ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
12 січня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/2118/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Богатиря К.В.
суддів:, Поліщук Л.В., Філінюка І.Г.
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда
на рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025, суддя суду першої інстанції Пінтеліна Т.Г., м. Одеса, повний текст рішення складено та підписано 27.08.2025
по справі №916/2118/25
за позовом: Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина»
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда
про стягнення 185 000,00 грн, -
Описова частина.
До Господарського суду Одеської області надійшла позовна заява Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» до Відповідача Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда про стягнення 185 000,00 грн.
Позовна заява обгрунтована тим, що отримані ФОП Єзрец Л. грошові кошти в сумі 185 000,00 грн набуті без достатньої правової підстави, що є порушенням приписів частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.
Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 позовну заяву ПрАТ «Діпробудмашина» до ФОП Єзреця Леоніда - задоволено; стягнуто з Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда на користь Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» 185 000,00 грн основного боргу, 2 422,40 грн судового збору, витрати на професійну правничу допомогу 22 000,00 грн за складання і подання позовної заяви і додатків.
Приймаючи дане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач отримав від позивача без достатньо правової підстави грошові кошти у сумі 185 000,00 грн.
Крім того, суд першої інстанції вважає, що позивачем були понесені витрати на професійну правничу допомогу у сумі 22 000,00 грн, які мають бути відшкодовані за рахунок відповідача.
Аргументи учасників справи.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда на рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25.
Апелянт вказав, що 20.09.2024 між Приватним акціонерним товариством «Діпробудмашина» та Фізично особою-підприємцем Єзрец Леонідом було укладено Договір про надання послуг №0920/2024. Договір про надання послуг №0920/2024 від 20.09.2024 та Акт приймання-передачі наданих послуг №1 від 31.10.2024 підписано Генеральним директором ПрАТ «Діпробудмашина» Буханевич Станіславом та скріплено печаткою підприємства. Договір є дійсним, додаткова угода про розірвання Договору не укладалася, Договір не визнавався судом недійсним або розірваним. Згідно акту приймання-передачі позивач прийняв надані послуги та не має претензій до виконавця. Отже, чинний договір є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).
Відповідач вказує, що позивачем не подано до суду доказів, з яких вбачається з яких же джерел позивач отримав реквізити відповідача, з яких джерел він встановив номер та дату договору, які були вказані ним в платіжній інструкції. Крім цього, в матеріалах справи відсутні відомості щодо проведення за цей час на підприємстві позивача службової перевірки з метою встановлення обставин перерахування спірних коштів та/або щодо звернення позивача до правоохоронних органів із заявою про вчинення певною особою протиправних дій, спрямованих на перерахування цих коштів або оптимізацію оподаткування тощо. Такі дії позивача є вочевидь суперечливими та недобросовісними
Апелянт зазначив, що Приватне акціонерне товариство «Діпробудмашина» не має право на компенсацію судових витрат, тому що ним не доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір є обґрунтованим.
Крім того, відповідач вказав, що заявлений відповідачем розмір нібито понесених витрат, пов'язаних з розглядом даної справи, не є пропорційним до предмету спору. Вимога Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» про стягнення витрат на професійну правничу допомогу не підлягала задоволенню, оскільки суду не надано доказів підтвердження оплати відповідних витрат.
Керуючись викладеним вище, апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 у справі №916/2118/25 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені позову повністю.
Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу.
До Південно-західного апеляційного господарського суду від Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» надійшов відзив на апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда на рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25.
Позивач вказує, що він не підписував Договору та акту приймання-передачі наданих послуг. У Товариства відсутні оригінали зазначених документів, а також будь-яка інформація щодо джерел походження підписаних від імені директора документів.
Позивач зазначає, що у наданих Відповідачем скан-копіях Договору про надання послуг та акту приймання-передачі наданих послуг виявлено, що підпис, який нібито належить Єзрецю Леоніду, вставлений до усіх наданих електронних файлів у вигляді графічного зображення (картинки), а не є результатом власноручного підписання відповідної особи. Водночас умовами нібито укладеного договору між сторонами його використання не передбачалося, а додаткова угода до цього договору не укладалася.
Позивач також вказав, що оскільки Договір та акт приймання-передачі наданих послуг не мають ознак електронного документа, не підписані електронними цифровими підписами сторін, можна дійти висновку, що такий правочин міг набрати чинності виключно після його фізичного власноручного підписання сторонами та скріплення печатками у паперовому вигляді.
Керуючись викладеним вище, позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Разом з апеляційною скаргою надійшло клопотання Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» про витребування у Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда оригіналів доказів, а саме:
- Договору про надання послуг №0920/2024 від 20 вересня 2024 року;
- Акту приймання-передачі №1 від 31 жовтня 2024 року.
Письмові пояснення сторін.
До Південно-західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда надійшли додаткові пояснення по справі.
Відповідач зазначає, що до апеляційної скарги долучено відскановані оригінали Договору про надання послуг №0920/2024 від 20.09.2024 та Акту приймання-передачі №1 від 31.10.2024, які є електронними доказами. Проте, надати в паперовому вигляді оригінали відповідач не має можливості, оскільки зазначені первинні документи були укладені між позивачем та відповідачем через месенджер WhatsApp, і до теперішнього часу позивачем підписані екземпляри в паперовому вигляді відповідачу не повернуто.
Відповідач вказує, що здійснення ПрАТ «Діпробудмашина» оплати на рахунок відповідача за надані послуги з посиланням на Договір №0920/2024 від 20.09.2024, є діями, що свідчать про узгодження умов правочину обома контрагентами та визнання своїх обов'язків обома сторонами.
Апелянт також зазначив, що враховуючи наявність у сторін договірних правовідносин, слід дійти висновку про відсутність підстав для застосування статті 1212 ЦК України у спірних правовідносинах.
Рух справи у суді апеляційної інстанції.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №916/2118/25 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Богатир К.В., судді Поліщук Л.В., Філінюк І.Г., що підтверджується витягом з протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 23.10.2025.
На момент надходження апеляційної скарги, матеріали справи №916/2118/25 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду не надходили.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2025 відкладено вирішення питання про можливість відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда на рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25 до надходження матеріалів справи на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду; доручено Господарському суду Одеської області невідкладно надіслати матеріали справи №916/2118/25 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №916/2118/25.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.11.2025 апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда на рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25 - залишено без руху; встановлено Фізичній особі-підприємцю Єзрецю Леоніду строк для усунення недоліків при поданні апеляційної скарги шляхом надання Південно-західному апеляційному господарському суду доказів сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у сумі 3 633,60 грн протягом 10 днів з дня вручення цієї ухвали.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла заява Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда, до якої були додані докази сплати судового збору у розмірі, встановленому законом. Таким чином, недоліки апеляційної скарги були усунуті.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.11.2025 поновлено Фізичній особі-підприємцю Єзрецю Леоніду строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда на рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25; розгляд апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда на рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25 вирішено здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи; встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 30.11.2025; зупинено дію рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25.
Згідно з ч. 13 ст. 8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Статтею 270 ГПК України визначено, що у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Приписами частини 10 статті 270 ГПК України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Відповідно до п. 2 ч. 6, 7 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи або день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.
Якщо копію судового рішення вручено представникові, вважається, що його вручено й особі, яку він представляє.
Як вбачається з матеріалів справи, копія ухвали апеляційного господарського суду від 12.11.2025, якою відкрито апеляційне провадження у справі №916/2118/25, була отримана в електронному кабінеті представником відповідача адвокатом Доніним М.В. - 14.11.2025, позивачем - 14.11.2025.
Тобто учасники справи вважаються повідомленими належним чином про розгляд апеляційним господарським судом апеляційної скарги в письмовому провадженні без виклику сторін.
Фактичні обставини, встановлені судом.
Як вбачається з матеріалів справи, 25 жовтня 2024 року Приватним акціонерним товариством «Діпробудмашина» було здійснено грошовий переказ на банківський рахунок фізичної особи - підприємця Єзреця Леоніда у розмірі 185 000,00 грн.
Зі змісту призначення платежу у платіжному дорученні від 25 жовтня 2024 року №11210 вбачається, що оплата була здійсненна на підставі Договору № 0920/2024 від 20.09.2024 за надання послуг.
Позивач заявляв, що фактичного укладення відповідного договору між сторонами не відбувалося, жодних домовленостей або погоджених умов у письмовій чи іншій належній формі між сторонами щодо надання будь-яких послуг до або на момент здійснення платежу, не існувало. Вказані грошові кошти були помилково перераховані Позивачем на рахунок Відповідача без наявності правових підстав.
Інші докази щодо вирішення спору по суті до суду першої інстанції не подавалися.
Щодо доказів, які були долучені до апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
До апеляційної скарги відповідачем були долучені копії наступних доказів, а саме:
- Договору про надання послуг №0920/2024 від 20 вересня 2024 року;
- Акту приймання-передачі №1 від 31 жовтня 2024 року.
У частині першій статті 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Тягар доказування (onus probandi) лежить на сторонах.
Згідно із частиною третьою статті 80 ГПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина восьма статті 80 ГПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до правових позицій ВС КГС, викладених у постановах від 13.04.2021 у справі 909/722/14 та від 1 липня 2021 року по справі 46/603, положення ч. 3 ст. 269 ГПК України передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як "винятковість випадку" та "причини, що об'єктивно не залежать від особи" і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою). Недоведеність таких обставин виключає процесуальні підстави для дослідження апеляційним судом таких додаткових доказів. Положення статті 269 ГПК України є універсальними і застосовуються судом апеляційної інстанції у всіх категоріях спорів.
У висновку щодо застосування приписів статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 06.02.2019 зі справи 916/3130/17 та від 18.06.2020 зі справи 909/965/16, від 26.02.2019 зі справи 913/632/17 єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
При цьому за імперативним приписом частини четвертої статті 13 названого Кодексу кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних, зокрема, з невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип рівності сторін у процесі у розумінні "справедливого балансу" між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів статті 269 ГПК України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Системний аналіз статей 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом та винесення оскаржуваного рішення. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у т.ч. апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи.
Відповідно до ч. 1-3, 7 ст. 120 ГПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою.
Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою.
Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 ГПК України учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі шляхом надсилання до електронного кабінету у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Відповідно до ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є:
1) день вручення судового рішення під розписку;
2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи;
3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;
4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;
5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 06.06.2025 прийнято позовну заяву Приватного акціонерного товариства "Діпробудмашина" до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2118/25; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження (без виклику сторін); запропоновано відповідачу підготувати та надати до суду і одночасно надіслати позивачеві відзив на позов, оформлений з урахуванням вимог, встановлених ст.165 ГПК України, протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали суду; встановлено позивачу строк для подання відповіді на відзив із урахуванням вимог ст. 166 ГПК України протягом 10 днів з дня отримання відзиву; встановлено відповідачу строк для подання заперечень із урахуванням вимог 167 ГПК України, протягом 10 днів з дня отримання відповіді на відзив; роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін у строки, визначені ч.7 ст. 252 ГПК України.
Копія даної ухвали направлялася засобами поштового зв'язку на адресу Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда - АДРЕСА_1 , що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомлення про вручення поштового відправлення, копією конверту та довідкою про причини поверненням форма ф.20 (т.1 .а.с. 33-35).
Однак, повернулася до Господарського суду Одеської області без вручення у зв'язку з відсутністю адресата за вказаною адресою.
При чому, ухвала про відкриття провадження у даній справі направлялася на належну адресу відповідача, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та посиланнями самого відповідача в апеляційній скарзі.
За таких обставин, суд першої інстанції, направляючи апелянту рекомендованим листом ухвалу про відкриття провадження у справі №916/2118/25 за належною поштовою адресою, вжив усіх належних та необхідних заходів для повідомлення Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда про існування даної справи, при цьому враховуючи відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження порушення оператором поштового зв'язку вимог Правил надання послуг поштового зв'язку, колегія суддів зазначає про те, що в силу приписів частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України копія даної ухвали вважається врученою відповідачеві з дати проставлення на конверті відмітки про відсутність адресата.
В свою чергу, дані обставини повністю спростовують посилання апелянта про те, що він не був обізнаний про факт розгляду даної справи.
Необізнаність апелянта про справу пов'язана саме з його суб'єктивною поведінкою по неотриманню поштової кореспонденції за адресою реєстрації, адже він належним чином повідомлявся судом про існування справи №916/2118/25.
Тобто відповідач вчиняв дії щодо неотримання поштової кореспонденції.
В силу статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Суд апеляційної інстанції також зауважує на тому, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження, що узгоджується зі сталою практикою Європейського суду з прав людини, вказаною, зокрема, в рішенні останнього у справі "Пономарьов проти України".
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Інформація про стан судових справ є відкритою і кожна заінтересована особа може дізнатися про прийняті судом рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень. У даному випадку саме апелянт є безпосередньо зацікавленим вчиняти дії з метою одержання інформації про хід та стан справи і несе ризик настання несприятливих наслідків в результаті невжиття заходів щодо отримання інформації про рух справи.
Подібна правова позиція міститься в ухвалі Верховного Суду від 17.01.2022 у справі №922/2487/19.
З огляду на викладене вище, колегія суддів доходить до висновку, що Фізична особа-підприємець Єзрец Леонід був залучений до розгляду справи №916/2118/25 та повідомлявся про розгляд такої справи у порядку, встановленому законом.
Таким чином, неможливість подання доказів до суду першої інстанції викликано виключно суб'єктивною поведінкою відповідача, який фактично усунувся від участі у розглядs справи у суді першої інстанції та відповідно не скористався своїм правом на подання відзиву на позов та доказів на спростовування позову, хоча був належним чином повідомлений про розгляд справи.
З огляду на викладене вище, оскільки скаржником відповідно до вимог статті 269 ГПК України не було доведено неподання ним документів до суду першої інстанції з причин, які об'єктивно від нього не залежали, то колегія суддів не приймає до уваги додані до апеляційної скарги докази.
Безпідставним також є посилання апелянта на те, що відскановані Договір про надання послуг №0920/2024 від 20 вересня 2024 року та Акт приймання-передачі №1 від 31 жовтня 2024 року є електронними доказами, з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків;
Згідно зі статтею 96 ГПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо). Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
На відміну від електронного документа, електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи.
Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, в якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 Господарського процесуального кодексу України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 Господарського процесуального кодексу України). Таким чином, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 922/51/20, від 14.12.2021 у справі № 910/17662/19).
Електронні докази подаються у формі документів, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.
В той же час, відповідно до ч. 1-3 ст. 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Учасники справи мають право подавати письмові докази у вигляді документів, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги". Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.
У даному випадку, апелянт подавав скановані копії Договору про надання послуг №0920/2024 від 20 вересня 2024 року та Акту приймання-передачі №1 від 31 жовтня 2024 року. Тобто було подано електронну копію письмового доказу, який не є електронним доказом, тому посилання апелянта в даній частині також не приймаються до уваги.
Крім того, відповідно до ч. 5-6 ст. 91 ГПК України учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
У даному випадку, позивач зазначив, що він не підписував ні Договір, ні Акт до нього та звернувся з клопотання про витребування оригіналів відповідних доказів у відповідача.
В той же час, відповідач повідомив суд про відсутність у нього оригіналів даних доказів, що свідчить про неможливість взяти до уваги Договір про надання послуг №0920/2024 від 20 вересня 2024 року та Акт приймання-передачі №1 від 31 жовтня 2024 року також на підставі ч. 6 ст. 91 ГПК України.
Посилання апелянта на те, що відповідні Договір та Акт укладені між позивачем та відповідачем через месенджер WhatsApp, не приймаються колегією суддів до уваги.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» № 851-IV електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством.
Згідно із частинами 1, 4 статті 7 Закону № 851-IV оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».
Оригінал електронного документа повинен давати змогу довести його цілісність та справжність у порядку, визначеному законодавством; у визначених законодавством випадках може бути пред'явлений у візуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії.
В свою чергу, надані апелянтом скан-копії будь-якого документів не містить структурованих метаданих, не має статусу, підпису, дати надходження чи обробки. Без КЕП (кваліфікованого електронного підпису) скан-копія не є офіційним електронним документом та немає юридичної сили електронного документа до моменту засвідчення цифровим підписом, прирівняного до власноручного.
При цьому, у запереченнях Відповідача відсутні будь-які докази того, що копія Договору та Акт приймання-передачі наданих послуг, які наявні в матеріалах справи, створювалися у порядку, визначеному Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг" та те, що вони підписувалися електронним цифровим підписом уповноваженою на те особою (з можливістю ідентифікувати підписантів договору), який є обов'язковим реквізитом електронного документа.
Таким чином, надані апелянтом Договір про надання послуг №0920/2024 від 20 вересня 2024 року та Акт приймання-передачі №1 від 31 жовтня 2024 року не є електронними документами, не є електронними доказами, а є копіями письмових доказів, які були подані в електронній формі. Однак, в силу положень ч. 6 ст. 91 та ч. 3 ст. 269 ГПК України не приймаються колегією суддів до уваги.
Мотивувальна частина.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 269 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Розглянувши матеріали господарської справи, доводи та вимоги апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу, виходячи з таких підстав.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
Предметом регулювання Глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17.
За змістом частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
У постанові Верховного Суду від 15.03.2023 у справі № 621/2155/20 вказано: «якщо поведінка набувача, потерпілого не свідчить про існування та виконання договірного зобов'язання, то у разі виникнення між ними спору щодо повернення майна, яке знаходиться у набувача, на спірні правовідносини поширюються положення статті 1212 ЦК України.»
Аналіз статті 1212 ЦК України дає підстави дійти висновку, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18.
Зобов'язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов'язаний повернути предмет власного збагачення.
У постанові від 06.03.2019 у справі № 910/1531/18, Верховний Суд виснував, що сутність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього.
Традиційно в доктрині цивільного права зобов'язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. "condictio sine causa" - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).
Кондикція - це позадоговірний зобов'язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 вказано, що відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
До подій, за результатами яких можуть виникнути зобов'язання передбачені ст. 1212 ЦК України, відноситься, зокрема, перерахування грошових коштів іншій особі, з якою платник не знаходиться в договірних зобов'язаннях.
У постанові Верховного Суду України № 922/3314/21 від 14.01.2025 визначено, що характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.
Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.
Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред'явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.09.2024 у справі № 201/9127/21 зазначила, що, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов'язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.
З огляду на вищевикладене, вбачається, що норми статті 1212 ЦК України застосовуються, в тому числі і до позадоговірних зобов'язань.
Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом у постановах від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 369/8126/17.
Відповідно до статті 1213 ЦК України, набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Для застосування зазначеної норми необхідно, по-перше, щоб одна особа набула (зберегла) майно за рахунок іншої. Збільшення або збереження в попередньому розмірі майна однієї сторони є результатом відповідного зменшення майна у іншої сторони. По-друге, необхідно, щоб набуття майна однією особою за рахунок іншої відбулося без достатньої правової підстави, передбаченої законом або угодою.
Як було встановлено вище, 25 жовтня 2024 року Приватним акціонерним товариством «Діпробудмашина» було здійснено помилковий грошовий переказ на банківський рахунок фізичної особи - підприємця Єзреця Леоніда (далі Відповідач або ФОП Єзрец Л.) у розмірі 185 000,00 грн.
Зі змісту призначення платежу у платіжному дорученні від 25 жовтня 2024 року №11210 вбачається, що оплата була здійсненна на підставі Договору № 0920/2024 від 20.09.2024 за надання послуг.
Належних доказів наявності між сторонами спору договірних відносин до суду не було надано.
Доказів вчинення дій з боку Відповідача, які могли б свідчити про виконання зобов'язань чи надання послуг Позивачу, матеріали справи також не містять.
Таким чином, отримані ФОП Єзрец Л. грошові кошти в сумі 185 000,00 грн набуті без достатньої правової підстави.
Станом на дату подання даної позовної заяви, Відповідачем грошові кошти не повернуті.
Безпідставно набуте майно повертається тому, за рахунок кого було набуте. Враховуючи, що грошові кошти, що належать Позивачеві, перебувають у Відповідача безпідставно, у відповідача виник обов'язок їх повернути згідно з нормами статті 1212 ЦК України.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що власник майна (ПрАТ «Діпробудмашина»), відповідно до статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статей 1212- 1214 ЦК України, має право на стягнення з відповідача грошових коштів, які останній зберіг без достатньої правової підстави, тому позов про стягнення 185 000,00 грн безпідставно набутих грошових коштів підлягає задоволенню.
Крім того, в межах позовної заяви, позивач просив стягнути витрати на професійну правничу допомогу. В той же час, конкретна сума відповідних витрат не була зазначена в прохальній частині позовної заяви.
Однак, в мотивувальній частині позову був наведений попередній розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, а саме зазначено наступне:
«попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на професійну правничу допомогу, які Позивач очікує понести у зв'язку з розглядом даної судової справи, складає50 000,00 грн., а саме: 22 000,00 грн. складання і подання позовної заяви і додатків; 16 000,00 грн. відповідь на відзив; 6 000,00 грн. участь у одному судовому засіданні; 6 000,00 грн. письмові заяви і клопотання.»
Крім того, в позовній заяві також було вказано:
«Докази на підтвердження фактично понесених Позивачем витрат на професійну правничу допомогу буде надано в порядку ч. 8 ст. 141 ЦПК України, а саме протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.»
Таким чином, сам позивач визнав, що він не додав до позовної заяви доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 3 ст. 123 ГПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Таким чином, відшкодування судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, здійснюється у разі наявності відповідної заяви сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, якщо справа розглядається з повідомленням учасників справи з проведенням дебатів, а відповідні докази надані цією стороною або до закінчення судових дебатів або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Перевірка цих доказів та надання їм оцінки здійснюється судом у разі дотримання цього порядку, оскільки за інших обставин розподіл судових витрат, пов'язаних із розглядом справи, не може бути здійснений.
У даному випадку до позовної заяви був доданий Договір №А-0107 про надання правових послуг від 01.07.2024, укладений між Адвокатом Гнидко Мирославом Васильовичем (Виконавець) та Приватним акціонерним товариством «Діпробудмашина» (Замовник).
Відповідно до п. 1 Договору, Виконавець зобов'язується надати Замовнику правничу допомогу за окремим письмовим та/або усними дорученнями останнього у сіх правовідносинах, що склалися між Замовником та будь-якими юридичними та фізичними особами, установами, організаціями, органами, міністерствами, та будь-якими судами будь-якої інстанції.
Відповідно до п. 2.4.1. Договору, Замовник зобов'язується сплатити гонорар Виконавцю в розмірі та в строк згідно цього Договору.
Відповідно до п. 4.1. Договору, порядок та строки оплати послуг Виконавця встановлюються Додатком №1 до Даного Договору, що є його невід'ємною частиною.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За змістом частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) однією з підстав виникнення представництва є договір.
Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону № 5076-VI).
Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
Колегія суддів зауважує, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 ЦК України.
Частинами першою та другою статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру,
- погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовують загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката, хоч і визначається частиною першою статті 30 Закону № 5076-VI як "форма винагороди адвоката", але в розумінні ЦК України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
У даному випадку, умовами Договору встановлено, що порядок та строки оплати послуг Виконавця встановлюються Додатком №1 до Даного Договору, що є його невід'ємною частиною.
Додаток №1 до Договору №А-0107 про надання правових послуг від 01.07.2024 в матеріалах справи відсутній.
Крім того, в матеріалах справи відсутній акт виконаних робіт, детальний опис робіт, тобто у суду відсутня можливість визначити обсяг наданих послуг та здійснити розрахунок вартості наданих послуг.
Таким чином, Приватне акціонерне товариство «Діпробудмашина» не подало до суду першої інстанції достатню кількість доказів (додаткову угоду до договору, детальний опис послуг, акт приймання-передачі послуг тощо) щодо понесених витрат на професійну правничу допомогу.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмовити у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у справі № 916/2118/25 з наведених вище підстав.
Висновки суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
У даному випадку судом першої інстанції не було з'ясовано обставини, що мають значення для справи, наявна недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, з прийняттям у даній частині нового рішення про відмову у стягненні відповідних витрат.
Керуючись статтями 269-271, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда на рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25 - задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Одеської області від 27.08.2025 по справі №916/2118/25 скасувати в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу 22 000,00 грн.
Прийнявши в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні заяви позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
В іншій частині оскаржуване рішення залишити без змін, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції:
« 1. Позовну заяву Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» до Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда - задовольнити.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Єзреця Леоніда (РНОКПП НОМЕР_1 , місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) на користь Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» (Код ЄДРПОУ: 00241212, місцезнаходження: 01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15) 185 000,00 грн основного боргу, 2 422,40 - витрат зі сплати судового збору за подачу позовної заяви.
3. Відмовити у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Діпробудмашина» про стягнення витрат на професійну правничу допомогу»
Витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.
Зобов'язати Господарський суд Одеської області видати наказ з дотриманням Закону України «Про виконавче провадження» щодо вимог до виконавчого документу.
Відповідно до ст. 287 ч. 3 ГПК України судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню за винятком випадків, передбачених п.п. а), б), в), г) п. 2) ч. 3 ст. 287 цього Кодексу.
Постанову складено та підписано 12.01.2026.
Головуючий суддя К.В. Богатир
Судді: Л.В. Поліщук
І.Г. Філінюк