05 січня 2026 року м. Львівсправа № 380/7668/25
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 82176,40 грн,-
ОСОБА_1 (позивач/ ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до військової частини НОМЕР_1 (відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 82176,40 грн;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток у розмірі 82176,40 грн за час затримки розрахунку при звільненні;
- звільнити від сплати судового збору відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», оскільки позивач є учасником бойових дій, а виплата - грошовим забезпеченням.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що проходив військову службу у період з листопада 2014 року по 03 червня 2017 року, перебуваючи на грошовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 , звільнений з військової служби з 03 червня 2017 року. На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2022 року у справі № 380/18897/21 військова частина НОМЕР_1 25 березня 2025 року виплатила позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення у розмірі 14247,26 грн. Позивач стверджує, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації працівникам втрати частини заробітної плати (грошового забезпечення) у зв'язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати, на чому також наголосив Конституційний Суд України в рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013. Отже, відповідач здійснив остаточний розрахунок належних позивачу при звільненні сум 25 березня 2025 року, тобто з порушенням статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Однак відповідач на виконання вимог статті 117 КЗпП України не здійснив нарахування та виплату на користь позивача середнє грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, що й зумовило його звернення з цим позовом до суду, який він просить задовольнити повністю.
Відповідач, належно повідомлений про відкриття спрощеного позовного провадження у цій справі та про своє право на подання відзиву на позовну заяву, а також доказів, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа від 06 травня 2025 року, у встановлений судом строк відзиву на позовну заяву не подав.
Частиною шостою статті 162 КАС України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
З огляду на вказане, враховуючи неподання належно повідомленим відповідачем відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк, суд вирішує цю справу за наявними матеріалами.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 22 квітня 2025 року позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою судді від 05 травня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін; витребувано у відповідача довідку про виплачені позивачу суми за останні два місяці, що передують місяцю його звільнення зі служби, а також про усі виплачені позивачу суми на момент його звільнення зі служби.
Витребуваних доказів відповідач суду не надав.
Суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
Згідно з витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 03 липня 2017 року № 144 позивача з 03 червня 2017 року виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2023 року у справі № 380/18897/21, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 03 червня 2017 року; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 03 червня 2017 року із застосуванням базового місяця січня 2008 року; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрат частини доходів у зв'язку із порушенням термінів їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь період затримки виплати; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
На виконання вказаного судового рішення військова частина НОМЕР_1 25 березня 2025 року виплатила позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення у розмірі 14247,26 грн, що підтверджується випискою з його карткового рахунку.
Позивач уважаючи, що відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього грошового забезпечення у зв'язку із виплатою на виконання судового рішення компенсації втрати частини доходів через порушення термінів виплати індексації грошового забезпечення, звернуся до суду з цим позовом.
Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення у зв'язку із виплатою на виконання судового рішення компенсації втрати частини доходів через порушення термінів виплати індексації грошового забезпечення.
Оцінюючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ, в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби).
Відповідно до статті 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно із частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до пунктів 1 - 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять:
посадовий оклад, оклад за військовим званням;
щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія);
одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Згідно з частиною другою статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби), передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Аналіз викладених правових норм дає підстави дійти висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Тобто у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведений повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення грошового, продовольчого і речового забезпечення.
Суд відзначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у разі, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульоване положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17, від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16 та інших.
За змістом частини першої статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до приписів статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
19 липня 2022 набув чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким, зокрема викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України (в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, яка була чинною на час виплати позивачу компенсації втрати частини доходів) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Аналізуючи наведені норми, Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2023 року у справі № 420/20192/21 зауважив, що передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Цією нормою КЗпП України на роботодавця покладено обов'язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов'язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.
Зважаючи на викладене, питання про стягнення на користь працівника середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні може вирішуватися судом одночасно з вирішенням спору про розміри належних звільненому працівникові сум або бути окремим предметом судового розгляду.
Суд також ураховує, що стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
У цій справі позивач звернувся з позовом до суду про стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення у зв'язку із виплатою на виконання судового рішення у справі 380/18897/21 компенсації втрати частини доходів через порушення термінів виплати індексації грошового забезпечення (далі - також компенсація).
Отже, предметом розглядуваного спору є наявність чи відсутність підстав для застосування статей 116, 117 КЗпП України у разі виплати звільненому позивачу-військовослужбовцю компенсації втрати частини доходів через порушення термінів виплати доходів (індексації грошового забезпечення).
Для цього суду належить визначити правову природу такої компенсації та строки її виплати.
Щодо правової природи компенсації суд ураховує таке.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР).
Так, структура заробітної плати складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Статтею 34 Закону № 108/95-ВР визначено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-ІІІ).
Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону № 2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема сума індексації грошових доходів громадян.
З наведеного випливає, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати.
На належності сум компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013.
Конституційний Суд України у зазначеному рішенні вказав, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП України, статей 33, 34 Закону України «Про оплату праці» такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
У пункті 2.2 рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Отже, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати, є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника.
Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у постановах від 05 травня 2022 року у справі № 380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі № 560/11895/23, від 14 грудня 2023 року у справі № 560/11898/23 та інших.
Тож з огляду на правову позицію Верховного Суду, викладену у наведених вище та інших постановах, за своєю правовою природою розглядувана компенсація є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника, тобто може належати до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України, утім за умови, що право на неї працівник набув не пізніше ніж на дату його звільнення, оскільки застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється лише у разі невиплати належних особі сум саме на день її звільнення (виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини).
Тобто, окрім правової природи компенсації, для застосування статей 116, 117 КЗпП України, значення мають також строки її виплати, тобто факт набуття/ненабуття позивачем права на неї саме на дату його виключення зі списків особового складу військової частини.
Щодо строку виплати компенсації суд зазначає таке.
Відповідно до статті 3 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Отже, Закон № 2050-ІІІ пов'язує виплату компенсації із виплатою заборгованості у зв'язку з якою така виникла.
Суд встановив, що судовим рішенням від 05 квітня 2022 року у справі № 380/18897/21 захищено право позивача на отримання індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 03 червня 2017 року.
Одночасно вказаним судовим рішенням суд зобов'язав відповідача нарахувати та виплатити позивачу на підставі Закону № 2050-ІІІ компенсацію втрат частини доходів у зв'язку із порушенням термінів їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь період затримки виплати.
Судове рішення від 05 квітня 2022 року у справі № 380/18897/21 в частині нарахування та виплати компенсації відповідач виконав 25 березня 2025 року.
Отже, з наведеного слідує, що право на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення позивач набув лише з ухваленням та набранням законної сили судовим рішенням від 05 квітня 2022 року у справі № 380/18897/21, яким таку компенсацію на користь позивача присуджено, тобто вже після його звільнення з військової служби.
Обов'язок виплати зазначеної компенсації на користь позивача у відповідача також виник лише із фактом ухвалення та набрання законної сили судовим рішенням від 05 квітня 2022 року у справі № 380/18897/21, тобто вже після звільнення позивача з військової служби.
З огляду на вказане суд констатує, що станом на дату звільнення (виключення зі списків особового складу частини) права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення позивач не мав, відповідно така компенсація не належала до належних позивачу при звільненні сум у розумінні статті 116 КЗпП України, що, своєю чергою, виключає відповідальність відповідача за статтею 117 КЗпП України та свідчить про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, що є предметом спору в цій справі.
Водночас суд відзначає, що докази виконання судового рішення від 05 квітня 2022 року у справі № 380/18897/21 у частині нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 03 червня 2017 року в матеріалах справи відсутні, середній заробіток за несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення за вказаний період позивач у рамках цієї справи не стягує.
Тож суд звертає увагу позивача на те, що він не позбавлений права звернутися до суду з позовом до відповідача про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні після отримання від відповідача суми індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 03 червня 2017 року, виплаченої на виконання судового рішення від 05 квітня 2022 року у справі № 380/18897/21.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову повністю.
Зважаючи на висновок суду про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, а також ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 82176,40 грн - відмовити повністю.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
Повний текст рішення складено 05 січня 2026 року.
СуддяКлименко Оксана Миколаївна