судді Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Ситнік О. М.
щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2025 року в справі № 727/1748/25 (провадження № 61-7518св25)
за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафтогаз Тепло» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
за касаційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафтогаз Тепло» - Скорої Юлії Володимирівни на постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2025 року в складі колегії суддів Височанської Н. К., Лисака І. Н., Литвинюк І. М.
У лютому 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Нафтогаз Тепло» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи.
Посилався на те, що він працював у ТОВ «Нафтогаз Тепло» на посаді начальника служби контролю якості. Наказом директора ТОВ «Нафтогазтепло» від 22 вересня 2020 року № 328-к його звільнено з роботи у зв'язку з припиненням повноважень посадових осіб (пункт 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) України). У день звільнення (22 вересня 2020 року) йому була видана трудова книжка. Стверджує, що відповідачем у порушення вимог статті 116 КЗпП України не було виплачено йому усіх передбачених законом при звільненні виплат та компенсацій, зокрема йому не була виплачена вихідна допомога у розмірі шестимісячного заробітку. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 липня 2024 року його позов до ТОВ «Нафтогазтепло» задоволено частково і стягнуто з відповідача на його користь вихідну допомогу в розмірі 228 853,51 грн з вирахуванням з цих коштів передбачених законом податків та обов'язкових платежів. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 12 листопада 2024 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 23 липня 2024 року в частині позовних вимог про стягнення вихідної допомоги у розмірі шестимісячного заробітку змінено та стягнуто на користь ОСОБА_2 326 932,44 грн вихідної допомоги.
Відповідач не здійснив виплату належних йому сум вихідної допомоги, тому 11 грудня 2024 року він звернувся із заявою до виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження. 24 січня 2025 року на його картку зараховано визначену суму вихідної допомоги.
Просив стягнути з ТОВ «Нафтогазтепло» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з роботи з 06 березня 2023 року до 24 січня 2025 року в сумі 1 254 513,15 грн, а також стягнути судові витрати.
19 березня 2025 року рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Нафтогаз Тепло» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 32 693,00 грн.
20 травня 2025 року постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 19 березня 2025 року змінено. Стягнуто з ТОВ «Нафтогаз Тепло» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 125 451,31 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що розмір, який просить стягнути позивач з відповідача, є очевидно неспівмірним із невиплаченою при звільненні вихідною допомогою, яка стягнута судовим рішенням, а також врахував поведінку позивача, який звернувся з позовом до суду про стягнення вихідної допомоги через чотири роки після звільнення.
Апеляційний суд не погодився з визначеним місцевим судом розміром середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Зазначив, що під час визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні колегія суддів враховує ту обставину, що ТОВ «Нафтогаз Тепло» в наказі про звільнення позивача з роботи від 22 вересня 2020 року зазначило про виплату позивачу вихідної допомоги в розмірі шестимісячної заробітної плати, проте до 24 січня 2025 року не виплачувало. Позивач був змушений пред'являти позов до суду про стягнення вказаної вихідної допомоги. Суд урахував і поведінку позивача, який пред'явив позов до суду про стягнення вихідної допомоги через чотири роки після звільнення. З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку із встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, апеляційний суд вважав справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 125 451,31 грн, тобто 10 % від заявленого позивачем розміру. Ураховуючи викладене, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, апеляційний суд вважав за необхідне збільшити суму відшкодування визначену судом першої інстанції з 32 693,00 грн до 125 451,31 грн.
18 червня 2025 року представник ТОВ «Нафтогаз Тепло» - Скора Ю. В. засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2025 року, в якій просить її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Розмір вихідної допомоги становить 326 932,44 грн, тому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні мав становити 10 % від цієї суми, а саме 32 693,00 грн.
Позивача безпідставно звільнено у зв'язку з припиненням повноважень посадових осіб (пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України), оскільки він не належить до посадових осіб товариства та звільнений наказом директора, а не рішенням вищого органу управління. За таких умов позивачу не підлягає виплаті вихідна допомога. Затримка виплати відбулась щодо сум, на які позивач не мав права.
З позовом про стягнення вихідної допомоги позивач звернувся тільки в квітні 2024 року, хоча наказ про його звільнення та виплату вихідної допомоги видано ще 22 вересня 2020 року, тобто в діях позивача вбачаються умисні дії щодо затягування вирішення спору позивачем з метою збільшення строку, протягом якого не буде здійснено виплати вихідної допомоги в розмірі 6-ти місячного середнього заробітку, з метою в подальшому стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у якомога більшому розмірі.
Діяльність ТОВ «Нафтогаз Тепло» є збитковою, а виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивачу перешкоджатиме виробництву електричної та теплової енергії, якими забезпечується життєдіяльність населення двох міст у Львівській області (м. Новояворівськ та м. Новий розділ) як складової національної безпеки України.
Суд не врахував правовий висновок, викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц, в постановах Верховного Суду від 23 січня 2021 року в справі № 766/23789/19, від 15 березня 2023 року в справі № 201/8085/21, від 26 квітня 2023 року в справі № 201/8083/21, від 17 травня 2023 року в справі № 201/8082/21, від 18 жовтня 2023 року в справі № 201/8087/21, про співмірність вимог за статтею 117 КЗпП України; про те, що справедливим і пропорційним розміром відповідальності роботодавця за прострочення виплати належних працівнику під час звільнення сум є 10 % від стягнутої суми вихідної допомоги; розірвання трудового договору на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України можливе за наявності попереднього припинення повноважень посадової особи - рішення вищого органу управління.
24 грудня 2025 року постановою Верховного Суду в задоволенні клопотання представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про передачу справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду відмовлено. Касаційну скаргу представника ТОВ «Нафтогаз Тепло» - Скорої Ю. В. задоволено частково. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 травня 2025 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова Верховного Суду мотивована, зокрема, тим, що, розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. Під час здійснення такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
З висновками колегії суддів щодо застосування співмірності заявленої до стягнення суми відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України висловлюю окрему думку.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Конституційний Суд України в Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 зазначив, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці.
У контексті державного регулювання оплати працічинне національне законодавство закріплює правові гарантії дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему установлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, спрямованих на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Відповідно до частини першої статті 44 КЗпП України у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з не залежних від працівника обставин. Основним завданням вихідної допомоги є матеріальне забезпечення звільненого працівника в період пошуку ним нової роботи.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року
№ 8-рп/2013 зазначено, що під заробітною платою, яка належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Конституційний Суд України керувався тим, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці» є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.
Аналіз наведених міжнародних норм та норм чинного законодавства з урахуванням положень Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 дає підстави для висновку, що до «усіх виплат» (крім заробітної плати в прямому значенні) належить і виплата вихідної допомоги.
Такі висновки містять постанови Верховного Суду від 13 березня 2024 року в справі № 127/2697/23, від 05 серпня 2025 року в cправі № 921/600/23та від 04 квітня 2023 року в справі 640/8348/21 (провадження № К/990/34222/22).
ОСОБА_2 звільнено 22 вересня 2020 року, однак належну при звільненні вихідну допомогу виплачено лише 24 січня 2025 року і позивач просив виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з роботи з 06 березня 2023 року до 24 січня 2025 року.
Стаття 116 КЗпП України покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Статтею 117 КЗпП України (в редакції, чинній станом на час звільнення позивача) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України (у наведеній вище редакції) та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови). Виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови в справі № 761/9584/15-ц зробила висновок, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати під час вирішення питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
- ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі № 489/6074/23 сформульовано загальний правовий висновок про застосування статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, зазначено, що, розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. Під час здійснення такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-отрозумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
Однак у наведених вище міжнародних Конвенціях, які ратифіковані Україною, закріплені права найманих працівників не лише на оплату праці, але і гарантії такої оплати, її реальний, а не ефемерний, ілюзорний характер, що пов'язане з природою заробітної плати, як основного засобу існування не лише найманого працівника, але і членів його сім'ї, а відтак забезпечення нормального існування та розвитку суспільства і держави.
Вимоги міжнародних Конвенцій знайшли свій розвиток і закріплення у Конституції України, яка у статті 1 проголосила Україну соціальною державою, визначила обов'язок держави щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини.
Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (статті 13, 43 Конституції України).
Таке ставлення до оплати праці є цілком зрозумілим, що знайшло своє пояснення і у Рішенні Конституційного Суду України від 29 січня 2008 року, рішення 2-рп/2008, у пункті 6.1.1 якого зазначено, що у міжнародному праві вироблено систему прав людини як визначальних засад правового статусу фізичної особи. Сукупність прав, зазначених у названих документах, дістала відображення у Конституції України 1996 року. За змістом вказаних документів природні права є винятковими, невід'ємними від людини, невідчужуваними і непорушними будь-ким, зокрема державою. Право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене. Право на працю закладено у самій людській природі. Його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці.
Визначене статтею 43 Конституції України право на працю Конституційний Суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Такої правової позиції, зокрема щодо права на працю, яке є невідчужуваним, Конституційний Суд України дотримувався і в своїх попередніх рішеннях (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004; підпункт 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007).
Основний Закон України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов'язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 1, 3). Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України).
Із системного аналізу як міжнародних нормативних актів, Конституції України, законів України, норм КЗпП України можна зробити висновок, що на виконання своїх зобов'язань у соціальній сфері Україна урегулювала питання виплати заробітної плати, а також передбачила гарантії того, що її своєчасна і у повному обсязі виплата є реальною, оскільки гарантована негативними для власника наслідками фінансового характеру у разі порушення вказаних імперативних норм.
Стаття 117 КЗпП України передбачає не санкції у розумінні ЦК України за невиконання фінансового зобов'язання, а саме гарантії дотримання роботодавцем прав найманого працівника на своєчасне та у повному обсязі отримання заробітної плати.
У випадку неповного розрахунку при звільненні не працівник, а власник чи уповноважений ним орган не здійснив певних дій та не виконав свого обов'язку з оплати виконаної найманим працівником роботи. Іншого способу спонукати роботодавця до здійснення розрахунку з найманим працівником та гарантувати останньому право на отримання заробітної плати як встановлення суворих гарантій з негативними фінансовими наслідками для роботодавця законодавець не вбачав та реалізував саме у такий спосіб (стаття 117 КЗпП України) своє право на врегулювання спірних правовідносин.
У статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX законодавець установив дві підстави для зменшення розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, а саме: не більш як за шість місяців та пропорційно до частки вирішеного на користь працівника спору (повністю, частково).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексуУкраїни загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер.
Проте питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні урегульовано нормами трудового права і не потребує додаткового застосування норм ЦК України, оскільки правова природа такого відшкодування здійснює функцію гарантування прав найманих працівників, а не санкційну за невиконання стороною своїх зобов'язань.
Принципи розумності, справедливості та пропорційності (категорії цивільного права) не передбачені нормами трудового права як підстави зменшення розміру відшкодування, визначеного статтею 117 КЗпП України.
Суд не є органом, який творить закони, він є органом правозастосовчим і лише у випадку існування законодавчої прогалини у регулюванні спірних правовідносин може вирішити їх з урахуванням принципу верховенства права, застосовувати аналогію закону чи аналогію права. Суд не наділений повноваженнями на власний розсуд творити чи змінювати норми права та таким чином її тлумачити, щоб вона втрачала свій попередній зміст. Крім того, таке тлумачення не може ґрунтуватися на принципу доцільності та враховувати позицію лише однієї зі сторін спору, яка до того ж є сильнішою стороною (роботодавець-юридична особа).
У цій справі апеляційний суд не звернув уваги на те, що загальний період нарахування компенсації середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненніне може перевищувати шести місяців.
Лише з цих підстав справа підлягала передачі на новий апеляційний розгляд для проведення належного розрахунку сум безвідносно до уподібнення відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України до заходівцивільно-правової відповідальності.
Суддя О. М. Ситнік