05 грудня 2025 року Справа № 915/1037/25
м.Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi Мавродієвої М.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Шевченко Т.В.,
представників учасників справи: не з'явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "СТЕПОВА ФЕРМА",
до відповідача: держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:
ОСОБА_1 ,
про: відшкодування збитків у розмірі 1886499,65 грн,-
Товариство з обмеженою відповідальністю "СТЕПОВА ФЕРМА" звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на його користь матеріальну шкоду в розмірі вартості належного позивачу на праві власності рухомого майна в сумі 1886499,65 грн, що еквівалентно 45774,72 доларам США та 42177,06 Євро, яке зберігалось в нежитлових приміщеннях за адресою: АДРЕСА_2; та було знищено 15.05.2024 внаслідок ракетного обстрілу збройними силами Російської Федерації; а також 6000,0 грн вартості обстеження та фотофіксації пошкодженого рухомого майна, 24000,0 грн вартості судової товарознавчої експертизи, 100000,0 грн витрат позивача на професійну правничу допомогу.
24.02.2022 держава Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію відносно України і ввела свої війська на її територію.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" було введено воєнний стан на всій території України, який триває на даний час.
Відповідно до статті 3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно частини 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Відповідно до положень статті 5 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.
Згідно статті 7 зазначеної Конвенції, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: а) міжнародної угоди; b) письмового договору; або с) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.
Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства Російської Федерації в Україні запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.2022 таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією.
У постановах від 18.05.2022 по справам №428/11673/19 та №760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно яких підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.
Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
За приписами частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності.
Згідно частини 8 статті 29 Господарського процесуального кодексу України, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди.
Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право", права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
За приписами пункту 3) частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 по справі №428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
За таких обставин, суд вважає, що дана справа підсудна Господарському суду Миколаївської області.
Ухвалою суду від 01.07.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 06.08.2025. Запропоновано відповідачу, в 15-денний строк від дня отримання цієї ухвали, надати суду відзив на позов, оформлений згідно вимог статті 165 Господарського процесуального кодексу України разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.
До повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу Російської Федерації.
У зв'язку з указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", за зверненням Міністерства юстиції України, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та Організації Об'єднаних Націй, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно листа Міністерства юстиції України №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану", з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
Крім того, у зв'язку з агресією з боку Російської Федерації та введенням воєнного стану Акціонерне товариство "Укрпошта" з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.
Міністерство юстиції України листом №91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст.8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією Міністерства закордонних справи України (лист №71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справи України з органами влади Російської Федерації за посередництва третіх держав також не здійснюється.
За приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
За такого суд вважає, що за приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України, належним повідомленням відповідача про відкриття провадження у даній справі та про дату, час і місце розгляду справи, буде публікація відповідного оголошення на веб-порталі судової влади України.
Враховуючи викладене, про час та місце розгляду даної справи суд щоразу повідомляв відповідача шляхом опублікування на офіційному веб-сайті судової влади України оголошень про виклик відповідача у порядку, встановленому приписами ч частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України.
До того ж, відомості про судовий розгляд справи та відповідні процесуальні рішення судом своєчасно оприлюднювались в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними.
06.08.2025 підготовче засідання відкладено на 29.08.2025.
29.08.2025 від позивача до суду надійшли докази направлення перекладів ухвал суду від 01.07.2025 та 06.08.2025 на російську мову відповідачу шляхом передання посольству Російської Федерації в Республіці Польщі: ul.Belwederska, 49, 00-761, Warszawa, Polska.
Ухвалою суду від 29.08.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 13.10.2025. Повідомлено сторонам, що заяви та клопотання пов'язані з розглядом справи, які не були ними заявлені з поважних причин в підготовчому засіданні, можуть бути надані суду до початку розгляду справи по суті.
13.10.2025 від позивача до суду надійшли докази направлення перекладу ухвали суду від 29.08.2025 на російську мову відповідачу шляхом передання посольству Російської Федерації в Республіці Польщі: ul.Belwederska, 49, 00-761, Warszawa, Polska.
13.10.2025 та 14.11.2025 судом відкладався розгляд справи відповідно на 14.11.2025 та 05.12.2025.
В ході розгляду справи представник позивача підтримував позовні вимоги в повному обсязі.
Відповідач не скористався, наданим йому статтями 161, 165 Господарського процесуального кодексу України, правом на подання відзиву на позовну заяву, вимоги та доводи позивача не спростував.
Згідно частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами.
Сторони явку повноважних представників у судове засідання 05.12.2025 не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, зокрема й шляхом опублікування на офіційному веб-сайті судової влади України оголошень про виклик відповідача у порядку, встановленому приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України.
Господарським судом також враховано, що явка представників сторін не визнавалась судом обов'язковою.
Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомленні про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі, зокрема повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи викладене суд дійшов висновку про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті за відсутності представників сторін.
У судовому засіданні 05.12.2025 суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.
У судовому засіданні 05.12.2025 судом підписано вступну та резолютивну частини рішення без його проголошення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є власником нежитлових приміщень (адміністративна будівля, будівлі складів з холодильним обладнання, прохідна, трансформаторна підстанція, огорожа), розташованих за адресами: АДРЕСА_2; що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1 а.с.100-102).
02.01.2020 між ОСОБА_1 , як орендодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "СТЕПОВА ФЕРМА", як орендарем, було укладено договір №2/01-2019 оренди нежитлових приміщень (далі - Договір оренди), за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв у тимчасове користування для своїх виробничих цілей нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_2 (т.1 а.с.63-70).
02.01.2020 по Договору оренди орендодавець передав орендарю об'єкт оренди за відповідним актом приймання-передачі приміщення (т.1 а.с.71,72).
Додатковими угодами №1 від 23.12.2021, №2 від 23.12.2022 та №3 від 23.12.2023 до Договору строк оренди щоразу продовжувався та мав закінчуватись 31.12.2024 (т.1 а.с.73-75).
Позивач зазначає, що при здійсненні ним господарської діяльності, у орендованих складських приміщеннях він зберігав рухоме майно (основні засоби та необоротні активи).
На підтвердження набуття позивачем права власності на вказане рухоме майно (основні засоби та необоротні активи) позивачем надано суду копії договорів поставки, специфікації до таких договорів, видаткові накладні (т.1 а.с.76-97).
24.02.2022 держава Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію відносно України і ввела свої війська на її територію.
Позивач зазначає, що 15.05.2024 невстановлені військовослужбовці збройних сил Російської Федерації із невстановленої зброї здійснили артилерійський (ракетний) обстріл цивільної інфраструктури Інгульського району міста Миколаєва, внаслідок якого пошкоджено орендовані позивачем за Договором оренди склади за адресами: АДРЕСА_2; в яких знаходились належні позивачу на праві власності рухоме майно (основні засоби та необоротні активи).
Позивач стверджує, що внаслідок такого артилерійського (ракетного) обстрілу цивільної інфраструктури орендовані позивачем за Договором оренди об'єкти нерухомості (склади) пошкоджені, а належне позивачу на праві власності рухоме майно (основні засоби та необоротні активи), що знаходилось в таких складах, було повністю знищене.
На підтвердження таких обставин, позивачем надано суду копії наступних документів:
- витяг від 06.02.2025 з Єдиного реєстру досудових розслідувань за кримінальним провадженням №22024150000000114 (т.2 а.с.2, 3);
- постанова слідчого ІНФОРМАЦІЯ_1 від 12.05.2025 про залучення представника позивача в якості потерпілого у кримінальному провадженні №22024150000000114 (т.2 а.с.4);
- лист Миколаївського районного управління ГУ ДСНС України у Миколаївській області за вих.№592401-2867/5924.01 від 17.10.2024 (т.1 а.с.117);
- акти комісійного обстеження об'єкта пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затверджених 19.11.2024 (т.1 а.с.118-127);
- витяги з Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російською Федерацією проти України від 04.12.2024 (т.1 а.с.128-135);
- технічний звіт 1-ТЗ-05-12-24, затверджений 20.12.2024, обстеження комплексу будівель складу з холодильним обладнанням за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.136-196);
- інвентаризаційний опис від 31.03.2024 необоротних активів ТОВ «СТЕПОВА ФЕРМА», яке зберігалось на складах за адресою: АДРЕСА_3 (т.1 а.с.48,49);
- акт Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області №120-0216 від 18.12.2024 обстеження (фотофіксації) нерухомого майна (нежитлові будівлі та споруди), яке зруйноване внаслідок збройної агресії Російської Федерації, яким встановлено, що нерухоме майно (нежитлові будівлі та споруди), які знаходяться у приватній власності громадянина ОСОБА_1 , та розташовані за адресами: АДРЕСА_2; було зруйноване (пошкоджене) внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а саме внаслідок ракетного обстрілу російськими військами 15.05.2024 та пожежі, що виникла в результаті обстрілу (т.1 а.с.231-264);
- акт Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області №120-0019 від 10.02.2025 обстеження (фотофіксації) рухомого майна (необоротних активів), яке зруйноване внаслідок збройної агресії Російської Федерації, яким встановлено факт знищення рухомого майна (необоротних активів) 15.05.2024 внаслідок збройної агресії Російської Федерації в результаті ракетного обстрілу, завданого по території, на якій розташовані нежитлові будинки та споруди, в яких на підставі договору від 02.01.2020 за №2/01-2019 з відповідними додатковими угодами оренди нежитлових приміщень зберігалось рухоме майно (необоротні активи), яке на праві приватної власності належить ТОВ «СТЕПОВА ФЕРМА» (т.1 а.с.197-206).
Позивач стверджує, що внаслідок такого артилерійського (ракетного) обстрілу цивільної інфраструктури, здійсненого збройними силами Російської Федерації, він зазнав суттєвих матеріальних збитків завданих знищенням належного йому на праві власності рухоме майно (основні засоби та необоротні активи), що знаходились в орендованому за Договором оренди об'єкті нерухомості (склади).
Розмір матеріального збитку (шкоди) позивача визначено висновком судового експерта Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області №137-0142 від 20.03.2025 комісійного товарознавчого дослідження для цілей подання заяв про компенсацію, а також подання позовів до судових інстанцій, за яким судовий експерт дійшов висновку, що розмір збитків (заподіяної матеріальної шкоди у вартісному вигляді), завданих ТОВ «СТЕПОВА ФЕРМА», внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, в результаті ракетного обстрілу 15.05.2024, завданого по території за адресами: АДРЕСА_2, де розташовані нежитлові будинки та споруди, в яких на підставі договору від 02.01.2020 за №2/01-2019 з відповідними додатковими угодами оренди нежитлових приміщень зберігалось рухоме майно (необоротні активи) станом на 10.03.2025 становить (без урахування ПДВ): 1886499,65 грн (один мільйон вісімсот вісімдесят шість тисяч чотириста дев'яносто дев'ять гривень 65 копійок), що еквівалентно 45774,72 доларам США (сорок п'ять тисяч сімсот сімдесят чотири долара США 72 центи) та 42177,06 Євро (сорок дві тисячі сто сімдесят сім Євро 06 євроцентів) (т.1 а.с.207-230).
Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.
На підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам сторін, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Згідно статтею 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
В силу статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Суд зазначає, що при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України, доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй ES-11/1 від 02.03.2022 військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародновизнаних кордонів України.
Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд Організації Об'єднаних Націй, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов'язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.
Також Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Відповідно до Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої постановою Верховної Ради України від 14.04.2022, визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №210/4458/15-ц, від 30.01.2020 у справі №287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.08.2017 у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Відповідно до частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України в розумінні частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні та визнано міжнародними організаціями.
Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв'язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.
З наявних в матеріалах справи доказів, вбачається, що саме внаслідок артилерійського (ракетного) обстрілу збройними силами Російської Федерації цивільної інфраструктури Інгульського району міста Миколаєва Миколаївської області, який відбувся 15.05.2024, знищено (пошкоджено) складські приміщення за адресами: АДРЕСА_2; та знищено рухоме майно (необоротні активи) вартістю 1886499,65 грн, які знаходились в таких складських приміщеннях та належали на праві власності позивачу.
Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме копіями наступних документів:
- докази набуття позивачем права власності на рухоме майно (необоротні активи), що зберігались в орендованому та знищеному внаслідок обстрілу об'єкті нерухомості (склади) (копії договорів поставки, специфікації до таких договорів, видаткові накладні) (т.1 а.с.76-97);
- витяг від 06.02.2025 з Єдиного реєстру досудових розслідувань за кримінальним провадженням №22024150000000114 (т.2 а.с.2, 3);
- постанова слідчого ІНФОРМАЦІЯ_1 від 12.05.2025 про залучення представника позивача в якості потерпілого у кримінальному провадженні №22024150000000114 (т.2 а.с.4);
- лист Миколаївського районного управління ГУ ДСНС України у Миколаївській області за вих.№592401-2867/5924.01 від 17.10.2024 (т.1 а.с.117);
- акти комісійного обстеження об'єкта пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затверджених 19.11.2024 (т.1 а.с.118-127);
- витяги з Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російською Федерацією проти України від 04.12.2024 (т.1 а.с.128-135);
- технічний звіт 1-ТЗ-05-12-24, затверджений 20.12.2024, обстеження комплексу будівель складу з холодильним обладнанням за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.136-196);
- інвентаризаційний опис від 31.03.2024 необоротних активів ТОВ «СТЕПОВА ФЕРМА», яке зберігалось на складах за адресою: АДРЕСА_3 (т.1 а.с.48,49);
- акт Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області №120-0216 від 18.12.2024 обстеження (фотофіксації) нерухомого майна (нежитлові будівлі та споруди), яке зруйноване внаслідок збройної агресії Російської Федерації, яким встановлено, що нерухоме майно (нежитлові будівлі та споруди), які знаходяться у приватній власності громадянина ОСОБА_1 , та розташовані за адресами: АДРЕСА_2; було зруйноване (пошкоджене) внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а саме внаслідок ракетного обстрілу російськими військами 15.05.2024 та пожежі, що виникла в результаті обстрілу (т.1 а.с.231-264);
- акт Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області №120-0019 від 10.02.2025 обстеження (фотофіксації) рухомого майна (необоротних активів), яке зруйноване внаслідок збройної агресії Російської Федерації, яким встановлено факт знищення рухомого майна (необоротних активів) 15.05.2024 внаслідок збройної агресії Російської Федерації в результаті ракетного обстрілу, завданого по території, на якій розташовані нежитлові будинки та споруди, в яких на підставі договору від 02.01.2020 за №2/01-2019 з відповідними додатковими угодами оренди нежитлових приміщень зберігалось рухоме майно (необоротні активи), яке на праві приватної власності належить ТОВ «СТЕПОВА ФЕРМА» (т.1 а.с.197-206).
Розмір матеріального збитку (шкоди) позивача визначено висновком судового експерта Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області №137-0142 від 20.03.2025 комісійного товарознавчого дослідження для цілей подання заяв про компенсацію, а також подання позовів до судових інстанцій, за яким судовий експерт дійшов висновку, що розмір збитків (заподіяної матеріальної шкоди у вартісному вигляді), завданих ТОВ «СТЕПОВА ФЕРМА», внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, в результаті ракетного обстрілу 15.05.2024, завданого по території за адресами: АДРЕСА_2, де розташовані нежитлові будинки та споруди, в яких на підставі договору від 02.01.2020 за №2/01-2019 з відповідними додатковими угодами оренди нежитлових приміщень зберігалось рухоме майно (необоротні активи) станом на 10.03.2025 становить (без урахування ПДВ): 1886499,65 грн (один мільйон вісімсот вісімдесят шість тисяч чотириста дев'яносто дев'ять гривень 65 копійок), що еквівалентно 45774,72 доларам США (сорок п'ять тисяч сімсот сімдесят чотири долара США 72 центи) та 42177,06 Євро (сорок дві тисячі сто сімдесят сім Євро 06 євроцентів) (т.1 а.с.207-230).
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21.04.2021 у справі №648/2035/17, постанові від 14.02.2018 у справі №686/10520/15-ц.
Таким чином, суд доходить висновку, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v.the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява №38722/02).
З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.
Враховуючи наведене, суд зазначає, що вимога позивача про стягнення з відповідача суми завданих збитків є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи викладене, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд доходить висновку про задоволення позову у повному обсязі, як обґрунтованого та підтвердженого наданими до матеріалів справи доказами.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 липня 2006 року по справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, №303-A, пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), №37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Щодо розподілу судових витрат, суд доходить наступних висновків.
За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України, у разі задоволення позову, судовий збір підлягає покладенню на відповідача.
Згідно пункту 22) частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету.
Згідно підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір", за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру сплачується судовий збір за ставкою 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" у 2025 році встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2025 року - 3028 гривні.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що судовий збір у цій справі в сумі 28297,49 грн (1886499,65 грн х 1,5%) підлягає стягненню з відповідача в дохід державного бюджету України.
За приписами пункту 2 частини 3 статті 123 та пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, зокрема витрати позивача на проведення експертизи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
Судом встановлено, що позивачем було понесено 6000,0 грн витрат на обстеження та фотофіксацію пошкодженого рухомого майна, що підтверджується платіжною інструкцією №207084387 від 06.02.2025, а також 24000,0 гривень витрат на проведення експертизи, що підтверджується платіжною інструкцією №211299602 від 12.03.2025 (т.2 а.с.13, 14).
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що 30000,0 гривень понесених позивачем витрат, пов'язаних із проведенням експертизи, підлягають покладенню на відповідача.
Щодо відшкодування витрат позивача на професійну правничу допомогу, суд доходить наступних висновків.
Згідно п.1 ч.3 ст.123 ГПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ст.16 ГПК України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12) ч.3 ст.2 ГПК України).
У постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, прийнятій об'єднаною палатою Касаційного господарського суду, викладено висновок, що практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст.124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст.126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (ст.129 ГПК України).
Водночас за змістом ч.4 ст.126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.126 ГПК України).
У розумінні положень ч.5 ст.126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 у справі №920/13/19 наголосив, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч.4 ст.129 ГПК України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч.4 ст.129 ГПК України, визначені також положеннями ч.ч.6,7,9 ст.129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч.4 ст.126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч.ч.5-6 ст.126 ГПК України).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд, керуючись критеріями, що визначені ч.ч.5-7,9 ст.129 ГПК України, може з власної ініціативи не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч.ч.5-7 ст.129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (до таких висновків дійшов Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03.10.2019 у справі №922/445/19, від 22.11.2019 у справі №902/347/18).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
В постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17 наведено правовий висновок, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Крім того, судом враховано, що відповідно до послідовної та сталої судової практики розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом за умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено.
Зазначений висновок також викладений у низці постанов Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 03.10.2019 у справі №922/445/19, від 01.12.2020 у справі №904/5818/19, від 22.01.2021 у справі №925/1137/19, від 25.03.2021 у справі №903/330/20, від 08.06.2021 у справі №910/9243/20, від 02.09.2021 у справі №910/21300/17, від 13.09.2021 у справі №910/11739/19, від 11.11.2021 у справі №922/449/21 та від 25.11.2021 у справі №904/5929/19.
На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу адвоката позивач надав суду копії таких документів:
1) договір №24/12 від 24.12.2024 про надання правничої допомоги, укладений між позивачем та адвокатом Семененко Вадимом Борисовичем;
2) виданий адвокатом Семененко Вадимом Борисовичем ордер серія ВЕ №1160069 від 12.06.2025 на представництво інтересів позивача у Господарському суді Миколаївської області;
3) розрахунок суми гонорару за надану правничу допомогу по договору №24/12 від 24.12.2024 у розмірі 100000,0 грн.
Суд, розподіляючи витрати на правничу допомогу адвоката, приходить до висновку про те, що наявні в матеріалах справи договір про надання правничої допомоги, розрахунок суми гонорару з зазначенням в ньому конкретного переліку послуг адвоката, які надано, із зазначенням вартості кожної з них, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на послуги адвоката у заявленому розмірі 100000,0 грн, адже розмір таких витрат має бути не тільки доведений та документально обґрунтований, а й відповідати критеріям реальності та розумної необхідності таких витрат, а також співмірності зі складністю справи.
При визначенні обсягу витрат на адвоката судом взято до уваги рівень складності справи, а саме те, що позивачем заявлено позовні вимоги лише щодо стягнення суми збитків, розмір яких визначено висновком судового експерта Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області, які до того ж відповідачем не заперечені та не спростовані.
За вказаних обставин, суд вважає, що обсяг витрат на адвоката в розмірі 100000,0 грн є непропорційним до предмету спору та обсягом наданих адвокатом послуг правничого характеру.
Тому, суд вважає за необхідне обмежити обсяг витрат на правничу допомогу сумою у розмірі 30000,0 грн, з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
У відшкодуванні витрат на правничу допомогу в решті заявленої позивачем суми слід відмовити.
Керуючись ст.ст.73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд,-
1. Позовні вимоги задовольнити.
2. Стягнути з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕПОВА ФЕРМА» (Україна, 73003, Херсонська обл., м.Херсон, просп.Незалежності, буд.50; ідент.код 42091802) 1886499,65 гривень (один мільйон вісімсот вісімдесят шість тисяч чотириста дев'яносто дев'ять гривень 65 копійок) збитків, що еквівалентно 45774,72 доларам США (сорок п'ять тисяч сімсот сімдесят чотири долара США 72 центи) та 42177,06 Євро (сорок дві тисячі сто сімдесят сім Євро 06 євроцентів), а також 30000,0 гривень (тридцять тисяч гривень 00 копійок) витрат на професійну правничу допомогу та 30000,0 грн (тридцять тисяч гривень 00 копійок) витрат, пов'язаних із проведенням судової товарознавчої експертизи.
3. Стягнути з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації в дохід державного бюджету України 28297,49 гривень (двадцять вісім тисяч двісті дев'яносто сім гривень 49 копійок) судового збору.
Рішення суду, у відповідності до статті 241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно частини 1 статті 254 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Відповідно до частин 1, 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Згідно статті 257 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Повне судове рішення складено 12.01.2026.
Суддя М.В.Мавродієва