29 грудня 2025 року ЛуцькСправа № 140/9353/25
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Костюкевича С.Ф.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд із позовом до Державної казначейської служби України (далі - ДКС України, відповідач про визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та не виплати компенсації за порушення строків виплати коштів за рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області по справі №161/10755/22; зобов'язання нарахувати та виплатити компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми починаючи з дня закінчення тримісячного строку з дня надходження необхідних документів та відомостей до ДКС України до моменту виконання виконавчого листа Луцького міськрайонного суду Волинської області по справі №161/10755/22 згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 №4901-VI та відповідно до ст. 625 ЦК України інфляційні втрати нараховані на суму простроченого грошового зобов'язання, за період з 01.03.2024 по 30.04.2025 включно.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ДКС України всупереч вимогам Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виплачено із затримкою грошові кошти на виконання судового рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі №161/10755/22. Відповідач протиправно не нарахував три відсотки річних від невиплачених у встановлений строк сум та інфляційні втрати.
Вважаючи бездіяльність такою, що суперечить Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 03.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за вказаним позовом та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
У відзиві на позов представник відповідача позовних вимог не визнала та зазначила, що відповідно до пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України (далі - БК України), відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою за рахунок коштів державного бюджету в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому КМУ.
Вказала, що 24.10.2023 пакет документів, передбачений Порядком № 845, надійшов до Казначейства та, оскільки рішення суду прийнято відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду», ст. 1176 Цивільного кодексу України, тому пакет документів з 24.10.2023 обліковувався на виконанні саме за бюджетною програмою КПКВК 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» (далі - КПКВК 3504030).
Зауважила, що станом на дату надходження на виконанні за КПКВК 3504030 перебувало понад 839 судових рішень на суму понад 239 007,31 тис. грн, а для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок та безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету (пункт 38 Порядку № 845). Абзацом другим підпункту 1 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України та пунктом 3 Порядку № 845, передбачено, що безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за черговістю надходження таких рішень до органів Казначейства.
Крім того, звернула увагу суду, що перерахування коштів за виконавчим листом на користь ОСОБА_1 було здійснено ДКС України в порядку черговості та в межах відкритих асигнувань після виконання виконавчих документів, що надійшли раніше виконавчого листа, зокрема, кошти у справі № 161/10755/22 перераховані позивачеві згідно з платіжною інструкцією від 29.04.2025 № 1461761 (579467237).
Вважає, що ДКС України в межах своєї компетенції вчиняло у повному обсязі дії щодо виконання рішення суду від 11.03.2023 у справі № 161/10755/22, які безпосередньо визначені законодавством, а затримка у перерахуванні коштів позивачеві відбулася не через протиправні дії або бездіяльність Казначейства, а у зв'язку з недостатністю бюджетних асигнувань за КПКВК 3504030, які затверджуються ВРУ, тому підстави для відшкодування позивачу трьох відсотків річних від невиплачених у встановлений строк сум та інфляційних втрат відсутні.
З наведених підстав відповідач просить у задоволенні позову відмовити.
У відповіді на відзив позивач підтвердив свої доводи, зазначені у позовній заяві та просив у задовольнити його позовні вимоги.
Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.
Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.04.2023 по справі №161/10755/22 позов ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним притягненням до адміністративної відповідальності задоволено частково: стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 15 000 (п'ятнадцять тисяч) гривень на відшкодування моральної шкоди та 4 000 (чотири тисячі) гривень витрат на професійну правничу допомогу.
На виконання рішення суду у справі №161/10755/22 Луцьким міськрайонним судом Волинської області 12.10.2023 видано виконавчий лист № 2893 про стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 15 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 4 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
10.03.2025 у зв'язку із невиконанням виконавчого листа у справі №161/10755/22 позивачем на адресу ДКС України було направлено запит з проханням повідомити про виконання виконавчого листа та відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та п. 48 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року №845, виплатити компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу.
18.03.2025 ДКС України листом №5-06-06/6060 повідомлено, що з 28.11.2023 облікується виконавчий лист по справі №161/10755/22 про відшкодування коштів на користь ОСОБА_1 у розмірі 19 000,00 гривень, а питання щодо перерахування коштів за виконавчим листом по справі №161/10755/22 про відшкодування коштів на користь ОСОБА_1 розглянеться Казначейством в порядку черговості та в межах відкритих асигнувань орієнтовно протягом ІІ кварталу 2025 року, водночас вказала, що нарахування компенсації за невиконання рішення суду не передбачено за бюджетною програмою 3504030.
01.05.2025 на картковий рахунок ОСОБА_1 надійшли кошти в сумі розміром 19 000,00 грн на виконання рішення суду у справі №161/10755/22.
На думку позивача, такі дії ДКС України порушують його право як стягувача за виконавчим документом, яке підлягає захисту у межах адміністративної справи.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.
Згідно з ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Згідно з ст. 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року №4901-VI (далі - Закон №4901-VI) держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).
Згідно з частиною першою статті 3 Закону №4901-VI виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Частиною другою та четвертою статті 3 Закону №4901-VI обумовлено, що стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
Відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4901-VI виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб'єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом, подаються до органу державної виконавчої служби протягом шести місяців з дня набрання чинності цим пунктом. Якщо рішення суду про стягнення коштів або виконавчі документи за цими рішеннями, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб'єкти, не було подано в строк, встановлений цим пунктом, це не є підставою для відмови у виконанні даного судового рішення.
Заборгованість погашається в такій черговості: у першу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду щодо пенсійних та соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, а також у зв'язку з втратою годувальника; у другу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду, пов'язаними з трудовими правовідносинами; у третю чергу погашається заборгованість за всіма іншими рішеннями суду.
Бюджетні асигнування на погашення заборгованості визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
З метою реалізації пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4901-VI постановою Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2014 року №440 затверджено Порядок погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою (далі - Порядок №440), пунктом 2 якого передбачено, що боржник - це зазначений у рішенні суду або виконавчому документі суб'єкт, який повинен сплатити кошти або вчинити інші дії майнового характеру щодо особи, на користь чи в інтересах якої ухвалено це рішення.
Згідно з пунктами 3, 4 Порядку №440 рішення подаються до органів державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника для проведення їх обліку, інвентаризації заборгованості та подальшої передачі до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, для погашення заборгованості.
Заявник подає до органу державної виконавчої служби: заяву про виконання рішення із зазначенням реквізитів банківського рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних для перерахування коштів у готівковій формі через банки або підприємства поштового зв'язку, якщо зазначений рахунок відсутній; оригінал (дублікат) виконавчого документа або рішення суду (належним чином завірену його копію); копію довідки про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідному органу державної податкової служби і мають відмітку у паспорті або до паспорта яких внесені дані про реєстраційний номер облікової картки платника податків) та копію паспорта громадянина.
Частиною першою статті 5 Закону №4901-VI передбачено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Відповідно до пункту 2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року №845 (далі - Порядок №845) безспірне списання - це операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.
Згідно з пунктом 3 Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Згідно з пунктом 50 Порядку №845 компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується: Казначейством, якщо боржником є державний орган; державним виконавцем, якщо боржником є підприємство, установа, організація або юридична особа, зазначені в пункті 48 цього Порядку.
Компенсація виплачується Казначейством на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів.
Згідно з пунктом 51 Порядку №845 в рішенні (постанові) про виплату компенсації зазначаються: назва і дата видачі виконавчого документа, найменування органу, що його видав; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та по батькові (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), код згідно з ЄДРПОУ або податковий номер (для юридичних осіб), реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) або серія і номер паспорта для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття такого номера, реквізити рахунків стягувача і боржника; дата надходження документів та відомостей, необхідних для перерахування коштів, дата закінчення встановленого законом строку для перерахування коштів, дата перерахування коштів стягувачу; строк прострочення платежу; реквізити рахунка, з якого здійснюється безспірне списання; спосіб перерахування коштів стягувачу; сума нарахованої компенсації.
Рішення про виплату компенсації затверджується Головою Казначейства, а постанова - керівником органу державної виконавчої служби.
З наведених вище положень та пунктів 33 і 47 Порядку №845, норм частини першої статті 3 Закону №4901-VI слідує, що відповідальним за виконання судових рішень, що гарантовані державою, а також виплату компенсації стягувачу, у разі неперерахування коштів за рішенням суду, є саме ДКС України (Казначейство), яка є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
При цьому з приписів статті 5 Закону №4901-VI слідує, що компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду виплачується у зв'язку із затримкою виконання судових рішень про стягнення коштів.
Отже, виходячи з аналізу норми, закріпленої у частині першій статті 5 Закону №4901-VI, підставою для виплати стягувачу компенсації, передбаченої цим Законом, слугує порушення органом казначейства строків перерахування коштів на виконання рішення суду про стягнення коштів з органу державної влади.
Матеріали справи свідчать та не заперечується сторонами, що Державною казначейською службою України 28.11.2023 отримано виконавчі листи у справі №161/10755/22, натомість кошти перераховані позивачу тільки 01.05.2025.
Суд відхиляє доводи відповідача про відсутність правових підстав для нарахування та виплати позивачу компенсації в розмірі 3% річних за несвоєчасне виконання рішення та зазначає наступне.
В межах розгляду цієї справи спірним є питання відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, у зв'язку із незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, тобто розглядається обов'язок відповідача виконати рішення суду, яке не було ухвалене на підставі норм Закону №266/94-ВР.
Натомість, саме Закон №4901-VI встановлює гарантії виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання, тобто регулює правовідносини у цій справі.
Крім того, аналіз змісту постанов Верховного Суду у справах №826/17656/16 та №804/2076/17, на яку посилається відповідач дає підстави суду погодитися з твердженнями позивача, що посилання ДКС України на застосування висновків у названих постановах є помилковим.
Зокрема, у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №826/17656/16 суд вказав, що сфера правового регулювання Закону №4901-VI не стосується (не охоплює) правовідносин щодо відшкодування державою шкоди у випадках, визначених статтею 1 Закону №266/94-ВР. У цьому випадку зобов'язання держави щодо відшкодування шкоди у випадках, визначених Законом №266/94-ВР, не слід ототожнювати із зобов'язаннями державних органів за судовим рішенням (про стягнення коштів). Зокрема констатував, що нарахування і виплату компенсації за несвоєчасне виконання судового рішення (понад три місяці) про стягнення коштів, боржником за яким є, зокрема, державний орган передбачає Закон №4901-VI (стаття 5). Закон №266/94-ВР такого обов'язку ДКС не встановлює. Тож оскільки в обох законодавчих актів різна сфера правового регулювання, застосовувати до спірних правовідносин положення статті 5 Закону №4901-VІ як підстави для стягнення на користь позивача компенсації, є помилковим. Також Суд виснував, що передбачена статтею 625 Цивільного кодексу України відповідальність боржника за порушення грошового зобов'язання у виді інфляційних нарахувань і компенсації в розмірі трьох відсотків річних може виникати тільки у договірних правовідносинах і не стосується правовідносин, що виникають у зв'язку із заподіянням шкоди та її подальшого відшкодування.
У подальшому, така позиція застосована Верховним Судом у справі № 804/2076/17.
Проте в обох цих випадках мовилося про шкоду, завдану незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, право на відшкодування якої передбачає Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01 грудня 1994 року №266/94-ВР.
Тобто, у справах №826/17656/16 та №804/2076/17, різні сфера правового регулювання правовідносин і фактичні обставини.
Окрім того, 03 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі №686/7081/21, у якій відступила від висновку щодо застосування частини другої статті 625 Цивільного кодексу України у правовідносинах, що виникли у зв'язку з несвоєчасним виконанням судового рішення про стягнення моральної шкоди за Законом №266/94-ВР, сформульованого у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №826/17656/16.
Велика Палата Верховного Суду у справі №686/7081/21 зазначила, що «у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону №4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника.
Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону №4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України.
Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення».
Відтак, суд погоджується з доводами позивача щодо того, що нарахування зазначеної компенсації згідно з чинним законодавством передбачено за порушення термінів виконання рішення суду про стягнення коштів безпосередньо з державного органу.
Разом з тим, відповідно до практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі Горнсбі проти Греції , п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі Immobiliare Saffi проти Італії , заява № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).
Неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу № 1 (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі Войтенко проти України від 29 червня 2004 року № 18966/02).
Суд зазначає, що позивач, отримавши рішення місцевого суду про стягнення на його користь моральної шкоди та пред'явивши це рішення до органу казначейської служби, мав законні сподівання на його безперешкодне та швидке виконання.
Згідно з рекомендаціями, викладеними у Висновку Консультативної ради Європейських суддів №13 (2010) Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх "ex-officio". Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.
У пункті 1 статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 №475/97-ВР зазначено, що "Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції", а ст.ст. 13 і 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права" та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.
Враховуючи наведене, суд вважає правомірними доводи позивача щодо наявності у нього права на отримання компенсації за несвоєчасне виконання судового рішення, передбаченої Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 5 Закону №4901-VI викладена у постанові Верховного Суду від 29.02.2024 у справі №620/1788/21.
Враховуючи наведене, суд вважає помилковими твердження відповідача щодо відсутності у законодавстві строків виплати компенсації, оскільки такі не відповідають дійсності та спростовуються положеннями Порядку №845 за якими, - рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів.
Перерахування коштів стягувачу здійснюється Казначейством у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей. Компенсація виплачується Казначейством на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів. Казначейство веде бухгалтерський облік та складає звітність про здійснення в установленому порядку безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктами 47 і 50 цього Порядку.
Подібні висновки висловлені Верховним Судом у вже згаданій постанові від 09.09.2019 у справі №809/713/17.
Суд також не приймає до уваги посилання відповідача на черговість виконання рішень суду, оскільки, враховуючи приписи норми ч .4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та положень абз. 2 п. 48 Порядку №845 щодо строку перерахування коштів, законодавцем визначені чіткі часові межі виконання рішень суду. У будь-якому разі черговість здійснення перерахування коштів стягувачу за рішенням суду повинна узгоджуватися з такими приписами закону й рішення судів можуть виконуватися за чергою, однак, у тримісячний строк.
Таким чином, відповідачем 28.11.2023 отримано виконавчий лист у справі №161/10755/22, однак нараховано позивачу кошти лише у 01.05.2025, тобто через рік і шість місяців після їх отримання.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про протиправність відмови Державної казначейської служби України у нарахуванні і виплаті ОСОБА_1 компенсації за порушення строку перерахування коштів на виконання рішенням суду у справі №161/10755/22 про стягнення коштів з державного органу.
Суд на підставі досліджених під час розгляду справи доказів встановив, що ДКС України не виконала обов'язку, визначеного статтею 3 Закону №4901-VI та не забезпечила своєчасне перерахування позивачу коштів за виконавчим листом, що перебував на виконанні у відповідача.
Велика Палата Верховного Суду у справі №420/2411/19 від 09.11.2023 наголошує на тому, що в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону №4901-VI установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів в межах визначеного частиною четвертою статті 3 Закону №4901-VI строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3 % річних та інфляційних втрат.
Згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження №14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі №646/14523/15-ц)).
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі №646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21 (провадження №14-91цс22)).
Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.
Закон України №4901-VI не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі №420/2411/19).
Виходячи з наведених положень, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення з відповідача компенсації в розмірі трьох відсотків річних за несвоєчасне виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.04.2023 по справі №161/10755/22 та інфляційних втрат у відповідності до положень статті 625 ЦК України.
Отже, до компенсації підлягає сума за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI) включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення (аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).
Як вже встановив суд, виконавчий документ у справі №161/10755/22 отримано відповідачем 28.11.2023, наступний день після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа є 29.02.2024, проте кошти у сумі 19 000,00 грн перераховано позивачу 01.05.2025, днем, що передує дню повного виконання судового рішення є 30.04.2025. Отже, у цьому періоді було 427 днів прострочення, а не як вказує позивач період просторочки з 29.02.2024 по 30.04.2025.
Отже, суд дійшов висновку про зобов'язання Державної казначейської служби України відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 №4901-VI нарахувати та виплатити позивачу компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми на виконання рішення суду у справі №161/10755/22, починаючи з дня закінчення тримісячного строку з дня надходження необхідних документів та відомостей до Державної казначейської служби України - 29.02.2024 до моменту виконання виконавчого листа - 30.04.2025.
Щодо частини позовних вимог про стягнення інфляційних втрати за невиконання рішення суду, суд зазначає наступне.
За даними Державної служби статистики України у 2024 році індекс інфляції склав: січень - 100,4%, лютий - 100,3 %, березень -100,5 %, квітень - 100,2 %, травень - 100,6 %, червень - 102,20%, липень - 100,00 %, серпень -100,60 %, вересень - 101,5%, жовтень - 101,80%, листопад - 101,90%, грудень - 101,40%; у 2025 році індекс інфляції склав: січень 101,20 %, лютий 100,80 %, березень 101,50 %, квітень 100,7 %.
Суд бере до уваги, що прострочення виконання рішення суду у травні 2025 було понад 15 днів, що має значення для врахування індексу інфляції в обох цих місяцях.
З огляду на викладене інфляційні втрати позивача від прострочення виконання судового рішення у справі №295/6172/21 складає за період з 29.02.2024 по 30.04.2025.
Суд також, звертає увагу позивача, що нарахування суми компенсації за невиконання рішення суду (3% річних) та інфляційних втрат є виключною компетенцією відповідача, тому суд не може перебирати на себе повноваження відповідача та втручатись в його дискреційні повноваження. Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень не можуть бути виправдані з підстав доцільності та необхідності врегулювання спірних відносин.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково шляхом зобов'язання Державної казначейської служби України відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 №4901-VI нарахувати та виплатити позивачу компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми на виконання рішення суду у справі №161/10755/22, починаючи з дня закінчення тримісячного строку з дня надходження необхідних документів та відомостей до Державної казначейської служби України - 29.02.2024 до моменту виконання виконавчого листа - 30.04.2025, та інфляційних втрат, нарахованих на суму простроченого грошового зобов'язання, з урахуванням позовних вимог, за період з 29.02.2024 по 30.04.2025.
Аналогічна позиція викладена у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2025 у справі № 240/6239/24, Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.05.2025 у справі №580/11745/24.
Частиною 1 та 2 ст.77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Щодо позовних вимог в частині стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 10 000 грн. суд зазначає наступне.
Положеннями статті 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частини першої статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 року по справі №804/2252/14, від 21.02.2019 по справі №670/499/16-а, від 28.02.2019 по справі №804/7085/16.
Згідно з частиною п'ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12.07.2007).
Водночас, позивач не надав суду жодних доказів спричинення моральної шкоди, також ним не доведено завдання такої шкоди, наявності причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та шкодою , а тому підстави для стягнення моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн відсутні та в цій частині вимоги не підлягають до задоволенню.
При вирішенні питання щодо стягнення витрат на правову допомогу в сумі 6 000,00 грн суд враховує таке.
За приписами частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно із частинами третьою - п'ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Отже, аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку, що вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Разом з цим при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 08.02.2022 у справах № 640/3098/20 та №160/6762/21 відповідно, від 18.08.2022 у справі № 540/2307/21.
На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16.
У постанові Верховного Суду від 09.04.2019 у справі № 826/2689/15 міститься правова позиція щодо застосування частини третьої статті 134 КАС України, відповідно до якої чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов'язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів, що відповідачем не здійснено.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу застосувала відповідний підхід, надавши оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона мала заперечення. Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони. Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення в постановах Верховного Суду від 02.10.2019 (справа №815/1479/18), від 15.07.2020 (справа №640/10548/19), від 21.01.2021 (справа №280/2635/20), від 03.08.2022 (справа №280/4264/21).
Разом з тим, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, ціну позову, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо - є неспівмірним (вказана правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 26.08.2022 у справі №520/6658/21).
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу суду надано такі документи: договір про надання правової допомоги №02/29-09 від 29.09.2023, укладений між позивачем та адвокатом Виш А. А., додаткову угоду №1/02/29-09 від 07.08.2025 до договору про надання правничої допомоги, акт здачі-прийняття виконаних робіт (наданих послуг) №1/02/29-09 від 19.08.2025 та квитанцію №1/02/29-09 від 19.08.2025.
Згідно акту здачі-прийняття виконаних робіт (наданих послуг) №1/02/29-09 від 19.08.2025 ОСОБА_1 та адвокат Виш А. А. склали вказаний акт про те, що адвокатом були проведені наступні роботи (надані послуги), а саме: - підготовка та подання позовної та підготовки процесуальних документів (відповідь на відзив, тощо). Загальна вартість виконаних робіт (наданих послуг) становить 6 000,00 гривень.
Суд, враховуючи складність справи (справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, при її вирішенні враховані висновки щодо застосування норм права, які викладені у наведених вище постановах Верховного Суду), значення справи для сторін, час, який об'єктивно був витрачений адвокатом на надання послуг, та їх обсяг, виходячи із принципів співмірності витрат, обґрунтованості та пропорційності їх розміру, а також заперечення відповідача щодо співмірності витрат на оплату правничої допомоги адвоката, дійшов висновку про те, що на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача Державної казначейської служби України необхідно стягнути 2 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
З урахуванням наведеного, на користь позивача підлягають до стягнення витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн.
Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Бюджетного кодексу України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним дії Державної казначейської служби України щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті інфляційних втрат та 3% річних за несвоєчасне перерахування коштів на виконання рішення суду у справі №161/10755/22.
Зобов'язати Державну казначейську службу України відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 №4901-VI нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми на виконання рішення суду у справі №161/10755/22, починаючи з дня закінчення тримісячного строку з дня надходження необхідних документів та відомостей до Державної казначейської служби України - 29.02.2024 до моменту виконання виконавчого листа - 30.04.2025, та інфляційні втрати на суму простроченого грошового зобов'язання, за період з 29.02.2024 по 30.04.2025.
У задоволенні решти позовних вимог, - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної казначейської служби України судові витрати в розмірі 2 000,00 грн (дві тисячі гривень 00 копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: Державна казначейська служба України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6; код ЄДРПОУ 37567646).
Головуючий-суддя С.Ф. Костюкевич