30.12.2025 Справа№914/4025/25
Суддя Господарського суду Львівської області Гоменюк З.П., розглянувши матеріали
заяви Фізичної особи-підприємця Єнтіна Олега Яковича, м. Миколаїв
про вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви
у справі №914/1102/25
за позовом Фізичної особи-підприємця Єнтіна Олега Яковича, м. Миколаїв до відповідача Фізичної особи-підприємця Проскурняка Богдана Васильовича, м. Львів
про стягнення 10 000,00 грн. авансового платежу
Представники сторін не викликалися.
На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла заява про вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви Фізичної особи-підприємця Єнтіна Олега Яковича до Фізичної особи-підприємця Проскурняка Богдана Васильовича про стягнення 10 000,00 грн. авансового платежу.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.12.2025, справу №914/4025/25 передано на розгляд судді Гоменюк З.П.
У вказаній заяві заявник просить накласти арешт на рахунки у банках та інших фінансових установах відповідача - Фізичної особи-підприємця Проскурняк Богдан Васильович (РНОКПП НОМЕР_1 ), включаючи рахунок: IBAN НОМЕР_2 в АТ «Акцент-Банк» (А- Банк) в межах суми грошових коштів, що підлягають стягненню (передачі, поверненню) на користь заявника - Фізичної особи-підприємця Єнтіна Олега Яковича (РНОКПП НОМЕР_3 ), у розмірі, який складається з ціни позову, який необхідно забезпечити в сумі - 10 000 (десять тисяч грн. 00 коп.) грн., витрати на судовий збір для подачі позову, який необхідно забезпечити - 3028 (три тисячі двадцять вісім грн. 00 коп.) грн., орієнтовних витрати на професійну правову допомогу - 18 000 (вісімнадцять тисяч грн. 00 коп.) грн., а разом складає - 27 028 (двадцять сім тисяч двадцять вісім грн. 00 коп.) грн.
В обґрунтуванні заяви про забезпечення позову заявник зазначає наступне:
У першій половині січня 2026 року Фізична особа-підприємець Єнтін Олег Якович планує звернутись до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Проскурняка Богдана Васильовича з позовною заявою про стягнення заборгованості у вигляді авансового платежу, судових витрат та витрат на професійну правничу допомогу.
Так, 16.10.2025 року між заявником та відповідачем було укладено договір № 16/10/25, згідно з п.1.1. якого перевізник - Фізична особа-підприємець Проскурняк Богдан Васильович взяв на себе зобов'язання з перевезення вантажів
Фізичної особи-підприємця Єнтіна Олега Яковича на умовах договору.
Пунктом 4.1.1. договору передбачено, що "після підписання угоди замовник зобов'язується надати аванс у розмірі 30% від вартості яка визначена у додатку 1 до договору або надати передоплату в розмірі погодженому в усній або письмового формі (пошта або будь який месенджер).
Так, після узгодження перевезення (в тому числі у додатку №1 до договору), відповідач виставив рахунок на авансовий платіж, який було здійснено 16.10.2025 року на суму 10 000,00 (десять тисяч грн. 00 коп.) грн., що підтверджуються платіжною інструкцією № 3504 за доставку 20.10.2025 року вантажу (палети з паливними брикетами - 20т.) по маршруту Собичеве - Петропавлівка (UA).
Однак, дане перевезення, передбачене договором (п.3.2.1.) та додатком до
договору №1, усною заявкою, у визначений строк відповідачем не виконано.
Як стверджує заявник, на телефонні дзвінки після 20.10.2025 року позивач поступово перестав відповідати. Крім того, 20.10.2025 року позивач звернувся до відповідача з листом про повернення зазначених коштів, який залишився без належної уваги та відповіді, що крім іншого свідчить про наявність очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
Заявник вважає, що існують достатньо обґрунтовані припущення стосовно того, що виконання рішення суду в майбутньому може бути ускладнене або його неможливо буде виконати через відчуження відповідачем коштів, на які планується звернути стягнення. А у разі невжиття заходів щодо забезпечення позову існує ризик того, що відповідач може ухилитися від виконання рішення суду, що унеможливить стягнення належних позивачу коштів у майбутньому і істотно ускладнить чи навіть унеможливить виконання рішення суду та ефективний захист, пов'язаний з поновлення порушених прав позивача, за захистом яких він має намір звернутися до суду.
Розглянувши подану заяву про забезпечення позову, суд зазначає наступне.
Згідно із статтею 136 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Частиною 1 ст. 138 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що заява про забезпечення позову подається: до подання позовної заяви - за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом для відповідного позову, або до суду за місцезнаходженням предмета спору - якщо суд, до підсудності якого відноситься справа, визначити неможливо; одночасно з пред'явленням позову - до суду, до якого подається позовна заява, за правилами підсудності, встановленими цим Кодексом; після відкриття провадження у справі - до суду, у провадженні якого перебуває справа.
Згідно з ч. ч. 1, 4, 5 ст. 139 Господарського процесуального кодексу України, заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) заявника, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта (для фізичних осіб - громадян України), номери засобів зв'язку, адресу електронної пошти (за наявності), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету; 3) предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; 4) захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; 5) ціну позову, про забезпечення якого просить заявник; 6) пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення; 7) інші відомості, потрібні для забезпечення позову. У заяві можуть бути зазначені кілька заходів забезпечення позову, що мають бути вжиті судом, із обґрунтуванням доцільності вжиття кожного з цих заходів. До заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі.
Частиною 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що за подання до господарського суду заяви про забезпечення позову встановлюється ставка судового збору - 0,5 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1514,00 грн).
З матеріалів справи вбачається, що заявник сплатив судовий збір за подання відповідної у розмірі 1 514,00 грн.
Відтак, враховуючи вище наведене, заява позивача про забезпечення позову, як така, що відповідає вимогам, встановленим Господарським процесуальним кодексом України для подання таких заяв, підлягає до розгляду судом по суті.
Відповідно до ч.ч.1, 3, 4 статті 140 Господарського процесуального кодексу України, заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи. Суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, може викликати особу, що подала заяву про забезпечення позову, для надання пояснень або додаткових доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову, або для з'ясування питань, пов'язаних із зустрічним забезпеченням. У виняткових випадках, коли наданих заявником пояснень та доказів недостатньо для розгляду заяви про забезпечення позову, суд може призначити її розгляд у судовому засіданні з викликом сторін.
Суд, ознайомившись із матеріалами заяви про забезпечення позову, не вбачає необхідності у наданні додаткових доказів та пояснень, а відтак, і існування виняткового випадку для призначення заяви до розгляду в судовому засіданні з викликом сторін.
Так, заявник скористався своїм правом на подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви та взяв на себе зобов'язання подати відповідний позов протягом 10 днів з моменту розгляду заяви про забезпечення позову.
Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов'язковості судових рішень. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Відповідно до п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується, зокрема, забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання.
Суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч.ч. 3, 4 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України).
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №753/22860/17.
Суд наголошує, що забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Інститут забезпечення позову передбачає можливість захисту особою порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (Рішення Конституційного Суду України від 31.05.2011 року №4-рп/2011), сприяє виконанню рішень суду і гарантує можливість реалізації кожним конституційного права на судовий захист, встановленого ст. 55 Конституції України (Рішення Конституційного Суду України від 16.06.2011 №5-рп/2011).
Отже, забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи. Воно полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судового рішення або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Заходи щодо забезпечення позову обов'язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв'язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.02.2020 у справі №381/4019/18 зазначила, що під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 виснувала, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення.
Заходи до забезпечення позову можуть вживатися лише за умов, визначених ст. 136 Господарського процесуального кодексу України, а саме якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 в справі №753/22860/17).
У постанові від 24.04.2024 у справі №754/5683/22 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.
Предметом майбутнього спору у цій справі є вимога майнового характеру про стягнення 10 000,00 грн. авансового платежу.
Вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, господарський суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням таких умов: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між заявленим заходом щодо забезпечення позову і предметом позовної вимоги; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду, імовірності ускладнення чи не поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову.
Адекватність заходу щодо забезпечення позову, який застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві (іншим особам) вчиняти певні дії (висновки про застосування норм права, які викладені в постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі №916/2786/17).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Заходи щодо забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів щодо забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Саме на необхідності оцінки цих обставин неодноразово акцентував увагу Верховний Суд у постановах від 23.03.2020 у справі №910/7338/19, від 24.06.2020 у справі №902/1051/19, від 11.08.2020 у справі №911/3136/19, від 26.08.2020 у справі №907/73/19, від 19.10.2020 у справі №915/373/20, від 14.07.2021 у справі №910/17014/20, від 28.07.2021 у справі №910/3704/21, від 12.10.2021 у справі №908/1487/21 (908/1624/21), від 19.05.2022 у справі №913/2239/21.
Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення позову. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №910/9498/19, від 17.09.2020 у справі №910/72/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 16.02.2021 у справі №910/16866/20, від 15.04.2021 у справі №910/16370/20, від 24.06.2022 у справі №904/3783/21, від 26.09.2022 у справі №911/3208/21.
Як зазначив Верховний Суд у постановах від 20.04.2018 у справі №914/1475/17 особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення позову.
Відтак, обґрунтування необхідності забезпечення позову покладається саме на позивача та полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення питання про забезпечення позову. Під час вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову судам слід враховувати, що такими заходами не повинні застосовуватися обмеження, не пов'язані з предметом спору.
З урахуванням наведеного, заява про забезпечення позову повинна бути обґрунтованою з поданням належних і допустимих доказів, що підтверджують можливість виникнення в подальшому ускладнень при виконанні судового рішення, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.08.2021 у справі №904/4982/21.
Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу (постанови Верховного Суду від 12.04.2018 у справі №922/2928/17, від 05.08.2019 у справі №922/599/19).
З урахуванням вимог, передбачених статтями 73, 74, 76 Господарського процесуального кодексу України, для забезпечення позову необхідною є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Постановляючи ухвалу про заборону відповідачу або третім особам вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти.
При цьому в ухвалі про вжиття заходів забезпечення позову має бути мотивований висновок про те, як невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому судових рішень і задоволених вимог позивача
Водночас забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.
Тобто забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.
Близькі за змістом висновки щодо застосування статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/19256/16, від 14.05.2018 у справі №910/20479/17, від 14.06.2018 у справі №916/10/18, від 23.06.2018 у справі №916/2026/17, від 16.08.2018 у справі №910/5916/18, від 11.09.2018 у справі №922/1605/18, від 14.01.2019 у справі №909/526/18, від 21.01.2019 у справі №916/1278/18, від 25.01.2019 у справі №925/288/17, від 26.09.2019 у справі №904/1417/19.
При застосування приписів статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України під час розгляду заяв про забезпечення позову, суд виходить з того, що оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову суд здійснює у кожній конкретній справі, з урахуванням поданих заявником доказів, доводів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення позову. При цьому як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.
Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 24.04.2024 у справі №754/5683/22.
Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Стаття 74 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Згідно зі ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Отже, відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України забезпечення судового процесу доказами покладено виключно на сторони.
Отже, суд дійшов висновку, що заявник припускає наявність загрози виконання майбутнього рішення суду про стягнення з відповідача 10 000,00 грн., оскільки останній перестав відповідати на телефонні дзвінки та не виконує своє зобов'язання про повернення коштів, проте жодних належних та достатніх доказів заявником до матеріалів заяви не було надано. А судове рішення не може базуватися на припущеннях.
Приписами ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано принцип непорушності права власності.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути обмежений в своїй власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Також констатується право будь-якої особи на безперешкодне розпорядження своїм майном. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном (у тому числі щодо права розпорядження майном) повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.
Надаючи оцінку запропонованим позивачем заходам забезпечення позову на предмет їх доцільності, адекватності та співмірності суд, перш за все, зауважує, що з огляду на предмет позову та мети його подання, заявником не подано відповідних доказів, що відповідачем вчиняються дії на відчуження майна чи коштів.
Проаналізувавши усі обставини та доводи заяви про забезпечення позову, суд зазначає, що у заяві про забезпечення позову та доданих до неї матеріалах відсутні будь-які докази, посилання на фактичні обставини, якими б обґрунтовувалися припущення заявника (позивача). Отже, з наданих заявником доказів, судом не вбачається, що відповідачем або іншою особою вчинялись будь-які дії, на які покликається заявник.
Таким чином, суд зазначає, що саме лише посилання заявника на те, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до порушення прав і охоронюваних законом інтересів, без обґрунтування підстав для вжиття таких заходів з посиланням на відповідні докази та без обґрунтування необхідності термінового вжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту на рахунки відповідача, вказане не може бути підставою для винесення ухвали про забезпечення позову.
Судовий розсуд - це передбачене законодавством право суду, яке реалізується за правилами передбаченими Господарського процесуального кодексу України та іншими нормативно-правовими актами, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення (дії), встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), найбільш оптимальний в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення конкретної справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.
Вищевикладене відповідає правовій позиції Верховного Суду у постанові від 15.05.2019 у справі №910/688/13.
Верховний Суд у постанові від 05.02.2019 у справі №905/3773/14-908/5138/14 звертав увагу на те, що при виконанні судових рішень слід керуватися інтересами стягувача, оскільки стягувач вправі очікувати від держави вчинення всіх дій, які б наближали його до виконання судового рішення. У цьому сенсі наявність невиконаного судового рішення не вселятиме стягувачеві надію, що Україна як держава робить усе, аби наблизити стягувача до бажаної ним законної мети виконання судового рішення як стадії реалізації права стягувача на справедливий суд у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виконання будь-якого судового рішення є невід'ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейським судом з прав людини у справі Горнсбі проти Греції (рішення від 19.03.97) зазначено, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не можуть вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.
У Рішенні Європейського Суду з прав людини «Продан проти Молдови» суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Європейською конвенцією з прав людини буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов'язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній зі сторін. Не може бути й мови, щоб закріплені в п. 1 ст. 6 процесуальні гарантії, що надаються сторонам, - справедливий, відкритий та швидкий судовий розгляд - не передбачали виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно доступу до суду та провадження у справі, скоріш за все призвело б до виникнення ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, який держави зобов'язалися поважати, підписавши Конвенцію. Таким чином, виконання рішення, постановленого судом, мало вважатися невіддільним складником «судового розгляду», передбаченого у статті 6.
При цьому, сфера зобов'язань Договірних держав за ст. 13 коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає ст. 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і за законом. Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, держава несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Крім того, заявником не наведено суду дійсних обставин, що ускладнювали б можливість виконання рішення суду у цій справі, з якими пов'язується необхідність застосування відповідних заходів забезпечення.
При цьому варто акцентувати увагу на тому, що на стадії прийняття рішення про забезпечення позову судом не досліджується обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом встановлення судом під час розгляду спору по суті та не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову (такий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, від 17.12.2018 у справі №914/970/18, від 02.09.2019 у справі №917/137/19, від 10.11.2020 у справі №910/1200/20, від 21.01.2021 у справі №924/881/16 (924/811/20), від 17.09.2021 у справі №910/3547/21).
Дослідивши та надавши оцінку матеріалам заяви щодо забезпечення позову в їх сукупності, суд зазначає, що заявником не надано належних доказів, які б свідчили про те, що припущення заявника про те, що може відбутися відчуження майна чи приховання коштів відповідачем, що у майбутньому призведе на порушення прав позивача та може істотно вплинути на виконання рішення суду, у разі його задоволення, не знайшло свого підтвердження у наявних доказах, долучених заявником до матеріалів заяви про забезпечення позову.
Заявником не долучено доказів, які б свідчили про вчинення відповідачем певних дій, що можуть стати істотною перешкодою під час виконання судового рішення у цій справі у випадку задоволення позовних вимог, а є лише припущенням самого заявника. Суд вважає, що заявником не обґрунтовано, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову може призвести до неможливості ефективного захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів заявника, за захистом яких він звернутися до суду.
Отже, суд дійшов висновку про те, що матеріали заяви не містять належних доказів, які б підтверджували наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування заходу забезпечення позову, а наведені заявником підстави для забезпечення позову, за умови відсутності будь-яких інших доказів, на підтвердження таких фактів, не надають можливості дійти беззаперечних висновків щодо можливого утруднення виконання рішення суду у майбутньому.
При цьому, суд також зауважує на тому, що заявником не долучено до заяви належних доказів, що невжиття заходів забезпечення позову, які просить останній застосувати, унеможливить у подальшому виконання рішення суду та ефективний захист прав та інтересів позивача у випадку задоволення позову.
Оскільки заявником не надано доказів на підтвердження того, що незабезпечення позову порушить його права та у подальшому утруднить чи зробить неможливим виконання рішення суду, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Відповідно до ч. 6 ст.140 Господарського процесуального кодексу України, про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.
На підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір за подання заяви про забезпечення позову залишається за заявником.
При цьому, слід наголосити, що у разі виникнення дійсних належним чином підтверджених обставин, які були б достатніми для забезпечення позову, та необхідність застосування заходів забезпечення позову, про вжиття яких просить заявник, останній не позбавлений права та можливості звернутись з відповідною заявою до суду в процесі розгляду спору.
Керуючись ст. ст. 136, 137, 138-140, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні заяви Фізичної особи-підприємця Єнтіна Олега Яковича про забезпечення позову до подання позовної заяви у справі №914/4025/25 (вх.№5625 від 29.12.2025) - відмовити.
Ухвала набирає законної сили в порядку ст. 235 ГПК України та може бути оскаржена до Західного апеляційного господарського суду в порядку та в строки, передбачені ст.ст. 254-257 ГПК України.
Суддя Гоменюк З.П.