30 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 442/2903/25
провадження № 61-16011ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 травня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 листопада 2025 року в справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) та
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із скаргою на бездіяльність державного виконавця Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), у якій просила:
- визнати поважною причину пропуску строку для подання скарги;
- зобов'язати Дрогобицький відділ Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) зняти арешт з квартири
АДРЕСА_1 , що належить їй на праві співвласності.
01 травня 2025 року ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області скаргу ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Суд першої інстанції виснував, що, оскільки строк на вчинення процесуальної дії сплинув, а скаржницею не наведено належного обґрунтування поважності причин пропуску такого строку, тому вказана скарга підлягає залишенню без розгляду, що не позбавляє ініціатора скарги можливості повторно звернутися до суду з вказаною скаргою, одночасно подавши клопотання про поновлення строку для звернення до суду.
14 листопада 2025 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 травня
2025 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції та вказав, що ОСОБА_1 дійсно звернулася зі скаргою з пропуском встановленого пунктом «а» частини першої статті 449 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) десятиденного строку.
У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області
від 01 травня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду
від 14 листопада 2025 року, в якій просить їх скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 травня 2025 року та постанови Львівського апеляційного суду від 14 листопада 2025 року ОСОБА_1 зазначає порушення судами норм процесуального права, що позбавило її доступу до суду.
У відкритті касаційного провадження в справі необхідно відмовити, з огляду на таке.
Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що основними засадами судочинства є, зокрема обов'язковість судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов'язки суб'єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.
Частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Права та обов'язки виконавців передбачені статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження».
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 4471 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Відповідно до статті 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 05 грудня 2018 року в справі № 904/7326/17 (провадження
№ 12-197гс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі
статті 339 ГПК України пов'язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».
У постанові від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження
№ 61-10355св19) Верховний Суд зазначив, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Правила, які регулюють умови прийнятності скарг, покликані забезпечити належне відправлення правосуддя і дотримання, зокрема принципу правової визначеності, а зацікавлені особи повинні очікувати, що ці правила будуть застосовані.
Статтею 449 ЦПК України встановлено строк для звернення зі скаргою, зокрема скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи (пункт «а»). Пропущений для подання скарги строк може бути поновлено судом за наявності поважних причин його пропуску на підставі клопотання особи, яка подає скаргу, що має бути заявлено одночасно зі скаргою. У разі подання скарги з пропуском строку і за відсутності поважних причин для його поновлення та клопотання особи, яка подає скаргу, така скарга залишається судом без розгляду.
Відповідно до частини п'ятої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.
У постанові від 13 березня 2019 року в справі № 920/149/18 (провадження
№ 12-297гс18) Велика Палата Верховного Суду надала роз'яснення щодо співвідношення загальної та спеціальної норми, згідно з якими норми, передбачені законом про виконавче провадження, є загальними, а норми, передбачені процесуальним кодексом, є спеціальними, тому строк на оскарження необхідно обраховувати в календарних днях. Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року
в справі № 361/1335/20 (провадження № 61-15507св20), від 02 листопада 2021 року в справі № 753/3465/20 (провадження № 61-12002св20).
Порівняльний аналіз змісту термінів «дізнався» та «повинен був дізнатися», що містяться у статті 449 ЦПК України, дає підстави для висновку про презумпцію обов'язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні, доведення факту, через який сторона не знала про порушення свого права і саме з цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо.
Під час визначення початку перебігу строку звернення до суду із скаргою на дії (бездіяльність) суб'єкта, закріпленого у частині першій статті 449 ЦПК України та частині п'ятій статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», необхідно враховувати поведінку скаржника, чи мав він реальну можливість (повинен був) дізнатися про стверджуване ним порушення його прав, вчинені ним дії, направлені на з'ясування стану виконавчого провадження, тощо.
Висновки щодо презумпції обов'язку особи знати про стан своїх прав у виконавчому провадженні викладені, зокрема у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі № 918/333/13-г, від 29 лютого 2024 року в справі № 289/2293/23 (провадження № 61-1332св24), Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 04 лютого 2022 року в справі № 925/308/13.
Відповідно до статті 81 ЦПК України обов'язок доказування поважності причин пропуску процесуальних строків та подача заяви про їх поновлення покладається на зацікавлену сторону.
Під час звернення до суду зі скаргою на дії державного/приватного виконавця, саме на скаржника покладається обов'язок доведення наявності обставин, які унеможливили його звернення з такою скаргою у строк, встановлений законом.
Згідно зі статтею 122 ЦПК України строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Статтею 123 ЦПК України визначено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України).
Системний аналіз вказаних процесуальних норм разом із приписами пункту «а» частини першої статті 449 ЦПК України, статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» вказують на те, що перебіг десятиденного строку для оскарження рішення, дій чи бездіяльності виконавця починається з наступного дня після настання події, з якою пов'язано його початок, тобто після фактичної або можливої обізнаності особи про порушення її прав і свобод (постанова Верховного Суду від 03 лютого 2021 року в справі № 2-1441/10 (провадження № 61-17257св20).
У постанові від 18 листопада 2020 року в справі № 466/948/19 (провадження № 61-16974св19) Верховний Суд вказав, що «строки на подання скарги є процесуальними, можуть бути поновлені за наявності поважних для цього причин за заявою заявника, яка подається одночасно зі скаргою або викладається у скарзі у вигляді клопотання. При вирішенні питання про поновлення строку на подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби суд має виходити з того, що у відповідному законодавстві не міститься перелік таких поважних причин, їх з'ясовують у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Якщо скаргу подано з пропуском строку, встановленого законом, та відсутнє клопотання про його поновлення, така скарга суддею одноособово залишається без розгляду при її прийнятті та повертається заявникові. Водночас заявникові може бути роз'яснено право на повторне звернення до суду на загальних підставах. З'ясування обставин дотримання заявником процесуального строку на звернення до суду зі скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, наявності клопотання про його поновлення зазначеного строку та поважних причин для його поновлення має першочергове значення, оскільки правовим наслідком недотримання встановленого законом строку звернення із скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця, відсутності поважності причин для його поновлення, є залишення скарги без розгляду та повернення її заявникові».
Право на справедливий судовий розгляд передбачає право на отримання належного повідомлення про судові рішення, особливо у випадках, коли скарга може бути подана протягом визначеного строку. Водночас зацікавлена сторона зобов'язана проявляти особливу старанність у захисті своїх інтересів і вживати необхідних заходів для ознайомлення з розвитком провадження.
Судами встановлено, що 05 червня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) із заявою про зняття арешту з квартири
АДРЕСА_1 , що належить їй на праві співвласності, який накладений постановою від 02 червня 2010 року у виконавчому провадженні
№ НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-639, виданого
21 квітня 2010 року Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області.
З відповіді Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) від 12 червня 2024 року № 299222 убачається, що відсутні правові підстави, передбачені положеннями статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» для зняття арешту з майна боржника ОСОБА_1 .
Зі скаргою на бездіяльність державного виконавця щодо незняття арешту із квартири ОСОБА_1 звернулася до суду лише 17 квітня 2025 року, тобто з пропуском встановленого пунктом «а» частини першої статті 449 ЦПК України десятиденного строку.
ОСОБА_1 подала клопотання про поновлення пропущеного строку для подачі скарги, посилаючись на те, що після отримання відповіді від 12 червня 2024 року вона зверталася до Львівського окружного адміністративного суду із позовом у справі № 380/16402/24 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання зняти арешт з квартири, а також до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області в справі № 442/7553/24 про зняття арешту з квартири.
З інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що
01 серпня 2024 року ухвалою Львівського окружного адміністративного суду відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі №380/16402/24 за позовом ОСОБА_1 до Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії. Роз'яснено позивачці право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства.
17 березня 2025 року ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області закрито провадження у справі № 442/7553/24 за позовом ОСОБА_1 до Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про зняття арешту з майна. Вказана ухвала в апеляційному порядку не оскаржувалася і набрала законної сили 02 квітня 2025 року.
Суди правильно виснували, що факт звернення скаржниці з позовами у вказаних справах не може бути визнано поважною причиною пропуску строку для подання скарги у цій справі, оскільки не є обставиною, яка була чи об'єктивно є непереборною, пов'язаною з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду, у зв'язку з чим підстави для його поновлення відсутні.
Отже, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, фактично зводяться до незгоди з висновками суду, переоцінки доказів у справі, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням.
Згідно з частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Частиною шостою статті 394 ЦПК України передбачено, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись пунктом 2 частини першої, частиною другою статті 389, частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 травня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду
від 14 листопада 2025 року в справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Дрогобицького відділу Державної виконавчої служби у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).
Копію ухвали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Ситнік
В. М. Ігнатенко
І. М. Фаловська