Справа № 199/9799/25
(2/199/4825/25)
Іменем України
18.12.2025 року Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра
у складі: головуючого судді Якименко Л.Г.
за участю секретаря Попружко Д.О.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -
Дніпровська міська рада звернулась до суду із позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що кімната АДРЕСА_1 , перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради, від імені якої діє позивач, як представницький орган місцевого самоврядування, в силу ст.1 Закону України «Про місцеве самоврядування».
У вказаній кімнаті з 19.04.2007 року зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , однак більш аніж 3 роки не проживають за вказаною адресою, а за даною адресою мешкають квартиранти, що підтверджується актами комісії Комунального підприємства «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради від 10.06.2024 року, 13.11.2024 року та 03.04.2025 року..
Відповідно до довідки КП «Жилсервіс-5» ДМР від 03.04.2025 року, на ім'я ОСОБА_1 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 , із 01.09.2016 року відкритий особовий рахунок № НОМЕР_1 , який діє по теперішній час. При цьому, борг за особовим рахунком № НОМЕР_1 складає 55728,04 грн..
Посилаючись на те, що відповідачі у вказаній кімнаті не проживають без поважних причин більше 3-х років, їх речі у кімнаті відсутні, комунальні послуги не сплачують, тому представник позивача просив суд визнати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1 .
Представник позивача у судове засідання не з'явилась, надала до суду заяву про розгляд справи у її відсутність, позовні вимоги підтримала у повному обсязі, проти заочного розгляду справи не заперечувала.
Відповідачі у судове засідання не з'явились, причину неявки суду не повідомили, заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження, а також відзив на позов до суду не надали, про дату, час і місце судового засідання повідомлялись належним чином.
Представник третьої особи Комунального підприємства «Жилсервіс-5» у судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив, про день та час судового засідання повідомлявся у встановленому законом порядку.
Представник Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради у судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив, про день та час судового засідання повідомлявся у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України у зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали цивільної справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, кімната АДРЕСА_1 , перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради.
У вказаній кімнаті з 19.04.2007 року зареєстровані відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що підтверджується довідкою №388 від 03.04.2025 року, виданою директором КП «Жилсервіс-5» ДМР ОСОБА_4 (а.с.13). Позивач зазначає, що відповідачі не проживають за вказаною адресою, на що надав акти комісії Комунального підприємства «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради від 10.06.2024 року, 13.11.2024 року та 03.04.2025 року (а.с.10-12).
Відповідно до довідки КП «Жилсервіс-5» ДМР від 03.04.2025 року, на ім'я ОСОБА_1 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_2 , із 01.09.2016 року відкритий особовий рахунок № НОМЕР_1 , який діє по теперішній час. Борг за особовим рахунком № НОМЕР_1 складає 55728,04 грн.(а.с.14).
Згідно зі статтею 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
Згідно ст.47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення, або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Таким чином за змістом вказаних норм матеріального права передбачено, що обов'язковою умовою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є її не проживання в житловому приміщенні понад шести місяців без поважних на те причин. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Подібні висновки висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц (провадження №61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі №760/13113/14-ц (провадження №61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13-ц (провадження №61-23089св19), від 12 травня 2021 року у справі №301/288/20 (провадження №61-2566св21).
Європейський суд з прав людини вважає втрату житла найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» (заява №17365/14), пунктах 42, 43 рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява №30856/03) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Відповідно до частини першої, шостої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст.89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року у справі №521/5887/17 (провадження №61-7894св20) зроблено висновок, що: «аналіз норм статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2021 року в справі №203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21) міститься висновок про те, що: «процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».
Суд вважає недоведеним факт відсутності відповідачів у спірній квартирі, адже Акт, наданий позивачем на підтвердження цієї обставини, не є достовірним та достатнім доказом у розумінні процесуального закону.
Згідно із з частинами першою-третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Відповідно до ч.1 ст.6 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Згідно ст.160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до ч.2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року в справі № 554/3289/20 (провадження № 61-2951св21) зазначено, що: «крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження. Не можна вважати поважною причину не проживання дитини у спірному житлі, її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини».
Права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного із них). Причини непроживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежить від волі неповнолітньої дитини, а тому за своїм характером є поважними.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже, процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені ст.71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21), від 26 липня 2023 року у справі № 754/5333/18 (провадження № 61-4094св23).
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21), від 25 вересня 2024 року у справі № 161/15630/22 (провадження № 61-11716св23).
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ч.ч.1,2 ст.317 ЦК України).
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч.1 ст.319 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1 ст.321 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 зазначено, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може бути лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405,406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 759/13182/19.
Також суд враховує, що відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», що затверджений Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року з 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 та території України, в зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, введено воєнний стан строком на 30 діб, який продовжено до теперішнього часу. Таким чином, позов пред'явлено під час дії воєнного стану, тому відсутність відповідачів за місцем реєстрації має об'єктивні причини і за таких обставин не може вважатись такою, що має місце без поважних причин.
Крім цього, суд звертає увагу, що позивач не зазначив та не клопотав перед судом про залучення по справі третьою особою Орган опіки та піклування, з урахуванням того, що один із відповідачів є неповнолітньою особою.
Також позивачем не з'ясовано, чи мають відповідачі статус внутрішньо-переміщених осіб та чи залишали вони територію України з метою збереження життя неповнолітнього ОСОБА_2 , враховуючи той факт, що місто Дніпро є безпосередньо наближеним до зони бойових дій.
Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими, оскільки позивачем не надано докази, які б беззаперечно свідчили про непроживання відповідачів у спірній кімнаті більше шести місяців без поважних причини, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача.
Із огляду на встановлені обставини по справі, надані докази, а також враховуючи інтереси малолітньої дитини та вимоги чинного законодавства, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 80, 81, 82 89, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України, ст.ст. 71, 72 ЖК України, суд, -
У задоволенні позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частину рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Суддя Л.Г. Якименко