Дата документу 17.12.2025 Справа № 336/4598/23
Єдиний унікальний №336/4598/23 Головуючий у 1 інстанції Звєздова Н.С.
Провадження № 22-ц/807/2192/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
17 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Бєлової А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комишуваської селищної ради Запорізького району Запорізької області, треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету позову: Головне управлінні Держгеокадастру у Запорізькій області, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Зайцева Анна Сергіївна, Запорізький обласний державний нотаріальний архів Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Одеса) про визнання в порядку спадкування прав засновника Фермерського господарства «Радуга», в тому числі право постійного користування земельною ділянкою площею 20,0га,-
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комишуваської селищної ради Запорізького району Запорізької області, треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету позову: Головне управлінні Держгеокадастру у Запорізькій області, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Зайцева Анна Сергіївна, Запорізький обласний державний нотаріальний архів Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Одеса) про визнання в порядку спадкування прав засновника Фермерського господарства «Радуга», в тому числі право постійного користування земельною ділянкою площею 20,0га.
В обґрунтування позову позивач зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_3 , 1935 року народження. Після смерті батька залишилось спадкове майно. Було заведено спадкову справу № 42/2001.
Інші спадкоємці: ОСОБА_4 (син спадкодавця) та ОСОБА_5 (мати спадкодавця) відмовилися від своїх часток на користь позивача, яка стала внаслідок цього єдиним спадкоємцем за законом, який прийняв спадщину після ОСОБА_3 .
Оріхівською державною нотаріальною конторою Запорізької області позивачу було видано Свідоцтво про право на спадщину від 30.04.2001 р. реєстр. № 839.
У 2020 році під час проведення ремонтних робіт, позивач знайшла документи, які підтверджують, що після смерті батька існує ще спадкове майно, а саме: права засновника ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «РАДУГА», в тому числі права постійного користування на земельну ділянку площею 20,0 га на території Новоіванівської сільської Ради народних депутатів Оріхівського району Запорізької області, та права довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, що знаходяться на території Новотроїцької сільської ради Оріхівського району Запорізької області, яка на сьогоднішній день є територією Комишуваської територіальної громади Запорізького району Запорізької області.
ФЕРМЕРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО «РАДУГА», код ЄДРПОУ 19273775, місцезнаходження: с. Жовта Круча, Оріхівський район, Запорізької області, належало батькові позивача, згідно свідоцтва про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи від 26.02.1998р.
Постановою державного нотаріуса Оріхівської державної нотаріальної контори Зайцевої Анни Сергіївни від 08.02.2022р. № 78/02-31 позивачу було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії щодо видачі свідоцтва про право власності в порядку спадкування та видано постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 08.02.2022р. № 77/02-31, мотивовану тим, що на земельну ділянку, розташовану на території Новоіванівської ради Оріхівського району Запорізької області, відсутній правовстановлюючий документ на майно, таким документом має бути Державний акт на право власності на земельну ділянку (Державний акт на право приватної власності на землю).
Позивач не погоджується з такою відмовою та зазначає, що у неї наявні документи, які підтверджують те, що спадкове майно, зокрема, майнові права засновника ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «РАДУГА» дійсно належали її батькові (спадкодавцю), проте за життя він не встиг зареєструвати їх як цілісний майновий комплекс селянського (фермерського) господарства. На підтвердження цього позивач посилається як на доказ на свідоцтво про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи від 26.02.1998р., статут ФГ «РАДУГА».
- земельну ділянку площею 20,0 га на території Новоіванівської сільської Ради народних депутатів Оріхівського району Запорізької області.
Просила визнати за позивачкою права засновника ФГ «Радуга», в тому числі, право постійного користування земельною ділянкою площею 20,0 га на території Новоіванівської сільської Ради народних депутатів Оріхівського району Запорізької області право на яку. Було отримано ОСОБА_3 згідно Державного акта на право постійного користування землею, виданого громадянину України від 30.12.1993 року та передано в користування Фермерському господарству «Радуга», в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2025 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає про неналежну оцінку судом доказів по справі, що призвело до помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
29 листопада 2025 року від Комишуваської селищної ради Запорізького району Запорізької області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не підтверджено належними та достатніми доказами позовні вимоги.
Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , 1935 року народження. Після його смерті спадщину прийняла його донька, позивачка по справі, ОСОБА_1 . Державним нотаріусом Оріхівської державної нотаріальної контори Запорізької області була заведена спадкова справа №42/2001. Інші спадкоємці за законом: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовилися від своїх часток на користь позивача.
ОСОБА_1 державним нотаріусом Оріхівської державної нотаріальної контори Запорізької області 30 квітня 2001 було видано Свідоцтво про право на спадщину за законом АВР №785870. Спадкове майно, на яке було видано свідоцтво складалося з:
- житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ;
- трактора марки Т150К, державний номерний знак НОМЕР_1 ;
- грошового внеску 0,01 (одна копійка), що зберігався на рахунку в Оріхівського відділенні Запорізької дирекції банку «Ощадбанк»;
- депозитних внесків в АТ «Наш банк».
08 лютого 2022 року позивачка звернулася до державного нотаріуса Оріхівської державної нотаріальної контори Запорізької області з заявами про видачу Свідоцтва про право на спадщину за законом, в яких спадщиною зазначала земельну ділянку площею 20,0 га., розташовану на території Новоіванівської сільської Ради народних депутатів Оріхівського району Запорізької області та частку у складеному капіталі ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «РАДУГА», ЄДРПОУ 19273775, місцезнаходження: с. Жовта Круча, Оріхівський район, Запорізької області
Державним нотаріусом Оріхівської державної нотаріальної контори Запорізької області було винесено Постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 08 лютого 2022 року №77/02-31 та №78/02-31.
ОСОБА_3 , був засновником ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «РАДУГА», про що свідчать Розпорядження представника Президента України у Оріхівському районі від 17 травня 1993 року, статут фермерського господарства.
Розпорядженням представника Президента України у Оріхівському районі від 21 грудня 1993 року №558 ОСОБА_3 було виділено 20,00га. ріллі з земель запасу на території Новоіванівської сільської ради народних депутатів в постійне користування для розширення фермерського господарства, на підставі якого було оформлено та видано Державний Акт на право постійного користування землею серія ЗП 13-500582 від 30 грудня 1993 року.
Але згідно документів наданих Архівним відділом Пологівської районної державної адміністрації Швець М.Ф. 01 грудня 1998 року подав до виконавчого комітету Новоіванівської сільської ради заяву, якою фактично відмовився від земельної ділянки площею 20,00га. у зв'язку з погіршенням стану здоров'я, а саме - ампутацією правої ноги.
Згідно протоколу виконавчого комітету Новоіванівської сільської ради заява ОСОБА_3 була розглянута на засіданні 27 січня 1999 року.
Згідно пункту 1 ст. 27 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року №561-XII, в редакції чинній на момент подання ОСОБА_3 заяви та її розгляду на засіданні виконавчого комітету, право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі добровільної відмови від земельної ділянки.
За повідомленням представника відповідача на сьогоднішній день земельна ділянка, площею 20,00га., яка була вилучена у ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «РАДУГА», поділена на ділянки по 2,0 га., які були виділені працівникам соціальної сфери Новоіванівської сільської ради в кількості 10 земельних ділянок імовірно на підставі Розпорядження голови Оріхівської районної державної адміністрації від 08 квітня 2003 року №90.
Так як процесом передачі вказаних земельних ділянок у приватну власність займалася не Новоіванівська сільська рада та не Комишуваська селищна рада, то представник відповідача більш детальну інформацію надати не зміг. Але зазначив, що земельна ділянка, яка виділялася ОСОБА_3 розміром 20,0 га. для ведення селянського (фермерського) господарства, на день розгляду справи в суді не перебуває у комунальній власності.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі ст. 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ч. 1 ст. 1220 Цивільного кодексу України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (частина 1 ст. 1222).
Згідно зі ст. 1261 Цивільного кодексу України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1268 Цивільного кодексу України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
Згідно з ч. 1 ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20) у пунктах 57-63 зробив наступні висновки щодо застосування норм права:
58. Успадкування землі і майна селянського (фермерського) господарства здійснюється відповідно до земельного та цивільного законодавства України (стаття 19 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»).
59. Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки.
60. За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об'єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Натомість право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у редакції, чинній до 16 травня 1992 року, могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього кодексу у тій же редакції було об'єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.
61. Перелік прав та обов'язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об'єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.
62. Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону України «Про фермерське господарство»). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов'язання (частина перша статті 22 цього Закону). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 того ж Закону).
63. У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстнції, що позивачем ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту права у частині вимоги щодо визнання права постійного користування земельною ділянкою площею 20,0га. на території Новоіванівської сільської Ради народних депутатів Оріхівського району Запорізької області, право на яку було отримано ОСОБА_3 , як засновником фермерського господарства, згідно Державного акта на право постійного користування землею, виданого громадянину України від 30.12.1993 року, та передано в користування Фермерському господарству «Радуга», в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суд першої інстанції також звернув увагу, що право постійного користування земельною ділянкою площею 20,0га. на території Новоіванівської сільської Ради народних депутатів Оріхівського району Запорізької області було припинено згідно пункту 1 ст. 27 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року №561-XII, у зв'язку з добровільною відмовою ОСОБА_3 .
Доводи апеляційної скарги щодо відсутності в матеріалах справи доказів на підтвердження припинення право постійного користування земельною ділянкою площею 20,0га. на території Новоіванівської сільської Ради народних депутатів Оріхівського району Запорізької області колегія суддів оцінює критично, оскільки матеріали справи містять копію протоколу виконавчого комітету Новоіванівської сільської ради від 27 січня 1999 року (т., а.с. 148-150).
Твердження апеляційної скарги, що протокол засідання виконавчого комітету Новоіванівської сільської ради від 27 січня 1999 року не свідчить про припинення права користування земельною ділянкою та скасування дії державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 30.12.1993 року, в силу ст. 29 Земельного кодексу відповідно до якої припинення права власності або права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землекористувача проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної Ради народних депутатів є помилковим, оскільки Закон України про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування втратив чинність на підставі Закону №280/97-ВР від 21.05.1997 року.
Посилання в апеляційній скарзі на норми Закону України «Про місцеве самоврядування» колегія суддів не приймає до уваги, оскільки на момент прийняття рішення щодо припинення права користування земельною ділянкою та скасування дії державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 30.12.1993 року зазначені норми не діяли.
Щодо спадкування прав засновника ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «РАДУГА» ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд першої інстнції правильно зазначив наступне.
Положеннями частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно статей 76, 81 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Скаржницею не надноа суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що на момент смерті ОСОБА_3 залишився засновником ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «РАДУГА», ЄДРПОУ 19273775, місцезнаходження: с. Жовта Круча, Оріхівський район, Запорізької області та що вказане фермерське господарство не було припинено.
В позовній заяві належність батьку прав засновника вказаного фермерського господарства позивач обґрунтовував Свідоцтвом про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи від 26.08.1998р.
В той же час, у наданому позивачем Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, який було сформовано станом на 13.09.2022р., ФЕРМЕРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО «РАДУГА», ідентифікаційний код юридичної особи 19273775, зареєстровано, свідоцтво про державну реєстрацію недійсне.
У розділі «Перелік засновників (учасників) юридичною особи» зроблено запис - відомості відсутні.
Також зроблено запис «відомості відсутні» у розділах: Розмір статутного (складеного) капіталу (пайового фонду), Вид установчого документа та інших.
Відповідно до пункту 4 частини 1 ст. 29 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.
З моменту смерті ОСОБА_3 , тобто з ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачка ОСОБА_1 не виявляла бажання продовжувати діяльність фермерського господарства аж до 08 лютого 2022, коли були подані заяви до державного нотаріуса Оріхівської державної нотаріальної контори Запорізької області про видачу Свідоцтва про право на спадщину за законом, в яких спадщиною було зазначено земельну ділянку площею 20,0 га., розташовану на території Новоіванівської сільської Ради народних депутатів Оріхівського району Запорізької області та частку у складеному капіталі ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «РАДУГА», ЄДРПОУ 19273775, місцезнаходження: с. Жовта Круча, Оріхівський район, Запорізької області.
За змістом положень ст.12, ст.13, ст.81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності і диспозитивності. Кожна із сторін зобов'язана довести належними і допустимими доказами ті, обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог та заперечень. Суд розглядає цивільні справи у межах заявлених вимог і на підставі доказів, наданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Суд не може збирати докази, що стосуються спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судоми у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійснені учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Апеляційний суд звертає увагу, що згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки. Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Кожна сторона несе ризик наслідків, пов'язаних із ненаданням доказів.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
При цьому, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).
Як визначено у ст.ст. 77-80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту належності особи до членів сім'ї військовослужбовця, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Положеннями ЦПК України передбачено обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, в контексті цієї справи, задоволення вимог заяви про встановлення юридичного факту через недоведеність апелянтом заперечень проти них.
Належних, достовірних та достатніх доказів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, з якими погоджується суд апеляційної інстанції.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційних скарг не спростовують зазначене, зводяться до самостійного тлумачення норм чинного законодавства та незгоди скаржника з рішеннями суду першої інстанції по суті спірних правовідносин.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2025 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 29 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді: