справа№460/10871/25
06 січня 2026 року м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Коморного О.І., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) про визнання протиправною та скасування постанови Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України про заборону в'їзду в Україну.
Обставини справи.
Громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України (далі - Відповідач, ДСР Нацполіції) з вимогами:
- визнати протиправною та скасувати Постанову Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України про заборону в'їзду в Україну громадянину Республіки Казахстан ОСОБА_3 ( ОСОБА_2 ), 22.08.1984 строком на 3 роки №2146-2025 від 17.01.2025.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що оскаржувана постанова є протиправною, необґрунтованою та такою, що грубо порушує його права і свободи. Позивач звертає увагу суду на те, що він перебуває на території України на законних підставах з 2016 року. Зокрема, спочатку він проживав на підставі робочої візи, згодом - на підставі тимчасових посвідок, а з 23.02.2022 року документований посвідкою на постійне проживання в Україні № НОМЕР_1 , яка є чинною до 2032 року. За час тривалого проживання в Україні Позивач жодного разу не притягувався до адміністративної чи кримінальної відповідальності, не є підозрюваним чи обвинуваченим у будь-яких кримінальних провадженнях як на території України, так і в Республіці Казахстан, що підтверджується відсутністю відповідних записів у правоохоронних базах даних.
Позивач наголошує на наявності у нього стійких соціальних та економічних зв'язків з Україною. Він зареєстрований як фізична особа-підприємець (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), здійснює господарську діяльність у сфері надання в оренду нерухомого майна, сплачує податки до державного бюджету та має зареєстроване місце проживання у місті Рівне. Крім того, Позивач має усталені сімейні відносини, проживає у фактичному шлюбі з громадянкою України, з якою веде спільне господарство та має намір офіційно зареєструвати шлюб.
У позовній заяві також вказується на суперечність висновків Відповідача фактичним обставинам справи. Зокрема, у спірній постанові зазначено, що «країна постійного проживання особи не встановлена», що, на думку Позивача, свідчить про формальний підхід та неповноту проведеної перевірки, оскільки він офіційно документований посвідкою на постійне проживання в Україні.
Позивач вважає твердження Відповідача про його належність до «організованої злочинної групи, сформованої на етнічній основі» та наміри вчиняти тяжкі злочини, голослівними припущеннями, які не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. На переконання сторони Позивача, оскаржуване рішення базується на суб'єктивних підозрах, а не на встановлених фактах, та є непропорційним втручанням у його право на повагу до приватного і сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки заборона в'їзду фактично позбавляє його можливості повернутися до місця свого постійного проживання, до сім'ї та до ведення законної підприємницької діяльності.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 26 червня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, у зв'язку з чим відповідачу було встановлено строк для подання відзиву та доказів.
У ході розгляду справи, з метою повного та всебічного з'ясування обставин, ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2025 року задоволено клопотання представника Позивача про витребування доказів. Суд зобов'язав Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України надати матеріали, які стали фактичною підставою для прийняття оскаржуваного рішення про заборону в'їзду.
На виконання вимог ухвали суду Відповідач повідомив, що витребувані документи містять інформацію, віднесену до державної таємниці з грифом секретності «Таємно». У зв'язку з відсутністю у суддів Рівненського окружного адміністративного суду допуску до державної таємниці необхідної форми, що унеможливило подальший розгляд справи цим складом суду, ухвалою від 05 вересня 2025 року адміністративну справу № 460/10871/25 передано за підсудністю до Львівського окружного адміністративного суду, як до найбільш територіально наближеного суду, який має технічні можливості та суддів з відповідним допуском для розгляду такої категорії справ.
Після надходження матеріалів справи до Львівського окружного адміністративного суду та проведення автоматизованого розподілу, ухвалою від 16 жовтня 2025 року справу прийнято до провадження, вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження.
У відзиві на позовну заяву представник Відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив у повному обсязі, вважаючи їх безпідставними та необґрунтованими. Відповідач зазначив, що Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України, як суб'єкт владних повноважень, діяв виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Законом України «Про національну безпеку України» та Інструкцією № 209.
В обґрунтування правомірності оскаржуваної постанови Відповідач вказав, що підставою для її прийняття стала отримана в ході здійснення оперативно-розшукової діяльності інформація про те, що громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_3 є суб'єктом підвищеного злочинного впливу та активним учасником організованої злочинної групи, сформованої на етнічній основі. За даними правоохоронних органів, Позивач має наміри легалізуватися на території України з метою координації та вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів, що негативно впливає на криміногенну обстановку в Рівненській області та становить реальну загрозу національній безпеці й громадському порядку.
Представник Відповідача особливо наголосив на превентивному характері рішення про заборону в'їзду. Згідно з позицією ДСР Нацполіції та сталою судовою практикою, для застосування такого заходу адміністративного впливу не вимагається наявність обвинувального вироку суду чи оголошення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Достатнім є наявність обґрунтованих даних про те, що перебування іноземця в Україні суперечить інтересам забезпечення безпеки держави.
Щодо відсутності деталізації причин заборони у тексті самої постанови, Відповідач пояснив, що матеріали, які стали підставою для прийняття рішення (довідка та оперативні матеріали), містять відомості про форми, методи та результати оперативно-розшукової діяльності. Відповідно до Закону України «Про державну таємницю» та ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», така інформація має гриф обмеженого доступу «Таємно» і не підлягає розголошенню чи викладенню у відкритих документах, які вручаються особі.
Крім того, Відповідач зауважив, що оцінка наявності загроз національній безпеці та громадському порядку належить до дискреційних повноважень уповноваженого підрозділу Національної поліції. Відповідач вважає, що право держави на захист своїх громадян та суверенітету від злочинних посягань переважає над особистими інтересами іноземця щодо перебування на території України, навіть за наявності у нього певних соціальних зв'язків. Тому, на переконання Відповідача, оскаржувана постанова є необхідним та пропорційним заходом у демократичному суспільстві.
З метою перевірки обґрунтованості доводів Відповідача, судом організовано дослідження доказів з дотриманням вимог режиму секретності. Через режимно-секретний орган суду (РСО) Відповідачем надано, а судом безпосередньо досліджено оригінали матеріалів оперативно-розшукової діяльності, які мають гриф обмеженого доступу «Таємно» та стали підставою для винесення оскаржуваної постанови. Дослідження вказаних документів здійснювалося у порядку, визначеному статтею 10 Закону України «Про державну таємницю» та відповідними підзаконними актами щодо охорони інформації з обмеженим доступом.
Суд всебічно і повно з'ясував всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об'єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та
Позивач ОСОБА_3 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Казахстан, документований паспортом громадянина Республіки Казахстан для виїзду за кордон № НОМЕР_3 . На момент виникнення спірних правовідносин Позивач мав оформлену посвідку на постійне проживання в Україні.
17 січня 2025 року Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України, реалізуючи повноваження у сфері боротьби з організованою злочинністю, прийняв постанову № 2146-2025 про заборону в'їзду в Україну громадянину Республіки Казахстан ОСОБА_4 строком на 3 (три) роки. Вказане рішення прийнято на підставі частини 3 статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Як встановлено з матеріалів справи, підставою для ініціювання та прийняття вказаного рішення слугувала аналітична довідка та матеріали оперативно-розшукової діяльності, які мають гриф обмеженого доступу «Таємно». В ході судового розгляду судом безпосередньо досліджено оригінали вказаних матеріалів у порядку, передбаченому для роботи з державною таємницею.
Зі змісту досліджених судом документів встановлено, що уповноваженим органом Національної поліції отримано достовірну оперативну інформацію про те, що громадянин ОСОБА_3 є суб'єктом підвищеного злочинного впливу.
Зокрема, встановлено, що Позивач підтримує стійкі та системні зв'язки з лідерами та учасниками організованих злочинних угруповань, в тому числі сформованих на етнічній основі, які діють як на території України, так і за її межами.
За наявною у правоохоронних органів інформацією, метою перебування Позивача на території України є не лише проживання, а й легалізація та координація протиправної діяльності, спрямованої на перерозподіл сфер кримінального впливу, вчинення тяжких злочинів корисливо-насильницької спрямованості та дестабілізація криміногенної обстановки в регіоні.
Вказані обставини розцінені Відповідачем як такі, що створюють реальну та потенційну загрозу інтересам національної безпеки України та охорони громадського порядку.
На виконання зазначеної постанови, Департаментом стратегічних розслідувань скеровано відповідне доручення до Державної прикордонної служби України для внесення інформації про заборону в'їзду до відповідних баз даних системи «Гарт».
23 травня 2025 року Позивач прибув у пункт пропуску через державний кордон України «Мамалига» з метою в'їзду на територію України. Під час проходження паспортного контролю, у зв'язку зі спрацюванням бази даних про осіб, яким заборонено в'їзд, уповноваженою посадовою особою Державної прикордонної служби України прийнято рішення про відмову ОСОБА_4 в перетинанні державного кордону України на підставі постанови ДСР НПУ про заборону в'їзду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною першою ст. 26 Конституції України встановлено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Відповідно до частини першої ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України встановлює Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" ( Закон № 3773-VІ).
Статтею 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Згідно частини дванадцятої статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою навчання та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період навчання.
Частиною третьою статті 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" встановлено, що іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах четвертій-чотирнадцятій та сімнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на тимчасове проживання.
Відповідно до частини дванадцятої статті 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною дванадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства, дійсний поліс медичного страхування, документ, що підтверджує факт навчання в Україні, та зобов'язання навчального закладу повідомити центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, про відрахування з такого закладу.
Згідно з абзацами 1 і 2 частини першої статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку, або боротьби з організованою злочинністю; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні.
Приписи цієї норми є імперативними та зобов'язують уповноважені органи вживати заходів щодо недопущення в'їзду осіб, перебування яких може зашкодити інтересам держави.
Відповідно до частини третьої статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" рішення про заборону в'їзду в Україну строком на три роки приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону, або уповноваженим підрозділом Національної поліції України.
Суд наголошує, що право іноземця на в'їзд та перебування на території суверенної держави не є абсолютним. Держава Україна, реалізуючи свій суверенітет, має дискреційне право регулювати міграційні процеси та встановлювати обмеження для іноземних громадян, якщо це необхідно для захисту публічного порядку та національної безпеки.
У контексті спірних правовідносин суд також враховує положення Закону України «Про Національну поліцію». Відповідно до п. 26 ч. 1 ст. 23 цього Закону, поліція вживає заходів для забезпечення публічної безпеки і порядку, протидії злочинності, а також здійснює оперативно-розшукову діяльність. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про національну безпеку України», загрозами національній безпеці є явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України. До таких загроз, безперечно, належить діяльність організованих злочинних угруповань, особливо тих, що мають транснаціональний характер або сформовані на етнічній основі, оскільки вони підривають основи правопорядку в державі.
Механізм реалізації повноважень поліції у цій сфері деталізовано в Інструкції про порядок прийняття уповноваженим підрозділом Національної поліції України рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затвердженій Наказом МВС України від 05.04.2022 № 209 (далі - Інструкція № 209).
Пунктом 2 Інструкції № 209 визначено, що рішення про заборону в'їзду в Україну іноземцю приймається уповноваженим підрозділом поліції (яким є Департамент стратегічних розслідувань та його територіальні підрозділи) відповідно до абзацу другого частини першої та частини третьої статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в інтересах боротьби з організованою злочинністю.
Відповідно до пунктів 3, 4 Інструкції № 209, для прийняття уповноваженим підрозділом поліції рішення про заборону в'їзду готується довідка, у якій зазначаються:
1. Дані про іноземця (прізвище, ім'я, дата народження, громадянство, паспортні дані);
2. Відомості, що обґрунтовують необхідність прийняття рішення про заборону в'їзду, зокрема обставини, що є підставою для прийняття рішення;
3. Результати перевірки іноземця за інформаційними системами й обліками (в тому числі Інтерпол, єдина інформаційна система МВС);
4. Строк заборони в'їзду.
Суд зазначає, що згідно з приписами Інструкції № 209, підготовлена органами поліції довідка разом із матеріалами, що підтверджують обставини і характер вчинення іноземцем діяння, яке суперечить інтересам боротьби з організованою злочинністю, є підставою для прийняття керівником уповноваженого підрозділу постанови про заборону в'їзду.
Таким чином, законодавчо закріплена процедура передбачає, що рішення про заборону в'їзду базується на комплексному аналізі інформації, отриманої правоохоронним органом, у тому числі інформації з обмеженим доступом, отриманої в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності. При цьому, специфіка діяльності підрозділів стратегічних розслідувань полягає саме у виявленні та попередженні загроз з боку організованої злочинності на етапі, що передує вчиненню тяжких злочинів, що обумовлює превентивний характер оскаржуваного рішення.
Суд враховує, що поняття дискреційних повноважень та невтручання суду у сфері національної безпеки є усталеним у практиці Верховного Суду.
Наявність або відсутність підстав для заборони в'їзду іноземцю в Україну є компетенцією відповідного органу, який приймає таке рішення на підставі наявної у нього інформації. Суд не може підміняти собою уповноважений орган та давати оцінку тій інформації, яка стала підставою для прийняття оскаржуваного рішення, а перевіряє лише дотримання процедури його прийняття та наявність законних підстав».
Повноваження державних органів у сфері забезпечення національної безпеки є дискреційними, оскільки законодавство надає їм право обирати міру реагування на виявлені загрози. Право на оцінку загроз національній безпеці належить уповноваженим державним органам. Суди не володіють спеціальними знаннями та інформацією для переоцінки таких висновків.
Рішення про заборону в'їзду приймається на підставі довідки, в якій зазначаються відомості, що обґрунтовують необхідність заборони. При цьому законодавством не передбачено обов'язку відповідача доводити в суді вину позивача у вчиненні конкретного злочину вироком суду, оскільки захід є адміністративним, а не кримінальним».
Органи, уповноважені на прийняття рішень про заборону в'їзду, діють на випередження. Їхня мета - не покарати за вчинений злочин, а не допустити його вчинення на території України. Тому достатнім є наявність обґрунтованих даних про наміри особи або її причетність до організацій, діяльність яких суперечить інтересам безпеки».
Щодо меж судового контролю за дискреційними повноваженнями, Суд враховує та застосовує практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та констатує наступне:
1. Наявність компетенції: Департамент стратегічних розслідувань НПУ є належним органом, уповноваженим законом на оцінку ризиків від організованої злочинності.
2. Обґрунтованість втручання: Суд пересвідчився (через дослідження таємних матеріалів), що рішення не є свавільним, а базується на конкретній оперативній інформації.
3. Відсутність підстав для переоцінки: Суд не має права перебирати на себе функції оперативного підрозділу і вирішувати, чи є інформація про зв'язки Позивача з криміналітетом «достатньою» в розумінні оперативної роботи, оскільки це сфера професійної оцінки правоохоронців.
Враховуючи, що рішення Відповідача прийнято на підставі закону, переслідує легітимну мету (захист суспільства) і ґрунтується на матеріалах, які підтверджують реальність загрози, Суд не знаходить правових підстав для визнання його протиправним. Суб'єктивна незгода Позивача з висновками правоохоронного органу не спростовує факту наявності інформації, яка стала підставою для заборони в'їзду.
Суд відхиляє доводи Позивача про те, що він є законослухняним громадянином, не притягувався до кримінальної відповідальності та не має судимостей, як підставу для визнання оскаржуваної постанови протиправною.
Суд наголошує на необхідності чіткого розмежування кримінальної відповідальності та адміністративно-правових заходів забезпечення національної безпеки.
Заборона в'їзду в Україну є заходом адміністративного примусу превентивного (попереджувального) характеру. Її мета кардинально відрізняється від мети кримінального покарання. Якщо кримінальне покарання є ретроспективним (настає як реакція держави на вже вчинене суспільно небезпечне діяння), то заборона в'їзду є заходом спрямованим на майбутнє, з метою запобігання виникненню загроз національній безпеці та вчиненню злочинів.
Правова природа цього заходу не вимагає доведення вини особи у вчиненні конкретного злочину в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України, із дотриманням стандарту доказування «поза розумним сумнівом». Для застосування адміністративної заборони в'їзду достатнім є наявність у компетентного органу обґрунтованих даних (у тому числі отриманих оперативним шляхом, які не можуть бути розголошені у кримінальному процесі), що свідчать про те, що подальше перебування особи на території України суперечить інтересам держави.
Суд констатує, той факт, що ОСОБА_3 на даний момент не є засудженим, не спростовує інформації Департаменту стратегічних розслідувань про його інтеграцію в злочинне середовище та наміри щодо легалізації злочинної діяльності. Відповідач, володіючи оперативною інформацією (дослідженою судом у закритому режимі), мав достатні правові підстави вважати, що перебування Позивача на території України становить ризик. Очікування моменту, коли Позивач реалізує свої злочинні наміри і вчинить діяння, за яке настане кримінальна відповідальність, суперечило б завданням Національної поліції щодо забезпечення публічної безпеки та порядку.
Таким чином, оскаржувана постанова є саме тим превентивним заходом, який держава зобов'язана вживати для захисту своїх громадян від потенційних загроз з боку міжнародної організованої злочинності.
Здійснивши системний аналіз положень чинного законодавства України та наявних у матеріалах справи доказів, суд зазначає, що оскаржувана постанова Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України є правомірною та скасуванню не підлягає.
Перевіряючи рішення Відповідача на відповідність критеріям, закріпленим у частині 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов переконання, що суб'єкт владних повноважень діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, зокрема статтею 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та Інструкцією № 209.
Суд окремо наголошує, що оцінка спірних правовідносин здійснюється з урахуванням введення в Україні воєнного стану Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX. В умовах повномасштабної збройної агресії проти України пріоритетом діяльності державних органів є забезпечення національної безпеки та територіальної цілісності.
За таких обставин, боротьба з організованою злочинністю набуває особливого значення, оскільки кримінальні елементи можуть використовуватися ворожими спецслужбами для дестабілізації внутрішньої ситуації в країні. Тому превентивні заходи щодо іноземців, обґрунтовано підозрюваних у причетності до злочинного світу, є не лише доцільними, а й необхідними в умовах воєнного стану.
Керуючись вимогами статей 9, 77 та 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінив докази, які є у справі, в тому числі матеріали, що містять інформацію з обмеженим доступом (державну таємницю), за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Суд констатує, що Відповідач належними, допустимими та достатніми доказами довів суду наявність реальних підстав для застосування до Позивача заборони в'їзду в Україну, спростувавши тим самим доводи позовної заяви.
Суд враховує, що прийняте рішення є пропорційним легітимній меті. Публічний інтерес у вигляді захисту суспільства та держави під час війни значно переважає над приватним інтересом Позивача щодо перебування на території України. Встановлений строк обмеження права на в'їзд (3 роки) є мінімально необхідним для досягнення превентивної мети та відповідає ступеню загрози.
Враховуючи дискреційний характер повноважень органів Національної поліції у сфері оцінки ризиків для національної безпеки та відсутність порушень процедури прийняття рішення, суд не знаходить правових підстав для втручання у діяльність суб'єкта владних повноважень та скасування постанови, яка прийнята компетентним органом у відповідності до вимог національного законодавства.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у відповідності до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить з того, що при відмові у задоволенні позову судові витрати, понесені позивачем, в тому числі на сплату судового збору та витрати на професійну правничу допомогу, не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, а покладаються на позивача.
Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. В позові ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) до Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України про визнання протиправною та скасування постанови - відмовити повністю.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 06.01.2026 року.
Суддя Коморний О.І.