03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22/-ц/824/5086/2025
24 вересня 2025 року м. Київ
Справа № 756/3602/23
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 вересня 2024 року, ухвалене у складі судді Будзан Л.Д.,
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики та
за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики,
встановив:
У березні 2023 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 , в якому просив стягнути із відповідача на користь позивача борг за договором позики від 12 липня 2018 року в розмірі 67 850 доларів США, а також судові витрати.
В обґрунтування позову зазначив, що 12 липня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики, який оформлено у виді розписки. Відповідно до вказаного договору, ОСОБА_1 була надана та, відповідно останнім, отримана грошова сума в борг у розмірі 68 200 доларів США. З моменту надання коштів відповідачем частково повернуто борг в сумі 350 доларів США та станом на дату звернення в суд залишок боргу становить 67 850 дол. США.
На виконання вимог статті 1049 ЦК України позивач 30 грудня 2022 року направив відповідачу лист-вимогу про повернення коштів. Зазначений лист відповідач отримав 07 січня 2023 року, однак залишок суми боргу не повернув та свої зобов'язання за укладеним договором в повному обсязі не виконав.
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_3 з зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір позики від 12 липня 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Зустрічний позов мотивував тим, що ОСОБА_1 не укладався із ОСОБА_3 договір позики, кошти в борг не передавались та розписка про отримання коштів позивачем підписана не була. Відповідач ОСОБА_3 є партнером по бізнесу позивача за зустрічним позовом та з метою розвитку бізнесу позивач звернувся до відповідача із пропозицією спільно вкласти кошти в бізнес-проект. Однак, жодних розписок про отримання грошей в борг не підписував. З огляду на відсутність його волевиявлення на укладення договору позики, яке б відповідало його внутрішній волі, позивач вказує, що в силу вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України цей правочин є недійсним.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 16 вересня 2024 року первісний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 12 липня 2018 року у розмірі 67 850 доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 13 420 грн.
Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний позов.
Вказує, що ухвалюючи оспорюване рішення, судом не було враховано природу укладеного договору, яка є відмінною від договору позики, а також фактично не було надано оцінку обставинам щодо мети отримання грошових коштів. При цьому, суд не з'ясував обставини щодо наявності між сторонами інших правовідносин, а саме корпоративних.
Сторони вирішили здійснювати спільну діяльність у сфері виготовлення хліба. Оскільки для здійснення господарської діяльності необхідно було залучити грошові кошти, сторони домовились внести грошові кошти спільно, у зв'язку з чим позивачем було здійснено інвестицію у розмірі 56 000 доларів США ще 30 грудня 2014 року. Вказані кошти були покладені відповідачем на рахунок підприємства та використані для оплати товарів та послуг. Зауважує, що у зв'язку з тим, що позивач сплачував відсотки за внесення вказаних коштів, на розписках здійснювались відповідні застереження. Розрахунки були здійснені відповідачем в повному обсязі, про що свідчить відповідний допис позивача на розписці та наявність її оригіналу у відповідача.
Оригінал розписки та інші документи зберігалися у сина відповідача, який проживає у Республіці Польща, тому відповідач не міг надати її раніше. Лише після відвідування Польщі у листопаді 2024 року оригінал вказаної розписки надійшов у розпорядженні відповідача, у зв'язку з чим вказаний доказ не міг бути наданий в суді першої інстанції.
Продовжуючи спільну діяльність, позивач та відповідач заснували ТОВ «Неаполіс», яке зареєстроване 11 січня 2016 року. Управлінням даною компанією здійснює відповідач. У зв'язку з тим, що в компанії є частка позивача, відповідач сплачував йому відсоток від доходу підприємства.
Оскільки в 2018 році виникла необхідність у дофінансуванні підприємства, відповідач звернувся до позивача з пропозицією внести грошові кошти у розвиток бізнесу. У зв'язку з вищезазначеним була складено проект розписки, який міститься в матеріалах справи.
Однак, з обставин, описаних у зустрічній позовній заяві, грошові кошти позивачем фактично не передавались, а застереження на розписці про повернення коштів свідчать про отримання позивачем відрахувань від прибутку підприємства.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 08 липня 209 року у справі № 524/4946/16 зазначено, що «розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Зазначене дає підстави для висновку про те, що суд першої інстанції не дослідив відсутність у розписці обов'язку повернути кошти та дату такого повернення.
Також, судом не було досліджено, що до 20 грудня 2022 року (направлення листа- вимоги) позивач не звертався до відповідача з вимогою повернути грошові кошти.
В той же час, судом першої інстанції при винесенні оспорюваного рішення не було враховано, що дійсний зміст розписки від 12 липня 2018 року зводиться до того, що відповідач, нібито, отримав від позивача 68 200 доларів США в якості гарантування повернення вкладених останнім коштів і розподіл майбутнього прибутку від господарської діяльності, у їх спільному бізнесі.
З наданих сторонами доказів вбачається дійсна природа правовідносин, що склалися між позивачем та відповідачем, які зводяться до організації сторонами спільної діяльності, а саме: підприємницька діяльність з торгівлі продовольчими товарами. З огляду на те, що грошові кошти мали бути надані у вигляді інвестиції, однак фактично не передавались, підстави для задоволення первісного позову були відсутні, а задоволенню підлягав саме зустрічний позов.
Також не погоджується з висновками суду щодо повернення грошових коштів у іноземній валюті, оскільки оспорювана розписка не містить зобов'язання відповідача повертати борг саме у іноземній валюті, а також строків повернення боргу.
Стягнення боргу у іноземній валюті спричинить складнощі при виконанні рішення, оскільки дохід у вигляді заробітної плати та пенсії, відповідач отримує саме в національній валюті, а отже здійснення відрахувань з доходів відповідача в іноземній валюті з урахуванням зростаючого курсу валют негативно вплине на рівень його життя.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду - залишити без змін.
Вважає, що судом правильно встановлено отримання коштів відповідачем від позивача як фізичної особи, про що зазначено у розписці. Вказане у розписці, що кошти отримані «на розвиток бізнесу» не означає, що це інвестиційний або корпоративний договір, а лише означає ціль, на яку в той час апелянт брав у борг кошти.
Також, висновком експерта від 13 травня 2024 року було підтверджено, що апелянт підписав розписку про отримання коштів від позивача та підписував позначки щодо часткового повернення коштів. Після ознайомлення з експертним висновком жодних заперечень відповідач не заявив, а також не було заявлено клопотання про повторну експертизу.
У розписці від 12 липня 2018 року відсутня дата повернення коштів, адже сторони домовилися, що кошти взяті відповідачем мають бути повернуті за можливості як найшвидше, а у разі потреби у повній сумі коштів, борг повертається за вимогою позивача. Відсутність дати повернення коштів не є порушенням, адже відповідно до вимог частини другої статті 1049 ЦК України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернута позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Вважає, що суд правомірно задовольнив позов щодо стягнення в іноземній валюті, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 зроблено висновок, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_4 проти вимог апеляційної скарги заперечували, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце слухання справи сповіщений належним чином, причини неявки не повідомив.
Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Михайлик С.І. повторно в судове засідання 24 вересня 2025 року не з'явилась, подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням у відпустці поза межами України. Проте таке клопотання відхилено апеляційним судом з огляду на ті обставини, що неявка представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 є повторною, адже судове засідання, призначене на 25 червня 2025 року, було відкладено за клопотанням цього представника у зв'язку з її перебуванням на лікарняному. Про призначення справи до розгляду на 24 вересня 2025 року представник відповідача була повідомлена завчасно, отримала повідомлення в електронний кабінет 08 липня 2025 року.
З огляду на викладене, відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегією суддів визнано за можливе розглянути справу за відсутності відповідача та його представника.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, вислухавши пояснення позивача та його представника, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 12 липня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики, оформлений у формі розписки, відповідно до змісту якої ОСОБА_1 вказав про отримання від ОСОБА_3 в борг грошових коштів на суму 68 200 доларів США.
Зазначена розписка написана ОСОБА_1 власноручно та факт отримання грошей в борг засвідчено ним особисто із проставленням дати, підпису та особистих даних.
ОСОБА_1 свої зобов'язання щодо повернення грошей в повному обсязі не виконав, повернувши позивачу лише суму в розмірі 350 доларів США, а решта суми боргу в розмірі 67 850 дол. США повернута не була.
30 грудня 2022 року позивач направив відповідачу лист вимогу про повернення коштів за договором позики, який було отримано відповідачем 07 січня 2023 року. Зазначену вимогу боржник не задовольнив та залишок коштів за договором в сумі 67 850 доларів США не повернув.
Відповідно до висновку експерта КНДІСЕ від 13 травня 2024 року № 1953/24-32, підписи в оригіналі розписки від 12 липня 2018 року, наданої ОСОБА_3 , були виконані ОСОБА_1
ОСОБА_3 вказував, що ОСОБА_1 кошти за договором позики в обумовлені строки в повному обсязі не повернув, добровільно повертати борг відмовився, а відтак наявні підстави для стягнення коштів за договором в примусовому порядку.
ОСОБА_1 наполягає на тому, що фактично кошти ним отримані не були, між сторонами відсутні боргові зобов'язання, розписка не була підписана відповідачем та не відповідала його волевиявленню, а відтак первісні позовні вимоги є безпідставними, та наявні підстави для визнання спірного договору недійсним.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).
Договір є обов'язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
У частинах першій, третій статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою у момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року в справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року в справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 569/1646/14, від 14 квітня 2020 року в справі № 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року в справі № 758/2418/17.
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне.
Водночас, відсутність у відповідача розписки не усуває обов'язок позивача заперечувати проти доводів відповідача про повернення грошових коштів первісному кредиторові.
У статті 204 ЦК України закріплено поняття презумпції правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У цій справі ОСОБА_1 заперечував проти факту укладання з ОСОБА_3 договору позики та передання йому коштів за договором позики, посилаючись на те, що не ставив власноручний підпис та дату у розписці. Іншою підставою для визнання договору позики неукладеним ОСОБА_1 зазначав відсутність доказів щодо факту передання коштів на підставі спірної розписки. Враховуючи зазначені обставини, ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом про визнання недійсним договору позики.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів встановлені статтями 215, 216 ЦК України.
Згідно із статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 643/10818/19.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми (постанови Верховного Суду від від 23 квітня 2020 року в справі № 501/1773/16, від 10 травня 2022 року в справі № 153/943/19, від 14 вересня 2022 року в справі № 130/82/2015, від 28 лютого 2024 року в справі № 369/5625/16).
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16).
Зі змісту спірної розписки вбачається, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 у борг грошові кошти на суму 68 200 доларів США 12 липня 2018 року, що підтвердив власноручним підписом, проставленим у розписці.
Зазначений документ згідно з вимогами цивільного законодавства, а також чинною правозастосовчою практикою підтверджує як сам факт укладання договору позики, так і факт передання коштів боржнику, що відповідно породжує право вимоги у кредитора до боржника щодо повернення позичених коштів.
Досліджуючи справжність підпису ОСОБА_1 у спірній розписці, суд першої інстанції ухвалою від 29 вересня 2023 року призначив у справі судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої згідно з врахуванням уточнень поставлено питання: «Чи виконані 4 (чотири) підписи у оригіналі розписки, наданої ОСОБА_3 , ОСОБА_1 чи іншою особою?».
Згідно з висновком експерта Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 13 травня 2024 року за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи № 1953/24-32 підписи у оригіналі розписки, наданій ОСОБА_3 , виконані ОСОБА_1 .
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що між сторонами спору виникли правовідносини за договором позики, факт передання коштів на суму 68 200 доларів США підтверджується складеною ОСОБА_1 розпискою, справжність підпису в якій підтверджено висновком експерта, а боржником не надано доказів на спростування відомостей у зазначеному висновку.
Крім того, колегія суддів бере до уваги факт часткового виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором позики, що підтверджується вчиненими на розписці написами про повернення ОСОБА_1 грошових коштів на суму 150 доларів США 13 вересня 2018 року, 100 доларів США 15 листопада 2019 року та 100 доларів США 08 лютого 2020 року.
Тобто, боржник за договором позики не спростував факт свого вільного волевиявлення на набуття права з отримання коштів за договором позики та обов'язку з повернення грошових коштів за цим договором.
Колегія суддів визнає безпідставними доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції природи укладеного договору, яка є відмінною від договору позики, ненадання судом першої інстанції оцінки обставинам щодо мети отримання коштів та наявності між сторонами інших правовідносин, а саме корпоративних.
Так, суд першої інстанції надав оцінку тому, що сторони як фізичні особи погодилися на передання ОСОБА_3 грошових коштів ОСОБА_1 , що боржник посвідчив складеною ним власноручно розпискою, тобто боржник, отримавши необхідну суму грошових коштів, зобов'язався в подальшому їх повернути кредитору та частково виконав покладений на нього обов'язок, що підтвердив відповідними написами на оригіналі розписки.
Колегія суддів зауважує, що уточнення в розписці щодо отримання коштів боржником «для розвитку бізнесу» неможливо розцінювати як вкладення коштів у розвиток підприємства - ТОВ «Неаполіс» та відсутність підстав для їх повернення, на чому наполягає відповідач, оскільки у розписці відповідачем зазначені притаманні договору позики умови - «беру в борг», а в подальшому - записи про повернення коштів - «віддав». Відтак, мета отримання коштів - «для розвитку бізнесу» не впливає на суть правовідносин, що склались між сторонами, оскільки зміст розписки достовірно вказує на виникнення між сторонами правовідносин позики.
Колегія суддів надала оцінку також наявній у справі копії статуту ТОВ «Неаполіс», підписаного ОСОБА_1 та ОСОБА_5 як його учасниками, однак зауважує, що факт підписання цього документу та відомості в розписці про отримання коштів для розвитку бізнесу не є достатніми для висновку, що позичена сума коштів отримана Товариством та стосувалася саме управління діяльністю Товариством.
Посилання боржника на те, що кошти мали бути надані у вигляді інвестиції, однак фактично не передавалися, також є безпідставними з огляду на те, що суд першої інстанції, дослідивши у повній мірі докази у справі, правильно встановивши природу переданих коштів, суб'єктний склад правовідносин та мету передання коштів, дійшов обґрунтованого висновку, що правовідносини стосуються передання фізичною особою - кредитором фізичній особі - боржнику грошових коштів.
Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неправомірності визначення валюти виконання зобов'язання, а саме повернення заборгованості у розмірі 67 850 доларів США, тобто у іноземній валюті, а також відсутності у розписці обов'язку та строків повернення коштів боржником.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Тобто, цивільний кодекс містить імперативну норму щодо повернення грошових коштів, отриманих за договором позики, у такій самій кількості, в якій були отримані позичальником.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначено, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов'язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові кошти, які є засобом погашення грошового зобов'язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами (постанова Верховного Суду від 30 вересня 2019 року в справі № 755/9348/15-ц, постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19).
Велика Палата Верховного Суду у пункті 79 постанови від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 зробила висновок наступного змісту: «якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення».
З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження.
Відповідно до приписів ч. 3 ст. 367 ЦПК України (докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього), а також у зв'язку з ненаданням відповідачем доказів неможливості подання доказів, долучених до апеляційної скарги, до суду першої інстанції, колегією суддів відхилено клопотання про залучення до матеріалів справи нових доказів - копії розписки ОСОБА_1 від 30.12.2014 року та копії закордонного паспорту відповідача.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги цього висновку не спростовують, тому, відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 вересня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 29 грудня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.