29 грудня 2025 року
м. Київ
Справа № 201/11007/21
Провадження № 61-9175св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бакуліної Марії Сергіївни на рішення Соборного районного суду м. Дніпра (раніше - Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська) від 10 лютого 2025 року в складі судді Федоріщева С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2025 року в складі колегії суддів Никифоряка Л. П., Гапонова А. В., Новікової Г. В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», про визнання недійсними свідоцтва й розпорядження та
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2021року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 29 лютого 2008 року його дружина ОСОБА_3 придбала у ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 .
03 квітня 2015року на підставі нотаріально посвідчених договорів про поділ майна подружжя та дарування ОСОБА_3 своєї частки в цій квартирі позивач став її одноособовим власником. Водночас рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 лютого 2016 року, залишеним без змін судом апеляційної інстанції в справі № 201/6362/15-ц за позовом сина ОСОБА_4 - ОСОБА_2 , зазначені договори поділу майна подружжя та дарування частки квартири визнано недійсними, а також визнано недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, видане 15 лютого 2013 року ОСОБА_5 в частині 1/4 частки з тих підстав, що власником цієї частки був ОСОБА_2 на підставі оспореного свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року, виданого за результатами приватизації квартири.
Позивач вважав, що під час приватизації квартири було допущено низку порушень, оскільки ОСОБА_2 ще в 1991 році виїхав до Австралії, там отримав громадянство і на момент видачі свідоцтва громадянином України не був, а безоплатно приватизувати житло мали право лише громадяни України.
Крім того, відповідач втратив право на приватизацію через те, що був відсутній у спірній квартирі понад 6 місяців, а саме - 8 років, та особисто не звертався до органу приватизації з заявою про приватизацію квартири.
Просив визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 27 вересня 1993 року в 1/4 частині, за яким на праві приватної власності ОСОБА_2 належить 1/4 частина квартири АДРЕСА_1 ; визнати недійсним розпорядження Житлово-комунального управління Міністерства промисловості України від 27 вересня 1993 року № 206 у частині вирішення питання щодо видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
10 лютого 2025 року рішенням Соборного районного суду м. Дніпра (раніше - Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська) у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
17 червня 2025 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Соборного районного суду м. Дніпра (раніше - Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська) від 10 лютого 2025 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_2 як на момент приватизації, як і на час розгляду справи втратив громадянство України, судам не надано.Факт постійного проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі станом на момент її приватизації, а відтак і наявність у нього права на участь у приватизації цієї квартири підтверджується відміткою в паспорті про його реєстрацію. Не надано позивачем і доказів того, що відповідач не звертався особисто із заявою до органу приватизації про приватизацію спірної квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2025 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Бакуліною М. С. подано касаційну скаргу на рішення Соборного районного суду м. Дніпра (раніше - Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська) від 10 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2025 року, в якій заявниця просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо того, чи є сама собою реєстрація в радянський період (до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року) місця проживання особи підтвердженням постійного місця проживання такої фізичної особи та набуття нею громадянства України під час розгляду судом справ щодо приватизації нерухомого майна.
Висновок судів попередніх інстанцій про те, що відмітка від 11 лютого 1986 року в паспорті про реєстрацію відповідача є підтвердженням факту його постійного проживання в спірній квартирі, суперечить висновкам Верховного Суду про те, що сама собою реєстрація місця проживання не є підтвердженням постійного місця проживання фізичної особи (постанови Верховного Суду від 30 січня 2023 року в справі № 760/11044/21, від 17 січня 2024 року в справі №756/6820/20 та ін.).
ОСОБА_2 виїхав на постійне місце проживання до Австралії наприкінці 1990 року - на початку 1991 року. До 1998 року він проживав на території Австралії та отримав австралійське громадянство, що підтверджуються, зокрема, виданим 28 січня 1994 року паспортом громадянина Австралії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та підтверджено самим відповідачем.
Оскільки Закон України № 1636-XII «Про громадянство України» прийнято 08 жовтня 1991 року (далі - Закон про громадянство від 1991 року), а ОСОБА_2 виїхав до проголошення незалежності України, то він не є особою, яка набула громадянство України, оскільки його можливо було набути лише у випадку, якщо особа проживала на території України станом на 13 листопада 1991 року. А, отже, відповідач не мав права приватизації спірної частини квартири.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначив, що є громадянином України, що підтверджується його паспортом. Його громадянство не припинялося, із заявою про відмову від громадянства України він не звертався, громадянства іншої держави він не має. Факт його постійного проживання в квартирі АДРЕСА_1 підтверджено рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2013 року в справі № 804/11495/13-а, а його право власності на 1/4 частину спірної квартири підтверджено численними судовими рішеннями, що мають преюдиційне значення.
Оформлюючи право власності на квартиру, ОСОБА_2 використав своє право, передбачене Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-XII), діяв у спосіб та в межах, передбачених цим законом, про що свідчила справа Житлово-комунального управління Міністерства промисловості України про приватизацію квартири АДРЕСА_1 .
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 вересня 1993 року Житлово-комунальним управлінням Міністерства промисловості України ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на підставі розпорядження № 206 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 29).
02 липня 2007 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в цивільній справі № 2-2746/2007 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності - задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 20 листопада 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , а також визнано за ОСОБА_4 право власності на зазначену квартиру в цілому, зобов'язано ВГІРФО Жовтневого РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за адресою: квартира АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 123-125).
02 жовтня 2007 року Комунальним підприємством «ДМБТІ» зареєстровано право власності на зазначену квартиру за ОСОБА_4
29 лютого 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений державним нотаріусом Сьомої дніпропетровської державної нотаріальної контори Куликовим С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1-1952 (т. 1, а. с. 126, 127).
20 березня 2008 року рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська в справі №2-о-77/08 відмовлено в задоволенні заяви Комунального закладу «Дніпровська обласна клінічна психіатрична лікарня» про примусову госпіталізацію ОСОБА_2 і надання йому психіатричної допомоги в примусовому порядку (т. 1, а. с. 27, 28).
04 квітня 2008 року право власності на вказану квартиру зареєстровано за ОСОБА_3
02 жовтня 2008 року ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в справі № 2-п-47/2008 за заявою ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення в цивільній справі № 2-2746/2007 рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2007 року скасовано; ухвалою від 19 листопада 2008 року в цій справі позов ОСОБА_4 залишено без розгляду (т. 1, а. с. 128).
25 червня 2009 року заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в цивільній справі № 2-3404/09 задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа - Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральне», про визнання недійсним в частині свідоцтва про право власності. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 27 вересня 1993 року за № НОМЕР_2 у частині належності на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 квартири АДРЕСА_1 .
Справа про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло розглядалася судами неодноразово.
06 квітня 2011 року рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області в цивільній справі № 22-ц-4976/11 у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року № НОМЕР_2 у 1/4 частині квартири відмовлено. Рішення набрало законної сили (т. 1, а. с. 118-120).
31 січня 2012 року ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області в справі № 2-240/2011 (№ 22-13479/11) позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 29 лютого 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , недійсним щодо 1/4 частини квартири, яка належить ОСОБА_2 згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 27 вересня 1993 року. Відмовлено ОСОБА_2 у його позовних вимогах про визнання недійсним договору купівлі-продажу щодо частини вказаної квартири, що належить ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 27 вересня 1993 року. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2011 року в частині щодо вселення ОСОБА_2 до спірної квартири та відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання права власності на спірну квартиру залишено без змін (т. 1, а. с. 136-139).
19 вересня 2012 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року залишено без змін (т. 1, а. с. 140-142).
13 березня 2012 року ОСОБА_3 зверталася до суду із заявою про перегляд рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2011 року за нововиявленими обставинами. Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 грудня 2012 року в справі № 8-ц/490/44/12 у задоволенні цієї заяви було відмовлено (т. 1, а. с. 121, 122).
26 вересня 2013 року постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду в справі № 804/11495/13-а, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом від 03 липня 2014 року, зобов'язано Жовтневий районний відділ Головного управління Державної Міграційної служби України в Дніпропетровській області здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою: квартира АДРЕСА_1 . У паспорті ОСОБА_2 серії НОМЕР_3 , оригінал якого було оглянуто у судовому засіданні, міститься відмітка Жовтневого районного відділу Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області від 11 лютого 1986 року про те, що ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_1 . Постанова набрала законної сили (т. 1, а. с. 143-152).
03 квітня 2015 року подружжя ОСОБА_8 уклали між собою два нотаріально посвідчені договори: договір про поділ майна подружжя, за яким право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 передано ОСОБА_1 , та договір дарування іншої 1/2 частини цієї квартири ОСОБА_1 від ОСОБА_9 , і таким чином ОСОБА_1 став одноособовим власником цієї квартири.
23 лютого 2016 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в справі № 201/6362/15-ц, залишеним без змін ухвалами апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 квітня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 529380, видане 15 лютого 2013 року реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції на право власності ОСОБА_10 на квартиру АДРЕСА_1 в частині 1/4 частки квартири, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993 року; визнано недійсним договір про поділ майна подружжя від 03 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О. В., зареєстрований за реєстровим номером 475, в частині 1/4 частки квартири, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993 року. Визнано недійсним договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 від 03 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Панченко О. В., зареєстрований за реєстровим номером 475, у частині 1/4 частки квартири, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993 року. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 18-26).
У справі № 201/6362/15-ц встановлено, що, укладаючи оспорюваний договір про поділ майна подружжя, ОСОБА_3 діяла на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 529380, виданого 15 лютого 2013 року. На момент видачі оспорюваного свідоцтва ОСОБА_3 не була одноосібним власником квартири, оскільки рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , був визнаний недійсним в частині, що належить ОСОБА_2 згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 27 вересня 1993 року. Тобто ОСОБА_2 був співвласником спірної квартири, якому належало 1/4 її частина. Враховуючи цей факт, суд виснував, що свідоцтво про право власності слід визнати недійсним, як і укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договори щодо 1/4 частини цієї квартири.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Згідно з пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03), та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02).
Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності (стаття 386 ЦК України).
За вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до положень частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У справі № 2-240/2011 ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року, встановлено, що ОСОБА_2 згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 27 вересня 1993 року належить 1/4 частина квартири АДРЕСА_1 .
У справі № 201/6362/15-ц рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалами апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 квітня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року, встановлено, що рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , визнано недійсним в частині, що належить ОСОБА_2 , а тому спірна квартира перебувала у частковій власності сторін, а саме 1/4 її частина у власності ОСОБА_2 , а інші - 3/4 частини у власності ОСОБА_3 , тому укладенням подружжям ОСОБА_8 угод щодо розділу майна подружжя та дарування спірної квартири було порушено права ОСОБА_2 , що є підставою для визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та зазначених вище угод.
Отже, обставини щодо права власності ОСОБА_2 на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 були з'ясовані та досліджені під час розгляду цивільних справ № 2-240/2011 та № 201/6362/15-ц, рішення в яких набрали законної сили.
У справі, що переглядається, підставами оспорювання свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993 року в частині належності відповідачу 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 позивач визначив тривале непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, а також ненабуття ним громадянства України в момент приватизації квартири, що, на думку позивача, свідчить про те, що порядок приватизації квартири був порушений.
Згідно з частинами першою та четвертою статті 5 Закону № 2482-XII (тут і далі - в редакції, чинній на момент видані оспорюваного свідоцтва про право власності на квартиру), якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім'ї безоплатно. До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло на момент введення в дію цього Закону. Право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону № 2482-XII передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Відповідно до статті 17 ЦК Української РСР, у редакції, яка діяла на час приватизації квартири, було передбачено, що місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає.
26 вересня 2013 року постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду в справі № 804/11495/13-а, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом від 03 липня 2014 року, зобов'язано Жовтневий районний відділ Головного управління Державної Міграційної служби України в Дніпропетровській області здійснити реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою: квартира АДРЕСА_1 . У паспорті ОСОБА_2 серії НОМЕР_3 , оригінал якого було оглянуто в судовому засіданні, міститься відмітка Жовтневого районного відділу Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області від 11 лютого 1986 року про те, що ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_1 . Постанова набрала законної сил
Факт постійного проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі станом на момент її приватизації, а відтак і наявність у нього права на участь у приватизації цієї квартири позивач у встановленому законом поряду не спростував. Як і не надав доказів того, що ОСОБА_2 не звертався особисто із заявою про приватизацію спірної квартири до органу приватизації на виконання вимог частини третьої статті 8 Закону № 2482-XII у редакції, яка діяла на момент приватизації, та згідно із якою передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Посилання в касаційній скарзі на висновки Верховного Судув постановах від 30 січня 2023 року в справі № 760/11044/21, від 17 січня 2024 року в справі №756/6820/20 та ін.про те, що сама собою реєстрація місця проживання не є підтвердженням постійного місця проживання фізичної особи не є підставою для висновку, що відповідач у спірній квартири на момент приватизації не проживав, оскільки протилежного позивач не довів.
Факт перетину державного кордону України відповідачем ОСОБА_2 у зазначені позивачем періоди Державною прикордонною службою України у відповіді на ухвалу суду, постановлену щодо цього за клопотанням сторони позивача, не підтвердився (т. 1, а. с. 228).
Щодо доводів позивача про ненабуття ОСОБА_2 громадянства України, колегія суддів враховує таке.
Відповідно до статті 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
У статті 2 Закону про громадянство від 1991 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадянами України є: 1) особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України; 2) особи, які працюють за державним направленням, проходять військову службу або навчаються за межами України, за умов, якщо вони народилися чи довели, що постійно проживали на її території, не перебувають у громадянстві інших держав і не пізніш як через два роки після набрання чинності цим Законом виявили бажання стати громадянами України; 3) особи, які набули громадянства України відповідно до цього Закону.
Як згідно зі статтею 19 Закону про громадянство від 1991 року, так і відповідно до вимог статті 17 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України» (далі - Закон про громадянство від 2001 року) громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Відповідно до статті 20 Закону про громадянство від 1991 року вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи в порядку, встановленому цим Законом. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою або майнові зобов'язання, з якими пов'язані істотні інтереси громадян чи державних організацій, кооперативних та громадських об'єднань. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка порушила клопотання про вихід, притягнуто до кримінальної відповідальності як обвинуваченого або щодо неї є вирок суду, який набрав законної сили і підлягає виконанню.
Громадянство України втрачається: 1) внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, в поліцію, органи юстиції або в інші органи державної влади та управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України; 2) якщо громадянство України набуто внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 3) якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала на консульський облік протягом п'яти років. Громадянство України втрачається з дня видання указу Президента України (статті 21 Закону про громадянство від 1991 року).
Відповідно до пункту 1 статті 19 Закону про громадянство від 2001 року добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття, є підставою для втрати громадянства України. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_2 на момент приватизації не набув (втратив) громадянство України, позивач не надав.
Суди обґрунтовано виснували, що надана позивачем як доказ копія паспорта громадянина Австралії на ім'я ОСОБА_11 , за умови, що ОСОБА_2 не визнав належність цього документа йому, не може бути належним підтвердженням набуття відповідачем громадянства Австралії та втратою ним громадянства України з урахуванням того, що вжиті судами процесуальні заходи щодо перевірки справжності цього документа, ініційовані стороною позивача, результатів не дали, незважаючи на тривалий час очікування офіційної відповіді з Австралії на ухвалу суду про витребування відповідної інформації.
Суди обґрунтовано не прийняли до уваги як належні та допустимі докази копії рукописних листів, у яких начебто відповідач ОСОБА_2 звертався до свого вітчима ОСОБА_4 з проханням провести приватизацію квартири без його участі, але у такий спосіб, щоб він теж став її співвласником, оскільки авторство цих листів достеменно не встановлено, оригіналів листів суду не надано, відповідач заперечував своє авторство щодо цих листів, почеркознавчу експертизу не заявлено та не проведено (т. 1, а. с. 35-39).
Крім того, скасовуючи рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 лютого 2011 року про задоволення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_12 , третя особа - Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральне», про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, та відмовляючи в задоволенні цього позову, суд апеляційної інстанції у своїй ухвалі від 06 квітня 2011 року в справі № 22ц-4976/11 звернув увагу на те, що, поклавши в основу рішення доводи позивача про те, що відповідачі в 1991 році виїхали на постійне місце проживання до Австралії, суд залишив поза увагою, що ним не надано доказів на підтвердження цього факту, хоча відповідно до цивільного процесуального законодавства України це є його процесуальним обов'язком.
У справі №2-240/2011 копії документів на підтвердження австралійського громадянства ОСОБА_2 були аналогічні тим, що надав ОСОБА_1 у справі, що переглядається, вони досліджувалися судами і їм було надано оцінку в рішеннях, що набрали законної сили.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами в справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні в справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.
Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
У зв'язку з наведеними обставинами Верховний Суд вважає, що в цій справі відсутні підстави для необхідності формулювання Верховним Судом висновку щодо того, чи є сама собою реєстрація у радянський період (до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року) місця проживання особи підтвердженням постійного місця проживання такої фізичної особи та набуття нею громадянства України під час розгляду судом справ щодо приватизації нерухомого майна, про що зазначає заявниця в касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бакуліної Марії Сергіївни залишити без задоволення.
Рішення Соборного районного суду м. Дніпра (раніше - Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська) від 10 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська