Номер провадження: 22-ц/813/2271/25
Справа № 522/4616/24
Головуючий у першій інстанції Науменко А.В.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
26.12.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Вадовської Л.М., Погорєлової С.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 липня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Порто-Франківський» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати та стягнення середнього заробітку за час затримки заробітної плати звільненому працівникові, -
У березні 2024 року позивач звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Порто-Франківський» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати та стягнення середнього заробітку за час затримки заробітної плати звільненому працівнику.
В обґрунтування позову позивач вказує, що на підставі наказу № 126/-л від 17.09.2020 року він був прийнятий на посаду водія легкового автотранспортного засобу до Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Порто-Франківський». Відповідно до наказу №7-л від 15.01.2024 року ОСОБА_1 на підставі поданої ним заяви був звільнений за власним бажанням.
Таким чином, Позивач в період з 17.09.2020 року по 15.01.2024 року перебував у трудових відносинах з КП «ЖКС «Порто-франківський».
Проте, КП «ЖКС «Порто-Франківський» не здійснив виплату всіх сум в день звільнення. На думку позивача відповідач шляхом ухилення від здійснення всіх виплат фактично порушив його конституційне право на оплату праці. Станом на дату звільнення борг за відповідачем по сплаті заробітної плати становив 11 054 грн. з урахуванням усіх податків ( в тому числі заробітна плата за січень 2024 року. Оскільки ОСОБА_1 був звільнений 15.01.2024 року, а грошові кошти не були сплачені.
За таких обставин, стягнення з КП «ЖКС «Порто-Франківський» на користь ОСОБА_1 підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 січня 2024 року (наступний робочий день після звільнення) по теперішній час, враховуючи заявлені позовні вимоги. З вищевикладеного вбачається, що Відповідачем має бути здійснена виплата грошових коштів Позивачу за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 січня 2024 року по дату остаточного розрахунку включно. На дату звернення із позовом до суду, кількість днів затримки розрахунку при звільненні за період з 16 січня 2024 (наступний робочий день після звільнення) по 26 березня 2024 року включно, становить 51 робочий день.
Розрахунок середньоденного заробітку: 22 108,00 (заробітна плата за фактично відпрацьовані протягом 2 місяців робочі (календарні) дні) : 43 (відпрацьованих робочих днів) = 514,14 грн. Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 січня 2024 року по 26 березня 2024 року (дата звернення із позовом) становить 26 221,12 грн. (із розрахунку 514,14 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 51 робочих днів).
Виходячи з вищевикладеного позивач просив суд стягнути з Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Порто Франківський» заборгованість з виплати заробітної плати у сумі 11 054 (одинадцять тисяч п'ятдесят чотири) грн. та середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати звільненому працівнику за період з 16.01.2024 року по 22.03.2024 року включно у сумі 26 221 (двадцять шість тисяч двісті двадцять одну) грн.. 12 коп.
17.05.2024 року позивач звернувся із заявою про збільшення позовних вимог, в якій просив суд стягнути з Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Порто- Франківський» заборгованість з виплати заробітної плати у сумі 1404 грн (одна тисяча чотириста чотири) грн. 39 коп. та середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати звільненому працівнику за період з 16.01.2024 року по 16.05.2024 року включно у сумі 45 244 грн. (сорок п'ять тисяч двісті сорок чотири) грн. 32 коп.
Відповідач Комунальне підприємство «Житлово-комунальний сервіс «Порто Франківський» у відзиві на позовну заяву просив в її задоволенні відмовити. Вказував, що за січень місяць 2024 року ОСОБА_1 було нараховано 17 238 грн. 61 коп. в тому числі і за невикористану відпустку. За січень місяць ОСОБА_1 було виплачено: 19 січня 2024 р. виплачено 8 155,39 грн. (вісім тисяч сто п'ятдесят п'ять гривен 39 коп.) заробітної плати за січень місяць 2024 року, що підтверджується платіжною інструкцією в національній валюті від 19 січня 2024 року № 4037. Спору щодо розміру сум між ОСОБА_1 та підприємством не було. Також, ОСОБА_1 не звертався до керівництва підприємства з вимогою про розмір сум, нарахованих йому при звільненні.
08 квітня 2024 року ОСОБА_1 було виплачено 7678,90 грн. (сім тисяч шістсот сімдесят вісім гривен 90 коп.) заробітної плати за січень місяць 2024 року, що підтверджується платіжною інструкцією в національній валюті від 08 квітня 2024 р. № 4273. Тобто, 19 січня 2024 року в день звільнення ОСОБА_1 було виплачено заробітну плату.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 31 липня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Порто-Франківський» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати та стягнення середнього заробітку за час затримки заробітної плати звільненому працівнику задоволено частково.
Стягнуто з Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Порто-Франківський» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати звільненому працівнику за період з 27.03.2024 року по 08.04.2024 року включно у сумі 4 113,12 грн.
В іншій частині позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Приморського районного суду міста Одеси від 31 липня 2024 року в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати звільненому працівникові, змінити, визначивши період нарахування з 23.02.2024 року по 08.04.2024 року в сумі 14910 грн. (із розрахунку 514,14 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 29 робочих днів.
В апеляційній скарзі апелянт вказує про неповне з'ясування судом першої інстанції обставини справи. Зазначає, що висновки суду про те, що позивач не довів, що до звільнення, на момент звільнення та після звертався до відповідача з вимогою про виплату заборгованості по заробітній платі, не відповідають дійсності. 19.01.2024 року відповідачем частково було виплачено заробітну плату але в супереч ст. 116 КЗпП не надано жодного листа нарахувань, які належить виплатити звільненому працівникові. ОСОБА_1 усно звертався до відповідача за листом нарахувань, проте йому було відмовлено. З метою визначення суми заборгованості, 22.02.2024 року на адресу відповідача було направлено адвокатський запит щодо надання розрахункових листів та наказу про звільнення, проте відповіді не було отримано.
У зв'язку із порушенням права позивача на отримання інформації щодо розрахунку повної суми, яка нарахована та виплачена працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати, апелянт вважає що саме з дати звернення за розрахунковим листом має бути обчислено дату звернення вимог позивача, а саме з 23.02.2024 року. Таким чином з 23.02.2024 року (наступний робочий день після отримання запиту) по 08.04.2024 року (дата сплати заборгованості) з відповідача необхідно стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 29 днів.
Комунальне підприємство «Житлово-комунальний сервіс «Порто-Франківський» у відзиві на апеляційну скаргу просило залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вказує, що не відповідають дійсності доводи апеляційної скарги, що 22.02.2024 ОСОБА_1 звертався до підприємства із запитом про надання розрахункового листа, оскільки відповідно до наданого позивачем адвокатського запиту, останнє не містить вимог про надання розрахункового листа. Тому твердження апелянта, що саме з 23.02.2024 року має бути обчислено дату звернення вимог до відповідача є хибними. Також, ОСОБА_1 та його представник не звертались з вимогою про виплату заборгованості по заробітній платі до відповідача безпосередньо, а звернувся лише у судовому порядку, тобто лише 27.03.2024 року. Таким чином, на думку відповідача суд вірно виходив з того, що з 27.03.2024 (дата подання позову) по 08.04.2024 (дата сплати заборгованості) було стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 8 днів.
Відповідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Як вбачається з положень п. 1 ч. 1 ст. 274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи що виникають з трудових відносин.
Відповідно до п. п. 1 - 3 ч. 6 ст. 19 ЦПК України (в редакції Закону № 3831-IX від 19.06.2024 року) для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов'язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства).
Оскільки дана справа стосується питання про стягнення заборгованості із виплати заробітної плати та стягнення середнього заробітку за час затримки заробітної плати звільненому працівникові (з ціною позову 37 275,12 грн.), розгляд апеляційної скарги здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами, без повідомлення учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що знаходяться в матеріалах справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що на час ухвалення рішення відповідачем було сплачено заборгованість з виплати заробітної плати. Позивач, будучи звільненим 15.01.2024 року, звернувся до суду лише 27.03.2023 року. Позивач не довів, що до звільнення, на момент звільнення та після звільнення звертався до відповідача з вимогою про виплату заборгованості по заробітній платі. Таке право позивач реалізувала лише звернувшись з позовом до суду 27.03.2024 року. Таким чином, з 27.03.2024 року (дата подання позову) по 08.04.2024 року (дата сплати заборгованості) з відповідача необхідно стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 8 днів.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим у справі обставинам і є правильними.
Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що:
18 вересня 2020 року ОСОБА_1 був прийнятий водієм легкового автотранспортного засобу в КП "ЖКС "Порто-Франківський", що підтверджується наказом від 17 вересня 2020 року № 126-л. 1
5 січня 2024 року ОСОБА_1 було подано заяву про звільнення з посади за власним бажанням з 19 січня 2024 року.
Наказом № 7-л від 15 січня 2024 року ОСОБА_1 був звільнений за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України.
В день звільнення 19 січня 2024 року ОСОБА_1 вже не здійснював трудових обов'язків, що не спростовано позивачем під час судових засідань.
З розрахункового листа за січень 2024 року вбачається, що борг підприємства перед ОСОБА_1 складає 7 678,90 грн.
З платіжної інструкції від 08.04.2024 року № 4273 вбачається, що відповідач 08.04.2024 року сплатив позивачу 7 678,90 грн. заборгованості по заробітній платі за січень 2024 року.
Колегія суддів виходить з наступного.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Що стосується вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці».
За частиною другою статті 2 Закону України «Про оплату праці» додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону «Про оплату праці»).
Частина перша статті 47 КЗпП України встановлює, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За положеннями статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Системний аналіз цих норм дає підстави для висновку про те, що всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.
Чинне законодавство прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать як на підставі норм Закону України «Про оплату праці», так і Кодексу Законів про працю в Україні.
У разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Отже, у разі недотримання роботодавцем вимог статті 116 КЗпП України настають наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України.
Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2023 року у cправі № 910/6968/16 (607/6254/15-ц) вирішуючи спір про наявність обов'язку сплатити нарахованої, але не виплаченої заробітної плати звертає увагу на зміст поняття заробітної плати, який узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність (сплачуваність) праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Згідно з частиною першою статті 9 ЦК України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. У трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Отже, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Так, як було зазначено вище, 15 січня 2024 року ОСОБА_1 було подано заяву про звільнення з посади за власним бажанням з 19 січня 2024 року.
Наказом № 7-л від 15 січня 2024 року ОСОБА_1 був звільнений за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України.
Як зазначено позивачем в своєму позові, ОСОБА_1 припинив свої трудові відносини 15.01.2024 року.
Крім того, у заключному слові (письмових) судових дебатів представник КП «ЖКС «Порто-Франківський» вказувало, що в період з 04.01.2024 року по 19 січня 2024 року ОСОБА_1 не працював.
Під час судових засідань в суді першої інстанції ОСОБА_1 не спростовував, що в день звільнення 19 січня 2024 року вже не здійснював трудових обов'язків.
З розрахункового листа за січень 2024 року вбачається, що борг підприємства перед ОСОБА_1 складав 7678,90 грн.
З платіжної інструкції від 08.04.2024 року № 4273 вбачається, що відповідач 08.04.2024 року сплатив позивачу 7678,90 грн. заборгованості по заробітній платі за січень 2024 року.
Тобто, як вірно зазначено судом першої інстанції, на час ухвалення рішення відповідачем було сплачено заборгованість з виплати заробітної плати.
Колегія суддів звертає увагу, що в день звільнення ОСОБА_1 з вимогою про надання розрахунку до підприємства не звертався.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач не довів, що до звільнення, на момент звільнення та після звільнення звертався до відповідача з вимогою про виплату заборгованості по заробітній платі. Таке право позивач реалізував лише звернувшись безпосередньо з позовом до суду 27.03.2024 року.
З урахуванням вказаних обставин, суд вірно визначився з періодом за який необхідно стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку, а саме з 27.03.2024 року (дата подання позову) по 08.04.2024 року (дата сплати заборгованості).
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції невірно встановив період за який необхідно стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку, спростовується матеріалами справи.
В апеляційній скарзі, апелянт вказує, що представник ОСОБА_1 22.02.2024 року звертався до відповідача з адвокатським запитом щодо надання розрахункових листів та наказу про звільнення. Проте відповіді не було отримано.
Так в матеріалах справи наявний адвокатський запит направлений до КП «ЖКС «Порто-Франківський», із змісту якого вбачається, що адвокатом не запитувалась інформація чи документи щодо надання розрахункового листа сум, які нараховані та виплачені працівником при звільненні чи наявності заборгованості із вказаних виплат. У вказаному запиті адвокатом запитувалась інформація про щомісячний розрахунковий листок за період з 01.01.2023 по 31.12.2024, копія наказу про прийняття на роботу ОСОБА_1 та копія наказу про припинення трудового договору.
Таким чином доводи апеляційної скарги, щодо звернення 22.02.2024 року із запитом про надання розрахункового листа на момент звільнення та надання відомостей про невиплачені суми, спростовуються вищевказаним.
Колегія суддів ще раз звертає увагу апелянта на положення законодавства та роз'яснення Пленуму Верховного Суду України у пункті 20 постанови від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановления рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначив період затримки та розмір середнього заробітку, який апеляційним судом перевірений та з яким колегія суддів погоджується.
Доводи апеляційної скарги про незгоду з періодом нарахування судом середнього заробітку за час затримки розрахунку, фактично зведені лише до незгоди з висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 , слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 липня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених частиною 3 статті 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складений: 26.12.2025 року.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: Л.М. Вадовська
С.О. Погорєлова