ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
11.12.2025Справа № 911/2992/25
Суддя Господарського суду міста Києва Привалов А.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні за участю секретаря судового засідання Ягельської А.О. в порядку загального позовного провадження
справу № 911/2992/25
за позовом ОСОБА_1
до 1) Фонду державного майна України
2) Державного підприємства "Стадницький спиртовий завод"
про припинення правовідносин та виключення відомостей з ЄДР
За участю представників сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача-1: Галата А.О.;
від відповідача-2: не з'явився.
ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Київської області із позовом до Фонду державного майна України та Державного підприємства "Стадницький спиртовий завод" про припинення правовідносини, які виникли між Державним підприємством "Стадницький спиртовий завод" та ОСОБА_1 , а саме - виконання ОСОБА_1 повноважень голови комісії з реорганізації Державного підприємства "Стадницький спиртовий завод"; виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомості про ОСОБА_1 із записів про Державне підприємство "Стадницький спиртовий завод" в атрибутах "Відомості про керівника юридичної особи та інших осіб (за наявності), які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи", "дані про перебування юридичної особи у процесі припинення".
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачами свого обов'язку щодо виключення позивача із складу комісії та звільнення з посади голови комісії з реорганізації за його заявою.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 30.09.2025 у справі №911/2992/25 матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Фонду державного майна України та ДП "Стадницький спиртовий завод" про припинення правовідносин та виключення відомостей с ЄДР з доданими до неї матеріали передано за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2025 позовну заяву було залишено без руху та встановлено позивачу строк на усунення недоліків.
27.10.2025 через систему "Електронний суд" на адресу суду від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.10.2025 відкрито провадження у справі № 911/2992/25, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 27.11.2025.
13.11.2025 через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти позову заперечує.
19.11.2025 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла відповідь на відзив.
21.11.2025 через систему «Електронний суд» від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
25.11.2025 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшли клопотання про приєднання додаткових доказів по справі та заява про розгляд справи без участі представника.
Позивач та його представник у судове засідання 27.11.2025 не з'явилися.
Представник відповідача-1 позов не визнав та не заперечував щодо закриття підготовчого провадження і призначення справи до судового розгляду по суті.
Відповідач-2 свого представника у судове засідання не направив, про причини неявки суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи не подавав.
Ураховуючи відсутність будь-яких інших заяв і клопотань представників сторін та оскільки у підготовчому засіданні 27.11.2025 вирішені питання, зазначені у ч. 2 ст.182 Господарського процесуального кодексу України, а також здійснені усі дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 11.12.2025.
04.12.2025 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла заява про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.
Позивач та його представник у судове засідання 11.12.2025 не з'явилися.
Представник відповідача-1 проти позову заперечував з посиланням на обставини, наведені у відзиві на позовну заяву. Також представник відповідача-1 зазначив, що заява позивача про стягнення витрат на правничу допомогу підлягає вирішенню після ухвалення рішення по справі.
Відповідач-2 свого представника у судове засідання не направив, про причини неявки суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи не подавав.
Відповідач-2, належним чином повідомлений про розгляд справи, у визначений законом строк відзиву на позов не надав.
Відповідно до ч. 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Згідно з ч. 4 ст. 89 Цивільного кодексу України, до Єдиного державного реєстру, зокрема, вносяться відомості про місцезнаходження юридичної особи.
За приписами частини 1 статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру. Невід'ємною архівною складовою частиною Єдиного державного реєстру є Реєстр документів дозвільного характеру, Єдиний реєстр громадських формувань, Реєстр громадських об'єднань та Єдиний реєстр підприємств, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство.
Так, з метою повідомлення відповідача-2 про розгляд справи судом, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвали суду від 28.10.2025, від 27.11.2025 були направлені рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: вул. Заводська, 1, с. Стадниця, Білоцерківський р-н, Київська обл., 09834. Утім, поштова кореспонденція суду була повернута відділенням поштового зв'язку без вручення відповідачу-2 з відміткою «адресат відсутній».
У той же час судом, згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, установлено відповідність адреси місцезнаходження відповідача-2, зазначеній на конвертах, що повернулися.
Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, матеріали справи не містять та суду невідомі.
Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).
Окрім того, згідно пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) містяться, зокрема, відомості про місцезнаходження юридичної особи.
Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
При цьому судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.
Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Враховуючи наведе, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалами суду у справі №911/2992/25 в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
З огляду на вищевикладене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідача-2 та повідомлення його про розгляд справи судом.
Згідно з ч. 9 ст. 165 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Отже, враховуючи, що відповідач не скористався наданим йому правом у межах визначеного законом процесуального строку на подання відзиву, суд дійшов висновку про можливість вирішення спору за відсутності відзиву відповідача.
Приймаючи до уваги, що відповідач-2 належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, суд вважає, що неявка в судове засідання представника відповідача-2 не є перешкодою для прийняття рішення у даній справі.
У судовому засіданні 11.12.2025, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 липня 2010 р. N 672 «Про утворення Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості» утворено Державне підприємство спиртової та лікеро-горілчаної промисловості (далі - Державне підприємство "Укрспирт") на базі майна Державного концерну спиртової та лікеро-горілчаної промисловості (концерн "Укрспирт"), державних підприємств і об'єднань спиртової та лікерогорілчаної промисловості, зазначених в абзаці третьому цього пункту, з віднесенням Підприємства до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства. Державне підприємство «Стадницький спиртовий завод» включено до Переліку державних підприємств і об'єднань спиртової та лікеро-горілчаної промисловості, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства і підлягають реорганізації шляхом приєднання до Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості.
Наказом Міністерства аграрної політики України від 30.11.2010 № 779 «Про реорганізацію державних підприємств спиртової промисловості "Артемівський спиртовий завод", Караванського спиртового заводу, «Стадницький спиртовий завод», Тхорівського спиртового заводу, «Укрспиртпостач», Залучанського спиртового заводу, «Косарський спиртовий завод», «Лужанський експериментальний завод», «Бджільнянський спиртовий завод», Гніздичівського державного спиртового заводу, «Ковалівський горілчаний завод», "Гайсинський спиртовий завод", «Крисківський спиртовий завод», "Торговий дім "Сіверщина" реорганізовано Стадницький спиртовий завод шляхом приєднання до Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості «Укрспирт» (далі - ДП "Укрспирт").
Додатком 3 до наказу Міністерства аграрної політики України 30.11.2010 N 779 затверджений склад комісії з реорганізації державного підприємства «Стадницький спиртовий завод».
Наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства від 14.09.2020 № 1770 внесені зміни в додаток 3 до наказу Міністерства аграрної політики України 30.11.2010 № 779.
Відповідно до додатку № 3 до наказу Міністерства аграрної політики України від 30.11.2010 № 779 (у редакції наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 14.09.2020 № 1770), головою комісії (за згодою) визначено ОСОБА_1 - заступника директора ДП «УКРСПИРТ».
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 липня 2022 р. № 683- р «Деякі питання управління об'єктами державної власності» ДП «Стадницький спиртовий завод» включено до Переліку єдиних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій, що підлягають ліквідації або реорганізації, які передаються до сфери управління Фонду державного майна, суб'єктів господарювання, що підлягають ліквідації, повноваження з управління корпоративними правами держави щодо яких передаються Фонду державного майна, та суб'єктів господарювання, що підлягають ліквідації, контроль за діяльністю яких здійснює Фонд державного майна.
05.06.2023 позивач звернувся до ДП «УКРСПИРТ», Фонду державного майна України та Міністерства економіки України з заявою за № 1.1-1.9/3, про заміну голови комісії з реорганізації ДП «Стадницький спиртовий завод» та інших підприємств, у зв'язку з покладенням на ОСОБА_1 виконання обов'язків директора ДП «УКРСПИРТ».
01.07.2024 позивач звернувся до Фонду державного майна України подана з заявою про виключення зі складу комісій з реорганізації ДП «Стадницький спиртовий завод» та інших підприємств за станом здоров'я та досягненням пенсійного віку.
Наказом ДП «УКРСПИРТ» від 15.01.2025 № 3-к ОСОБА_1 звільнений з посади заступника директора ДП «УКРСПИРТ».
В подальшому, позивач ще звертався до Фонду державного майна України з заявами від 25.07.2025, від 15.08.2025, від 26.08.2025 про виключення його зі складу комісій з реорганізації ДП «Стадницький спиртовий завод» та інших підприємств спиртової галузі за станом здоров'я та досягненням пенсійного віку.
Фонд державного майна України листом від 26.08.2025 за вих № 10-72-21480 у відповідь на звернення ОСОБА_1 від 25.07.2025, від 15.08.2025, повідомив останнього, що Фонд листом від 20.08.2025 за № 10-79- 20956 звернувся до ДП «УКРСПИРТ» з проханням надати кандидатуру голови комісії з реорганізації.
Позивач вважає, що у ДП "УКРСПИРТ" відсутні зобов'язання з формування складу комісії з реорганізації ДП "Стадницький спиртовий завод", а відтак, саме Фондом державного майна України порушено право позивача на звільнення його від виконання обов'язків голови комісії з реорганізації ДП «Стадницький спиртовий завод» внаслідок не прийняття наказу про зміну складу комісії з реорганізації та не припинення повноважень ОСОБА_1 як голови комісії з реорганізації ДП «Стадницький спиртовий завод», що стало підставою звернення до суду з даним позовом.
Відповідач-1 проти задоволення позовних вимог заперечив з наступних обставин:
- Фонд не приймав рішення про припинення ДП «Стадницький спиртовий завод» відповідно до законодавства, оскільки таке рішення вже прийнято відповідно до наказу Міністерства аграрної політики ще у 2010 році;
- на підставі підписаних актів приймання-передачі майна активи ДП «Стадницький спиртовий завод» передано на баланс ДП «Укрспирт», окрім того, нерухоме майно відповідача-2 також перереєстроване на ДП «Укрспирт», а працівників переведено до ДП «Укрспирт», відтак, саме ДП «Укрспирт» є правонаступником ДП «Стадницький спиртовий завод»;
- Фонд вважає, що вчинив усі можливі дії щодо призначення іншого голови комісії з реорганізації ДП «Стадницький спиртовий завод» та припинення повноважень ОСОБА_1, як голови комісії з реорганізації підприємства, проте, цивільне законодавство не передбачає порядку відбору голови комісії з реорганізації та винагороди за виконання даних функцій, що в свою чергу ускладнює процес пошуку, окрім того, для призначення головою комісії ДП «Стадницький спиртовий завод» іншої особи необхідна її згода;
- з метою відбору керуючого припиненням ДП «Стадницький спиртовий завод» та згідно з положеннями Закону України «Про особливості припинення державних підприємств за рішенням Фонду державного майна України», який було прийнято у 2022 році, виникає необхідність відміни рішення про припинення ДП «Стадницький спиртовий завод» прийнятого відповідно до положень ЦК України, та прийняття нового рішення з урахуванням вимог Закону України «Про особливості припинення державних підприємств за рішенням Фонду державного майна України». Проте, відміна рішення про припинення, станом на сьогодні унеможливлена, у зв'язку з тим, що єдиний майновий комплекс ДП «Стадницький спиртовий завод» вже передано Фонду, згідно з додатком 4 до розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.07.2022 № 683-р, яким передбачено передачу в управління Фонду єдиних майнових комплексів державних підприємств, які підлягають ліквідації або реорганізації.
Отже, виходячи з наведених вище обставин, відповідач-1 вважає відсутніми правові підстави для задоволення позовних вимог.
Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог з огляду на наступні обставини.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу та способи захисту цивільних прав та інтересів.
З установлених судом вище обставин убачається, що наказом Міністерства аграрної політики України від 30.11.2010 № 779 «Про реорганізацію державних підприємств спиртової промисловості "Артемівський спиртовий завод", Караванського спиртового заводу, «Стадницький спиртовий завод», Тхорівського спиртового заводу, «Укрспиртпостач», Залучанського спиртового заводу, «Косарський спиртовий завод», «Лужанський експериментальний завод», «Бджільнянський спиртовий завод», Гніздичівського державного спиртового заводу, «Ковалівський горілчаний завод», "Гайсинський спиртовий завод", «Крисківський спиртовий завод», "Торговий дім "Сіверщина" реорганізовано Стадницький спиртовий завод шляхом приєднання до Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості «Укрспирт» (далі - ДП "Укрспирт").
Додатком 3 до наказу Міністерства аграрної політики України 30.11.2010 N 779 затверджений склад комісії з реорганізації державного підприємства «Стадницький спиртовий завод».
Наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства від 14.09.2020 № 1770 внесені зміни в додаток 3 до наказу Міністерства аграрної політики України 30.11.2010 № 779.
Відповідно до додатку № 3 до наказу Міністерства аграрної політики України від 30.11.2010 № 779 (у редакції наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 14.09.2020 № 1770), головою комісії (за згодою) визначено ОСОБА_1 - заступника директора ДП «УКРСПИРТ».
Відповідно до частин 3, 4 статті 105 Цивільного кодексу України, учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
За статтею 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини 2 статті 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", здійснюючи управління об'єктами державної власності Кабінет Міністрів України, зокрема, визначає органи виконавчої влади та державні колегіальні органи, які здійснюють функції з управління об'єктами державної власності; встановлює порядок передачі об'єктів державної власності суб'єктам управління, визначеним цим Законом.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 липня 2022 р. № 683- р «Деякі питання управління об'єктами державної власності», ДП «Стадницький спиртовий завод» включено до Переліку єдиних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій, що підлягають ліквідації або реорганізації, які передаються до сфери управління Фонду державного майна, суб'єктів господарювання, що підлягають ліквідації, повноваження з управління корпоративними правами держави щодо яких передаються Фонду державного майна, та суб'єктів господарювання, що підлягають ліквідації, контроль за діяльністю яких здійснює Фонд державного майна.
Згідно із частиною 1 статті 1 Закону України «Про Фонд державного майна України», Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.
У відповідності до пункту 11 частини 1 статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України», Фонд державного майна України приймає рішення про створення, реорганізацію (реструктуризацію) та ліквідацію підприємств і організацій, заснованих на державній власності, що належать до сфери його управління.
06.05.2023 набрав чинності Закон України "Про особливості припинення державних підприємств за рішенням Фонду державного майна України", який встановлює порядок та особливості припинення державних підприємств за рішенням суб'єкта управління на основі принципів законності, відкритості та прозорості.
У статті 4 Закону України "Про особливості припинення державних підприємств за рішенням Фонду державного майна України" унормовано повноваження суб'єкта управління, а саме: суб'єкт управління має право:
1) приймати рішення про припинення об'єктів припинення;
2) скасовувати прийняті рішення про припинення об'єктів припинення;
3) приймати рішення про продовження строку проведення процедури припинення;
4) здійснювати відбір, призначати та припиняти повноваження керуючого припиненням;
5) здійснювати контроль за діяльністю керуючих припиненням;
6) встановлювати додаткові заходи, що будуть невід'ємною частиною плану-графіка і є обов'язковими для здійснення припинення;
7) здійснювати компенсацію витрат керуючого припиненням, пов'язаних із здійсненням процедури припинення;
8) затверджувати: а) план-графік та зміни до нього; б) проміжний ліквідаційний баланс (у разі ліквідації об'єкта припинення); в) передавальний акт (у разі реорганізації об'єкта припинення шляхом злиття, приєднання чи перетворення); г) розподільчий баланс (у разі реорганізації об'єкта припинення шляхом поділу); ґ) пропозиції керуючого припиненням щодо подальшого ходу та завершення процедури припинення; д) ліквідаційний баланс (у разі ліквідації об'єкта припинення); е) кошторис витрат керуючого припиненням, пов'язаних із здійсненням процедури припинення; є) порядок відбору, призначення та припинення повноважень керуючого припиненням; ж) типову форму плану-графіка;
9) погоджувати умови реалізації майна об'єкта припинення;
10) погоджувати умови залучення керуючим припиненням третіх осіб для забезпечення здійснення процедури припинення;
11) виконувати дії, спрямовані на формування та передачу архівних документів об'єкта припинення до архівних установ у випадках, передбачених цим Законом;
12) одержувати інформацію та документи від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;
13) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.
Отже, до повноважень Фонду входить припинення повноважень керуючого припиненням.
Водночас відповідно до статті 7 Закону України "Про особливості припинення державних підприємств за рішенням Фонду державного майна України" з моменту призначення до керуючого припиненням переходять функції щодо управління об'єктом припинення, а також права та обов'язки керівника об'єкта припинення, у тому числі право:
1) вживати заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна об'єкта припинення, що знаходиться у третіх осіб;
2) заявляти до третіх осіб вимоги та/або позови щодо повернення об'єкту припинення сум дебіторської заборгованості;
3) подавати до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) об'єкта припинення;
4) залучати на договірних засадах для забезпечення виконання своїх повноважень під час здійснення процедури припинення за рахунок об'єкта припинення інших осіб (аудиторів, юристів, суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання тощо) шляхом укладення керуючим припиненням відповідних договорів у межах кошторису витрат керуючого припиненням, пов'язаних із здійсненням процедури припинення, затвердженого суб'єктом управління;
5) призначати за рахунок об'єкта припинення проведення аудиторських перевірок та експертиз з питань діяльності об'єкта припинення у межах кошторису витрат керуючого припиненням, пов'язаних з проведенням процедури припинення, затвердженого суб'єктом управління;
6) звертатися за інформацією, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, юридичних осіб, у тому числі банків та інших фінансових установ, організацій, громадських об'єднань, а також до фізичних осіб;
7) отримувати від банків, інших фінансових установ, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей інформацію про наявність рахунків/електронних гаманців та/або стан рахунків/електронних гаманців об'єкта припинення, інформацію про обсяг та обіг коштів/електронних грошей на рахунках у банку/небанківському надавачу платіжних послуг, електронних гаманцях об'єкта припинення, а також інформацію про договори об'єкта припинення про зберігання цінностей або надання йому в майновий найм (оренду) індивідуального банківського сейфа, що охороняється банком;
8) звертатися до контролюючих органів із заявами про відстрочення, розстрочення та реструктуризацію грошових зобов'язань та/або податкового боргу, недоїмки із сплати єдиного внеску, а також списання безнадійного податкового боргу; 9) виконувати інші повноваження відповідно до закону.
Суб'єкт управління не несе відповідальності за шкоду, заподіяну керуючим припиненням третім особам.
Статтею 8 Закону України "Про особливості припинення державних підприємств за рішенням Фонду державного майна України" визначено, що керуючий припиненням виконує свої повноваження з моменту призначення до завершення або скасування процедури припинення об'єкта припинення, крім випадків дострокового припинення його повноважень.
У разі прийняття суб'єктом управління рішення про скасування процедури припинення керуючий припиненням за своєю згодою та за рішенням суб'єкта управління може продовжувати виконувати функції керівника із встановленням йому на час виконання зазначених функцій заробітної плати у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць виконання таких функцій до моменту призначення суб'єктом управління іншого керівника підприємства.
Згідно пункту 2 частини 2 статті 6 Закону України «Про особливості припинення державних підприємств за рішенням Фонду державного майна України» не може бути призначена керуючим припиненням фізична особа: яка не здатна виконувати обов'язки керуючого припиненням за станом здоров'я.
Отже, повноваження керуючого припиненням у відповідності до положень Закону України "Про особливості припинення державних підприємств за рішенням Фонду державного майна України" можуть бути достроково припиненні.
Як убачається з матеріалів справи ОСОБА_1 неодноразово звертався до Фонду державного майна України з заявами про виключення його зі складу комісій з реорганізації ДП «Стадницький спиртовий завод» та інших підприємств за станом здоров'я та досягненням пенсійного віку.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.
Розглядаючи справи, пов'язані із застосуванням даної норми, Конституційний суд України у рішеннях від 07.07.2004 р. N 14-рп/2004, від 16.10.2007 р. N 8-рп/2007, та від 29.01.2008 р. N 2-рп/2008 зазначав, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю Конституційний суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.
Згідно з ч. 2 ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.
В основу виникнення будь-яких цивільних відносин, у тому числі й з приводу виконання повноважень з управління юридичною особою, покладено абсолютні принципи свободи (договору, підприємницької чи іншої діяльності, що не заборонена законом) та вільного волевиявлення.
Свобода передбачає можливість особи займатися чи не займатися тією чи іншою справою, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.
Так само принципи свободи та вільного волевиявлення покладено й в основу припинення таких правовідносин, адже ніхто проти його волі не може бути примушений перебувати у тих чи інших правовідносинах або виконувати певні зобов'язання, якщо це не передбачено законом чи договором.
Так само принципи свободи та вільного волевиявлення покладено й в основу припинення таких правовідносин, адже ніхто проти його волі не може бути примушений перебувати у тих чи інших правовідносинах або виконувати певні зобов'язання, якщо це не передбачено законом чи договором.
Оскільки, починаючи з червня 2023 року, позивач постійно повідомляв Фонд державного майна України про небажання виконувати обов'язки голови комісії з реорганізації ДП «Стадницький спиртовий завод», що підтверджено зібраними у справі доказами, проте відповідачем-1 дій щодо призначення ішої особи головою комісії з реорганізації не було вчинено, суд дійшов висновку про порушення прав позивача та покладення на нього виконання обов'язків, які позивач вважає обтяжливими для себе та немає бажання виконувати.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 в справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 року в справі № 910/7164/19.
У постанові Верховного Суду у складі Колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.02.2020 у справі №914/393/19 зроблено висновок, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
За приписами частини 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (пункт 8.5 постанови об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18).
Як слідує із висновків Верховного Суду в постанові від 24.12.2019 р. у справі №758/1861/18 відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), як і будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений орган про таке звільнення письмово за два тижні.
Водночас, якщо працівник (керівник) не може звільнитись через відсутність рішення органу управління, за рішенням якого він підлягає звільненню, ефективним способом захисту є визнання трудових відносин припиненими.
Аналогічне слідує також із висновків Верховного Суду в постанові від 17.01.2024 р. у справі №333/3177/22, в якій ВС зазначив, що у зв'язку з визнанням судовим рішенням у іншій справі, яке набрало законної сили, трудових відносин позивача (генерального директора комунального підприємства) припиненими, такі є припиненими з дня набрання цим рішенням суду законної сили, а таке судове рішення є підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Беручи до уваги наведене вище, суд дійшов висновку про обгрунтованість поовних вимог щодо припинення правовідносини, які виникли між Державним підприємством «Стадницький спиртовий завод» та ОСОБА_1 , а саме - виконання ОСОБА_1 повноважень голови комісії з реорганізації Державного підприємства «Стадницький спиртовий завод».
Водночас, процедура припинення відносин голови комісії з реорганізації має супроводжуватись внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань змін до відомостей про керівника юридичної особи саме на підставі рішення суду у даній справі, у випадку набрання ним законної сили.
Відповідно до пункту 12 статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» для державної реєстрації зміни складу комісії з припинення (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії), голови комісії або ліквідатора подається примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення учасників юридичної особи або відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - рішення відповідного державного органу, про зміни.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в ЄДР містяться такі відомості про юридичну особу, зокрема: про органи управління юридичної особи; про керівника юридичної особи; про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи; дані про перебування юридичної особи у процесі припинення, у тому числі дані про рішення щодо припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію, керуючого припиненням тощо) та про строк, визначений засновниками (учасниками) юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, для заявлення кредиторами своїх вимог.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України Про виконавче провадження", у тому числі щодо зобов'язання вчинення реєстраційних дій
Відповідно до правових висновків, наведених у постановах Верховного Суду від 24.12.2019 у справі № 758/1861/18 та від 24.05.2023 у справі №127/9479/21, факт припинення повноважень директора як посадової особи законодавець пов'язує із моментом внесення відповідного запису до ЄДРПОУ.
Враховуючи зазначене вище, у зв'язку із прийняттям судом рішення про припинення правовідносин між позивачем та відповідачами, суд дійшов висновку про задоволення також і вимоги позивача про внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення повноважень ОСОБА_1 .
Таким чином, суд прийшов до висновку про повне задоволення позовних вимог.
У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на вищевикладене, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а також спростовують заперечення відповідача-1, наведені у відзиві на позовну заяву.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , враховуючи принцип ефективності обраного способу захисту порушеного права позивача.
Крім того, у позовній заяві позивач також просив суд стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 13 750,00 грн.
Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
У частинах першій, другій статті 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини восьмої статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частинами третьою-п'ятою статті 126 Господарського процесуального кодексу України, для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (див. постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі №910/906/18).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною п'ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України щодо співмірності господарському суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Верховний Суд, застосовуючи частину шосту статті 126 Господарського процесуального кодексу України, неодноразово зазначав, що обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц, постанови Верховного Суду від 09.04.2019 у справі №826/2689/15; від 03.10.2019 у справі №922/445/19).
Отже, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:
1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 126 Господарського процесуального кодексу України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;
2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України (а саме: пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або чи заявлення неспівмірно нижчою суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами.
Об'єднана палата Верховного Суду у постанові від 19.04.2024 у справі №916/101/23 зазначила, що згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 вказаного вище Закону).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.
У постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 Верховний Суд вказав про те, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.
Чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Також частини четверта-шоста, сьома, дев'ята статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначає випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Таким чином, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.
Такі докази, відповідно до частини першої статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
При цьому згідно з статтею 74 Господарського процесуального кодексу України сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Подані на підтвердження таких витрат докази мають окремо та у сукупності відповідати вимогам статей 75-79 Господарського процесуального кодексу України.
26.07.2025 між адвокатом Власюком Дмитром Васильовичем та ОСОБА_1 було укладено Договір про надання правової допомоги №15, відповідно до умов якого адвокат зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги клієнту, а клієнт зобов'язаний сплатити адвокату гонорар та супутні витрати, необхідні для виконання цього договору.
У п. 7.1.1. Договору сторони погодили, що гонорар адвоката зазвичай розраховується відповідно до системи тарифів та вказується в Акті приймання послуг в залежності від обсягу часу, що його витрачено адвокатом на надання правової допомоги.
Договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").
За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України.
Як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару.
Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Позивачем до матеріалів справи надано Акт №1 приймання юридичних послуг від 03.12.2025, підписаний між адвокатом Власюком Дмитром Васильовичем та ОСОБА_1 , на загальну суму 13 750,00 грн.
Відповідач-1 своїх заперечень щодо неспівмірності заявлених позивачем до стягнення витрат на правничу допомогу суду не заявив.
Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").
Судом враховано, що Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про відшкодування витрат на розгляд справи за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначає, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим: рішення у справах "Двойних проти України" (пункт 80) від 12 жовтня 2006 року,"Гімайдуліна і інші проти України"(пункти 34-36) від 10 грудня 2009 року, "East/West Alliance Limited" проти України" (пункт 268) від 23 січня 2014 року, "Баришевський проти України" (пункт 95) від 26 лютого 2015 року та інші.
У рішенні "Лавентс проти Латвії" (пункт 154) від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір і супроводжуються необхідними документами на їх підтвердження.
У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Вказану правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 17.09.2019 у справі №910/4515/18.
Відповідно до ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
За висновком суду, враховуючи предмет та підстави позову у даній справі, заявлена позивачем до стягнення з відповідача сума витрат на правову допомогу адвоката є обґрунтованою, пропорційною до предмета спору, а відтак, вимоги позивача у відшкодуванні витрат на правничу допомогу також підлягають задоволенню повністю.
Витрати по сплаті судового збору та витрати на правничу допомогу, відповідно до ст.129 ГПК України покладаються на відповідача-1, як на особу внаслідок неправомірних дій якої виник даний спір.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Припинити правовідносини, які виникли між Державним підприємством «Стадницький спиртовий завод» (код ЄДРПОУ 00374953; 09834, Київська область, Тетіївський район, с.Стадниця, вул. Заводська, 1) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ), а саме - виконання ОСОБА_1 повноважень голови комісії з реорганізації Державного підприємства «Стадницький спиртовий завод» з дати набрання рішенням законної сили.
3. Виключити на підставі рішення Господарського суду міста Києва з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань відомості про ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) із записів про Державне підприємство «Стадницький спиртовий завод» (код ЄДРПОУ 00374953, 09834, Київська область, Тетіївський район, с.Стадниця, вул. Заводська, 1) в атрибутах «Відомості про керівника юридичної особи та інших осіб (за наявності), які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи», «дані про перебування юридичної особи у процесі припинення».
4. Стягнути з Фонду державного майна України (код ЄДРПОУ 00032945; 01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) витрати по сплаті судового збору в розмірі 4844 грн 80 коп. та витрати на правничу допомогу в розмірі 13750,00 грн.
5. Після набрання рішенням законної сили видати відповідний наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано: 05.01.2026.
Суддя А.І. Привалов