Справа № 420/15542/25
05 січня 2026 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лебедєвої Г.В., розглянувши у письмовому провадженні заяву представника позивача про поновлення строків звернення до суду та клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду у справі № 420/15542/25 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання здійснити вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в періоди з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 р., на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 р., на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.
Разом з позовною заявою представником позивача подано до суду заяву про поновлення пропущеного строку на звернення до суду. В обґрунтування заяви представник позивача зазначає, що спірні правовідносини щодо нарахування та виплати грошового забезпечення військовослужбовця виникли в період з 19 липня 2022 року по 20 травня 2023 року. Враховуючи те, що на момент виникнення спірних правовідносин діяла редакція частини 2 статті 233 КЗпП України, яка передбачала право на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, то строк звернення позивача до суду підлягає поновленню.
Ухвалою від 26.05.2025 року Одеський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 420/15542/25, ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст. 262 КАС України та залучив військову частину НОМЕР_2 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
Однак при відкритті не вирішено питання щодо заяви про поновлення строку, оскільки для з'ясування судом питання дотримання позивачем строку подання позову потребувало додаткових доказів й перевірки відповідних обставин. З огляду на викладене, судом при відкритті провадження було витребувано у військової частини НОМЕР_2 докази по справі.
До суду від військової частини НОМЕР_1 надійшло клопотання про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду. Клопотання мотивовано тим, що з 19 липня 2022 року у спорах щодо виплати заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби такий строк становить три місяці з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, а у спорах щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, такий строк становить три місяці з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Разом з цим, пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Таким чином, у межах спірних правовідносин тримісячний строк звернення до суду почав перебіг під час дії карантину (до 30 червня 2023 року), то після закінчення карантину з наступного дня (01 липня 2023 року) потрібно обчислювати строк звернення до суду та його тривалість буде складати: кількість днів до закінчення карантину визначений законом процесуальний строк. Тобто на період дії карантину обчислення процесуальних строків зупиняється. Отже, строк звернення до суду з цим позовом, з урахуванням положень пункту 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України, у позивача розпочався 01 липня 2023 року. При цьому, останнім днем тримісячного строку звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору щодо виплати заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби є 02 жовтня 2023 року з урахуванням вихідних днів (30 вересня 2023 року та 01 жовтня 2023 року). В порушення вказаних вимог позивач звернувся до суду 19.05.2025, тобто з пропуском тримісячного строку звернення до суду. Навіть, якщо брати до уваги той факт, що про порушення своїх прав позивач дізнався після отримання розрахунку грошового забезпечення, до суду останній звернувся 19.05.2025 із пропуском тримісячного строку.
Також відповідач вказує, що позивач декілька разів звертався до суду з аналогічним адміністративним позовом, що свідчить про те, що позивач користуючись своїм процесуальним правом на звернення до суду зловживає таким правом, чотири рази подаючи до суду позови одного й того самого позивача до одного й того ж самого відповідача з однаковим предметом спору та з однакових підстав.
Вирішуючи заяву представника позивача про поновлення строків звернення до суду та клопотання військової частини НОМЕР_1 про залишення позову без розгляду, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
За правилами частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (абзац перший).
Приписами частини третьої статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У силу норм частини п'ятої статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Отже, КАС України, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав, є загальним законом, який не містить норм, які б урегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення).
Разом з цим, правовідносини щодо строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів регулюються положеннями статті 233 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 зробила правовий висновок про те, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п'ятою статті 122 КАС України. Під час визначення строків звернення до адміністративного суду для вирішення спорів, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, в тому числі і за позовами осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, згідно з позицією Великої Палати необхідно застосовувати приписи статті 233 КЗпП України.
Так, відповідно до частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Тобто, у редакції КЗпП України, що була чинною до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці в частині її виплати, працівник мав право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати (грошового забезпечення) без обмеження будь-яким строком.
Водночас 19 липня 2022 року набув чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким внесені зміни до законодавства про працю.
Так, пунктом 18 частини 1 розділу І Закону № 2352-IX назву та частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
"Стаття 233. Строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів.
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".
Отже, Законом № 2352-IX внесено зміни до статті 233 КЗпП України, а відтак змінено нормативне регулювання правовідносин, які виникли з питань щодо стягнення (виплати) заробітної плати (її складових).
Разом з тим, Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Зазначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Так, Конституційний Суд зазначив, що визнання законодавцем права працівника на своєчасне отримання винагороди за працю та юридичне регулювання його захисту у спосіб установлення, зокрема, кримінальної відповідальності за умисну невиплату заробітної плати не може компенсувати обмеження доступу працівника до судового захисту, який слід оцінювати з урахуванням потреби в забезпеченні реальної можливості ефективного захисту порушених прав працівника.
Отже, законодавством України визначено, що працівник (сторона, яка перебуває у трудових правовідносинах) має право на отримання заробітної плати за виконану роботу, врегульовано періодичність її виплати (гарантовано одержання винагороди за працю навіть у тих випадках, коли затримка виплати заробітної плати пов'язана з об'єктивними труднощами, що виникають у роботодавця), а також передбачено юридичну відповідальність роботодавця за порушення строків виплати працівникові заробітної плати або виплату не в повному обсязі. Водночас, законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов'язку роботодавця щодо виплати заробітної плати за виконану працівником роботу та інших належних працівникові виплат (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до чинного законодавства, зокрема в разі звільнення), а також не встановлює граничної часової межі, за якою припиняється суб'єктивне право працівника на отримання невиплачених сум заробітної плати. Право працівника на судовий захист у сфері оплати праці не залежить від факту нарахування йому відповідних грошових виплат, тому в разі порушення законодавства про оплату праці працівник зберігає право звернутися до суду про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.
Установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов'язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України.
Трудові права підлягають захисту в конституційному вимірі. Зокрема, частина сьома статті 43 Конституції України встановлює, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Винагорода за працю безпосередньо пов'язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію.
У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення.
Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.
У вказаному рішенні Конституційний Суд також наголосив, що якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.
Враховуючи рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.12.2025 у справі №1-7/2024(337/24), суд доходить висновку про додержання позивачем строку звернення до суду з цими позовними вимогами, а отже такий не підлягає поновленню, відповідно в задоволенні заяви представника позивача про поновлення строків звернення до суду та клопотанні відповідача про залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду слід відмовити.
Щодо посилання відповідача на зловживання позивачем процесуальними правами шляхом подачі до суду чотири рази позовів одного й того самого позивача до одного й того ж самого відповідача з однаковим предметом спору та з однакових підстав, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 45 КАС України з урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема:
1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;
2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;
4) необґрунтоване або штучне об'єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;
5) узгодження умов примирення, спрямованих на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Так, згідно відомостей комп'ютерної програми діловодства суду «ДСС», позивач 05.05.2025 року звернутався до суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в періоди з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 р., на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 р., на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.
Вказаній справі присвоєно номер 420/13791/25.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 14.05.2025 року у справі 420/13791/25 позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - повернуто позивачу.
Позовна заява у даній справі надійшла до суду 19.05.2025 року.
Суд зауважує, що згідно положень ч. 8 ст. 169 КАС України, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Судом не встановлено, а відповідачем не надано доказів, подачі позивачем інших позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для визнання зловживанням процесуальними правами позивачем шляхом подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав та залишення позову без розгляду з підстав зловживання процесуальними правами.
Керуючись ст.ст. 121, 122, 240, 248, 256 КАС України, суд, -
В задоволенні заяви представника позивача про поновлення строків звернення до суду та клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду - відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Суддя Г. В. Лебедєва