Справа № 706/805/25
1-кп/706/122/25
30 грудня 2025 року м. Христинівка
Христинівський районний суд Черкаської області в складі: головуючого-судді: ОСОБА_1 , при секретарі: ОСОБА_2 , розглянувши у закритому судовому засіданні в залі суду м. Христинівка, кримінальне провадження № 62025100140001018 від 13.03.2025 за обвинуваченням ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця селища Червоні Поди Криворізького району Дніпропетровської області, українця, громадянина України, військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації, у військовому званні «солдат», який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.402 КК України
прокурор: ОСОБА_4 , обвинувачений: ОСОБА_3 , захисник обвинуваченого ОСОБА_5 ,
ОСОБА_3 , проходячи військову службу за призовом під час мобілізації, у військовому званні «солдат», діючи з прямим умислом, в умовах воєнного стану, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання,
в порушення вимог ст.ст. 17, 65, 68 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст.ст. 1, 2, 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст.ст. 6, 11, 16, 28-32, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 1, 3, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, 10.03.2025, близько 14 год., перебуваючи на території військової частини НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, після того як заступник командира військової частини НОМЕР_1 майор ОСОБА_6 , який у розумінні положень ст. 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, є начальником за військовим званням для військовослужбовців рядового, молодшого і старшого сержантського і старшинського складу, в тому числі по відношенню до солдата ОСОБА_3 , усно довів наказ командира вказаної військової частини підполковника ОСОБА_7 від 10.03.2025 № 73, виданий на підставі наказу Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) № 312-РС від 08.03.2025, який у розумінні положень ст. 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України,є начальником за військовим званням для військовослужбовців рядового, молодшого і старшого сержантського і старшинського складу, в тому числі по відношенню до солдата ОСОБА_3 , відповідно до якого, солдат ОСОБА_3 , повинен був, у відповідності до іменного списку військової частини НОМЕР_1 від 10.03.2025
№ 459, у складі команди вибути до нового місця служби - у військову частину НОМЕР_2 військової частини НОМЕР_3 , що дислокувалася за адресою:
АДРЕСА_3 та прибути не пізніше 11.03.2025, незважаючи не те, що зазначений наказ не суперечив чинному законодавству, не був пов'язаним з порушенням прав та свобод солдата
ОСОБА_3 , не носив в собі подвійного тлумачення та явно злочинного змісту, у зв'язку з чим підлягав беззастережному та неухильному виконанню з боку останнього, та був доведений до нього уповноваженою на те особою, встановленим порядком, за надуманими підставами, відкрито, усно відмовився виконувати вказаний наказ, що призвело до підриву дисципліни у військовій частині НОМЕР_1 та зниження рівня бойової готовності військової частини НОМЕР_2 .
Такі дії ОСОБА_3 кваліфікуються за ч. 4 ст. 402 КК України- непокора, відкрита відмова виконати наказ начальника, вчинена в умовах воєнного стану.
У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_3 свою провину у вчиненні кримінального правопорушення при обставинах, як вони викладені в обвинувальному акті, не визнав, вказавши про те, що йому довели бойове завдання, але він відмовився його виконувати у зв'язку зі своїми релігійними переконаннями.
Незважаючи на те, що обвинувачений ОСОБА_3 свою вину в пред'явленому обвинуваченні не визнав, вина ОСОБА_3 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення підтверджується наступними доказами:
- показаннями свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , даними у судовому засіданні, які пояснили, що вони є військово службовцями військової частини НОМЕР_1 , 10.03.2025 № 73, було видано на підставі наказу Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) № 312-РС від 08.03.2025, відповідно до якого, солдат ОСОБА_3 , повинен був, у відповідності до іменного списку військової частини НОМЕР_1 від 10.03.2025 № 459, у складі команди вибути до нового місця служби - у військову частину НОМЕР_2 військової частини НОМЕР_3 , що дислокувалася за адресою:
АДРЕСА_3 та прибути не пізніше 11.03.2025. Даний наказ було оголошено на шикуванні особового складу, однак ряд військовослужбовців відмовились від його виконання включаючи ОСОБА_3 .
Окрім того, вина ОСОБА_3 , підтверджена письмовими доказами, а саме: довідкою №485 від 11.03.2025 про відмову виконувати наказ ОСОБА_3 , копією наказу № 312-РС 08.03.2025 про відрядження ОСОБА_3 та іменного списку військової частини НОМЕР_1 від 10.03.2025 № 459; матеріалами службового розслідування про відмову ОСОБА_3 , відтвореним в судовому засіданні відеозаписом від 10.03.2025 на якому відбувається оголошення наказу № 312-РС на території та у приміщені в/ч НОМЕР_1 встановлено відмову ОСОБА_3 від виконання наказу.
Разом з тим, суд вважає необхідним зазначити, що положення ч. 4 ст.35 Конституції України передбачають, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Відповідно до статей 17 Основного Закону України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу, а захист України, її незалежності та територіальної цілісності України, відповідно до ст. 65 Конституції України є обов'язком громадян України.
Суди різних інстанцій вже неодноразово зазначали, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби. Отже, заміна військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.
Отже, слід дійти висновку, що Держава Україна запровадила альтернативи військовій службі у мирний час, і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте, у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов'язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання. Україна як держава веде облік осіб, які є військовозобов'язаними, і здійснює стратегічне планування оборонних операцій з урахуванням інформації про кількість осіб, які перебувають на такому обліку та можуть у разі загрози державності під час війни бути залучені до оборони держави.
Суд вважає, що призов за мобілізацією може зумовлювати виконання військового обов'язку не лише в бойовій обстановці, але може бути пов'язаний з іншими видами несення цієї служби (як-от будівництво укріплень, вивезення поранених, ремонт техніки тощо).
У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина.
Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов'язаних із необхідністю виконання певного обов'язку і свободою віросповідання.
Суд вважає, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення, лінія активних бойових дій і лінія кордону, з боку якого може відбутися потенційний напад противника, вимірюється тисячами кілометрів.
Суд наголошує, що ситуація мобілізації для боротьби проти зовнішнього агресора є такою особливою загрозою, яка дає підстави для держави очікувати від військовозобов'язаних громадян України прийняття певних обмежень.
Суд не вдається до аналізу рішень Європейського суду з прав людини в контексті відмови від військової служби через релігійні переконання, оскільки жодне з рішень цього Суду не стосувалося оцінки дій держави і громадянина в контексті такої масштабної війни, яка ведеться проти України, з урахуванням ресурсів обох держав, характеру нападів, кількості обстрілів, кількості порушень норм міжнародного гуманітарного права та кількості вчинюваних державою-агресором воєнних злочинів, в тому числі проти жінок та дітей.
Суд звертає увагу і на той факт, що наступ на Україну носить широкомасштабний характер, адже у лютому 2022 року військове вторгнення було здійснено не лише з території Російської Федерації, а й з території Республіки Білорусь, а сам військовий спротив з боку України охопив понад 8 з 24 областей держави, які межують з названими державами. Протяжність військового нападу з півночі, сходу та півдня, а також з морського кордону Чорного моря сягнула більшої частини кордону всієї України, включаючи тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим.
Відтак, в Україні було оголошено загальну військову мобілізацію всіх військовозобов'язаних осіб, тобто йдеться не про військову службу за призовом, яка має місце в мирний час (як у справах ЄСПЛ), а про військову службу за мобілізацією для відсічі ворожої збройної агресії.
Саме військова служба за мобілізацією на цей момент є першочерговим заходом з метою забезпечення національних інтересів держави, оскільки є нагальною потребою в умовах неспровокованого військового нападу з боку РФ. Тобто мобілізація з боку держави Україна є єдино необхідним та невідкладним заходом для запобігання агресії іншої держави, і Україна вже тривалий період перебуває у стані «оборонної війни».
Під час мобілізації військовозобов'язаних можливість проходження альтернативної служби виключається, оскільки сама по собі мобілізація має на меті не просто несення військової служби, а захист Батьківщини від військового вторгнення іншої держави.
На переконання суду, перебування держави у правовому режимі воєнного стану є вагомою причиною, щоб вести мову про необхідність виконання військового обов'язку усіма громадянами України, незалежно від їх віросповідання. Військовий напад на державу та, відповідно, самооборона проти такої агресії є тим винятковим випадком, який дозволяє державі впроваджувати певні пропорційні обмеження для можливості відмови від військової служби з релігійних мотивів, за яким не можна вести мову про порушення ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже і сама Україна є підписантом вказаної Конвенції, а відтак, якщо її існування поставлено під загрозу внаслідок військового нападу, то очевидним є те, що держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов'язаних).
Тому аргументи сторони захисту про те, що релігійні переконання обвинуваченого не дозволяли йому виконати вищевказаний законний наказ військового начальника, суд не може оцінити як такі, що настільки обмежують можливість обвинуваченого сповідувати певні релігійні переконання, що повинні виключати можливість виконання даним військовозобов'язаним громадянином України свого обов'язку з несення військової служби та оборони Батьківщини.
Вищевказане узгоджується з висновками, викладеними у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду від 15.04.2025 року, винесеній у справі № 573/406/24.
Суд вважає показання свідків достовірними, оскільки вони послідовні, узгоджуються між собою і не суперечать іншим доказам.
Позиція обвинуваченого щодо неможливості виконання наказу через релігійні переконання, які забороняють йому брати зброю, є непереконливою, оскільки відсутність зброї не виправдовує його непокору, адже, як підтвердили свідки в судовому засіданні, завдання виконувалося групою і не передбачало безпосередньої участі в бойових діях.
З урахуванням викладеного суд приходить до переконання про те, що вина обвинуваченого ОСОБА_3 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення при встановлених судом обставинах доведена повністю, а його дії слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 402 КК України, як непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, в умовах воєнного стану.
Обираючи вид та міру покарання обвинуваченому ОСОБА_3 суд враховує обставини справи, ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, який належить до тяжких злочинів, обставини, які обтяжують та пом'якшують покарання обвинуваченого, а також дані про особу обвинуваченого.
Обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання обвинуваченого, вказані в статтях 66 і 67 КК України, відсутні.
Дані про особистість обвинуваченого ОСОБА_3 свідчать про те, що він раніше не судимий, за місцем проживання та місцем служби характеризується посередньо, не перебуває на обліку у спеціальних медичних закладах, відповідно до медичних документів ОСОБА_3 здоровий та придатний до військової служби, має на утриманні малолітню дитину.
На підставі наведеного суд дійшов висновку, що обвинуваченому слід призначити покарання у виді позбавлення волі в мінімальному розмірі, оскільки лише такий вид покарання передбачений в санкції норми, яка передбачає відповідальність за вчинений обвинуваченим злочин.
При цьому, суд також враховує, що обвинувачений у вчиненому не розкаявся та не виявив наміру продовжити військову службу.
Враховуючи зазначене, судом не встановлено підстав для застосування статей 69, 75 КК України.
Вказане покарання обвинуваченому по своєму виду та розміру на думку суду буде справедливим, необхідним та достатнім для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
До обвинуваченого ОСОБА_3 застосовано запобіжний захід у виді застави у розмірі 90840 грн., які внесені на розрахунковий рахунок ТУ ДСА України в Черкаській області UA888201720355269002000003652, код отримувача: 26261092, банк одержувача Держказначейська служба України м. Київ, за ОСОБА_3 , згідно ухвали Христинівського районного суду Черкаської області, справа № 706/805/25.
Обраний обвинуваченому запобіжний захід у виді застави до набрання вироком законної сили суд вважає за необхідне залишити без змін.
Після набрання вироком законної сили, на підставі п. 11 ст. 182 КПК України, застава підлягає поверненню заставодавцю.
З урахуванням вищевказаного, керуючись ст. 366 - 368, 371, 374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, суд,-
ОСОБА_3 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 402 ч. 4 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Строк відбування покарання ОСОБА_3 рахувати з моменту приведення вироку до виконання.
Запобіжний захід щодо ОСОБА_3 у вигляді застави залишити без змін та після набрання вироку законної сили - припинити.
Після набрання вироком законної сили повернути ОСОБА_9 заставу у сумі 90840 грн., яка була внесена на розрахунковий рахунок ТУ ДСА у Черкаській області № UA88 820172 0355 2690 0200 0003652, банк отримувача: Державна казначейська служба України, м. Київ, призначення платежу: внесення застави за ОСОБА_3 згідно ухвали Христинівського районного суду Черкаської області, справа № 706/805/25.
Зарахувати в строк відбування покарання ОСОБА_3 строк попереднього ув'язнення в період часу з 14 квітня 2025 року по 20.06.2025 року виходячи з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Вирок може бути оскаржений до Черкаського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги через Христинівський районний суд Черкаської області протягом 30 днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано, або у разі подання апеляційної скарги після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, якщо вирок не скасовано.
Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, захиснику, прокурору.
Копію вироку інші учасники судового провадження можуть отримати після його проголошення.
Суддя ОСОБА_10