Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/13790/2025
м. Київ Справа № 369/11060/24
27 листопада 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Рейнарт І.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Ванджурака Романа Васильовича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської областівід 28 травня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Пінкевич Н.С., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Лопатенко Віктор В'ячеславович про витребування майна із чужого незаконного володіння,-
У червні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Лопатенко Віктор В'ячеславович про витребування майна із чужого незаконного володіння.
Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що на підставі договорів купівлі-продажу вона є власником наступного нерухомого майна: житлового будинку, загальною площею 116,9 кв. м, житловою площею 79,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).
Їй випадково стало відомо, що будинок та земельна ділянка, що належать їй на праві власності, вибули з її володіння без її відома, на підставі правочинів, яких вона ніколи не вчиняла, тому звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом про витребування вказаного майна - справа №369/8410/20.
Остаточно рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року витребувано від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на її користь належний на праві власності житловий будинок та земельну ділянку.
Але за цей час, 22 травня 2024 року ОСОБА_3 уклав договір дарування житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки під будинком, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , - на користь ОСОБА_1 .
Отже, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 уклали договір дарування майна, яке дарувальнику не належало і він не мав права ним розпоряджатись, оскільки рішеннями судів в справі №369/8410/20 встановлено приналежність вказаного майна їй, ОСОБА_2 .
Посилаючись на те, що її права власника на житловий будинок та на земельну ділянку порушені та підлягають судовому захисту, позивач ОСОБА_2 а просила суд:
витребувати від ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ), зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 , належний їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22.11.2017 року за реєстровим №292, житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1389487232224);
витребувати від ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ), зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 належну їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22.11.2017 року за реєстровим №293, земельну ділянку, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) - (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1334893332224);
здійснити розподіл судових витрат.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 травня 2025 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Лопатенко Віктор В'ячеславович про витребування майна із чужого незаконного володіння задоволено.
Витребувано у ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ), зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 , належний їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22.11.2017 року за реєстровим №292, житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1389487232224).
Витребувано у ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ), зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 належну їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22.11.2017 року за реєстровим №293, земельну ділянку, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) - (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1334893332224).
Стягнуто на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 15 420, 52 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Ванджурак Роман Васильович подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи проситьскасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 травня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, якимв задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Лопатенко Віктор Вячеславович, про витребування майна із чужого незаконного володіння - відмовити.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з'ясував усіх обставин, на які сторони посилались в обгрунтування своїх вимог та запереченень.
Зазначає, що суд першої інстанції, вирішуючи питання про витребування спірного нерухомого майна, не здійснив оцінки критеріїв сумісності заходу втручання у мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.
Таким чином, Конвенція гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» у питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи з власності якої майно витребовується.
Сторона відповідача вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про витребування у ОСОБА_1 у власність позивача спірне нерухоме майно, вказаного не врахував, не надав оцінку наявності підстав для втручання у мирне володіння спірним майном відповідачкою, яка набула це майно за безвідплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном,закріплених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також не надав оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.
Для витребування майна у останнього набувача суд першої інстанції неправильно застосував тлумачення норм ЦК України, судових рішень Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду про добросовісність набувача.
На переконання сторони відповідача, по суті, єдиним доказом на підтвердження доводів про те, що спірне нерухоме майно вибулоз власності позивачки поза її волею, нею надано рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року, яким її позов задоволено частково. Витребувано від ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 належний їй на праві власності житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку під будинком, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).
Судом першої інстанції не встановлено фактичних обставин справи, що призвело до неправильного вирішення спору.
На час вчинення правочину будь-яких заборон на укладення правочинів у ОСОБА_6 не було. Останній мав право розпоряджатись своєю власністю відповідно до положень статті 316. 317 ЦК України, а ОСОБА_1 , як обдарована за договоромдарування, поклалася на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому, за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто, не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
Судове рішення, постановлене за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво, як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача судового збору зазначає, що на час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачка була звільнена від сплати судового збору, так як має статус особи з інвалідністю І групи, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_3 , виданим Пенсійним фондом України 11 жовтня 2023 року. Тому суд першої інстанції зробив безпідставний висновок про стягнення судового збору з відповідачки, яка є особою з інвалідністю І групи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача адвокат Шутий Дмитро Сергійович просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 травня 2025 року - без змін.
Зазначає, що ОСОБА_2 була та залишається власником належного їй майна, що підтверджено рішенням суду у справі №369/8410/20. ОСОБА_2 наміру та згоди на укладання правочину дарування від 22 травня 2024 року не мала та не надавала. Майно вибуло з її власності без належної правової підстави, а тому вказане майно має бути витребувано у ОСОБА_1 на підставі ст.ст 387, 388 ЦК України.
Звертає увагу суду на те, що сторона відповідача свідомо не зазначає про постанову Верховного Суду від 24 квітня 2024 року в рамках справи №369/8410/20, якою скасовано постанову Київського апеляційного суду від 17 січня 2024 року та залишено в силі рішення суду першої інстанції, а також ухвалу Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року, якою відмовлено у відкритті апеляційного провадження.
ОСОБА_3 був учасником справи №369/8410/20 і достеменно володів інформацію про зазначені вище судові рішення.
З моменту ухвалення рішення Верховним Судом - 24 квітня 2024 року, ОСОБА_3 не був власником спірного майна, а тому не мав права укладати будь - які правочини.
Сторона позивача вважає, що доводи апеляційної скарги належними, допустимими доказами законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції не спростовують, а відтак, апеляційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом Ванджураком Р.В., підлягає відхиленню.
В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідачки ОСОБА_1 адвокат Мазманян Едгар Рафаілович повністю підтримав доводи апеляційної скарги та просив скаргу задовольнити.
Представник позивачки ОСОБА_2 адвокат Шутий Дмитро Сергійович в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Лопатенко Віктор В'ячеславович в судове засідання повторно не з?явились, про день та час розгляду справи апеляційним судом повідомлені у встановленому законом порядку, а тому суд вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку, загальною площею 116,9 кв.м, житловою площею79,3 кв.м, що знаходитьсяза адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1389487232224) на підставідоговору купівлі-продажу від 22.11.2017року, посвідченого приватним нотаріусомКиївського міського нотаріального округуДорменок СергіємМиколайовичем, за реєстровим№292; та земельної ділянки, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) на підставі договору купівлі продажу від 22.11.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дорменок Сергієм Миколайовичем, за реєстровим №293; реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1334893332224.
Щодо даного майна тривав судовий спір у справі №369/8410/20.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.
Витребувано від ОСОБА_7 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 їй на праві власності житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку під будинком, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постановою Київського апеляційного суду від 02 березня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_8 та ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року залишено без змін.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 24 квітня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_8 залишено без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 березня 2023 року залишено без змін.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково,постанову Київського апеляційного суду від 17 січня 2024 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 травня 2024 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 рокууцій цивільній справі.
Таким чином, в справі №369/8410/20 витребувано від ОСОБА_7 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 належний їй на праві власності житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку під будинком, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).
Встановлено, що 23 травня 2024 року ОСОБА_3 уклав договір дарування житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки під будинком, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Лопатенко В.В., реєстровий номер № 609.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Лопатенко Віктор В'ячеславович про витребування майна із чужого незаконного володіння, суд першої інстанції вказав на те, що оскільки відповідачка набула 22 травня 2024 року на підставі правочину дарування (безоплатно) у власність майно від третьої особи, яка не була його власником та не мала права на його відчуження,відповідно, топозивачкоюдоведено обґрунтованість позовних вимог щодо вибуття майна з її володіння поза її волею та відчужено особою, яка не мала на це права.
У зв'язку із вищевикладеним, суд першої інстанції прийшов до висновку про необхідність задоволення позову
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 травня 2025 року в частині задоволення позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння - відповідає.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.
Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку, загальною площею 116,9 кв.м, житловою площею79,3 кв.м, що знаходитьсяза адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1389487232224) на підставідоговору купівлі-продажу від 22.11.2017року, посвідченого приватним нотаріусомКиївського міського нотаріального округуДорменок СергіємМиколайовичем, за реєстровим№292; та земельної ділянки, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою:АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) на підставі договору купівлі продажу від 22.11.2017року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дорменок Сергієм Миколайовичем, за реєстровим №293; реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1334893332224.
Проте, вказане майно вибуло з володіння ОСОБА_2 поза її волею, внаслідок неправомірних дій третьої особи, яка уклала 23 травня 2024 року договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки під будинком, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Лопатенко В.В., реєстровий номер № 609.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що: «належна позивачці 1/2 частки нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.[...] Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
У справі, що переглядається, судом встановлено, відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами, в розумінні ЦПК України, що ОСОБА_1 набула 22 травня 2024 року на підставі правочину дарування (безоплатно) у власність майно ( житловий будинок та земельну ділянку)від третьої особи, яка не була його власником та не мала права на його відчуження, відповідно, а тому, колегія суддів вважає, що незважаючи на добросовісність набуття ОСОБА_1 спірного майна, позивач правомірно звернулася до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів приходить до висновку про правомірність висновків суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних про витребування з чужого володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 належної їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22.11.2017 за реєстровим №292, житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1389487232224) та належної їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22.11.2017 за реєстровим №293, земельної ділянки, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) - (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1334893332224).
Доводи апеляційної скарги представника відповідачки щодо неналежності способу захисту порушених прав позивача шляхом предявлення позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.
Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18 (пункт 9.21) та інших.
Належне ОСОБА_2 нерухоме майно є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним.
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.
В справі, яка переглядається, майно вибуло з володіння позивача поза його волею.
За таких підстав колегія суддів вважає, що належним способом захисту в цій справі є саме вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння.
У разі вибуття майна з володіння власника не з його волі законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка, як добросовісна особа, яка набула нерухоме майно у власність правомірно, покладалася на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, оскільки відомості Державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто,державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи.(постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13).
Як правильно встановлено судом першої інстанції, на момент укладення 23.05.2024 року договору дарування про набуття відповідачкою ОСОБА_1 спірного майна, набуло законної сили рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 січня 2022 року у цій цивільній справі №369/8410/20, яким встановлено право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1389487232224) та земельну ділянку, загальною площею 0,0223 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5447, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) - (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1334893332224).
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Відповідно до частини першої названої статті, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Приписи частини третьої цієї статті ЦК України передбачають: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець узалежнює,насамперед,від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (провадження № 14-58цс22, пункти 9.4- 9.6) з посиланням на власні висновки, сформульовані в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи, викладені представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Ванджураком Романом Васильовичемв апеляйній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судових рішень не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 травня 2025 року в частині задоволення позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володінняухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Ванджурака Романа Васильовича.
Поряд з цим, вирішуючи питанння розподілу судових витрат між сторонами у справі, суд першої інстанції стягнув на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 15 420, 52 грн.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, з огляду на наступне.
Так, відповідно до ч.ч.1, 2 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно з п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується ст.141 ЦПК України.
Частиною 5 статті 141 ЦПК України визначено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору.
З матеріалів спрви вбачається, що ОСОБА_1 є інвалідом І групи, що підтверджується копією Пенсійного посвідчення серії НОМЕР_3 , виданого Пенсійним Фондом України 11.10.2023 року, довічно, а відтак вона звільнена від сплати судового збору в силу прямої вказівки закону.
З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка ОСОБА_1 є інвалідом I групи та відповідно до Закону України «Про судовий збір» належить до переліку осіб, які звільнені від його сплати.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Враховуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 травня 2025 року в частині розподілу судових витрат між сторонами є незаконним та таким, що підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про стягнення з Державного бюджету України, в порядку компенсації за рахунок держави судового збору за подання позовної заявиу розмірі 15 420,52 грн на користь ОСОБА_2 .
Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно здійснює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційну скаргу позивача задоволено частково лише в частині розподілу судового збору, то розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», ст.ст. 133, 141, 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Ванджурака Романа Васильовича задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 травня 2025 року в частині розподілу судових витрат між сторонами скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Стягнути з Державного бюджету України, в порядку компенсації, за рахунок держави судовий збір за подання позовної заявиу розмірі 15 420, 52 коп. на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ).
В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської областівід 28 травня 2025 рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: Судді: