Житомирський апеляційний суд
Справа №296/6638/24 Головуючий у 1-й інст. Пилипюк Л. М.
Категорія 39 Доповідач Григорусь Н. Й.
25 грудня 2025 року м. Житомир
Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Григорусь Н.Й.
суддів Талько О.Б., Коломієць О.С.
секретаря
судового засідання Болейко А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Житомирі цивільну справу № 296/6638/24 за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат за невиконання простроченого грошового зобов'язання
за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2
на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13 лютого 2025 року, ухвалене під головуванням судді Пилипюк Л.М. у м. Житомирі,
У липні 2024 року Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» звернулося до суду із названим позовом, в обґрунтування якого зазначено, що відповідно до укладеного договору №МІ-150-07 від 17.12.2007 ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 185000 доларів США зі сплатою 14% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 14.12.2012.
На забезпечення зобов'язань за даним договором 17.12.2007 було укладено договори поруки №МІ-150-07 з ОСОБА_2 та №МІ-150-07 з ОСОБА_3 .
Внаслідок невиконання зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка була солідарно стягнута з відповідачів рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28.02.2012.
В період з 28.02.2012 по 19.07.2024 за кредитним договором №МІ-150-07 від 17.12.2007 відбулося погашення заборгованості на загальну суму 12829,52 грн.
Наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника та поручителів від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, а саме трьох процентів річних та індексу інфляції.
Посилаючись на вказані обставини позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на користь банку три проценти річних та інфляційні втрати за невиконання простроченого грошового зобов'язання за кредитним договором у розмірі 718 325,65 грн, а також понесені витрати по сплаті судового збору.
Рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 13 лютого 2024 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» 718 325,65 грн, з яких 209 583,99 грн - 3% річних, 508 741,66 грн - інфляційні втрати, а також з кожного відповідача по 2 873,30 грн витрат по сплаті судового збору. У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати в частині стягнення інфляційних втрат та постановити нове, про відмову у задоволенні позову в означеній частині.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення прийнято з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, а висновки суду не відповідають фактичним та дійсним обставинам справи.
Зазначає, що оскільки кредитний договір між ОСОБА_1 перед Акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» укладався у валюті - доларах США, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28.02.2012 по справі №2-412/1465/2012 не змінило та не припинило таке зобов'язання, то відповідно інфляційні втрати не підлягають стягненню, так як можливість стягнення інфляційних втрат залежить від вираження валюти у самому договорі, а не від стягнення судом кредиту відповідно до обмінного курсу гривні на відповідну дату.
У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «Приватбанк» просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін. Вказує, що дане зобов'язання визначено рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28.02.2012 по справі №2-412/1465/2012 саме у гривнях, а тому кредитор має право за частиною другою статті 625 ЦК України на нарахування інфляційних втрат на заборгованість за весь час прострочення виконання цього грошового зобов'язання.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції проігноровано норми ст. 272 ЦПК України щодо порядку і строків вручення (надсилання) прийнятих судових рішень, а також в порушення п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України справу розглянуто у його, тобто ОСОБА_2 , відсутності, що позбавило його можливості реалізувати свої процесуальні права.
Зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги той факт, що дана справа взагалі не підлягала розгляду в Корольовському районному суді м. Житомира, так як згідно Кредитної угоди №МІ-150-07 від 17 грудня 2007 року визначено договірну підсудність, а саме, що всі спори вирішуються виключно у Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська згідно статті 129 ЦПК України, яка діяла на момент укладення цієї кредитної угоди.
Указує, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року встановлено грошове зобов'язання ОСОБА_1 перед АТ КБ «Приватбанк» з визначенням еквіваленту в іноземній валюті - доларів США, а не в гривневому еквіваленті, а тому, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти. Про дане рішення скаржник взагалі не знав і воно відсутнє в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Крім того, договір поруки №МІ-150-07 від 17 грудня 2007 року, укладений з ним, не містить будь-яких підстав або мотивів, які б передбачали застосування 3-х процентів річних та інфляційних нарахувань.
В тому числі до спірних правовідносин слід застосувати наслідки спливу позовної давності, виходячи з того, що 3-х річний термін має обраховуватись не з 29.01.2019, коли виконавче провадження №32288918 було завершене і виконавчий лист повернуто стягувачу, а з 23.04.2012 - часу відкриття виконавчого провадження і 3-х річний термін закінчився 23.04.2015.
На думку скаржника, позивач вже з 29 січня 2019 року не має статусу учасника виконавчого провадження (стягувача) за основним боргом, оскільки виконавче провадження завершене, а виконавчий документ повернуто стягувачу, тому нарахування інфляційних втрат та стягнення трьох відсотків річних є безпідставним.
Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 не надходив.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Кирильчук І.В. апеляційні скарги підтримала та просила їх задовольнити з викладених в них підстав.
В судовому засіданні (в режимі відеоконференції) представник позивача АТ КБ «Приватбанк» адвокат Мельник В.М. апеляційні скарги вважала безпідставними та в їх задоволенні просила відмовити, підтримавши поданий відзив.
Від відповідача ОСОБА_2 надійшла заява в попереднє судове засідання, в якій просив провести розгляд у його відсутності та апеляційну скаргу задовольнити. Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи сторони інші учасники в судове засідання не з'явились, тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у їх відсутність, що відповідає положенням частини 2 статті 372 ЦПК України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, апеляційний доходить наступного висновку.
Судом встановлено, що 17 грудня 2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого є АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду № МІ-150-07, відповідно до умов якої ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 185000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 14,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення до 14 грудня 2012 року (т. 1 а.с. 13-18).
На забезпечення виконання згаданої кредитної угоди укладено договір поруки № МІ-150-07 від 17 грудня 2007 року з поручителем ОСОБА_3 та договір поруки № МІ-150-07 від 17 грудня 2007 року з поручителем ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 19, 20).
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року (справа № 2-412/1465/2012) з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 стягнуто в солідарному порядку на користь ПАТ КБ «Приватбанк» суму заборгованості за кредитною угодою № МІ-150-07 від 17 грудня 2007 року в розмірі 2 339 415,70 гривень, а також судовий збір у розмірі 3219 гривень. Вказане судове рішення набрало законної сили 13.08.2012 (т. 1 а.с. 21-23). Постановою старшого державного виконавця відділу ДВС Житомирського міського управління юстиції 23 квітня 2012 року було відкрито виконавче провадження № 32288918 про стягнення з відповідачів на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 2339415,70 гривень (т. 1 а.с. 25). В період з 28.02.2012 по 19.07.2024 за кредитним договором №МІ-150-07 від 17.12.2007 відбулося погашення заборгованості на загальну суму 12 829,52 грн.
В подальшому постановою державного виконавця Корольовського відділу ДВС міста Житомир Головного територіального управління юстиції у Житомирській області Ковальчук І. М. від 29 січня 2019 року виконавчий документ у виконавчому провадженні № 32288918 повернуто стягувачу на підставі п. 3 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення (т. 1 а.с. 26-27).
Вирішуючи спір в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що прострочене грошове зобов'язання відповідачів за кредитною угодою № МІ-150/07 встановлене рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року (справа № 2-412/1465/2012) у національній валюті - гривні та без визначення еквівалента в іноземній валюті. Отже, в цьому випадку грошове зобов'язання визначене рішенням суду саме в гривнях, а тому кредитор вправі нараховувати на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України інфляційні втрати, які за період з 23 лютого 2019 року (як зазначено у позові) по 23 лютого 2022 року, виходячи із суми боргу 2 326 586,18 гривень, становлять 508 741,66 гривень, а також 3% річних - 209 583,99 грн.
Колегія суддів погоджується із такими висновками місцевого суду, з огляду на наступне.
Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною 5 статті 11 ЦК України передбачено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Положеннями ст. 611 ЦК України визначено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
За змістом статтей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Ці висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц,
Судом установлено, що предметом позову у даній справі є стягнення на підставі ст. 625 ЦК України 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих за період невиконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року у справі №2-412/1465/2012 про стягнення з відповідачів заборгованості за кредитною угодою №МІ-150-07 від 17.12.2007 у розмірі 2 339 415,70 грн, який сторонами не оспорюється.
Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Вищевказане узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, не знайшовши підстав для відступлення від нього у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
Враховуючи, що відповідачі порушили виконання грошового зобов'язання, встановленого рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року, на виконання якого за період з 28.02.2012 по 19.07.2024 відбулося погашення заборгованості на загальну суму 12 829,52 грн, що не заперечується відповідачами, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України саме з моменту винесення постанови про повернення виконавчого документу стягувачу, а саме 29.01.2019.
При вирішенні питання про визначення періоду, за який підлягають стягненню з відповідачів суми, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, апеляційний суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Тобто початок перебігу строку позовної давності співпадає з моментом виникнення у особи права на позов та можливості реалізувати своє право в примусовому порядку.
Оскільки виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року було припинено із винесенням 29.01.2019 державним виконавцем Корольовського відділу ДВС міста Житомир Головного територіального управління юстиції у Житомирській області Ковальчук І. М. постанови від 29 січня 2019 року про повернення виконавчого документу у виконавчому провадженні № 32288918 стягувачу на підставі п. 3 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», тому саме з цього часу починається перебіг позовної давності.
Відповідно до правового висновку, наведеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/, у разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану. Тому звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, є обґрунтованим у разі, якщо позовна давність за такими вимогами не спливла станом на 02 квітня 2020 року.
Доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального і процесуального права.
Оскільки прострочене грошове зобов'язання відповідачів за кредитною угодою № МІ-150/07 встановлено рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року (справа № 2-412/1465/2012) у національній валюті гривні та без визначення еквівалента в іноземній валюті, тому кредитор вправі нараховувати відповідні кошти на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України. Апеляційний суд акцентує увагу на тій обставині, що відповідно до резолютивної частини рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року (справа № 2-412/1465/2012) АТ КБ «Приватбанк» не надано права здійснювати примусове стягнення з відповідачів на свою користь еквівалент встановленої заборгованості в іноземній валюті.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, свідчить про компенсаційний, а не штрафний зміст відповідних процентів, а тому три проценти річних не є неустойкою відповідно до статті 549 ЦК України.
Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати і три проценти річних входять до складу грошового зобов'язання та вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Враховуючи, що відповідач порушив виконання грошового зобов'язання, яке не є зобов'язанням за договором позики, а є трансформованим з нього зобов'язанням, встановленим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року (справа № 2-412/1465/2012), висновок місцевого суду про те, що у банку виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є правильним.
Посилання ОСОБА_2 на порушення його процесуальних прав при розгляді даної справи, є непереконливими.
Так, матеріали справи містять відомості про те, що позивачем належно виконано вимоги ч. 7 ст. 43 ЦПК України та надіслано ОСОБА_2 на адресу зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 (дана адреса є актуальною і в апеляційній скарзі) копію позовної заяви з додатками. В свою чергу відповідачу судом надсилались копія ухвали про відкриття провадження, а також судові повістки на підготовче та кожне наступне судове засідання рекомендованим листом, що відповідає вимогам п. 2 ч. 7 ст. 128 ЦПК України. Вказані поштові відправлення повернулись на адресу суду не врученими ОСОБА_2 з відміткою пошти про причину повернення «адресат відсутній за вказаною адресою», а тому за змістом п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України відповідач вважається таким, що отримав судову повістку.
Що стосується аргументів скаржника про порушення судом правил підсудності, то апеляційний суд зазначає, що відповідно до п. 8.5 Кредитної угоди №МІ-150-07 від 17.12.2007 виконання зобов'язань за цією угодою здійснюється за місцем перебування підрозділу Банку, що надав кредит (т. 1 а.с. 13). Договір поруки №МІ-150-07 від 17.12.2007, що укладений із ОСОБА_2 , таких положень не містить, як і визначення договірної підсудності. Враховуючи, що параграфом 3 глави 2 розділу І ЦПК України не передбачено територіальну юрисдикцію (підсудність) за домовленістю між сторонами, тобто договірну підсудність, а визначення підсудності за п. 8 ст. 28 ЦПК України є правом позивача, а не обов'язком суду, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що підсудність цієї справи визначається за загальними правилами підсудності, тобто за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання одного із відповідачів ОСОБА_2 , а саме - Корольовському районному суду м. Житомира (т. 1 а.с. 70).
Апеляційний суд відхиляє посилання ОСОБА_2 на те, що нарахування інфляційних втрат та стягнення трьох відсотків річних є безпідставним, оскільки виконавче провадження завершено. Відповідно до правового висновку, наведеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року (справа № 916/190/18), чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання; наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Водночас доводи скаржника про натуральний характер спірного зобов'язання не може бути прийнятий до уваги, так як заборгованість за кредитною угодою № МІ-150-07 від 17 грудня 2007 року стягнута солідарно із відповідачів на користь банку рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2012 року (справа № 2-412/1465/2012), яке набрало законної сили.
При цьому представник відповідача Єрофєєва А. М. в судовому засіданні не заперечувала, що згадане судове рішення не виконано, заборгованість не погашена.
З огляду на це відсутні підстави вважати зобов'язання відповідачів за кредитною угодою натуральним зобов'язанням, оскільки вимога позивача про стягнення заборгованості за кредитом вже захищена у судовому (примусовому) порядку.
Відповідні висновки наведені у постановах (ухвалах) Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі №759/4755/19 (провадження № 61-14506св20) та від 05 лютого 2024 року у справі № 643/20483/20 (провадження № 61-1120ск24).
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 759/4755/19 Верховний Суд погодився із судом апеляційної інстанції щодо відсутності підстав вважати зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором № 1210-Ф від 2 червня 2008 року натуральним зобов'язанням, оскільки заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 грудня 2013 року у справі № 759/15639/13-ц стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором № 1210-Ф від 2 червня 2008 року у розмірі 5 086 710,38 грн, тобто вимога ПАТ «Дельта Банк» про стягнення заборгованості за кредитом вже захищена у судовому (примусовому) порядку. У такому випадку, обставина пропуску строку для пред'явлення виконавчих листів у справі № 759/15639/13-ц до виконання не має правового значення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржників та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційних скаргах, не спростовують висновків суду.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, апеляційним судом не встановлено.
Також колегія суддів враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).
Відтак, у відповідності до положень ст. 375 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційних скарг без задоволення, а оскаржуваного рішення місцевого суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 258, 259, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13.02.2025 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений 30.12.2025.