міськрадою вимоги про визнання недійсним договору №08/12-23 у частині включення суми ПДВ у ціну товару, недоведеності визнання недійсним пункту 3.1 цього договору у вказаній частині, а також відсутність встановлення судами нікчемності зазначеного пункту договору, чим зумовлюється недоведеність підстав для стягнення з відповідача 540 000 грн як надмірно сплачених коштів у розумінні статті 1212 ЦК України, колегія суддів вважає, що зміст оскаржуваної постанови якраз свідчить про врахування апеляційним судом висновку щодо застосування норм статей 217, 1212 цього Кодексу в подібних правовідносинах, викладеного в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі №910/12764/20, на неврахуванні якого (висновку) помилково наголошує скаржник».

Отже, суд повторно наголошує, що в матеріалах справи відсутні докази визнання недійсним пункту 2.2. договору у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість. Позивачем не доведено, а судом не встановлено наявності підстав вважати вказаний пункт договору недійсним в силу закону (нікчемним), оскільки пунктом 32 підрозділу 2 розділу XX Перехідні положення Податкового кодексу України, на який покликається позивач, такого не передбачено.

Виходячи з викладеного, оскільки підставою отримання відповідачем грошових коштів у вигляді податку на додану вартість є укладений між позивачем та відповідачем договір, який є виконаним та не визнаний недійсним в судовому порядку, вказаний правочин є підставою набуття таких коштів, яка існує та не відпала.

З огляду на встановлені судом обставини про наявність підстав для сплати відповідачу суми ПДВ в розмірі 42000,00 грн, а саме, чинних умов договору, дана сума не може бути стягнута з відповідача в судовому порядку на підставі ст. 1212 ЦК України.

З огляду на викладене вище, оскільки позивачем не доведено правових підстав для звільнення операцій щодо постачання товару за договором від оподаткування ПДВ, у позивача відсутнє право вимагати повернення коштів (податку на додану вартість) у розмірі 42000,00 грн за договором на підставі ст. 1212 ЦК України, у зв'язку з чим позовні вимоги про стягнення з відповідача вказаної суми задоволенню не підлягають.

Пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України визначає одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з положеннями ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. (ч. ч. 1, 2 ст. 73 ГПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. ст. 76, 77 ГПК України).

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Відповідно до ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 25.06.2020 у справі №924/233/18).

Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Оцінюючи надані сторонами докази, суд вважає за необхідне застосовуючи стандарт «balance of probabilities» («баланс ймовірностей»), за яким факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце, та приходить до висновку, що дійсно позивачем на рахунок відповідача була перерахована сума спірних коштів, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних інструкцій, в той час як недобросовісність відповідача полягає у неповерненні вказаної суми.

Відповідно до ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Водночас, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

Суд також зважає, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.05.2023 у справі №924/1351/20(924/214/22).

В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів суд зазначає, що у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо якості судових рішень» міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Оцінюючи подані до матеріалів справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, приймаючи до уваги обставини справи, господарський суд вважає, що вимоги позивача є необґрунтованими та недоведеними належними доказами, у зв'язку з чим не підлягають задоволенню в повному обсязі, оскільки позивачем не доведена наявність підстав для стягнення з відповідача 42000,00 грн як надмірно сплачених коштів на підставі статті 1212 ЦК України.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи висновки суду про відмову в задоволенні позовних вимог витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову - відмовити.

2. Судові витрати по справі № 916/2971/25 покласти на Виконавчий комітет Нікопольської міської ради.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Повне рішення складено 12 січня 2026 р.

Суддя О.В. Цісельський