Справа № 458/395/25 Головуючий у 1 інстанції: Волинець М.З.
Провадження № 22-ц/811/3315/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.
29 грудня 2025 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Цьони С.Ю.
з участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Турківського районного суду Львівської області від 28 серпня 2025 року,-
в квітні 2025 року ОСОБА_1 звенулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 , про встановлення факту непроживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання особи такою, що не прийняла спадщину,
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що вона зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати, ОСОБА_5 , яка до дня своєї смерті постійно проживала за вказаною адресою разом з донькою та онукою, ОСОБА_6 . ОСОБА_3 була зареєстрована, але ніколи не проживала за цією адресою. Відповідачка є спадкоємцем за правом представлення відповідно до ст. 1261 та ч. 1 ст. 1266 ЦК України, оскільки її мати ОСОБА_7 , донька спадкодавця (сестра позивачки) померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на нерухоме майно - житловий будинок разом з приналежними йому господарськими будівлями та спорудами, який розташований за згаданою адресою. Житловий будинок належав ОСОБА_5 на праві приватної власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 227433256 від 08.10.2020 року. 15.11.2024 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Самбірського районного нотаріального округу із заявою про прийняття спадщини, нотаріусом була заведена спадкова справа № 203/2024. ОСОБА_3 до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті бабусі, ОСОБА_5 , не зверталася. Відповідач позбавлена можливості подати заяву про відмову від спадщини, оскільки така заява відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України подається протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, який вже сплив. Встановлення факту непроживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини має для позивача юридичне значення, необхідне для підтвердження факту неприйняття спадщини ОСОБА_3 , після смерті бабусі, ОСОБА_5 . Позивач не може реалізувати своє право на спадкування майна після смерті ОСОБА_5 , оскільки відповідач ОСОБА_3 (онука), яка вважається такою, що прийняла спадщину, фактично не проживала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини за спільною адресою місця реєстрації та вчасно не подала заяву про відмову від прийняття спадщини. У зв'язку з чим, з урахуванням позовної заяви у новій редакції, просить, встановити факт, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не проживала постійно разом із спадкодавцем ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Яблунів Самбірського району Львівської області, на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , такою, що не прийняла на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадщину після ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Яблунів Самбірського району Львівської області; витребувати від приватного нотаріуса Самбірського районного нотаріального округу Федаша М.М. належним чином завірено копію спадкової справи №203/2024 після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 28 серпня 2025 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 , про встановлення факту непроживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини, визнання особи такою, що не прийняла спадщину відмовлено.
Рішення суду оскаржує представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт стверджує, що ОСОБА_3 за місцем проживання спадкодавця (її бабусі) ніколи не проживала. Відповідно до ст. ст. 1268,1269,1270 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її; спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спалшини. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Відсутність реєстрації місця проживання заявника за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною 5 третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами. Державна реєстрація сама по собі також не є беззаперечним доказом постійного проживання особи за адресою реєстрації. Сама по собі реєстрація місця проживання особи разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини не може бути підтвердженням своєчасності й повноти прийняття спадщини спадкоємцем. Для цього окремо слід довести факт постійного (спільного й безперервного) проживання спадкоємця зі спадкодавцем станом на день смерті останнього. Відповідно до п. 3.20. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністрества юстиції України від 22.02.2012 року №296/5 факт постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини підтверджується: витягом з реєстру територіальної громади; довідкою про реєстрацію місця проживання; іншим документом, що може підтверджувати відповідний факт (паспортом громадянина України, виготовленим у формі книжечки, з відміткою про реєстрацію постійного місця проживання громадянина, якщо спадщина відкрилась до 01 грудня 2021 року, рішенням суду тощо). Тобто, у разі надання нотаріусу рішення суду щодо підтвердження відповідного факту нотаріусом видається свідоцтво про право на спадщину з урахуванням такого рішення. Непідтвердження факту постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини без отримання відповідного рішення суду не вважається перешкодою у оформленні спадщини у нотаріальному порядку, а звернення до суду в такому разі є складовою частиною процесу оформлення права на спадщину у нотаріальному порядку. Зважаючи на роз?яснення приватного нотаріуса Федаша М.М., перешкод для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку не існувало, однак слід було підтвердити факт постійного непроживання відповідачки разом із спадкодавицею на час відкриття спадщини. Після отримання зазначеного судового рішення нотаріусом могло бути вирішено питання про видачу позивачці свідоцтва про право на спадщину після смерті її матері, ОСОБА_5 без потреби звернення до суду із позовом про визнання права власності. Тобто, обраний позивачкою спосіб захисту не потребував додаткового у подальшому звернення до суду, був найменш затратним (відсутня потреба у здійсненні оцінки майна та подальшої оплати судового збору у розмірі 1% від його вартості), а рішення суду про задоволення позову могло бути виконане нотаріусом, відтак призвело б до відновлення порушеного права позивачки. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача - Миньо М.М. на підтримання доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач фактично намагається довести те, що лише вона є спадкоємцем першої черги за законом після смерті її матері, однак її позовні вимоги про встановлення факту непроживання відповідачки із спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання та визнання особи такою, що не прийняла спадщину, не відповідають належному способу захисту. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_2 , виданим Турківським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Самбірському районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції 29.06.2024 року, актовий запис № 292, підтверджується, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 .
Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на все належне їй майно, в тому числі на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 57,1 кв.м., житловою площею 33,9 кв.м, право власності на який підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 227433256 від 08.10.2020 року.
За життя ОСОБА_5 заповіту не склала, що стверджується інформаційною довідкою із Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 79160831 від 15.11.2024 року.
З паспорта громадянина України, № НОМЕР_3 виданого органом - 4640 04.05.2018 року, та витягу з реєстру Боринської територіальної громади вбачається, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_5 в с. Яблунів Турківського району Львівської області, місце проживання зареєстровано 13.05.2005 року за адресою: АДРЕСА_1 .
Батьками ОСОБА_1 є: батько - ОСОБА_8 , мати ОСОБА_5 , що вбачається із копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 , виданого Нижньовисоцькою сільською радою Турківського району Львівської області 25.08.1988 року, актовий запис №23.
ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_5 та спадкоємцем першої черги спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 .
З матеріалів справи, а саме з довідки № 950 від 12.11.2024 року старости сіл Нижнє Висоцьке, Заріччя, Яблунів, Ропавське, Штуковець виконавчого комітету Боринської селищної ради Самбірського району Львівської області ОСОБА_9 , вбачається що ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала за адресою: АДРЕСА_1 . На день її смерті разом з нею були зареєстровані та проживали: дочка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , онука ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , онука ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (зареєстрована, але не проживала), Від імені ОСОБА_5 виконавчим комітетом Нижньовисоцької сільської ради Турківського району Львівської області чи старостою сіл Нижнє Висоцьке, Заріччя, Яблунів, Ропавське, Штуковець виконавчого комітету Боринської селищної ради Самбірського району Львівської області заповіту не посвідчувалось.
Судом встановлено, що 15.11.2024 року ОСОБА_1 звернулася із заявою про прийняття спадщини за законом, як спадкоємець першої черги, щодо майна померлої матері, ОСОБА_5 .
Судом також встановлено, що іншим спадкоємцем за правом представлення відповідно до ст. 1261 та ч. 1 ст. 1266 ЦК України, є онука спадкодавця, ОСОБА_3 , яка є спадкоємцем щодо того спадкового майна, яке б належало її матері, ОСОБА_7 .
Паспортом громадянина України, виданого органом 4640 22.04.2025 року та витягом з реєстру Боринської територіальної громади вбачається, що ОСОБА_3 народилася ІНФОРМАЦІЯ_8 в м.Турка, Турківський район, Львівська область, 02.11.2025 року місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
Батьками ОСОБА_3 , 27.10.2005 року вказано: батько - ОСОБА_10 , мати ОСОБА_7 , що стверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 , виданого Відділом реєстрації актів цивільного стану Турківського районного управління Львівської області 02.11.2005 року, актовий запис № 97.
А відтак, судом першої інстанції встановлено, що спадкоємцями майна після смерті ОСОБА_5 , є донька спадкодавця, ОСОБА_1 та внучка спадкодавця, ОСОБА_3 , що позивач не заперечує.
Обгрунтовуючи доводи позовної заяви, ОСОБА_1 покликається на те, що вона, як спадкоємець за законом першої черги після смерті матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , бажаючи прийняти спадщину на все майно, звернулася до приватного нотаріуса Самбірського районного нотаріального округу Львівської області Федаш М.М. про видачу свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно в цілому, однак її було повідомлено про те, що згідно з наданими документами їй буде видано свідоцтво про право на спадщину лише на 1/2 частку спадкового майна після смерті померлої ОСОБА_5 .
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно зі статтею 1217 цього Кодексу спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ч. 2 ст. 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Частиною першою статті 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦК Україн).
Згідно ст. 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 1 ст. 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 цього Кодексу).
Відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Відповідно до частини 1 статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч.1 ст. 1270 ЦК України).
В матеріалах справи відсутня інформація про подання ОСОБА_3 у встановлений шестимісячний строк заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини.
А відтак, про прийняття спадщини спадкоємцем ОСОБА_3 може свідчити постійне її проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що є єдиним спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_5 , такою, що прийняла спадщину у встановленому законом порядку, однак існують перешкоди в оформленні спадкових справ у нотаріальному порядку щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на все майно, оскільки на день смерті спадкодавця за місцем його проживання була зареєстрована ОСОБА_3 .
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач просить визнати ОСОБА_3 такою, не проживала постійно зі спадкодавцем на день її смерті, такою, що не прийняла спадщину після смерті спадкодавця.
На думку позивача, задоволення цих позовних вимог надасть можливість позивачці, як єдиному спадкоємцю за законом, отримати в нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину на усе майно, належне спадкодавцю на день смерті.
Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який відмову в задоволенні позовних вимог мотивував обранням позивачкою неефективного способу захисту, який не призведене до відновлення її законних прав чи інтересів.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту.
Визначаючи належність обраного позивачем способу захисту, слід оцінювати його ефективність для захисту того права чи інтересу, за захистом якого позивач звернувся до суду. Вимога про захист цивільного права або інтересу має відповідати змісту цього права чи інтересу, характеру його порушення, оспорювання або невизнання і повинна забезпечувати поновлення права чи інтересу, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати отримання відповідного відшкодування (пункти 69 та 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц).
Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Для застосування того чи іншого способу захисту , необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета позову та їх обґрунтування.
Предмет позову - це конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, заявлена через суд.
Підстава позову - це юридичні факти (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , з урахуванням нової редакції позовної заяви, просила встановити факт непроживання ОСОБА_3 із спадкодавцем на час відкриття спадщини та з врахуванням положень частини 3 статті 1268 ЦК України встановити факт неприйняття відповідачем спадщини після смерті ОСОБА_5 .
Предметом позову у даній справі є вимога про визнання відповідачки, як спадкоємця такою, що не прийняла спадщину через встановлення факту її фактичного не проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Аналізуючи зміст позовних вимог не можна не погодитися з висновками суду першої інстанції про те, що пред'явивши такі позовні вимоги, позивач фактично намагається довести те, що лише вона є спадкоємцем першої черги за законом після смерті її матері.
Колегія суддів вважає, що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання відповідача такою, що не прийняла спадщину через встановлення факту постійного не проживання її зі спадкоємцем на час відкриття спадщини, не відповідає способам захисту, передбаченим статтею 16 ЦК України та положенням Книги Шостої ЦК України «Спадкове право».
Факт непроживання ОСОБА_3 із спадкодавцем на час відкриття спадщини та неприйняття нею спадщини, підлягають встановленню при вирішенні спадкового спору, а не як окрема позовна вимога в порядку позовного провадження в окремій цивільній справі.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі №569/15147/17 (провадження №61-39308св18) та у справі №592/7860/17 (провадження №61-43757св18), а також в постанові від 21 лютого 2018 року у справі №755/29462/13-ц (провадження №61-1131св18).
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що ефективним способом захисту прав позивачки є визнання права власності на спадкове майно в цілому, однак таких вимог ОСОБА_1 не заявляла.
Факти, про які позивач просить ухвалити рішення у цій справі щодо постійного непроживання відповідача із спадкодавцем та визнання особи такою, що не прийняла спадщину, підлягають встановленню при розгляді позову про визнання права власності на спадщину. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.04.2025 у справі № 305/2221/21.
З урахуванням встановленого, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про відсутність підстав для застосування обраного позивачкою способу захисту, оскільки він не відновлює будь-яких порушених прав та інтересів позивачки і не узгоджується із положеннями ст. 16 ЦК України.
Подібні висновки викладені у постановах Верховний Суд від 26.07.2023 року у справі № 641/3893/20 та від 02.04.2025 року у справі № 751/344/23.
Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про обрання ОСОБА_1 неефективного способу захисту, а обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суд першої інстанції, які достатньо мотивовані.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatismutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Турківського районного суду Львівської області від 28 серпня 2025 року- залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
У зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді - члена колегії суддів та перебуванням на листку по тимчасовій непрацездатності повна постанова складена 29.12.2025 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк