"29" грудня 2025 р.
м. Київ
справа № 755/20943/25
провадження № 2/755/14980/25
Дніпровський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Галагана В.І., за участю секретаря Пархоменко К.В.,
представник позивача - ОСОБА_1 ,
представник відповідача - Якименко М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей з матір'ю, та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з батьком,
Позивач ОСОБА_2 , звертаючись з позовом до суду, просить визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , мотивуючи свої вимоги тим, що від зареєстрованого 27.03.2020 року шлюбу сторони мають спільних малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09.12.2024 року у справі № 755/19096/24 шлюб між сторонами розірвано, та судовим наказом Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2025 року у справі № 522/15229/25 з відповідача на користь позивача стягнуто аліменти на утримання дітей. Після розірвання шлюбу сторони проживають окремо, а спільні малолітні діти постійно проживали з позивачем, яка є працевлаштованою, має стабільний дохід та здатна забезпечити найкращі умови для проживання та розвитку дітей. Наприкінці вересня 2025 року позивач разом із дітьми виїхала на відпочинок до Турецької Республіки, у цей же період відповідач перебував на території Турецької Республіки. 24.09.2025 року близько 14.00 год. відповідач прибув за адресою проживання позивача в м. Аланія, взяв дітей на прогулянку на 40 хвилин, після чого дітей матері не повернув і по теперішній час не виходить на зв'язок. Перед викраденням діти ніколи не проживали окремо від матері, діти регулярно відвідували заклад дошкільної освіти, мали постійний контакт та спілкування з однолітками, планово відвідували сімейного лікаря, а тому агресивне, примусове розлучення дітей з матір'ю та зміна умов проживання і розпорядку дня дітей створюють ризик спричинення істотної шкоди психологічному здоров'ю дітей, що є підставою звернення позивача з даним позовом до суду.
Відповідачем ОСОБА_3 до суду подано зустрічну позовну заяву, відповідно до якої, позивач за зустрічним позовом просить суд визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_3 , мотивуючи зустрічну позовну заяву тим, що через місяць після одруження у сторін народився старший син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у догляді за яким більшу участь приймав батько. Родина проживала в Одесі до листопада 2021 року, після чого переїхала жити до ОСОБА_5 , де стосунки подружжя почали погіршуватися, однак батько дитини приймав найактивнішу участь у вихованні сина. На початку війни було прийнято рішення переїхати на проживання до Туреччини, де сім'я придбала квартиру, та в серпні 2022 року народився молодший син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Взимку 2023-2024 року за взаємною згодою подружжя прийняло рішення жити окремо, і за домовленістю старша дитина проживала почергово у батька і у матері. Влітку 2024 року подружжя домовилось переїхати жити разом до Румунії в Бухарест, де через місяць ОСОБА_2 вигнала чоловіка разом із старшим сином з квартири, тому батько із сином повернулися до Туреччини. Восени 2024 року ОСОБА_3 за домовленістю з ОСОБА_2 вдвох із старшим сином полетіли до Нідерландів, де дитину зарахували до школи в Амстердамі. У травні 2025 року ОСОБА_3 мав поїхати у відрядження та за домовленістю з колишньою дружиною ОСОБА_2 відвіз сина до Туреччини, де на той час перебував і молодший син ОСОБА_6 . Не дотримавшись домовленості, 04.06.2025 року ОСОБА_2 без погодженням із батьком дітей таємно вивезла їх до України в Одеську область, де проживають батьки ОСОБА_2 . У вересні 2025 року ОСОБА_3 нарешті вдалось домовитись про зустріч з дітьми, а 20.09.2025 року діти з матір'ю прибули до Туреччини. Мати дітей проживала у спільній квартирі, а діти жили в орендованій батьком квартирі. Діти повідомили батькові, що скучили за ним, не хочуть з ним розлучатися і повертатися до матері, нарікали, що вона не займається з ними, не годує та постійно сварить, діти бояться, що мати їх знову вивезе в Україну. Діти відмовились повертатись до матері ОСОБА_2 , спілкуватись з нею, оскільки мати поводилась агресивно та не зважала на їх бажання залишитися із батьком.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2025 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей, та постановлено розгляд справи проводити у порядку загального позовного провадження. Зобов'язано третю особу Службу у справах дітей Одеської міської ради надати до початку судового засідання Висновок про визначення місця проживання дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 25 листопада 2025 року підготовче засідання закрито та справу призначено до судового розгляду по суті позовних вимог.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 09 грудня 2025 року визнано заяву відповідача ОСОБА_3 про відвід судді, подану в межах розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей, - необґрунтованою. Передано заяву про відвід для вирішення в порядку ч. 1 ст. 33 ЦПК України.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 11 грудня 2025 року визнано заяву відповідача ОСОБА_3 про відвід головуючому судді Галагану В.І., - необґрунтованою. Відмовлено у задоволенні заяви відповідача ОСОБА_3 про відвід головуючому судді Галагану В.І., яка зареєстрована в суді 05 грудня 2025 року (вх№ 13922)
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 16 грудня 2025 року у задоволенні повторної заяви відповідача ОСОБА_3 про відвід судді, поданої в межах розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей, - відмовлено.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 16 грудня 2025 року клопотання відповідача ОСОБА_3 про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, подане в межах розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей, - залишено без задоволення.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 16 грудня 2025 року поновлено строк та прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , про визначення місця проживання дітей з батьком. Об'єднано вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з батьком в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей з матір'ю. У залученні до участі у розгляді справи Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, відмовлено.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 29 грудня 2025 року клопотання відповідача ОСОБА_3 про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, подане в межах розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей, - залишено без задоволення.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 29 грудня 2025 року визнано зловживанням та залишено без розгляду втретє, вчетверте та вп'яте подані заяви відповідача ОСОБА_3 про відвід судді Галагану В.І. від розгляду справи № 755/20943/25.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 29 грудня 2025 року застосовано до відповідача ОСОБА_3 заходи процесуального примусу. Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави штраф у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що становить 3 028,00 грн.
Представник позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги за первісним позовом підтримала в повному обсязі, проти зустрічної позовної заяви заперечила в повному обсязі з підстав, що містить зміст первісної позовної заяви.
Представник відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_7 в судовому засіданні проти первісного позову заперечив в повному обсязі, зустрічну позовну заяву підтримав в повному обсязі з підстав, що містить зміст зустрічної позовної заяви.
Представник третьої особи Приморської районної адміністрації Одеської міської ради в судове засідання не з'явився, про день, час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином, про поважні причини неявки суд не повідомив.
Представник третьої особи Служби у справах дітей Одеської міської ради в судове засідання не з'явився, про день, час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.
Згідно Листа Служби у справах дітей Одеської міської ради від 17.11.2025 року № 07/11848, оскільки місце перебування дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , невідомо, Служба не має можливості підготувати Висновок щодо визначення місця проживання дітей.
Крім того, уповноважені представники сторін спору скористались процесуальним правом подачі письмових заяв по суті позовів, долучені до матеріалів справи.
Вислухавши пояснення представників сторін ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.
Відповідно до положень ст. 24 Сімейного кодексу України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній. (ст. 55 Сімейного кодексу України).
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від зареєстрованого шлюбу мають спільних малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження, виданим Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 18 червня 2020 року, актовий запис № 2929, та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується актовим записом про народження № 144, що зроблено у м. Аланія Турецької Республіки від 14.09.2022 року. (а.с. 15, 16-17)
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19.12.2024 року у справі № 755/19096/24 розірвано шлюб, зареєстрований 27 березня 2020 року між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , Приморським районним у місті Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис №503. (а.с. 20)
Судовим наказом Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2025 року у справі № 522/15229/25 стягнуто з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , паспорт серії паспорт № НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 (РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , паспорт № НОМЕР_4 , виданий 28.05.2020 року органом 5115) аліменти на утримання малолітніх дітей - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , паспорт серії паспорт № НОМЕР_2 ) в розмірі 1/3 частини з усіх видів заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня пред'явлення заяви до суду, а саме з 08.07.2025 року, і до досягнення дитиною - сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_8 включно, а потім, на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в розмірі 1/4 частки від усіх видів заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 24.04.2038 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_9 . (а.с. 29)
За даними Листів ВОКМС ВК Теплодарської МР від 24.07.2025 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зараховані до закладу дошкільної освіти ЗДО № 1 «Веселка». (а.с. 24, 25)
За даними декларацій № 001-АЕ7М-1210, № 0001-Т4РМ-1210, № 0001-69АМ-1210 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , місце проживання: АДРЕСА_2 , є пацієнтами КНП «Теплодарський Центр первинної медико-санітарної допомоги». (а.с. 26, 27, 28)
10.10.2025 року представником ОСОБА_2 - ОСОБА_9 до ВП № 2 ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області подано заяву про вчинення кримінально правопорушення за ст. 146 КК України, відповідно до якої заявник просить внести до ЄРДР відомості про вчинення кримінального правопорушення стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , та розпочати досудове розслідування. (а.с. 37-39)
18.10.2025 року фахівцем в області психології, доктором філософії у галузі психології ОСОБА_10 складено Висновок фахівця за результатами психодіагностичного обстеження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за заявою батька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , відповідно до якого ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мають тісну, надійну прив'язаність та позитивну прихильність між собою та до батька, який є її опорним об'єктом і якого вона чітко пов'язує з відчуттям захищеності та безпеки. Фігуру батька наразі сприймають як важливу і основну для себе, тяжіють до проживання з батьком та бояться втратити можливість жити разом з ним. Діти мають особисте бажання і надалі проживати із своїм батьком. Старший хлопчик ОСОБА_13 може висловлювати самостійно свою думку. Діти проживають у безпечному сталому комфортному середовищі, яке є сприятливим для їх розвитку та не є небезпечним. Рекомендовано не допускати травмування дітей через недбале ставлення, ігнорування їх життєво важливих потреб, порушення відчуття безпеки дітей, примушування їх до спілкування з матір'ю та спорідненими особами по лінії матері.
23.10.2025 року фахівцем в області психології, доктором філософії за спеціальністю Фізична культура і спорт ОСОБА_14 складено Висновок фахівця-психолога психодіагностичного обстеження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до якого ОСОБА_13 і ОСОБА_6 позитивно ставляться до свого батька ОСОБА_15 . Діти живуть у комфортних і безпечних умовах, які батько забезпечує для їхнього здорового розвитку. Він дбає про фізичні, емоційні та інші потреби дітей. У обох дітей наявна безпечна прив'язаність до батька та стійка порушена прив'язаність до матері. До матері діти ставляться холодно, уникають спілкування та не проявляють суму. Раптовий переїзд до матері або відібрання дітей від батька є неможливим, це спричинить у дітей стрес, роздратування, порушення сну, загострення почуття вразливості, зниження довіри до дорослих і гальмування соціально-емоційного розвитку. Згідно психологічного обстеження, складеного практичним психологом ОСОБА_14 , у ОСОБА_13 і ОСОБА_6 сформувався міцний і безпечний зв'язок із батьком. Завдяки турботі з боку ОСОБА_15 створено сприятливі умови для повноцінного психологічного розвитку хлопчиків. Відлучити дітей від основного опікуна батька без шкоди для їхнього психічного здоров'я неможливо. Тиск на дітей для встановлення контактів із матір'ю, примусове здійснення контактів всупереч бажанню дітей або примусове переселення є неприпустимим і має розглядатись як психологічне насильство.
Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, висновок спеціаліста психолога є не належним доказом у справі з причини: 1) не урахування психологом фактичних обставин справи, 2) не спілкування психолога з дитиною або одним із батьків, 3) не вивчення матеріалів справи.
Разом з тим, ураховуючи також практику Верховного Суду, суд критично оцінює надані позивачем за зустрічним позовом/відповідачем за первісним позовом ОСОБА_3 висновки спеціалістів за результатами проведення психологічного дослідження від 18 жовтня 2025 року та 23 жовтня 2025 року, виконані психологами ОСОБА_10 , ОСОБА_14 , оскільки такі висновки ґрунтуються на поясненнях лише батька дітей, а також на окремих письмових документах, наданих лише однією стороною - батьком ОСОБА_3 ; висновки не містять дані, в якому місці проведено бесіду між психологами, дітьми та їх батьком, чи приїздив батько із дітьми в Україну для проведення вказаного психологічного дослідження, чи виїжджали психологи за кордон для зустрічі із дітьми та їх батьком, чи досліджували вони особисто умови проживання дітей, чи спілкувались психологи з дітьми особисто та за яких умов. При цьому у психологів не перебували у дослідженні матеріали даної справи. Висновки психологів містять загальні висновки про зв'язок батька з малолітніми дітьми без урахування фактичних обставин цієї справи, яка розглядається. Отже, такі висновки психологів не містять інформацію щодо предмета доказування, а тому не можуть бути належними доказами у даній справі, що відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17)
Крім того, ОСОБА_3 долучено до матеріалів справи копії документів, викладені іноземною мовою.
Так, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 9 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство в судах провадиться державною мовою.
Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право учасникам судового процесу на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.
Згідно ч.ч. 2-3 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Особливу увагу суд звертає на положення ч. 4 вказаної норми, згідно якої кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Оскільки позивачем не надано перекладу на державну мову документів, що викладені іноземною мовою, суд позбавлений можливості здійснювати самостійний переклад вказаних доказів та відображати такий переклад у тексті рішення.
При цьому, суд при оцінці доказів не уповноважений на здійснення самостійного перекладу поданих на іноземній мові документів. Такий переклад може бути здійснено особою, яка має відповідну кваліфікацію.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» визначено, що єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 вказаного закону, мовою нормативно-правових актів і актів індивідуальної дії, діловодства і документообігу органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування є державна мова.
Частиною 1 статті 14 вказаного закону передбачено, що у судах України судочинство провадиться, а діловодство здійснюється державною мовою.
Крім того, як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 1999 року у справі №10-рп/99, українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації того), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п'ята ст. 10 Конституції України).
Верховний Суд, також, неодноразово наголошував на тому, що подані судові документи повинні бути викладені державною мовою. Правова позиція викладена в ухвалі Верховного суду України від 31 березня 2020 року у справі №636/398/19, провадження №61-5685ск20; від 19 березня 2020 року у справі № 629/5741/19, провадження №61-5019ск20; від 02 березня 2020 року у справі №623/4072/19, провадження №61-2581ск20; від 27 лютого 2020 року у справі №638/6372/19, провадження №61-2956ск20.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 77 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини,що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 78 Цивільного процесуального кодексу України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Згідно з ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 95 Цивільного процесуального кодексу України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
До письмових доказів, викладених іноземною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином. Вірність перекладу документів юридичного характеру повинна бути нотаріально засвідченою в порядку статті 79 Закону України «Про нотаріат». Пунктом 2.1. глави 8 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України №296/5 від 22.02.2012, визначено, якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус за правилами, передбаченими цим Порядком.
Разом з цим, подані до суду позивачем копії документів в обґрунтування заявлених позовних вимог викладені іноземною мовою, а належно оформленого перекладу на державну мову до матеріалів справи не долучено, що суперечить вимогам ст. 10 Конституції України, Цивільного процесуального кодексу України та не підлягає до оцінки судом.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
За змістом ст.ст. 150, 155 Сімейного кодексу, здійснюючи свої права та виконуючи обов'язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись усупереч інтересам дитини.
Згідно положень ч. 1-3 ст. 157 Сімейного кодексу України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Приймаючи рішення в інтересах дитини суд має враховувати право дитини мати і зберігати стосунки з обома батьками.
Рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об'єктивних обставин спору. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року по Справі № 402/428/16-ц відійшла від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме Сімейного кодексу України та принципу 6 Декларації прав дитини, з огляду на наступне.
Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
У статті 141 Сімейного кодексу України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
За частинами першою, другою статті 161 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.
У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, як правильно вважала колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 Сімейного кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
Ухвалюючи рішення у справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).
У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов'язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини.
Підсумовуючи, Великою Палатою Верховного Суду зазначено, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 Сімейного кодексу України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
В даній справі при вирішенні позову орган опіки та піклування приймав участь у розгляді справи, проте висновок щодо розв'язання спору між батьками щодо місця проживання малолітніх дітей не надав, з посиланням на неможливість його надання.
За загальним правилом, передбаченим статтею 19 Сімейного кодексу України та статтею 56 Цивільного процесуального кодексу України, у спорах між батьками про визначення місця проживання малолітньої дитини участь органу опіки і піклування є обов'язковою. Спеціалісти відповідного органу мають надати суду письмовий фаховий висновок щодо розв'язання спору.
Повноваження органів опіки та піклування надавати висновки, їх вид і форма деталізуються у Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 (далі - Порядок).
Зокрема, в ньому зазначено, що під час розв'язання спорів між батьками щодо визначення місця проживання (перебування) дитини служба у справах дітей повинна керуватися найкращими інтересами дитини з урахуванням рівних прав та обов'язків матері та батька щодо дитини.
Працівник служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини проводить бесіду з батьками та відвідує дитину за місцем проживання, про що складає акт обстеження умов проживання за формою згідно з додатком 9, а також звертається до соціального закладу та/або фахівця із соціальної роботи для забезпечення проведення оцінки потреб сім'ї з метою встановлення спроможності матері, батька виконувати обов'язки з виховання дитини та догляду за нею.
Під час розгляду питання про визначення місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, стан здоров'я дитини, факти вчинення домашнього насильства стосовно дитини або за її присутності та інші вагомі обставини.
Згідно із пунктом 74 зазначеного Порядку під час розгляду судом спорів між батьками щодо виховання дитини районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об'єднаної територіальної громади подає суду письмовий висновок про способи участі одного з батьків у вихованні дитини, місце та час їх спілкування, складений на підставі відомостей, одержаних службою у справах дітей в результаті проведення бесіди з батьками, дитиною, родичами, які беруть участь у її вихованні, обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються зазначеної справи.
У частинах четвертій Ї шостій статті 19 Сімейного кодексу України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитись з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Тлумачення змісту зазначених приписів Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок. (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19)
Наведені вище положення статті 19 Сімейного кодексу України та Порядку знайшли своє відображення у процесуальному законодавстві, з якого слідує, що такі органи займають самостійне процесуальне становище, беручи участь у судовій справі.
Так, згідно із частиною шостою статті 56 Цивільного процесуального кодексу України органи державної влади та місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у судовому процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.
Висновок владних органів містить дві складові: 1) відомості про факти, на основі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного розгляду та вирішення справи; 2) рекомендацію конкретного органу про те, як необхідно з точки зору державного інтересу (захист прав та інтересів дітей) вирішити справу, тобто висновок про факти та право.
Вказане дозволяє віднести висновки до засобів доказування (письмових доказів). Як й інші докази, вони не мають для суду наперед встановленої сили.
У випадку неможливості надати висновок, який ґрунтується на обстеженні умов, орган опіки і піклування з метою захисту інтересів дитини має використати всі можливі варіанти одержання інформації і оцінки обставин, що склалися, і за можливістю надати висновок з посиланням на бесіди із родичами, знайомими, або з посиланням на інші документи та із вказівкою на те, що обстежити безпосередньо умови проживання неможливо.
Однак винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України. (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19)
Такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Адже висновок органів державної влади та місцевого самоврядування формується із урахуванням досвіду у певній сфері, в межах компетенції відповідного органу та на основі його повноважень.
Однак не вчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду. Адже здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень.
Тому у випадку ненадання висновку органом опіки та піклування, залученим до участі у справі, суд може надати додатковий строк відповідному органу, відклавши розгляд справи. Однак відмовити у винесенні рішення у справі чи зупинити провадження у справі через відсутність такого висновку суд не може. (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19)
Аналіз матеріалів справи свідчить про те, що позивач ОСОБА_2 , з метою визначення місця проживання спільних з відповідачем дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зверталась 14.10.2025 року до Одеської міської ради як органу опіки і піклування, подавши для цього документи, визначені пунктом 72 Порядку. (а.с. 43)
Згідно Листа Служби у справах дітей Одеської міської ради від 17.11.2025 року № 07/11848, оскільки місце перебування дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , невідомо, Служба не має можливості підготувати Висновок щодо визначення місця проживання дітей.
Надавши належну оцінку усім обставинам справи, взявши до уваги вік дітей, дотримуючись балансу між інтересами дітей, правами батьків на виховання дітей і обов'язком батьків діяти в їх інтересах, суд дійшов висновку про визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю ОСОБА_2 .
Наявність підстав для визначення місця проживання малолітніх дітей із матір'ю пов'язується також із тим, що батько, змінивши восени 2025 року місце проживання дітей без згоди матері та не повернувши їх матері, - що визнано батьком ОСОБА_3 , позбавив їх як належної опіки і виховання з боку матері, так і порушив їхнє право на прямі контакти, що суперечить найкращим інтересам дітей.
Виходячи з обставин цієї справи, враховуючи, що батьки не змогли самостійно вирішити спір щодо визначення місця проживання дітей, суд вважає, що визначаючи місце проживання малолітніх дітей віком трьох та п'яти років у цій справі з матір'ю буде відповідати якнайкращим інтересам дітей, сприятиме повноцінному їх вихованню та розвитку.
На час ухвалення даного рішення суду не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що проживання дітей з батьком буде мати більш позитивний вплив на дітей, ніж визначення місця проживання малолітніх дітей з матір'ю.
Отже суд, врахувавши наведені положення міжнародного права та національного законодавства, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, врахувавши інтереси малолітніх дітей, їх малолітній вік трьох та п'яти років, психологічний стан та особливості фізичного розвитку, права та інтереси на гармонійний розвиток та належне виховання, а також, дотримуючись балансу між їх інтересами, правами батьків на виховання дітей і обов'язком батьків діяти в інтересах дітей, вважає первісний позов матері ОСОБА_2 обґрунтованим.
При цьому Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, враховуючи правову позицію Верховного Суду, сформульовану в постанові від 23 березня 2023 року у справі № 759/4616/19-ц (провадження № 61-8244св22), вважав за необхідне зазначити, що здебільшого потреба у втручанні держави шляхом вирішення судами спорів між батьками щодо визначення місце проживання дітей або участі одного з батьків у їх вихованні зумовлена поведінкою самих батьків та їх небажанні віднайти порозуміння між собою в позасудовому порядку в найкращих інтересах дітей.
Водночас визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю ОСОБА_2 не позбавляє батька дітей ОСОБА_3 батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов'язків.
У разі зміни обставин у відносинах сторін спору, а в першу чергу, відносин між батьками, визначене у цій справі місце проживання дітей може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 359/6726/20 (провадження № 61-17922св21), від 15 березня 2023 року у справі № 759/5336/19 (провадження № 61-9819св22).
Проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення вимог позивача за первісним позовом та відмову у задоволенні вимог за зустрічним позовом та вважає обґрунтованим визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , - оскільки судом встановлено, що позивач як мати малолітніх дітей віком трьох та п'яти років має достатню можливість забезпечити належні умови для навчання, розвитку та виховання малолітніх дітей, відстоює інтереси дітей, що свідчить про високий рівень психологічної прив'язаності позивача до дітей та бажання якнайкращого забезпечення їхніх інтересів.
В той же час визначення місця проживання дітей з матір'ю не позбавляє батька дітей ОСОБА_3 батьківських прав, зокрема, щодо побачення із дітьми та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов'язків.
Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей, підлягає до задоволення в повному обсязі, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з батьком слід відмовити.
В порядку статті 141 Цивільного процесуального кодексу України, з урахування задоволення первісного позову з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.
Керуючись Декларацією прав дитини, прийнятою резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, ст. ст. 19, 24, 55, 150, 155, 157, 160, 161 Сімейного кодексу України, ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст. 2, 4, 6-13, 19, 82, 89, 133, 137, 141, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 279, 352, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Служба у справах дітей Одеської міської ради, про визначення місця проживання дітей з матір'ю - задовольнити.
Визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_3 , АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 1 211 (одну тисячу двісті одинадцять) гривень 20 копійок.
У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з батьком - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасники справи мають право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення даного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено 30 грудня 2025 року.
Суддя: В.І. Галаган