Справа № 462/8411/23 Головуючий у 1 інстанції: Боровков Д.О.
Провадження № 22-ц/811/1422/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
30 грудня 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
секретаря Гаврилюк Я.Ю.
з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідачки ОСОБА_3 , представника відповідачки ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у місті Львові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 18 лютого 2025 року, а також на додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , з участю третіх осіб приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Дулик Мирослава Богданівна, Львівська міська рада про визнання договору довічного утримання недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності,-
встановив:
У жовтні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_3 , з участю третіх осіб приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б., Львівська міська рада про визнання договору довічного утримання недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що він у період з 11 липня 2000 року по 10 липня 2015 року перебував в місцях позбавлення волі. Після звільнення повернувся у своє помешкання - квартиру АДРЕСА_1 , де був зареєстрований та проживав зі своїм батьком. Проте дізнався, що він знятий з реєстрації за вказаною адресою у 2000 році, а квартира приватизована його батьком та дружиною останнього ОСОБА_5 , яка після смерті батька набула право власності на вказану квартиру в цілому.
Оскільки він був позбавлений права на житло в незаконний спосіб, звернувся до суду за захистом своїх прав. 30 травня 2023 року рішенням Залізничного районного суду м. Львова у справі № 462/1722/16-ц визнано незаконним зняття його з реєстрації з квартири АДРЕСА_1 ; визнано за ним право на житло у вказаній квартирі; визнано незаконним та скасоване розпорядження про передачу спірної квартири у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_5 ; визнано недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 28 липня 2005 року, видане Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради.
Проте, він не може вселитися у вищевказану квартиру, оскільки ОСОБА_5 , не маючи законних прав для відчуження спірної квартири, уклала з відповідачкою незаконний договір довічного утримання.
В зв'язку з наведеним, просив визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 05 лютого 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б., зареєстрований в реєстрі за № 197; скасувати рішення приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б., індексний номер: 28140509 від 09 лютого 2016 року 11:23:19, про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .
Оскаржуваним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 18 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 (треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Дулик Мирослава Богданівна, Львівська міська рада) про визнання договору довічного утримання недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності - задоволено.
Визнано недійсним договір довічного утримання укладений, 05 лютого 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б., зареєстрований в реєстрі за № 197.
Скасовано рішення приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Дулик Мирослави Богданівни, індексний номер: 28140509 від 09 лютого 2016 року 11:23:19, про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2147 гривень 20 коп. судового збору.
Додатковим рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 31 березня 2025 року заяву адвоката Літовченко Людмили Рафаїлівни про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у виді витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 14000 (чотирнадцять тисяч) гривень 00 коп.
Рішення та додаткове рішення оскаржила відповідачка ОСОБА_3 , з оскаржуваними рішеннями не погоджується, вважає незаконними і необґрунтованими через неповне та неправильне встановлення обставин, які мають значення для справи, неправильне дослідження та оцінку доказів, неправильне визначення правовідносин.
На думку апелянта, суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення не встановив, які саме права позивача ОСОБА_1 порушено і яким чином, що суперечить правовим висновкам Верховного Суду.
При цьому, суд першої інстанції не врахував, що у преюдиційній постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2024 року встановлено, що приватизацію квартири, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_2 здійснено без участі тимчасово відсутнього ОСОБА_1 , відтак право на приватизацію мали не двоє, а троє осіб: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та тимчасово відсутній ОСОБА_1 , частка кожного співвласника мала становити 1/3 квартири.
Дізнавшись про вказану постанову Верховного Суду, 14.02.2025 вона подала заяву про часткове визнання позовних вимог, а саме про скасування рішення про реєстрацію права власності на нерухоме майно - 1/3 квартири АДРЕСА_1 на ОСОБА_3 , яку суд не задовольнив.
Вважає, що наслідком визнання нею вимог позивача у вказаній частині є повним поновленням прав позивача на квартиру, а відтак відсутність порушеного права позивача є самостійною підставою для відмови у позові.
Також, не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що після скасування незаконної приватизації квартири її єдиним власником є територіальна громада в особі Львівської міської ради, при цьому просить врахувати, що вона добросовісно набула право власності на спірну квартиру на підставі договору довічного утримання від 05 лютого 2016 року, відтак відповідно до ст. 330 ЦК України є правомірним власником такого майна.
Крім цього, просить врахувати, що у зв'язку із смертю ОСОБА_5 неможлива реституція в порядку ст. 216 ЦК України, оскільки немає кому повернути їй все одержане ОСОБА_5 за оспорюваним договором довічного отримання, при цьому у неї не виникає обов'язку передати ОСОБА_1 квартиру, яку вона набула на підставі договору довічного утримання.
Львівська міська рада також не є стороною договору довічного утримання від 05 лютого 2016 року і не приймала щодо спірної квартири рішень та ухвал, відтак у неї не виникає обов'язку передати квартиру Львівській міській раді, відповідно у ради немає обов'язку повернути їй отримане ОСОБА_5 за договором або відшкодувати збитки.
Разом з тим, підставою для позбавлення її права власності на квартиру суд першої інстанції у рішенні зазначив наявність у неї іншого нерухомого майна, однак таке є порушенням вимог ст. 325 ЦК України, за якою склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних чи юридичних осіб, не є обмеженим.
Відтак, оспорюваним рішенням порушено її право власності на спірну квартиру, а за наслідками рішення статус і доля квартири невизначені.
Окремо звертає увагу, що на час укладення договору довічного утримання 05 лютого 2016 року вона не була ознайомлена із справою № 462/1722/16 за позовом ОСОБА_1 про визнання незаконним зняття з реєстрації, поновлення в реєстрації, визнання незаконним наказу та розпорядження, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності на квартиру, оскільки лише ухвалою суду від 07.09.2022 її залучено до розгляду цієї справи як співвідповідача. З матеріалами цієї справи ознайомилася у червні 2023 року, де також знаходилися матеріали цивільної справи № 462/8111/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. Після ознайомлення з цією справою дізналася, що на час укладення договору довічного утримання 05 лютого 2016 року ОСОБА_1 не мав претензій щодо законності приватизації квартири, а навпаки підтвердив своє бажання отримати у власність 1/4 приватизованої квартири в порядку спадкування після смерті його батька ОСОБА_6 .
З врахуванням викладеного вважає, що належним та ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 є віндикаційний позов, який він має право подати як титульний володілець 1/3 квартири, при цьому неправильний та неефективний спосіб захисту є самостійною підставою для відмови у позові.
Також, просить врахувати, що оспорюваний договір довічного утримання укладений 05 лютого 2016 року, а з позовом ОСОБА_1 звернувся 28 жовтня 2023 року, тобто через 7,5 років після укладення договору, відтак очевидним є пропуск позовної давності 3 роки.
З дати укладення договору вона щодня доглядала ОСОБА_5 , як у квартирі, так і водила її на прогулянки, на закупи, до церкви, до лікаря, догляд був тривалим - впродовж більш як 70 місяців, відкритим та добросовісним.
Після укладення договору замінила вхідні двері у квартиру, у квартирі встановила лічильник води, купила меблі, посуд, сантехніку, що звичайно помітив ОСОБА_1 .
Зі слів покійної ОСОБА_5 у судових засіданнях у справі № 462/1722/16-ц, вона відразу усно повідомила ОСОБА_1 про укладення договору довічного утримання, свідками цього були ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , однак суд відмовив у виклику цих осіб.
Враховуючи наведене вище, концепцію «добрий господар», «належна міра поведінки» та «розумний строк» в оскаржуваному рішенні немає обґрунтувань, чому ОСОБА_1 не міг знати про договір довічного утримання від 05 лютого 2016 року впродовж строку, що перевищує 5 років, відтак суд першої інстанції протиправно не задовольнив її заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, зроблену у відзиві на позовну заяву від 22 квітня 2024 року.
Зазначає про орієнтовний розрахунок судових витрат 13220 грн. 80 копійок.
Просить суд визнати відмову у задоволенні її заяви про визнання позову частково від 18 лютого 2025 року протиправною та задовольнити таку заяву.
Скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 18 лютого 2025 року повністю та ухвалити нову постанову, якою скасувати рішення приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Дулик Мирослави Богданівни, індексний номер: 28140509 від 09 лютого 2016 року про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на 1/3 квартири АДРЕСА_1 , а в решті позовних вимог відмовити. Визнати протиправним незадоволення її заяви про застосування строку позовної давності у відзиві від 22 квітня 2025 року та задовольнити дану заяву. Викликати як свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Стягнути з відповідача на її користь судові витрати.
В апеляційній скарзі на додаткове рішення від 31 березня 2025 року апелянт ОСОБА_3 не погоджується з таким, вважає незаконним і необґрунтованим через неповне та неправильне встановлення обставин, які мають значення для справи, неправильне дослідження та оцінку доказів.
Звертає увагу, що у позовній заяві від 28 жовтня 2023 року позивач ОСОБА_1 зазначив про попередній розрахунок судових витрат - судовий збір 1073 грн. 60 коп., при цьому про необхідність компенсації судових витрат на професійну правничу допомогу не заявив, що суперечить вимогам ст.ст. 134, 175, 197 ЦПК України.
Заява від 17 лютого 2025 року про стягнення з ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу, яка подана до суду 18 лютого 2025 року, складається із заяви про попередній розрахунок витрат на правничу допомогу 14000 грн., заяви про стягнення судових витрат та заяви про приєднання доказів на 7 аркушах, однак не вказано поважних причин, через які докази витрат на професійну правничу допомогу не було подано до закінчення судових дебатів, що є підставою для відмови у їх прийнятті.
Просить врахувати, що відповідно до п. 7.1. договору № 26 про надання правової допомоги від 30 жовтня 2023 року строк дії договору три місяці, відтак закінчився 30 січня 2024 року.
В Акті наданих послуг від 14 лютого 2025 року вказано, що загальна вартість послуг складає чотирнадцять гривень, також представником позивача недобросовісно вказано в акті засідання 31.10.2024, що за її згодою було перенесено на 09.11.2024, при цьому квитанцію до прибуткового касового ордера № 26/26-1 від 14.02.2025 не було подано 18 лютого 2025 року разом із заявою від 17 лютого 2025 року.
Стороною позивача не надано розрахунок ціни 1000 грн. за судове засідання, а реальна тривалість засідань по справі становила менше 1 години.
В свою чергу, позивач вимагає додатково стягнути з неї 14000 грн. на правничу допомогу, сумарно із судовим збором 16147,20 грн, що становить понад 1500% заявленої позивачем суми у позовній заяві.
Враховуючи наведене, просить скасувати додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 березня 2025 року та ухвалити нову постанову, якою відмовити позивачу у стягненні судових витрат на професійну правничу допомогу повністю.
21 травня 2025 року на адресу суду надійшов відзив позивача ОСОБА_1 на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, оскаржуване додаткове рішення без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 18 лютого 2025 року необхідно залишити без задоволення, а апеляційну скаргу на додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львовавід 31 березня 2025 року задовольнити частково виходячи із такого.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов висновку, що договір довічного утримання, укладений ОСОБА_5 05 лютого 2016 року з ОСОБА_3 є недійсним, оскільки ОСОБА_5 не мала законних прав на його укладання, у зв'язку із тим, що приватизація спірної квартири за останньою та її чоловіком - батьком позивача ОСОБА_6 відбулась незаконно, що встановлено рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 травня 2023 року у справі № 462/1722/16-ц.
Також, суд вважав некоректним доводи ОСОБА_3 , що за позивачем ОСОБА_1 необхідно визнати право власності на 1/3 частини спірної квартири, оскільки після скасування незаконної приватизації квартири її єдиним власником є територіальна громада в особі Львівської міської ради.
В свою чергу, твердження відповідачки про пропуск позивачем строку позовної давності, суд вважав безпідставними та необґрунтованими, оскільки ОСОБА_1 не був стороною, яка укладала договір довічного утримання від 05 лютого 2016 року, яким ОСОБА_5 відчужила спірну квартиру відповідачці, а про існування вказаного договору він дізнався лише після того, як ОСОБА_3 замінила у справі № 462/1722/16-ц як правонаступниця померлу ОСОБА_5 на підставі ухвали суду від 07 вересня 2022 року та подала 23 вересня 2022 року до суду копію вказаного договору, а отже, позивачем, який звернувся до суду з даним позовом 31 жовтня 2023 року, ніяким чином не пропущений трирічний строк для звернення до суду із позовом.
Крім цього, взявши до уваги, що договір довічного утримання від 05 лютого 2016 року, який був поданий для державної реєстрації, визнаний недійсним, тому суд задовольнив вимогу про скасування рішення приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б., про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .
Оцінюючи визнання недійсним договору довічного утримання на предмет пропорційності у контексті відповідності принципам статті 8 Конвенції, суд вважав, що позбавлення відповідачки права власності на квартиру АДРЕСА_1 відповідає таким критеріям, з оглядку наявності у неї іншого житла.
В свою чергу, ухвалюючи додаткове рішення про задоволення заяви адвоката Літовченко Л.Р. про розподіл судових витрат, суд вважав надані докази достатніми та такими, що підтверджують дійсні витрати позивача на правничу допомогу, сума судових витрат не є завідомо перевищеною або неспівмірною із виконаною адвокатом роботою, відтак стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 14000 гривень 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.
Перевіряючи законність оскаржуваних судових рішень колегія суддів виходить із такого.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Враховуючи наведене, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18).
З матеріалів справи встановлено такі обставини та відповідні їм правовідносини.
05 лютого 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір довічного утримання, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б. та зареєстровано в реєстрі за № 197.
Відповідно до умов договору ОСОБА_5 передала ОСОБА_3 у власність квартиру АДРЕСА_1 , взамін чого остання зобов'язався надавати відчужувачу довічно матеріальне забезпечення (т.1 а.с.43,44).
У пункті 2 вказаного договору зазначено, що квартира належить відчужувачу ОСОБА_9 : 1/2 частина на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради 28 липня 2005 року на підставі розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради №768 від 28 липня 2005 року; 1/2 частина на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Палажій Г.В. 06 червня 2001 року за реєстровим № 2-732.
Згідно із п. 3 договору відчужувач ОСОБА_5 засвідчила, що зазначена квартира на момент укладання цього договору, зокрема, нікому іншому не продана, не подарована, а також, в спорі, під забороною (арештом) не перебуває, прав щодо неї у третіх осіб в України та за її межами немає, тощо.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 міститься висновок про те, що «недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного 05 лютого 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , скасування рішення приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б. від 09 лютого 2016 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , позивач покликався на те, що після звільнення з місця позбавлення волі та повернення у своє помешкання - квартиру АДРЕСА_1 , де був зареєстрований та проживав зі своїм батьком, дізнався, що він знятий з реєстрації за вказаною адресою у 2000 році, а квартира приватизована його батьком та дружиною останнього ОСОБА_5 , яка після смерті батька набула право власності на вказану квартиру в цілому. Він не може вселитися у вищевказану квартиру, оскільки ОСОБА_5 , не маючи законних прав для відчуження спірної квартири, уклала з відповідачкою незаконний договір довічного утримання.
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації. У випадку недодержання встановленої форми укладення договору довічного утримання (догляду) він вважається недійсним (стаття 745 ЦК України).
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов'язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Відповідно до статей 79, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як зазначено вище, ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов висновку, що договір довічного утримання, укладений ОСОБА_5 05 лютого 2016 року з ОСОБА_3 є недійсним, оскільки ОСОБА_5 не мала законних прав на його укладання, у зв'язку із тим, що приватизація спірної квартири за останньою та її чоловіком - батьком позивача ОСОБА_6 відбулась незаконно, що встановлено рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 травня 2023 року у справі № 462/1722/16-ц.
Так, судом встановлено, що 30 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Залізничного районного суду м. Львова з позовом до ОСОБА_5 та Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про визнання незаконним зняття з реєстрації, поновлення в реєстрації, визнання незаконним розпорядження, визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності на квартир (справа № 462/1722/16-ц).
Під час розгляду справи № 462/1722/16-ц у судовому засіданні 07 вересня 2022 року у справі замінено відповідачку ОСОБА_5 на ОСОБА_3 в зв'язку зі смертю відповідачки у вказаній справі.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 травня 2023 року у справі № 462/1722/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про визнання незаконним зняття з реєстрації, поновлення в реєстрації, визнання незаконним розпорядження, визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності на квартиру - задоволено.
Визнано незаконним зняття з реєстрації ОСОБА_1 / ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_2 / з квартири АДРЕСА_1 .
Визнано право ОСОБА_1 / ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_2 / на житло у квартирі АДРЕСА_1 та поновити ОСОБА_1 у реєстрації в квартирі АДРЕСА_1 .
Визнано незаконним та скасовано п.8 Розпорядження №768 від 28 липня 2005 року, видане Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради в частині передачі квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . Визнано недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 28 липня 2005 року, видане Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом № 2-732 від 06 червня 2001 року, видане Другою Львівською державною нотаріальною конторою.
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2024 року вищевказане рішення Залізничного районного суду м. Львова від 30 травня 2023 року у справі № 462/1722/16-ц залишено без змін.
Під час розгляду зазначеної справи судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 відносився до категорії осіб, за якими зберігалося право на житло на час його тимчасової відсутності, своєї згоди на приватизацію та передачу даної квартири в спільну сумісну власність не надавав, тому суди прийшли висновку, що п.8 розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради №768 від 28 липня 2005 року в частині передачі квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_5 є незаконним та підлягає скасуванню, свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 28 липня 2005 року, видане Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради та свідоцтво про право на спадщину за законом № 2-732 від 06 червня 2001 року, видане Другою Львівською державною нотаріальною конторою є недійсними, відтак право ОСОБА_1 на житло у квартирі АДРЕСА_1 підлягає поновленню, а відповідно поновлення ОСОБА_1 у реєстрації у вказані квартирі.
За змістом частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Відтак, враховуючи доведеність обставин щодо незаконної передачі квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , а також визнання недійсним свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 28 липня 2005 року, видане Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради, свідоцтва про право на спадщину за законом № 2-732 від 06 червня 2001 року, видане Другою Львівською державною нотаріальною конторою, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відчужувач ОСОБА_5 не мала права на укладання оспорюваного договору довічного утримання від 05 лютого 2016 року з набувачем ОСОБА_3 .
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, провадження № 12-112гс18.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Зокрема, вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебували у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є заінтересованою особою у справі і домагається відновлення порушеного права на житло у квартирі АДРЕСА_1 , яка за оспорюваним договором довічного утримання від 05 лютого 2016 року отримана у власність набувачем ОСОБА_3 , відтак враховуючи те, що відчужувач ОСОБА_5 не мала права на укладення такого договору, оскільки встановлено факт незаконної передачі квартири АДРЕСА_1 у власність їй та ОСОБА_6 , а також визнано недійсними свідоцтво про право власності № 205552-3 від 28 липня 2005 року та свідоцтво про право на спадщину за законом № 2-732 від 06 червня 2001 року, колегія суддів, з підстав, визначених у ч. 3 ст. 215 ЦК України, погоджується із висновком суду першої інстанції про визнання недійсним договору довічного утримання укладеного 05 лютого 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б., зареєстрований в реєстрі за № 197.
Доводи апелянта про те, що поновленням прав позивача на квартиру є подання нею заяви про часткове визнання позовних вимог, а саме про скасування рішення про реєстрацію права власності на нерухоме майно 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 на ОСОБА_3 , яку суд не задовольнив, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки зазначеним вище рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 травня 2023 року у справі № 462/1722/16-ц визнано незаконним та скасовано приватизацію ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , а також свідоцтв про право власності в цілому, а не у частині 1/3 квартири АДРЕСА_1 , відтак право позивача на захист не обмежено часткою, про яку зазначає відповідачка ОСОБА_3 , а відповідні вимоги мають бути задоволенні по відношенню до всього майна, як цілісного об'єкта цивільних прав.
З врахуванням викладеного вище, ухвалою від 23 грудня 2025 року під час апеляційного розгляду відмовлено у прийнятті заяви відповідачки ОСОБА_3 про визнання позову в частині визнання права ОСОБА_1 на 1/3 квартири АДРЕСА_1 , оскільки таке визнання відповідачкою позову суперечить закону та порушує права та інтереси позивача.
В свою чергу, згідно із пунктом 1 частини першої статті 2 цього ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов'язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Вказаний за змістом правовий висновок неодноразово сформульований Верховним Судом, зокрема в постановах від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18, від 29.04.2020 у справі № 911/1455/19.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження №12-46гс19).
Відтак, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Зважаючи на підставність та доведеність позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсним договору довічного утримання укладеного 05 лютого 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дулик М.Б., зареєстрований в реєстрі за № 197, колегія суддів приходить переконання, що з метою ефективного захисту прав позивача необхідно скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .
Що стосується доводів апелянта про пропуск позивачем позовної давності звернення з позовом до суду, оскільки оспорюваний договір довічного утримання укладений 05 лютого 2016 року, а з позовом ОСОБА_1 звернувся 28 жовтня 2023 року, тобто через 7,5 років після укладення договору, відтак очевидним є пропуск позовної давності 3 роки, колегія суддів звертає увагу на таке.
Згідно зі статтею 256 ЦК України особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.
Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Суд першої інстанції, надаючи оцінку вимогам заяви відповідачки ОСОБА_3 про застосування наслідків спливу позовної давності, врахував, що ОСОБА_1 не був стороною договору довічного утримання від 05 лютого 2016 року, за яким ОСОБА_5 відчужила спірну квартиру відповідачці, а про існування вказаного договору він дізнався лише після того, як відбулася заміна померлої відповідачки ОСОБА_5 на її правонаступника ОСОБА_3 у справі №462/1722/16-ц на підставі ухвали від 07 вересня 2022 року, яка у подальшому, 23 вересня 2022 року подала до суду копію вказаного договору, відтак позивачем, який звернувся до суду з даним позовом 31 жовтня 2023 року не пропущений трирічний строк для звернення до суду із позовом.
Матеріали справи не містять доказів того, що позивачу ОСОБА_1 було відомо про укладення оспрюваного договору довічного утримання до подання копії договору 23 вересня 2022 року для долучення до матеріалів цивільної справи №462/1722/16-ц, після заміни померлої відповідачки ОСОБА_5 на її правонаступника ОСОБА_3 , відтак колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивач не пропустив строк звернення із позовом до суду, а тому відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності.
Окремо колегія суддів звертає увагу, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний інтерес»; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції»).
Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується ЄСПЛ під час вирішення спорів та який передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
«Справедлива рівновага» не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, проте передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар» (individual and excessive burden).
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Як вже зазначалося, у даному випадку спір виник між позивачем, який домагається відновлення порушеного права на житло у квартирі АДРЕСА_1 , яка за оспорюваним договором довічного утримання від 05 лютого 2016 року, незаконно отримана у власність набувачем ОСОБА_3 , відтак втручання у володіння відповідачкою спірною квартирою є законним, переслідує суспільний інтерес, при цьому, такий захід є пропорційним визначеним цілям, оскільки відновлює порушено право позивача на володіння та користування житлом, якого він був позбавлений у протиправний спосіб, з врахуванням перебування у власності відповідачки квартири АДРЕСА_3 , а також права користування квартирою батьків відповідачки у м. Львові.
Що стосується доводів апеляційної скарги на додаткове рішення суду колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувались докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал). Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо судом при ухваленні основного судового рішення не визначено способу його виконання або не вирішено питання про судові витрати.
Додаткове судове рішення є невід'ємною складовою основного судового рішення.
Згідно із частинами першою, третьою статті 259 ЦПК України суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті.
Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішенні від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
При зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту.
Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19(провадження № К/9901/27657/20).
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.
Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 23 травня 2022 року у справі № 724/318/21 (провадження № 61-19599св21).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому,що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
Процесуальний закон визначає критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Щодо співмірності витрат на правову допомогу слід також ураховувати позицію Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 640/6209/19, відповідно до якої розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним із ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також суд має враховувати критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
З матеріалів справи відомо, що представником позивача у встановленому законом порядку та строк подано заяву та надано документи на підтвердження понесених судових витрат позивача на професійну правничу допомогу, а саме: договір про надання правової допомоги № 26, укладений 30 жовтня 2023 року між ОСОБА_1 та адвокатом Літовченко Л.Р. (т. 2 а.с.28-40); додаток до договору про надання правової допомоги, підписаний 30 жовтня 2023 року ОСОБА_1 та адвокатом Літовченко Л.Р., відповідно якоого сторони визначили вартість робіт адвоката, зокрема, розрахунок оплати здійснюється в розмірі 1000,00 грн. за день судових засідань (т.2 а.с.41,42); акт виконаних робіт від 14 лютого 2025 року, відповідно якого підписанти ствердили, що адвокатом надані, а клієнтом прийняті та оплачені такі юридичні послуги: надання правничої допомоги в суді 18 грудня 2023 року, 19 січня 2024 року, 08 квітня 2024 року, 30 квітня 2024 року, 07 червня 2024 року, 01 червня 2024 року, 18 вересня 2024 року, 31 жовтня 2024 року, 05 листопада 2024 року, 17 грудня 2024 року, 23 січня 2025 року, 14 лютого 2025 року, загальна кількість становить 14 днів; квитанції до прибуткового касового ордеру № 26/23 від 30 жовтня 2023 року та № 26/23-1 від 14 лютого 2025 року про сплату ОСОБА_1 14000,00 гривень за договором про надання правової допомоги № № 26 від 30 жовтня 2023 року (т. 2 а.с.44,45).
Матеріали справи не містять доказів, які б спростовували факт надання адвокатом чи отримання ОСОБА_1 послуг правової допомоги.
Після подання заяви представником відповідача про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на правову допомогу, відповідачка ОСОБА_3 звернулася до суду із двома заявами, а саме про залишення заяви без розгляду, а також про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.
Щодо першої заяви, місцевий суд звернув увагу, що позовна заява містила вимогу про стягнення з відповідачки судових витрат, зокрема, у ній зазначається, що попередній розрахунок судових витрат складається зі судового збору в розмірі 1073,60 грн.
Крім цього, з технічного запису судового засідання за 18 лютого 2025 року чітко вбачається, що представник позивача Літовченко Л.Р. у судових дебатах зробила усну заяву про те, що нею протягом п'яти днів будуть подані докази витрат позивача на професійну правничу допомогу.
При цьому, заява про стягнення судових витрат у виді професійної правничої допомоги була подана відразу після ухвалення рішення у справі, тобто, 18 лютого 2025 року.
Відтак, заява про стягнення витрат на правничу допомогу зроблена до закінчення судових дебатів у справі, а докази таких витрат подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Разом з тим, розмір судових витрат на правничу допомогу, що стягнуті судом з відповідачки, є завищеним.
Як вже зазначалося вище, до заяви про розподіл судових витрат долучено до договору про надання правової допомоги, підписаний 30 жовтня 2023 року ОСОБА_1 та адвокатом Літовченко Л.Р., відповідно якого сторони визначили вартість робіт адвоката, зокрема, розрахунок оплати здійснюється в розмірі 1000,00 грн. за день судових засідань, однак акт наданих послуг, окрім дати проведених судових засідань 18 грудня 2023 року, 19 січня 2024 року, 08 квітня 2024 року, 30 квітня 2024 року, 07 червня 2024 року, 01 червня 2024 року, 18 вересня 2024 року, 31 жовтня 2024 року, 05 листопада 2024 року, 17 грудня 2024 року, 23 січня 2025 року, 14 лютого 2025 року, не містить детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, як от аналіз проблеми, консультацію клієнта, ознайомлення з матеріалами, зібрання доказів, аналіз судової практики та інш.
Таким чином, представник взагалі не диференціювала (розділила) в окрему групу з різною оплатою, відповідні послуги, при цьому, такі охоплюються поняттям представництва та здійснюються будь яким адвокатом у межах наданих йому повноважень та визначених законом прав.
Враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності та розумності розміру адвокатських витрат, виходячи з конкретних обставин даної справи, її складності та результатів розгляду такої, особистої ситуації позивача, колегія суддів вважає, що достатньою сумою витрат на правову допомогу, яку необхідно стягнути на користь ОСОБА_1 буде 7000,00 грн., що свідчить про часткову підставність доводів апеляційної скарги та необхідність зміни додаткового рішення суду.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 18 лютого 2025 року - залишити без задоволення.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 18 лютого 2025 року - залишити без змін.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 березня 2025 року - задовольнити частково.
Додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 березня 2025 року - змінити.
Зменшити розмір стягнутих з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу з 14000 (чотирнадцять тисяч) гривень 00 коп. до 7000 (сім тисяч) гривень 00 копійок.
У решті додаткове рішення Залізничного районного суду м. Львова від 31 березня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 30 грудня 2025 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк