Справа № 362/1756/25
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/18679/2025
29 грудня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка Олексія Олексійовича на ухвалу судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 23 вересня 2025 року (суддя Лебідь-Гавенко Г.М.) про повернення позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна,
встановив:
у березні 2025 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив поділити сумісне майно, виділивши у власність ОСОБА_1 : частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; частку земельної ділянки, площею 0,1788 га, кадастровий номер 3221486201:01:073:0051, розташовану за адресою АДРЕСА_1 ; у власність ОСОБА_2 : частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; частку земельної ділянки, площею 0,1788 га, кадастровий номер 3221486201:01:073:0051, розташовану за адресою АДРЕСА_1 .
Ухвалою судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 2 червня 2025 року позовну заяву залишено без руху, позивачу надано п'ятиденний термін з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків позовної заяви.
Залишаючи позовну заяву без руху, суддя виходила з того, що загальна вартість майна становить 450 000грн, відтак розмір судового збору становить 4 500грн, однак позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2 250грн, тому судовий збір сплачено не відповідно до позовних вимог і позивачу необхідно доплатити судовий збір у розмірі 2 250грн.
Також суддя зазначила, що додана до позовної заяви копія рішення Святошинського районного суду міста Києва належним чином не завірена та не має позначки про набрання законної сили.
Крім того, в ухвалі було зазначено, що у спорах про поділ спільного сумісного майна подружжя позивач може просити суд визнати об'єкт спільною сумісною власністю
подружжя, провести поділ спільної сумісної власності подружжя. Однак, позивач не наділений цивільними правами щодо того, аби просити суд визнати за іншою особою право власності на нерухоме майно, а тому позивачу необхідно уточнити прохальну частину позовної заяви та надати її в новій редакції.
22 липня 2025 року представник позивача - адвокат Якименко О.О. через електронний кабінет у системі «Електронний суд» подав до Васильківського міськрайонного суду Київської області заяву про усунення недоліків позовної заяви, у якій зазначив, що в позовній заяві вказана ціна позову «225 000грн» - частка майна вартістю 450 000грн, отже судовий збір за позовну заяву становить 2 250грн. - 1% від 225 000грн, а відповідно до ч.3 ст. 4 ЦПК України при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору, таким чином судовий збір становить 1 800грн (2 250грн х0,8).
Крім того, представник позивача - адвокат Якименко О.О. у заяві зазначив, що об'єктивно позивач не може виконати вимоги стосовно завірення належним чином рішення Святошинського районного суду міста Києва, оскільки станом на день подання позову рішення суду не набрало законної сили та позивач не наділений повноваженнями посвідчувати копію рішення суду, яке отримано по електронній пошті. Водночас суд має усі можливості доступу до судових рішень та зобов'язаний здійснити їх перевірку.
Також представник позивача зазначив, що позивач не ставить вимогу про визнання права власності, а просить поділити спільне сумісне майно, виділивши кожній стороні у користування, володіння та розпорядження (власність) по частці цього майна.
Ухвалою судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 23 вересня 2025 року позовну заяву повернуто позивачу.
Повертаючи позовну заяву позивачу, суддя першої інстанції виходила з того, що недоліки, наведені в ухвалі від 2 червня 2025 року, усунуті не були, а саме не надано доказів доплати судового збору та нової редакції позовної заяви, та належним чином засвідченого рішення Святошинського районного суду міста Києва, що не дає правових підстав для відкриття провадження по справі.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Якименко О.О. просить ухвалу суду скасувати та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, посилаючись на порушення суддею норм процесуального права.
Представник позивача зазначає, що суддею розмір судового збору визначений без врахування позовних вимог, згідно яких позивач просив виділити йому у власність тільки частину спільного майна, тобто ціною 225 000грн, що і є ціною позову, тому судовий збір сплачено в розмірі 1800грн, враховуючи, що позов подано через систему «Електронний суд».
Також представник позивача посилається на те, що об'єктивно позивач не може виконати вимоги стосовно надання належним чином завіреної копії рішення Святошинського районного суду міста Києва, оскільки станом на день подання позову рішення суду не набрало законної сили та позивач не наділений повноваженнями посвідчувати копію рішення суду, яке отримано по електронній пошті. Водночас, коли мова йде про рішення суду, суд має можливості доступу до судових рішень та зобов'язаний здійснити перевірку їх. В будь-якому випадку це питання вирішується не на стадії відкриття провадження у справі, а на стадії підготовки справи до судового розгляду.
Крім того, представник позивача зазначає, що позивач не ставить вимогу про визнання права власності, а просить поділити спільне майно, виділивши кожному з подружжя у власність частину спільного майна.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційна скарга розглядається без повідомлення учасників справи.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд, відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи, може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 1 статті 174 ЦПК України передбачено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.
Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 174 ЦПК України).
Вимоги щодо змісту позовної заяви та документів, що додаються до позовної заяви, викладені в статтях 175 і 177 ЦПК України.
Відповідно до змісту ч. 3 ст. 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви;попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Частина 4 статті 177 ЦПК України передбачає, що до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
З наявної у матеріалах справи позовної заяви вбачається, що в ній зазначені позивач,
відповідач, їх місцезнаходження, засоби зв'язку, відомості про наявність або відсутність
електронного кабінету, визначена ціна позову, викладені позовні вимоги та їх обґрунтування.
При цьому, у прохальній частині позовної заяви позивач виклав варіант поділу спільного майна, який просить суд задовольнити.
Колегія суддів вважає, що позовна заява ОСОБА_1 відповідає вимогам статті 175, а також предмету позову, тому суддя першої інстанції не мала правових підстав для залишення її без руху з підстав неналежного формулювання позовних вимог.
Крім того, суддя не врахувала, що Цивільний процесуальний Кодекс України не передбачає конкретну форму викладу позовних вимог, а надає право позивачу вільно викласти зміст своїх вимог, які можуть бути уточнені судом під час попереднього розгляду справи.
Згідно частини 1 статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Відповідно до частини 5 статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Аналіз вказаних норм процесуального права свідчить, що невідповідність зазначених у позовній заяві обставин, не зазначення чи ненадання доказів на підтвердження позовних вимог, неточність формулювань позовних вимог, їх неузгодження із способами захисту порушеного права, недоведеність підстав позову за кожною вимогою не перешкоджає розгляду справи, оскільки може бути підставою для відмови в задоволенні позову по суті, а не для визнання позовної заяви неподаною та її повернення.
Відповідно до пунктів 2, 9 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 серпня 2020 року у справі № 910/13737/19 зазначено, що будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов'язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.
Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.
Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 907/9/17).
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначив, що предметом позову є спільне майно, загальна вартість якого 450 000грн, з якого він просить виділити йому частину (житлового будинку та земельної ділянки).
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» розмір судового збору за подання фізичною особою позовної заяви майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для
працездатних осіб.
Отже, судовий збір з вимог виділити у власність позивача 1/2 частину житлового будинку та земельної ділянки визначається з урахуванням вартості спірного майна, яка становить 225 000грн, а відтак розмір судового збору становить 2 250грн (225 000 х1%) .
До позовної заяви позивачем додано квитанцію про сплату судового збору у розмірі 2 250грн, тобто позивачем сплачений судовий збір відповідно до ціни позову.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суддя першої інстанції прийшла до помилкового висновку, що позивачу необхідно доплатити судовий збір у розмірі 2 250 грн.
Частина 5 статті 177 ЦПК України визначає, що позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Згідно частини 3 статті 95 ЦПК України учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги". Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.
Частина 6 статті 95 ЦПК України передбачає, якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Крім того, відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень.
У заяві про усунення недоліків представник позивача зазначив, що рішення Святошинського районного суду міста Києва від 3 березня 2025 року не набрало законної сили на день подання позовної заяви, а відтак неможливо надати його копію з відміткою про набрання рішенням законної сили. Крім того, позивач отримав копію рішення суду про електронній пошті, тому не має повноважень його посвідчувати.
Враховуючи наявність доступу до Єдиного державного реєстру судових рішень, суд не позбавлений можливості пересвідчитися у наявності такого судового рішення, а також набрання ним законної сили.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 січня 2024 року у справі № 320/14843/23 зазначила, що «неповнота, навіть очевидна з точки зору професійного судді, з якою позивач обґрунтував позовні вимоги, в тому числі й щодо правової підстави позову, а також ненадання доказів на підтвердження позовних вимог не можуть бути підставою для залишення позовної заяви без руху та повернення позовної заяви позивачу в подальшому».
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку. Виходячи з конструкції частини першої статті 6 Конвенції, можна зробити висновок, що в ній закріплено такі елементи права на судовий захист: 1) право на розгляд справи; 2) справедливість судового розгляду; 3) публічність розгляду справи та проголошення рішення; 4) розумний строк розгляду справи; 5) розгляд справи судом, встановленим законом; 6) незалежність і безсторонність суду. Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом.
При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-
яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
Принцип справедливості судового розгляду в окремих рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
Наприклад, ЄСПЛ у п. 52 рішення від 19 червня 2001 року в справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland, заява № 28249/95) зазначив: «Суд повторює, як він уже постановляв у багатьох випадках, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право подавати до суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, це положення, яке містить у собі «право на суд», з якого випливає право доступу до суду, тобто право порушувати провадження у суді в цивільних справах, становить лише один аспект; однак це є той аспект, який дійсно робить можливим використання подальших гарантій, закладених у пункті 1 статті 6. Такі характеристики судового провадження, як справедливість, відкритість та невідкладність, насправді не мають жодної цінності, якщо таке провадження передусім не порушено. І в цивільних справах навряд чи можна уявити верховенство права без можливості мати доступ до суду (див. рішення Суду «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom) від 21 січня 1975 року, серія A, N 18, с. 18, п. 34 (у кінці) та 35 - 36; і "Z та інші проти Сполученого Королівства" (Z and Others v. the United Kingdom) (GC) N 29392/95 ECHR 2001-..., п. 91-93)».
У рішенні «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 8 квітня 2010 року ЄСПЛ також виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що п. 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).
ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) від 28 жовтня 1998 року).
Право на отримання судового захисту означає, що суб'єкт має право звернутися до суду та матиме право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Можливість реалізувати вказані права повинна бути забезпечена кожній особі без будь-яких дискримінаційних перепон чи занадто формалізованих ускладнень.
Як зазначалося Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
За таких обставин, вимога судді надати належним чином посвідчену копію рішення Святошинського районного суду міста Києва та повернення позовної заяви у зв'язку із не надання такої копії є ознакою надмірного формалізму.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що ухвала судді Васильківського міськрайонного суду Київської області про повернення позовної заяви ОСОБА_1 постановлена з порушенням норм процесуального права.
Згідно ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Оскільки ухвала про повернення позовної заяви постановлена з порушенням норм процесуального права, вона підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись статтями 367, 369, 374, 379, 381-382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка Олексія Олексійовича задовольнити.
Ухвалу судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 23 вересня 2025 року скасувати, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна направити до Васильківського міськрайонного суду Київської області для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук