Постанова від 04.12.2025 по справі 182/8900/19

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.12.2025 року м.Дніпро Справа № 182/8900/19

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Дарміна М.О. (доповідач),

суддів: Чус О.В., Кощеєва І.М.

при секретарі судового засідання Карпенко А.С.

Представники сторін:

від прокуратури: Риженко Вікторія Олегівна (в залі суду) - прокурор відділу - службове посвідчення № 069939 від 01.03.2023р.;

від відповідача-1: не з'явився;

від відповідача-2: ГУК ОЛЕКСІЙ ОЛЕГОВИЧ (поза межами приміщення суду) - від ОСОБА_1 - адвокат, ордер серія АІ №2007841 від 09.05.2024р.;

від відповідача-3: не з'явився;

від відповідача-4: не з'явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2025 (суддя Рудь І.А., повне рішення складено 21.02.2025р.) у справі №182/8900/19

За позовом керівника Нікопольської окружної прокуратури Дніпропетровської області, м. Нікополь, Дніпропетровської обл., який діє в інтересах держави України в особі Першотравневської сільської ради с. Першотравневе Нікопольського району, Дніпропетровської області та виконавчого комітету Першотравневської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, с. Першотравневе, Нікопольський р-н, Дніпропетровської обл.

до відповідача-1: Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, м. Дніпро;

відповідача-2: фізичної особи ОСОБА_1 , с. Полинівка, Магдалинівський р-н, Дніпропетровська обл.;

відповідача-3: Фермерського господарства "Дніпровські чорноземи" с. Полинівка, Магдалинівський р-н, Дніпропетровська обл.;

відповідача-4: Фермерського господарства "ФЕРМЕР-ПАРК", с. Поливанівка (з), Магдалинівський р-н, Дніпропетровська обл.

про визнання незаконним та скасування наказу, визнання договорів недійсними, зобов'язання повернути земельну ділянку площею 52,2251 га

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції:

Керівник Нікопольської окружної прокуратури Дніпропетровської області, який діє в інтересах держави в особі Першотравневської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області (правонаступник Лошкарівської сільської ради) та виконавчого комітету Першотравневської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, фізичної особи ОСОБА_1 , Фермерського господарства "Дніпровські чорноземи", Фермерського господарства "ФЕРМЕР-ПАРК" про:

1. Визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області №ДН/1222986900:01:004/00001118 від 27.03.2014 "Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства на території Шевченківської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, та надано в оренду земельну ділянку загальною площею 52,2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041, для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності.

2. Визнання недійсним договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 площею 52,2251 га від 28.03.2014 за №28/03/14/3-ДО.

3. Визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 площею 52,2251 га №01/17 від 02.05.2017, укладеного між ОСОБА_1 та Фермерським господарством "Дніпровські чорноземи".

4. Зобов'язання ОСОБА_1 та Фермерського господарства "ФЕРМЕР ПАРК" повернути Першотравневській сільській раді земельну ділянку загальною площею 52,2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041.

5. Стягнення судового збору.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2025 року у справі № 182/8900/19 у задоволенні позовних вимог керівника Нікопольської окружної прокуратури Дніпропетровської області про визнання незаконним та скасування наказу, визнання договорів недійсними, зобов'язання повернути земельну ділянку площею 52,2251 га відмовлено.

Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що cправа неодноразово розглядалася судами різних інстанцій. Постановою Верховного Суду від 28.02.2024 рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02.07.2021 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22.03.2023 було скасовано, провадження у справі закрито, а справу направлено до Господарського суду Дніпропетровської області за встановленою юрисдикцією.

Під час розгляду справи в господарському суді прокурором було змінено предмет позову у зв'язку із встановленням нових обставин: 15.08.2022 право оренди спірної земельної ділянки перейшло від ОСОБА_1 до ФГ «Фермер Парк» на підставі статуту від 04.09.2020, а 02.04.2024 на підставі договору про розірвання договору суборенди від 02.12.2023 розірвано договір суборенди з ФГ «Дніпровські чорноземи».

Щодо вимоги про визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держземагентства суд, з посиланням на постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 15.10.2019 у справі №911/3749/17, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, від 01.02.2020 у справі №922/614/19, від 05.10.2022 у справі №922/1830/19, зазначив, що вимога про визнання недійсним рішення органу влади, яке виконано шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту, оскільки таке рішення вичерпало свою дію виконанням. Позивач може посилатися на незаконність наказу без заявлення окремої вимоги про його скасування.

Щодо вимог про визнання недійсними договорів оренди та суборенди суд встановив, що згідно зі ст.ст. 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства має містити обґрунтування розміру ділянки з урахуванням перспектив діяльності, відомості про наявність трудових і матеріальних ресурсів. Орган влади повинен пересвідчитися у дійсності волевиявлення заявника на створення фермерського господарства та його спроможності вести господарство такого виду.

Суд встановив, що фермерське господарство ОСОБА_1 в установленому законом порядку не зареєстровано, натомість земельну ділянку він передав у суборенду вже існуючому ФГ «Дніпровські чорноземи» для розширення земельного банку останнього, а в подальшому права оренди перейшли до ФГ «Фермер-Парк». На цій підставі суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання спірних договорів недійсними відповідно до ст. 215 ЦК України, оскільки їх укладено з порушенням передбаченої ЗК України та Закону України «Про фермерське господарство» процедури отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

Разом з тим, відповідачами було подано заяви про застосування позовної давності. Суд зазначив, що позов подано 27.12.2019, тобто майже через 5 років після прийняття наказу (27.03.2014) та укладення договору оренди (28.03.2014). Прокурор не був позбавлений можливості своєчасно отримати необхідну інформацію від ГУ Держгеокадастру з використанням повноважень, передбачених Законом України «Про прокуратуру». Доказів ухилення від надання такої інформації матеріали справи не містять. Прокурором не наведено мотивування, чому запит направлено лише наприкінці 2019 року.

Суд зазначив, що в позовній заяві та клопотанні прокурором не наведено фактичного та правового обґрунтування пропуску строку позовної давності, не надано доказів на підтвердження поважності причин пропуску. У зв'язку з цим суд не визнав поважними причини пропуску позовної давності та, застосувавши наслідки її спливу, відмовив у задоволенні позову.

Підстави, з яких порушено питання про перегляд судового рішення та узагальнені доводи апеляційної скарги:

Не погодившись із зазначеним рішенням, через систему "Електронний суд" Дніпропетровська обласна прокуратура звернулась до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2025 у справі №182/8900/19, скасувати вказане рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову керівника Нікопольської окружної прокуратури у повному обсязі, стягнути на користь Дніпропетровської обласної прокуратури судовий збір.

Узагальнення доводів апеляційної скарги:

Апеляційна скарга обґрунтована наступним:

Апелянт зазначає, що рішення суду підлягає скасуванню внаслідок неповного з'ясування обставин справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, зокрема ст.ст. 256, 261 ЦК України.

Апелянт стверджує, що ОСОБА_1 у 2010 році вже отримав у власність земельну ділянку площею 4,7921 га для ведення фермерського господарства на підставі розпорядження голови Магдалинівської райдержадміністрації №400-р-09 від 29.07.2009, використавши своє право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду. У 2014 році ОСОБА_1 повторно звернувся до ГУ Держземагентства і отримав в оренду на позаконкурсній основі три земельні ділянки, у тому числі спірну, загальною площею понад 145 га, що порушує вимоги ст.ст. 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», ст.ст. 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України.

На момент подання позову ОСОБА_1 жодного фермерського господарства не створив, а передав спірну земельну ділянку у суборенду ФГ «Дніпровські чорноземи», державну реєстрацію якої здійснено 31.01.2019. Це підтверджує відсутність у нього намірів щодо настання правових наслідків, обумовлених при укладенні договору оренди.

Апелянт наполягає, що об'єктивна можливість дізнатись про порушення прав територіальної громади виникла саме з 31.01.2019 - моменту державної реєстрації договору суборенди. До цієї дати у прокурора були відсутні підстави для оскарження договору оренди через відсутність достовірного підтвердження відсутності намірів ОСОБА_1 на створення фермерського господарства. Саме з 31.01.2019 у прокурора з'явилися достовірні дані про відсутність у ОСОБА_1 таких намірів, оскільки спірну земельну ділянку він передав у суборенду.

Апелянт посилається на те, що відповідно до ст. 125 ЗК України право оренди виникає з моменту державної реєстрації, тому саме на час укладення та державної реєстрації договору суборенди 31.01.2019 об'єктивно склались усі ознаки порушення інтересів держави. Посилання на справу №182/3050/17, в якій також брав участь прокурор, є безпідставними, оскільки зазначена справа мала інший предмет та підстави позову - стягнення заборгованості з орендної плати.

Апелянт вказує, що ОСОБА_1 порушив вимоги ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство», оскільки після укладення договору оренди 28.03.2014 повинен був набути статусу засновника та здійснити державну реєстрацію фермерського господарства, чого не зробив. Крім того, ОСОБА_1 був лише членом, а не засновником ФГ «Дніпровські чорноземи», засновником якого є його донька ОСОБА_2 , і не міг повторно в 2014 році отримати земельні ділянки поза конкурсом для ведення фермерського господарства.

Апелянт стверджує, що судом не надано належної оцінки заявам прокурора, сільської ради та виконкому про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності та його поновлення, поданих 22.11.2024 та 27.11.2024 відповідно. Поважними причинами пропуску позовної давності є обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим, і до такого висновку можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів.

Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі:

03.10.2025 до Центрального апеляційного господарського суду надійшов відзив відповідача-2, яким останній зазначає наступне:

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права без поважних причин, що у відповідності до ч. 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові.

На переконання відповідача-2 в даній справі перебіг позовної давності щодо вимог про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області №ДН/1222986900:01:004/00001118 від 27.03.2014 «Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки» та визнання недійсним договору оренди від 28.03.2014 за №28/03/14/3-ДО та повернення земельної ділянки від - є пропущеним, оскільки сплив за вимогами про визнання незаконними наказу 28.03.2017, за вимогами про визнання недійсним договору оренди та повернення земельної ділянки 29.03.2017».

Відповідач-2 вказує, що позивачу було відомо про порушення прав держави ще у 2014 році. Подаючи 27.12.2019 позовну заяву до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області, керівник Нікопольської місцевої прокуратури Дніпропетровської області фактично визнав, що порушення прав держави щодо спільних земельних ділянок відбулось з моменту прийняття цих розпоряджень, тобто з 21.03.2014 року.

Суттєве значення для правильного вирішення даної справи має факт, що Нікопольським міськрайонним судом Дніпропетровської області вже розглядалась подібна справа за позовом прокуратури щодо тієї самої земельної ділянки, за участю тих самих сторін, однак з позовними вимогами не визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, а його розірвання.

Даний факт доводить, що:

- по-перше, у Нікопольської місцевої прокуратури Дніпропетровської області була інформація про винесення оскаржуваного наказу та укладення спірного договору оренди земельної ділянки у 2014 році;

- по-друге, Документ сформований в системі «Електронний суд» 03.10.2025 11 прокуратура мала можливість оскаржити вказаний наказ та договір оренди землі у ході зазначеної вище справи № 182/3050/17;

- по-третє, прокуратура, подаючи позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, фактично визнала його законність, правомочність та дійсність.

З врахуванням вищенаведеного, відповідач-2 вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено про пропуск позивачем позовної давності на звернення з позовом у цій справі, внаслідок чого було законного та обґрунтовано відмолено у задоволенні позову.

Відповідачі-1,3,4 не скористались своїм процесуальним правом та не надали суду відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду судового рішення.

Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді:

Згідно з протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 11.03.2025 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Дармін М.О., судді: Чус О.В., Кощеєв І.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 24.03.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2025 у справі №182/8900/19. Розгляд справи призначено у судовому засіданні на 07.10.2025 об 10:30 годин.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 07.10.2025 в судовому засіданні оголошено перерву до 02.12.2025 на 09:30 год. Надано Дніпропетровській обласній прокуратурі по справі можливість до 21.11.2025 подати до суду апеляційної інстанції власні письмові пояснення щодо наступних питань:

1. З урахуванням подання прокурором заяв про зміну предмету позову від 12.08.2024р. та 26.09.2024р., які саме позовні вимоги керівника Нікопольської окружної прокуратури, у разів задоволення апеляційної скарги необхідно, на думку прокурора, задовольнити у повному обсязі.

2. З урахуванням відповіді на вищезазначене питання № 1 , в контексті неможливості одночасної зміни предмета та підстав позову, які саме юридичні факти, становлять підстави позову, які, відповідно, наведено прокурором на обґрунтування своїх матеріально-правових вимог в редакції позовної заяви вих. № 107-4936 вих-19 від 26.12.2019р. (т.1 а.с. 1-10) і які, відповідно, і мають бути враховані судом при вирішенні питання про наявність підстав для захисту суб'єктивного цивільного права.

3. В контексті відповіді на питання №№1,2, з урахуванням змісту розділів 1.3 та розділу ІХ статуту ФГ "ДНІПРОВСЬКІ ЧЕРНОЗЕМИ", затвердженого його засновником на підставі рішення № 2 від 21.03.2016р. (т.1 а.с. 169), чим обґрунтовуються заявлені позовні вимоги.

4. З урахуванням неможливості читання змісту доказу т.1 а.с. 27 або т.1 а.с. 77 , на підтвердження яких обставин його надано.

24.11.2025 до Центрального апеляційного господарського суду надійшли пояснення позивача з приводу зазначених у вищевказаній ухвалі суду питань.

Згідно з ч. 1 ст. 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 119 ГПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Оскільки пояснення позивача не було подано у встановлений строк, а заява про поновлення строку подана після спливу цього строку, колегія суддів виснує про відсутність підстав для поновлення строку на подання пояснень по справі, а пояснення позивача залишає без розгляду у зв'язку з пропуском строку на їх подання і визнання неповажними строків на його поновлення.

В судовому засіданні 02.12.2025 суддів переходить до стадії прийняття судового рішення, оголошення вступної та резолютивної частини якого відбудеться 04.12.2025р. о 09:50год.

04.12.2025 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови Центрального апеляційного господарського суду.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, підтверджено матеріалами справи і не оспорюється сторонами спору:

Предметом доказування у даній справі є наявність/відсутність підстав для визнання незаконним та скасування наказу, визнання договорів недійсними та зобов'язання повернути земельну ділянку.

Звертаючись з даним позовом, прокурор вказує на те, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 27 вересня 2018 року № 4-3766/15-18СГ Лошкарівській об'єднаній територіальній громаді (правонаступником якої є Першотравневська об'єднана територіальна громада) передано у комунальну власність земельну ділянку з кадастровим номером 1222986900:01:004:0041 загальною площею 52,2251 га для ведення фермерського господарства на території Лошкарівської об'єднаної територіальної громади Нікопольського району Дніпропетровської області за межами населеного пункту. Того ж дня, 27 вересня 2018 року, підписано акт приймання-передачі вказаної земельної ділянки.

13 вересня 2019 року на підставі вказаних документів здійснено державну реєстрацію права власності за територіальною громадою села Лошкарівка в особі виконавчого комітету Лошкарівської сільської ради на означену земельну ділянку, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено відповідний запис за № 33271694.

Незважаючи на те, що спірна земельна ділянка фактично була передана територіальній громаді села Лошкарівка в особі виконавчого комітету Лошкарівської сільської ради за актом приймання-передачі 27 вересня 2018 року, в якому на виконання вимог статті 117 ЗК України зазначено про те, що спірна земельна ділянка перебуває в оренді ОСОБА_1 , виконавчим комітетом жодних заходів, направлених на отримання договорів оренди, не здійснено, підстав та законності їх укладання не перевірено.

Так, Нікопольською місцевою прокуратурою вивчено стан дотримання вимог законодавства при отриманні на території Нікопольського району Дніпропетровської області громадянами та юридичними особами земельних ділянок для ведення фермерського господарства і встановила, що наказом Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області від 27 березня 2014 року № ДН/1222986900:01:004/00001118 "Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерською господарства на території Шевченківської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 52,2251 га, в тому числі рілля - 52, 2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 (01.02) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Шевченківської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області.

На виконання вказаного наказу 28 березня 2014 року Головне управління Держземагентства у Дніпропетровській області та ОСОБА_1 уклали договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1222986900:01:004:0041 площею 52,2251 га для ведення фермерського господарства строком на 49 років.

Прокурор зазначає, що 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 подав до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області клопотання про надання згоди на передачу цієї земельної ділянки в суборенду.

Листом від 24 квітня 2017 року № Я-3651/0-1857/6-17 Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області надало ОСОБА_1 згоду на передачу спірної земельної ділянки в суборенду.

У січні 2019 року державний реєстратор Чаплинської сільської ради Петриківського району Дніпропетровської області зареєстрував договір суборенди земельної ділянки від 02 лютого 2017 року № 01/17 строком дії до 24 квітня 2063 року між ОСОБА_1 та ФГ "Дніпровські чорноземи" за № 30338540.

Прокурор, звертаючись з даним позовом, вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню, наказ Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області від 27 березня 2014 року ДН/1222986900:01:004/00001118 "Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки", а укладений на його підставі договір оренди земельної ділянки від 28 березня 2014 року № 28/03/14/3-ДО, укладений між Головним управлінням Держземагентства у Дніпропетровській області та ОСОБА_1 , та договір суборенди земельної ділянки з кадастровим номером 1222986900:01:004:0041 площею 52,2251 га, укладений 02 лютого 2017 року між ОСОБА_1 та ФГ "Дніпровські чорноземи", недійсними, з огляду на таке.

Відповідачі не дотримались встановленого статями 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" порядку отримання земельних ділянок, оскільки Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області не пересвідчилося в дійсності волевиявлення ОСОБА_1 створення фермерського господарства з метою вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації для отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

Згідно з даними Єдиного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців фермерське господарство ОСОБА_1 не створено та запис про його реєстрацію відсутній.

Уклавши договір оренди земельної ділянки, ОСОБА_1 не створив фермерського господарства, а через певний час - 02 травня 2017 року передав отриману в оренду землю в суборенду ФГ "Дніпровські чорноземи".

У порушення вимог статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" ОСОБА_1 належним чином не обґрунтував розмір земельної ділянки з урахуванням можливостей її обробітку.

28 березня 2014 року Головне управління Держземагентства у Дніпропетровській області та ОСОБА_1 уклали ще два договори оренди земельних ділянок площею 15,9403 га та 77,2701 га.

На думку прокурора, це свідчить про те, що ОСОБА_1 отримав для ведення фермерського господарства три окремі земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які розташовані в різних місцях на території трьох сільських рад, загальною площею 145,4355 га.

На підставі чого, за фактом заволодіння шахрайським шляхом правом оренди зазначених земельних ділянок 23 жовтня 2019 року внесено відомості до ЄРДР та розпочато досудове розслідування за № 42019041490000107 за частиною першою статті 190 КК України.

Крім того, під час розгляду даної справи, прокурором було змінено предмет позову, на підставі встановлених наступних фактів.

15.08.2022 у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно внесено запис про перехід права оренди спірної земельної ділянки від ОСОБА_1 до ФГ «Фермер Парк» на підставі статуту від 04.09.2020.

При цьому, згідно листа ГУ Держпродспоживслужби у Дніпропетровській області №вих-10/11341 від 08.08.2024 встановлено, що згідно з електронно-обліковою системою "Єдиний реєстр для ведення автоматизованого обліку тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, сільськогосподарської техніки, інших механізмів", відсутня інформація щодо реєстрації сільськогосподарської техніки за фермерським господарством "Фермер Парк", код ЄДРПОУ 43803459.

Крім того, 02.04.2024 у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно на підставі договору про розірвання договору суборенди земельної ділянки від 02.12.2023 внесено запис про розірвання договору суборенди земельної ділянки кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 площею 52,2251 га №01/17 від 02.05.2017 укладений між ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) та Фермерським господарством "Дніпровські чорноземи" (код ЄДРПОУ 40171304).

Таким чином, прокурор посилається, що розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання йому в оренду спірної земельної ділянки, Головне управління Держземагенства у Дніпропетровській області не провело належну перевірку та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, з метою отримання прибутку на земельній ділянці. Крім того, ОСОБА_1 при зверненні з заявою про надання в оренду земельної ділянки не підтвердив наявність в нього необхідної матеріально - технічної бази для обробітку такої площі землі (найманих працівників, сільськогосподарської техніки тощо).

А відтак, на думку прокурора, оскаржуваний наказ прийнятий з порушенням вимог ст. 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України, ст.ст. 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", у зв'язку з чим останній підлягає визнанню його незаконним та скасуванню як такий, що виданий в порушення ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство" (далі - Закон), а укладені договори оренди та суборенди - визнанню недійсними та зобов'язанням повернути спірні земельні ділянки у відання Першотравневській сільській раді. Зазначені обставини стали підставами для звернення прокурора до суду з позовом у даній справі.

Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції та оцінка апеляційним господарським судом доводів учасників провадження у справі і висновків суду першої інстанції:

Заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту судового рішення, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази у справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню в силу наступного:

З урахуванням доводів і вимог апеляційної скарги, в порядку частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегією суддів не перевіряється правильність висновків суду першої інстанції в частині неоспорюваних сторонами обставин справи відносно того, що:

- наказом Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 27 вересня 2018 року № 4-3766/15-18СГ Лошкарівській об'єднаній територіальній громаді (правонаступником якої є Першотравневська об'єднана територіальна громада) передано у комунальну власність земельну ділянку з кадастровим номером 1222986900:01:004:0041 загальною площею 52,2251 га для ведення фермерського господарства на території Лошкарівської об'єднаної територіальної громади Нікопольського району Дніпропетровської області за межами населеного пункту. Того ж дня, 27 вересня 2018 року, підписано акт приймання-передачі вказаної земельної ділянки.

- 13 вересня 2019 року на підставі вказаних документів здійснено державну реєстрацію права власності за територіальною громадою села Лошкарівка в особі виконавчого комітету Лошкарівської сільської ради на означену земельну ділянку, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено відповідний запис за № 33271694.

- наказом Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області від 27 березня 2014 року № ДН/1222986900:01:004/00001118 "Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 для ведення фермерською господарства на території Шевченківської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 52,2251 га, в тому числі рілля - 52, 2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 (01.02) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Шевченківської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області.

- 28 березня 2014 року Головне управління Держземагентства у Дніпропетровській області та ОСОБА_1 уклали договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1222986900:01:004:0041 площею 52,2251 га для ведення фермерського господарства строком на 49 років.

- 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 подав до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області клопотання про надання згоди на передачу цієї земельної ділянки в суборенду.

- Листом від 24 квітня 2017 року № Я-3651/0-1857/6-17 Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області надало ОСОБА_1 згоду на передачу спірної земельної ділянки в суборенду.

- У січні 2019 року державний реєстратор Чаплинської сільської ради Петриківського району Дніпропетровської області зареєстрував договір суборенди земельної ділянки від 02 лютого 2017 року № 01/17 строком дії до 24 квітня 2063 року між ОСОБА_1 та ФГ "Дніпровські чорноземи" за № 30338540.

Оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального права, в контексті встановлених обставин, колегія суддів дійшла наступних висновків.

За змістом частин 1, 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювались Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (Позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги Заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Додатково в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний Позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права Позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний Позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний Позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права Позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги Позивача не можуть бути задоволені. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та постановах Верховного Суду від 07.05.2024 у справі № 910/11383/23, від 06.02.2024 у справі № 916/1431/23, від 20.06.2023 у справі № 904/2470/22, від 04.04.2023 у справі № 902/311/22, від 20.12.2022 у справі № 914/1688/21, від 04.10.2022 у справі № 914/2476/20, від 08.11.2022 у справі № 917/304/21.

Згідно усталеної позиції Великої Палати Верховного Суду застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Отже, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний Позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права Позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний Позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний Позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права Позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Разом з тим, слід звернути увагу, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 7.9).

Крім того, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 51), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.67), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.13), від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (пункт 180), від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 (пункт 143) сформульований усталений правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи, оскільки зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням.

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 викладений висновок про те, що позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані.

Разом з тим, вимоги про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області №ДН/1222986900:01:004/00001118 від 27.03.2014 "Про затвердження документації ізземлеустрою та передачі в оренду земельної ділянки", є неефективними способами захисту, адже задоволення таких вимог не поновить порушене право та законний інтерес Позивача.

Обрання Позивачем неналежного чи неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 127), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі №922/1830/19 (пункт 7.9). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).

З огляду на те, що задоволення вимог про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області № ДН/1222986900:01:004/00001118 від 27.03.2014 року «Про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельної ділянки» не призведе до відновлення порушених прав держави на спірну земельну ділянку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні відповідної позовної вимоги.

Окрім того слід зазначити, що оскаржений наказ Головного управління Держземагенства у Дніпропетровській області №ДН/1222986900:01:004/00001118 від 27.03.2014 "Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки" вичерпав свою дію, оскільки на його підставі надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 52,2251 га, в тому числі рілля - 52, 2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 (01.02) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Шевченківської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області. На виконання вказаного наказу 28 березня 2014 року Головне управління Держземагентства у Дніпропетровській області та ОСОБА_1 уклали договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1222986900:01:004:004 площею 52,2251 га для ведення фермерського господарства строком на 49 років. Відповідно, задоволення позовної вимоги про визнання незаконним та скасування оскарженого наказу не може призвести до захисту будь-чиїх прав чи інтересів.

Вказана позиція узгоджується з позицією Верховного Суду у справі №915/102/24 (постанова КГС від 16.04.2025).

Щодо вимог прокурора в частині визнання недійсними договору оренди земельної ділянки від 28.03.2014 за №28/03/14/3-ДО та договору суборенди земельної ділянки №01/17 від 02.05.2017, а також зобов'язання ОСОБА_1 та Фермерське господарство "ФЕРМЕР ПАРК" повернути Першотравневській сільській раді земельну ділянку загальною площею 52,2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041, яка розташована на території Нікопольського району Дніпропетровської області.

Відповідно до частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ч.ч.1, 2 ст. 202 ЦК України).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2) тощо.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Отже, наведеними правовими положеннями визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Разом з тим, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відтак, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Відносини, пов'язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Земельним кодексом України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України.

Частиною першою статті 116 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Положеннями частин 1-3 статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва (ч. 3 ст. 134 ЗК України).

Відповідно до ч.1 ст. 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство». Нею передбачені процедура звернення, вимоги до змісту заяви для отримання у власність або в оренду земельної ділянки державної чи комунальної власності з метою ведення фермерського господарства, строк розгляду такої заяви, умови щодо передання земельних ділянок лісового та водного фондів.

Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» унормовано, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Разом з тим, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган ержавної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки, орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

В іншому випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 525/1225/15-ц від 24.04.2019.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 зроблено правовий висновок, згідно якого можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства

Закон України "Про фермерське господарство" передбачав, що заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна бути розглянута по суті. При цьому норми даного Закону не містять імперативної вказівки про задоволення заяви за наявності певних формальних умов, допускаючи можливість прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування рішення про відмову в задоволенні заяви без визначення виключного переліку підстав для такої відмови.

Можливість передачі земельних ділянок державної та комунальної форми власності для ведення фермерського господарства юридичним особам, тобто після створення громадянином фермерського господарства та його державної реєстрації відповідно до вимог ст. 8 Закону України "Про фермерське господарство", без проведення земельних торгів, діючим законодавством України, як на момент прийняття оспорюваного рішення, так і на даний час, не передбачена.

Отже, передача громадянину земельної ділянки для ведення фермерського господарства здійснюється без проведення земельних торгів (аукціону) тоді, коли земельна ділянка передається громадянину, який виявив бажання займатися фермерським господарством саме для створення фермерського господарства та реєстрації його у встановленому законом порядку, а не для розширення земельного банку вже існуючого фермерського господарства.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі 922/1830/19, та від 15.01.2020 у справі № 627/1351/18 наголошено, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акту на право власності на земельну ділянку або укладанням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для реєстрації останнього, натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства.

Як встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачами, фермерське господарство, для створення якого відповідач-2 отримав у довгострокову оренду спірну земельну ділянку, станом на момент розгляду справи у встановленому законом порядку не зареєстроване. Водночас зазначену земельну ділянку відповідач-2 передав у суборенду вже існуючому фермерському господарству «Дніпровські чорноземи» з метою розширення його земельного банку, а у подальшому - фермерському господарству «Фермер-Парк» на підставі статуту від 04.09.2020 року.

За таких обставин місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про визнання спірних договорів недійсними як таких, що укладені з порушенням вимог Земельного кодексу України та Закону України «Про фермерське господарство» щодо процедури набуття ОСОБА_1 права користування спірною земельною ділянкою на умовах оренди, що відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання таких договорів недійсними. З наведеними висновками погоджується і суд апеляційної інстанції.

Положеннями статті 216 Цивільного кодексу України визначено правові наслідки недійсного правочину. Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

З огляду на встановлену недійсність договорів оренди та суборенди земельної ділянки відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, зазначені правочини не породжують юридичних наслідків, а їх недійсність тягне застосування правових наслідків, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України, у формі односторонньої реституції, оскільки двостороння реституція є неможливою з причин, прямо визначених законом, що обумовлює обґрунтованість вимоги про повернення спірної земельної ділянки.

З урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, а також вимог статей 73, 74, 86 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про правомірність звернення прокурора до господарського суду з даним позовом та заявлених ним вимог, які підтверджуються належними та допустимими доказами, дослідженими у ході судового розгляду. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає вимоги прокурора правомірними.

Стосовно заяви про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог Дніпропетровської обласної прокуратури у даній справі, колегія суддів зазначає наступне.

Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексом України визначено як позовну давність (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 Цивільного кодексу України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною справи тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права, і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково, а саме з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади (подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №359/2012/15-ц, від 07.11.2018 у справі №372/1036/15-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №697/2751/14-ц міститься висновок про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

Цей висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17.10.2018 у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18). Зокрема, як наголошено у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду, позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках:

1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Таким чином, навіть у разі, коли прокурор звертається до суду не як самостійний позивач, а в інтересах повноважного органу, якщо прокурор мав об'єктивну можливість довідатися про порушення прав раніше такого органу, строк позовної давності починає обрахуватись саме з такого моменту.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконних правових актів, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. При цьому, держава в такому випадку може нести ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних дій державних органів, зокрема шляхом укладання правочинів з порушенням вимог законодавства (аналогічна правова позиція викладена в Постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року по справі №348/1237/15-ц, від 10 травня 2018 року по справі №914/1708/17).

Аналіз наведених правових норм, дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Як встановлено судом першої інстанції та свідчить з матеріалів справи, позов про визнання незаконним наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області №ДН/1222986900:01:004/00001118 від 27.03.2014 та визнання недійсним основного договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 площею 52,2251 га від 28.03.2014 за №28/03/14/3-ДО, на підставі якого вже в подальшому був укладений договір суборенди №01/17 від 02.05.2017, та повернення орендованої земельної ділянки прокурором подано 27.12.2019, - тобто, майже, через 5 років з моменту прийняття спірного наказу та укладення на його підставі відповідного договору оренди.

В обґрунтування поважності причин пропуску встановленої ст. 257 ЦК України трирічної позовної давності прокурор вказує те, що строки позовної давності у даному випадку останнім не пропущені, оскільки ОСОБА_1. передав спірну земельну ділянку в суборенду за договором суборенди від 02.05.2017, який державним реєстратором Чаплинської сільської ради Петриківського району Дніпропетровської області було зареєстровано лише 31.01.2019 за № 30339677.

Разом з тим, Нікопольська місцева прокуратура не знала та не могла знати про наявність порушень вимог законодавства до моменту отримання матеріалів з ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області 20.11.2019, тобто після надходження вищевказаних наказів, листа погодження суборенди та договору суборенди до місцевої прокуратури, то строк позовної давності не пропущено.

Відповідно до змісту норм Цивільного кодексу України, якими врегульовано позовну давність, та правової позиції Верховного Суду щодо їх застосування, позивач (у даному випадку, прокурор) має не лише вказати, коли йому фактично стало відомо про порушене право, але й довести неможливість дізнатися про вказане порушення раніше зазначеної ним дати.

Положеннями статті 1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, на час видачі спірних наказів ГУ Держземагентства) визначено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

В апеляційній скарзі прокурор зазначає, що: «… Об'єктивна можливість прокурора дізнатися про порушення відповідачами прав територіальної громади у спірних правовідносинах не могли виникнути раніше державної реєстрації права суборенди на вказану земельну ділянку, яка здійснена 31.01.2019.

Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Аналогічна норма міститься у ст. 19 Закону України «Про оренду землі».

Верховний Суд у постанові від 01.04.2020 у справі №696/1883/15 дійшов висновку, що моментом укладення договору оренди ділянки є саме його державна реєстрація, якщо сторони не передбачили в договорі іншого. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17.

З огляду на зазначене саме на час укладення договору суборенди земельної ділянки та її державної реєстрації 31.01.2019, об'єктивно склались усі ознаки порушення інтересів держави у спірних правовідносинах.

Отже, саме за результатами вивчення зазначених обставин та доказів, що їх підтверджують прокурором встановлено, що з моменту державної реєстрації договору суборенди земельної ділянки від 31.01.2019 виникли усі підстави стверджувати про наявність порушення інтересів держави, які носили не гіпотетичний характер, а підтверджувалися реальними доказами відсутності намірів у ОСОБА_1 на створення фермерського господарства та обробки земельної ділянки.

Крім цього необґрунтованими є доводи відповідачів про обізнаність прокурора щодо спірних правовідносин іще в 2017 році, з огляду на обставини цивільної справи № 182/3050/17.

Так, ухвалою Нікопольського міськрайонного суду від 08.08.2017 закрито провадження у справі № 182/3050/17 за позовом першого заступника керівника Нікопольської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 , третя особа Шевченківська сільська рада про розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки.

Підставою для звернення прокурора з позовом у справі № 182/3050/17 слугувала заборгованість перед державним бюджетом з орендної плати за земельну ділянку, площею 52,2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 в сумі 90 630,32 грн.

Саме з огляду на вжиті прокурором заходи представницького характеру та погашенням заборгованості перед державним бюджетом з орендної плати за земельну ділянку, площею 52,2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041 в сумі 90 630,32 грн. ухвалою Нікопольського міськрайонного суду від 08.08.2017 закрито провадження у справі № 182/3050/17.

Таким чином у справі № 182/3050/17 та справі № 182/8900/19 різні предмет, підстава та доказова база.

Водночас, ні на момент звернення прокурора з позовом у справі № 182/3050/17, ні на час винесення ухвали Нікопольського міськрайонного суду від 08.08.2017 у справі № 182/3050/17 спірна земельна ділянка у суборенду не передавалась, це відбулось лише через два роки - 31.01.2019.

Саме з 31.01.2019 у прокурора були наявні достовірні дані про відсутність у ОСОБА_1 намірів на створення фермерського господарства, оскільки спірну земельну ділянку він передав у суборенду.

З огляду на зазначене окружною прокуратурою 22.11.2024, сільською радою та її виконкомом 27.11.2024 подано до суду заяви про визнання поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності та його поновлення. …».

Прокурор не був позбавлений можливості, з використанням повноважень, передбачених Законом України «Про прокуратуру», як у редакції, чинній до 14.10.2014 року, так і після цієї дати, своєчасно отримати від відповідного суб'єкта владних повноважень (у даному випадку - Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області) необхідну для подання позову інформацію.

Будь-яких доказів ухилення Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від надання такої інформації прокурору матеріали справи не містять.

Водночас прокурором не наведено жодного обґрунтування, чому з відповідним запитом прокуратура звернулася лише наприкінці 2019 року, та які об'єктивні обставини перешкоджали направити відповідний запит раніше і звернутися до суду з позовними вимогами в межах строку позовної давності.

Відтак, органи прокуратури, починаючи з 2014 року, мали всі правові підстави та можливості з'ясувати обставини справи та звернутися з відповідним позовом, що фактично зроблено не було.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21.

Згідно з частиною третьою статті 75 ГПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Загальновідомі факти, коли вони визнані такими судом, не потребують доказування.

Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту.

Крім об'єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), але й всьому складу суду, який розглядає справу.

Відповідний правовий висновок викладено в постанові КГС ВС від 19.06.2018 у справі № 922/3946/16.

Колегія суддів визнає як загальновідому обставину усім учасникам судового провадження, той факт, що в Україні функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень (https://reyestr.court.gov.ua/) в якому за номером справи можна знайти відомості щодо справи, яка перебуває(ла) в провадженні судів.

Так, колегією суддів встановлено, що Першим заступником керівника Нікопольської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, в особі Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_1 , третя особа Шевченківська сільська рада було подано позов до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області про розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки.

Згідно змісту ухвали Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області (https://reyestr.court.gov.ua/Review/68169520 ): «… У провадженні суду знаходиться цивільна справа за позовом Першого заступника керівника Нікопольської місцевої прокуратури Дніпропетровської області, який діє в інтересах Головного управління Держгеокадастру в Дніпропетровській області до ОСОБА_2, третя особа Шевченківська сільська рада про розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки.

Під час судового засідання 08 серпня 2017 року прокурор Нікопольської місцевої прокуратури ОСОБА_3, а також представник відповідача ОСОБА_1 заявили клопотання про закриття провадження по справі, у звязку з тим, що відповідач ОСОБА_2 сплатив до державного бюджету заборгованість з орендної плати за земельну ділянку, площею 52,2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041, що розташована на території Шевченківської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області в сумі 90630,32 грн.

На підтвердження даних обставин представником відповідача була надана довідка Нікопольської ОДПІ Головного управління ДФС у Дніпропетровській області № 6658/10/04-07-08-02-013 від 08 серпня 2017 року, згідно якої станом на 08 серпня 2017 року ОСОБА_2В не має заборгованості із сплати податків, зборів платежів, які контролюються Нікопольською ОДПІ ГУ ДФС у Дніпропетровській області.

Суд, вислухавши думку сторін, вивчивши матеріали справи, приходить до наступного.

Відповідно до довідки Нікопольської ОДПІ Головного управління ДФС у Дніпропетровській області № 6658/10/04-07-08-02-013 від 08 серпня 2017 року, після відкриття провадження по справі ОСОБА_2В було сплачено заборгованість з орендної плати за земельну ділянку, площею 52,2251 га, кадастровий номер 1222986900:01:004:0041, що розташована на території Шевченківської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області в сумі 90630,32 грн.

З урахуванням вищевикладеного, суд відповідно до вимог п.3ч. 1 ст. 205 ЦПК України, вважає доцільним закрити провадження по даній справі. …».

Вищезазначена ухвала про закриття провадження у справі набрала законної сили.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (пункти 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16).

Так прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у справі №924/430/19 від 06.07.2021.

За наведеного колегія суддів виснує, що Нікопольська місцева прокуратура мала інформацію про укладення спірного договору оренди земельної ділянки ще у 2014 році та фактично мала всі правові підстави та можливості для своєчасного звернення до суду з відповідним позовом.

Таким тином, доводи прокурора в частині того, що він дізнався про порушені права держави у 2019 році є неспроможними, оскільки спростовуються матеріалами справи.

З огляду на наведене колегія суддів приходить до висновку, що доводи скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.275 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права

Відповідно до частин 1, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Під час розгляду справи, колегією суддів не встановлено порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення та неправильного застосування норм матеріального права.

У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції, викладених в рішенні суду першої інстанції, яке є предметом апеляційного оскарження.

З урахуванням вищевикладеного, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2025 у справі №182/8900/19 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Дніпропетровської обласної прокуратури на нього, відповідно, підлягає залишенню без задоволення.

Розподіл судових витрат:

У відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання апеляційної скарги у сумі 9220,80 грн. покладаються на особу, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2025 у справі №182/8900/19 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2025 у справі №182/8900/19 - залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору у сумі 9220,80 грн. покласти на Дніпропетровську обласну прокуратуру.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку в строки передбачені ст. 288 ГПК України.

Повний текст постанови виготовлено 12.01.2026

Головуючий суддя М.О. Дармін

Суддя О.В. Чус

Суддя І.М. Кощеєв