Номер провадження 22-ц/821/17/26Головуючий по 1 інстанції
Справа №711/107/25 Категорія: 304000000 Скляренко В. М.
Доповідач в апеляційній інстанції
Новіков О. М.
06 січня 2026 року м. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії
суддів: Новікова О.М., Карпенко О.В.,Сіренка Ю.В.,
за участю секретаря Костенко А.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Елеонора Антонівна про визнання договору дарування удаваним та визнання його договором купівлі-продажу, переведення прав та обов'язків покупця, скасування реєстрації права власності та проведення реєстрації права власності за позивачем, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,третя особа: приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Е.А. про визнання договору дарування удаваним та визнання його договором купівлі-продажу, переведення прав та обов'язків покупця, скасування реєстрації права власності та проведення реєстрації права власності за позивачем.
В позовній заяві просив суд:
визнати договір дарування нежитлових приміщень від 23 вересня 2014 року між ОСОБА_3 , як дарувальником, та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , як обдарованими, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А., реєстровий номер 3974, удаваним правочином, який приховує інший правочин - договір купівлі-продажу;
визнати договір дарування нежитлових приміщень від 23 вересня 2014 року між ОСОБА_3 як дарувальником та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , як обдарованими, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А., реєстровий номер 3974, договором купівлі-продажу;
перевести на позивача ОСОБА_1 права та обов'язки покупця нежитлового приміщення ІІ-го поверху № 2-17, площею 16, 9 кв.м., частина приміщень загального користування ІІ-го поверху № 2-4, № 2-19,№2-21, № 2-22, № 2-23, загальною площею 2,1 кв.м., разом загальною площею 19 кв.м. за фактичним договором купівлі-продажу нерухомого майна;
скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену державну реєстрацію прав: реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 159496571101; запис про право власності № 7084912 від 23 вересня 2014 року на нежитлові приміщення II-го поверху № 2-17, площею 16,9 кв.м., частину приміщень загального користування ІІ-го поверху № 2-4, № 2-19, № 2-21, № 2-22, № 2-23, загальною площею 2,1 кв.м., разом загальною площею 19,0 кв.м. за ОСОБА_2 внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 15973722 від 23 вересня 2014 року;
провести державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення ІІ-го поверху № 2-17, площею 16,9 кв.м., частина приміщень загального користування ІІ-го поверху № 2-4, № 2-19, № 2-21, № 2-22, № 2-23, загальною площею 2,1 кв.м., разом загальною площею 19 кв.м. за позивачем ОСОБА_1 .
Судові витрати у справі покласти на відповідачів.
В обґрунтовування позовних вимог вказано, що 14 серпня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено з ОСОБА_3 договір позики, згідно з яким ОСОБА_3 було передано грошові кошти в розмірі 8 000,00 доларів США в рівних частинах по 4 000, доларів США. Про факт отримання грошових коштів свідчать розписки від 14 серпня 2013 року, які надані ОСОБА_3 в день підписання договору та передання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зазначеної грошової суми.
Засобом забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за договором позики сторони визначили передачу позичальником позикодавцям у власність у рівних частках нежитлового приміщення адміністративно-побутового корпусу літ. А-2 (нежитлова будівля з підвалом), а саме: приміщення ІІ-го поверху № 2-17, площею 16,9 кв.м., частини приміщень загального користування ІІ-го поверху за № 2-4, 2-19, 2-21, 2-22, 2-23 - площею 2,1 кв.м., загальною площею приміщень по ІІ-му поверху складає 19,0 кв.м., що розташовані в АДРЕСА_1 .
Свої зобов'язання по поверненню коштів в обумовлений строк ОСОБА_3 не виконала.
08 січня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки та визнання за ними права власності на об'єкт нерухомого майна, який був предметом забезпечення зобов'язань позичальника.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2014 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено.
23 вересня 2014 року між ОСОБА_3 , з одного боку, та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , з іншого, укладено договір дарування нежитлових приміщень, який посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А. (реєстровий номер 3974).
За вказаним договором дарувальник в особі ОСОБА_3 подарувала та передала обдаровуваним в особі ОСОБА_4 та ОСОБА_2 нежитлові приміщення ІІ-го поверху № 2-17, площею 16,9 кв.м., частина приміщень загального користування ІІ-го поверху № 2-4, № 2-19, № 2-21, № 2-22, № 2-23, загальною площею 2,1 кв.м. разом загальною площею 19 кв.м. в рівних частках кожному.
Пунктом 8 договору дарування нежитлових приміщень сторони оцінили дарунок у 62 370 грн., що по курсу НБУ на момент укладення договору складало 8 000 доларів США.
В пункті 13 договору дарування нежитлових приміщень сторони запевнили, що договір укладається без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення.
Позивач вказує, що насправді сторонами був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а однією із сторін цього договору повинен був бути ОСОБА_1 , а не відповідач ОСОБА_2 .
Оскільки сторонами договору позики від 14 серпня 2013 року є ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , позивач вважає, що в нього було переважне право на укладення договору щодо відчуження ОСОБА_3 належного їй нерухомого майна.
Відповідачі для перешкоджання ОСОБА_1 права переважної купівлі свідомо оформили документальний договір дарування, який є прихованим договором купівлі-продажу нерухомого майна (оскільки є оплатним правочином), який в свою чергу укладений з порушенням переважного права позивача на купівлю, й відповідно оспорюваний договір порушує право позивача на переведення на нього прав і обов'язків покупця, у зв'язку з чим він і звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 липня 2025 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що вимоги позивача про удаваність оспорюваного договору дарування, а також його твердження про наявність в нього пріоритетного права на набуття спірного майна при його відчуженні ОСОБА_3 на умовах договору купівлі-продажу, були предметом судового розгляду у цивільній справі № 711/6659/22. За наслідками розгляду такої справи суд першої інстанції ухвалив рішення про відмову у позові ОСОБА_1 , яке було залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій.
Суд дійшов висновку, що позивачем, всупереч вимог ст. 12, 81 ЦПК України, не надано суду доказів на підтвердження того, що сторони договору дарування діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. При цьому, оспорення позивачем дійсної правової природи договору дарування та його правових наслідків з мотивів майнових суперечностей, що виникли між ним та ОСОБА_2 через понад вісім років після укладення оспорюваного договору дарування, свідчить про суперечливу поведінку позивача та наявність зловживання правом.
Суд звернув увагу на необґрунтованість тверджень позивача про наявність в нього пріоритетного права на набуття у власність спірного майна внаслідок його відчуження ОСОБА_3 в порядку правочину купівлі-продажу. Наявність на момент укладання оспорюваного договору дарування грошових зобов'язань ОСОБА_3 перед позивачем, саме по собі не наділяє останнього пріоритетним правом на забезпечення виконання таких зобов'язань за рахунок майна боржника.
Суд дійшов висновку, що в даному випадку відсутні порушені, невизнані або оспорені відповідачами приватні (цивільні) права (інтереси) позивача внаслідок укладання оспорюваного договору дарування, а відтак і відсутні підстави для ухвалення рішення про визнання такого договору удаваним. Судом встановлено, що інші позовні вимоги є похідними від вимоги про визнання договору дарування удаваним, тому в їх задоволенні також було відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 липня 2025 року та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд неправильно застосував положення ст. 235 ЦК України дійшовши висновку про відсутність удаваності правочину та не врахував, що надані позивачем докази свідчать про приховування договору купівлі-продажу. Суд не врахував, що між сторонами договору дарування немає родинних зв'язків і дарувальник ОСОБА_3 не мала підстав дарувати чужим особам своє майно. Відчуження спірної нерухомості стало своєрідним засобом погашення заборгованості перед позикодавцями шляхом дарування спірного майна. Також судом не враховано, що відповідач ОСОБА_2 не спростувала відплатність договору і суд фактично обмежившись формальними висновками, ігноруючи відсутність мотивів дарування відмовив в задоволенні позову.
У відзиві на апеляційну скаргу, що надійшов від представника ОСОБА_2 - адвоката Міщенка С.В. вказано, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не дають підстав для скасування чи зміни рішення суду. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачено правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином. ОСОБА_1 не довів жодної з вказаних складових та не надав доказів відсутності удаваності правочину, не надав доказів наявності волі сторін договору, спрямованої на укладення договору купівлі-продажу та доказів на підтвердження отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за вказане нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 грошових коштів.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповівідача, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Судом першої інстанції встановлено, що 14 серпня 2013 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено письмовий договір позики, згідно з умовами якого позикодавці, в порядку та на умовах, визначених цим Договором, зобов'язуються разом надати позичальнику грошові кошти в розмірі 8 000,00 доларів США в рівних частинах по 4 000,00 доларів США кожен, а позичальник зобов'язується прийняти позику і повернути її позикодавцям до 14 жовтня 2013 року (т. 1 а.с. 8-10).
14 серпня 2013 року ОСОБА_6 отримала від ОСОБА_1 та ОСОБА_4 обумовлену суму грошових коштів, на підтвердження чого були складені розписки про отримання від кожного з позикодавців по 4 000,00 доларів США.
Згідно з пунктом 4.4. договору позики засобом забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 стала передача нею у власність позикодавців ( ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ) у рівних частках (по 1/2 частині кожному) нежитлового приміщення адміністративно-побутового корпусу літ. А-2 (нежитлова будівля з підвалом), а саме: приміщення ІІ-го поверху № 2-17, площею 16,9 кв.м., частини приміщень загального користування ІІ-го поверху за № 2-4, 2-19, 2-21, 2-22, 2-23 - площею 2,1кв.м., загальною площею приміщень по ІІ-му поверху складає 19,0 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Пунктом 4.5 договору позики визначено, що, одночасно з отриманням позики, позичальник передає позикодавцям оригінали правовстановлюючих документів, в т.ч. технічний паспорт на об'єкт нежитлової нерухомості, а також всі наявні у неї ключі від дверей до даного об'єкта нерухомості.
Відповідно до пункту 4.6.1 договору позики після повернення позичальником всієї суми позики позикодавцям в термін, згідно з пункту 3.3 договору, останні зобов'язані одразу повернути позичальнику отримані ними правовстановлюючі документи та ключі відповідно до пункту 4.5 договору.
У 2014 році ОСОБА_1 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просили:
1) визнати дійсним договір іпотеки, який був укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 14 серпня 2013 року одночасно з укладанням договору позики, шляхом викладення обох договорів в одному документі;
2) в рахунок погашення боргу ОСОБА_3 за договором позики грошових коштів від 14 серпня 2013 року визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_4 право власності по 1/2 частині кожному нежитлового приміщення, адміністративно-побутового корпусу літ. А-2 (нежитлова будівля з підвалом), а саме: приміщення ІІ поверху №2-17, площею 16,9 кв.м., частини приміщення загального користування ІІ поверху за № № 2-4, 2-19, 2-21, 2-22, 2-23, площею 2,1 кв.м., загальною площею приміщень по ІІ поверху складає 19,0 кв.м., що розташовані в АДРЕСА_1 , яке належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2005 року, зареєстрованого в КП «ЧООБТІ» 18 грудня 2012 року.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03.03.2014 (справа № 711/428/14-ц) відмовлено у задоволенні такого позову. Відмовляючи у задоволенні позову суд обґрунтував свої висновки нікчемністю договору іпотеки через те, що відповідний договір не був посвідчений нотаріально та не було здійснено його державної реєстрації (т. 1 а.с. 19-23).
Відповідно до договору дарування нежитлових приміщень від 23 вересня 2014 року (т. 1 а.с. 12-14) ОСОБА_3 (Дарувальник) подарувала та безоплатно передала ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (Обдаровуваним), а Обдаровувані прийняли в дар від Дарувальника нежитлові приміщення ІІ поверху №2-17, площею 16,9 кв.м., частини приміщення загального користування ІІ поверху за № № 2-4, 2-19, 2-21, 2-22, 2-23, площею 2,1 кв.м., загальною площею приміщень по ІІ поверху складає 19,0 кв.м., що розташовані в АДРЕСА_1 в рівних частках.
Пунктом 5 вказаного договору передбачено, що під забороною відчуження (арештом) вищевказані нежитлові приміщення не перебувають, іпотека на вказані нежитлові приміщення відсутня, що підтверджується інформаціями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 23 вересня 2014 року №№ 27137456, 27137638, а також витягом за результатом пошуку інформації про зареєстровані речові права, їх обтяження на об'єкт нерухомого майна у порядку доступу нотаріусів до державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23 вересня 2014 року № 70620385. Згідно витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про податкові застави від 23 вересня 2014 року за № 45201017 податкова застава на вищевказані нежитлові приміщення відсутня.
У пункті 12 договору дарування Дарувальник також підтвердила, що документи, які підтверджують її право власності на нежитлові приміщення та всі надані нею відомості відносно зазначених нежитлових приміщень є достовірні та правдиві. На момент укладення договору дарування не існує несплаченої у строк заборгованості перед третіми особами за платежами, пов'язаними з володінням, користуванням та розпорядженням нежитловими приміщеннями та жодних несплачених вимог.
Пунктом 13 договору дарування сторони підтвердили, що цей договір відповідає дійсним намірам сторін, не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається сторонами у відповідності з справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психологічного тиску та на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин. Договір укладається сторонами без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, сторони однаково розуміють значення, умови договору, його природу і правові наслідки, бажають настання саме тих правових наслідків, що створюються цим договором, а також свідчать, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчать підписи сторін на договорі.
13 лютого 2020 року між ОСОБА_7 (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення, згідно з якоим орендодавець зобов'язується надати орендарю у платне користування на 35 місяців спірне майно з розміром орендної плати, яка становить 1,00 грн. за один місяць.
По закінченню строку дії договору оренди ОСОБА_7 (орендодавець) направила ОСОБА_1 (орендар) письмове повідомлення про припинення дії договору оренди від 13 лютого 2020 року та вимагала звільнити приміщення.
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , в якому просив:
1) визнати недійсним договір дарування нежитлових приміщень від 23 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 , як дарувальником, та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , як обдарованими, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е.А.;
2) скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену державну реєстрацію прав: реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 159496571101, запис про право власності № 7084888 від 23 вересня 2014 року на нежитлові приміщення II-го поверху № 2-17, площею 16,9 кв.м., частину приміщень загального користування II-го поверху № 2-4, № 2-19, № 2-21, № 2-22, № 2-23, загальною площею 2,1 кв.м., разом загальною площею 19,0 кв.м. за ОСОБА_4 , внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 15973722 від 23 вересня 2014 року;
3) скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену державну реєстрацію прав: реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 159496571101, запис про право власності № 7084912 від 23.09.2014 року на нежитлові приміщення II-го поверху №2-17, площею 16,9кв.м., частину приміщень загального користування II-го поверху № 2-4, № 2-19, № 2-21, № 2-22, № 2-23, загальною площею 2,1кв.м., разом загальною площею 19,0 кв.м. за ОСОБА_2 , внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 15973722 від 23 вересня 2014 року.
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 24 жовтня 2023 року у справі №711/6659/22, яке набрало законної сили 13 лютого 2024 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалюючи відповідне рішення суд виходив з наступного: 1) договір позики від 14 серпня 2013 року в частині застави, в силу вимог ст. 220 ЦК України, є нікчемним, а тому посилання позивача про те, що ОСОБА_3 при укладенні спірного договору приховала обмеження чи обтяження стосовного майна, яке було предметом дарування, є безпідставними; 2) позивачем не надано доказів на підтвердження того, що договір дарування нежитлових приміщень є удаваним правочином та направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника; 3) звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 не зазначив у чому полягає порушення його прав та інтересів у зв'язку з укладенням 23 вересня 2014 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 договору дарування нерухомого майна, оскільки стороною цього правочину він не був (т. 1 а.с. 232-245).
Всі вищевикладені обставини, окрім їх часткового підтвердження письмовими доказами, підтверджуються судовими рішеннями у справах № 711/428/14-ц та № 711/6659/22, які набрали законної сили, а тому суду визнав їх доведеними.
Оскільки підстави даного позову відрізняються від попередніх позовів ОСОБА_1 , у суду були відсутні підстави для відмови у відкритті провадження у даній справі.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК, зокрема, відповідно до частини п'ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Згідно ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Внаслідок укладення удаваного договору сторони навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді є, і фактично вчиняються два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; інший - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.
Правова природа удаваного договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст. Тому, під час оцінки відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суди надають правову оцінку його умовам. Правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
У постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20) Верховний Суд зазначив, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18), постанові Верховного Суду від 05 січня 2023 року у справі № 711/7715/20 (провадження № 61-11760св21) зроблено правові висновки, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Стаття 627 ЦК України передбачає свободу договору.
Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику.
Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.
Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно ч. 2 ст. 717 ЦК України договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Із спірних правовідносин, що склалися між сторонами вбачається, що на підставі договору позики від 14 серпня 2013 року у ОСОБА_3 виникло грошове зобов'язання перед ОСОБА_1 з повернення позичених коштів в сумі 4 000,00 доларів США. Відповідач у справі ОСОБА_2 не була стороною договору позики від 14 серпня 2013 року.
Договір дарування був укладений 23 вересня 2014 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Позивач ОСОБА_1 не був стороною договору дарування.
За змістом оспорюваного договору дарування від 23 вересня 2014 року сторони, зокрема, підтвердили, що укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним); правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено обставин, які б свідчили про наявність у ОСОБА_2 , як сторони договору дарування волі саме на купівлю майна, а не безоплатне набуття його в якості дарунку. Також, є обґрунтованим висновок суду про недоведеність позивачем обставини, яка б свідчила про передачу ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_3 в якості оплати набуття у власність спірного майна.
Крім того, судом першої інстанції правильно враховано обставини, встановлені у цивільній справі № 711/6659/22, відповідно до яких позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у шлюбних відносинах, але у зв'язку з розірванням шлюбу та необхідності в подальшому здійснювати ОСОБА_1 свою адвокатську діяльність, між ними 13 лютого 2020 року було укладено договір оренди приміщення спірного майна строком на три роки. 06 грудня 2022 року ОСОБА_1 отримав листа від ОСОБА_2 про припинення дії договору оренди, а 12 грудня 2022 року він звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності (цивільна справа № 711/6659/22) за результатом розгляду якої судом відмовлено в задоволенні його позовних вимог і рішення суду набрало законної сили 13 лютого 2024 року.
У постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17 судом зазначено, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав. У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем, всупереч вимог ст. 12, 81 ЦПК України, не надано суду доказів на підтвердження того, що сторони договору дарування діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. При цьому, оспорення позивачем дійсної правової природи договору дарування та його правових наслідків з мотивів майнових суперечностей, що виникли між ним та ОСОБА_2 через понад вісім років після укладення оспорюваного договору дарування, свідчить про суперечливу поведінку позивача та наявність зловживання правом.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 03 листопада 2022 року у справі № 912/3747/20 доведення удаваності правочину відбувається не лише шляхом аналізу змісту укладеного правочину (удаваність якого доводиться позивачем), а за допомогою інших, непрямих доказів (зняття обдарованим готівки з банківського рахунку, укладення ним договору займу, публікація оголошень про продаж предмета, який потім був подарований, відсутність родинних чи інших зв'язків, відсутність зрозумілого мотиву укладення договору дарування майна тощо).
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Доводи апеляційної скарги про те, що між сторонами договору дарування немає родинних зв'язків, тому такий договір є удаваним відхиляються колегією суддів як безпідставні, оскільки сам факт відсутності родинних зв'язків не є підставою для визнання договору дарування недійсним або удаваним. Сторонами договору дарування можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи.
Доводи скаржника про те, що відповідачем ОСОБА_2 не спростовано відплатність договору також відхиляються колегією суддів, оскільки саме на позивача було покладено обов'язок надати суду докази передачі ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_3 в якості оплати набуття у власність спірного майна для підтвердження факту удаваності правочину та його платності. Таких доказів під час розгляду справи ОСОБА_1 не надано та судом не встановлено.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення по суті спору та зводяться до переоцінки доказів, незгоди скаржника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду першої інстанції.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 липня 2025 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 35, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 28 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складений 07 січня 2026 року.
Судді