30 грудня 2025 р. № 400/7232/25
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М. розглянув у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідачаВійськової частини НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ,
провизнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі відповідач,), в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 10.06.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині за період з 01.03.2018 року но 31.10.2019 року включно відповідно до пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078.;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день часткового розрахунку 10.06.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 3968,75 грн щомісячно за період з 01.03.2018 року по 31.10.2019 року включно відповідно до пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, включно, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням висновків щодо застосування норм права викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 провадження № 11-1329апп18 та постанові Верховного Суду від 30.04.2024 року у справі № 400/8493/23 адміністративне провадження № К/990/11549/24.
Ухвалою від 14.07.2025 року суд відкрив провадження у справі та ухвалив розглядати справи за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін у судове засідання.
В обґрунтування свої вимог позивач зазначив, що відповідач протиправно не провів йому нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 10.06.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині за період з 01.03.2018 року по 31.10.2019 року.
Відповідач надав відзив на позов, в якому в задоволенні вимог просив відмовити. Заперечуючи проти позову, відповідач вказав на те, що звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред'явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП України (якщо така вимога раніше не пред'являлась). У такому випадку відповідальність роботодавця на підставі статті 117 КЗпП України наступає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред'явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за ст. 117 КЗпП України настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені у ст. 116 КЗпП України. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця».
За такого, на думку відповідача , позивач необґрунтовано просить суд стягнути суму середнього заробітку за весь час затримки.
Суд розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
З'ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне:
Позивач проходив військову службу у Збройних Силах України з 01.08.1994 року по 31.10.2019 року.
Згідно наказу командувача Повітряних Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 01.10.2019 року №487 позивача звільнено з військової служби у відставку на підставі пп. «б» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (за станом здоров'я).
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 31.10.2019 року № 272 позивача з 31.10.2019 року виключено зі списків особового складу військової частини, і всіх видів забезпечення та направлено на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20.06.2024 року по справі №400/8119/23 позов ОСОБА_1 задоволено частково зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 31.10.2019 включно відповідно до абзаців 4,6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078.
10.06.2025 року відповідачем, на виконання постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20.06.2024 року у справі № 400/8119/23, нараховано та виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині 3968,75 грн, у розмірі 39743,20 грн.
11.06.2025 року позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки по день часткового розрахунку 10.06.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення.
Станом на момент звернення до суду відповідачем середній заробіток позивачу не нараховано та не виплачено.
Не погоджуючись із вказаним, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення у справі, суд виходить з наступного:
Положеннями ст. 43 Конституції України закріплено право кожного громадянина на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає. При цьому громадянам гарантується захист від незаконного звільнення, а право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року № 2011-ХІІ (далі Закон № 2011).
Статтею 1 Закону № 2011 встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частинами 2, 3 ст. 9 Закону № 2011 обумовлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10.05.2019 року у справі № П/811/276/16, від 31.10.2019 року у справі № 828/598/17, від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19.
Відповідно до ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У силу вимог ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 ст. 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15, проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
З матеріалів справи вбачається, що при звільнення позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 31.10.2019 року.
Індексація грошового забезпечення за вказаний період виплачена позивачу 10.06.2025 року у розмірі 39 743,20 грн на виконання постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20.06.2024 року у справі № 400/8119/23.
Отже, при звільненні позивача з ним не проведено повного розрахунку, зокрема не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 31.10.2019 року, що свідчить про недотримання відповідачем вимог ст. 116 КЗпП України та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
Як вже встановлено судом позивача було виключено з особового складу 31.10.2019 року. 10.06.2025 року військовою частиною НОМЕР_1 частково виконано постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20.06.2024 року у справі №400/8119/23 та мені нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині 3 968,75 гривень щомісячно за період з 01.03.2018 року по 31.10.2019 року відповідно до пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 у розмірі 39 743,20 грн.
Тому бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні з позивачем за період з 31.10.2019 року по 10.06.2025 року є протиправною.
Як вже встановлено судом, строк затримки по виплаті індексації грошового забезпечення слід рахувати з 31.10.2019 року, оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.
Отже, відповідач зобов'язаний виплатити позивачу середній заробіток за період затримки остаточного розрахунку при звільненні з 01.11.2019 року по 10.06.2025 року.
При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду (зокрема, які викладені у постанові від 06.08.2020 року у справі № 813/851/16), відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.
Вирішуючи зазначений спір, суд враховує, що з 19.07.2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року № 2352-IX (далі Закон № 2352), яким викладена в новій редакції ст. 117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 року передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У постанові від 29.02.2024 року у справі № 460/42448/22 Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції ст. 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352) регулюється редакцією ст. 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 року регулюється вже чинною редакцією ст. 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 25.04.2024 року у справі № 440/8467/23, від 29.01.2024 року у справі № 560/9586/22, від 28.06.2023 року у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 року у справі № 380/19103/22.
Відтак, правовідносини щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку (до набрання чинності Законом № 2352) регулюється ст. 117 КЗпП України в редакції, до внесення у неї змін Законом № 2352, а за період з 19.07.2022 року по 10.06.2025 року ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352 із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.
Таким чином, з урахуванням приписів ст. 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352 починаючи з 19.07.2022 року позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, лише в межах шести місяців з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗііП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не мас на мсті встановлення точного їх розміру.
За змістом частини першої ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, го в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена в висновках щодо застосування норм права в постанові Великої Палати Верховного суду від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 провадження № 11-1329апп18, постанові Верховного Суду Касаційного адміністративного суду від 31.03.2020 року у справі №808/2122/18 адміністративне провадження №К/9901/68185/І8 адміністративне провадження №К/9901/68414/18, від 04.05.2018 року у справі №808/858/16 адміністративне провадження №К/9901/68185/18 адміністративне провадження №К/9901/13508/18 за постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а 15.
Частина 5 ст. 242 КАС України встановлює, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховної о Суду.
Таким чином військова частина НОМЕР_2 повинна нарахувати та виплатити середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день часткового розрахунку 10.06.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 3 968,75 гривень щомісячно за період з 01.03.2018 року по 31.10.2019 року відповідно до пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.
На підставі ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За таких обставин, позов підлягає задоволенню.
Суд також вказує, що задовольняючи позовні вимоги, суд користується повноваженнями, передбаченими ч. 2 ст. 9 КАС України, а саме: самостійно визначає формулювання резолютивної частини рішення суду, з метою її більш ефективного виконання та надання повного захисту правам позивача.
Судові витрати по справі відсутні.
Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов- задовольнити.
2. Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день часткового розрахунку 10.06.2025 року по виплаті індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 3 968,75 гривень щомісячно за період з 01.03.2018 року по 31.102019 року відповідно до пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.
3. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 його середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день часткового розрахунку 10.06.2025 року по виплат і індексації грошового забезпечення у фіксованій величині 3 968,75 гривень щомісячно за період з 01.03.2018 року по 31.10.2019 року відповідно до пункту 5 Порядку проведення індексації і ротових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 включно, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням висновків щодо застосування норм права викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 та постанові Верховного Суду від 30.04.2024 року у справі №400/8493/23 адміністративне провадження №К/990/11549/24.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя О.М. Мельник