Справа № 420/27259/25
26 грудня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді Аракелян М.М.
Розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385; місцезнаходження: вул. Канатна, буд. 83, м. Одеса, 65012) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
12 серпня 2025 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, у якій позивач просить суд:
прийняти позовну заяву до розгляду;
відкрити провадження у справі за правилами загального позовного провадження з викликом сторін;
встановити, що дії Пенсійного фонду України, які під час повернення простроченої заборгованості за рішенням суду виконуються за відсутності нарахування інфляційних втрат на суму боргу не виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) Кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від Боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати Кредиторові, а тому є неправомірними;
зобов'язати Пенсійний фонд України повернути прострочену (станом на 01 січня 2025 року) заборгованість за рішенням суду по справі № 420/13247/20 у розмірі 417241,96грн., з урахуванням 3 (трьох) відсотків річних у розмірі 41 735,62 грн. та інфляційних нарахувань у розмірі 225 290,07 грн;
зобов'язати Пенсійний фонд України надати до суду Звіт про виконання судового рішення
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями адміністративна справа розподілена на суддю Аракелян М.М.
Ухвалою суду від 15.08.2025 року позовну заяву залишено без руху з підстав необхідності подання суду уточненої позовної заяви із викладенням позовних вимог до ГУПФ України в Одеській області; встановлено позивачу строк 5 днів з дня отримання копії ухвали на усунення недоліків позовної заяви.
Позивач подав суду уточнену позовну заяву, у якій просить суд:
прийняти його уточнену позовну заяву до розгляду.
відкрити провадження у справі за правилами загального позовного провадження з викликом сторін;
встановити, що дії Головного управління ПФУ, які під час повернення простроченої заборгованості за рішенням суду виконуються за відсутності нарахування інфляційних втрат на суму боргу не виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) Кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від Боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати Кредиторові, а тому є неправомірними;
визнати протиправними дії Головного управління ПФУ, які направлені на повернення (станом на 01 січня 2025 року) простроченої заборгованості за рішенням суду в сумі 417 241,96 грн. без урахування 3 (трьох) відсотків річних у розмірі 41735,62 грн. та інфляційних нарахувань у розмірі 225 290,07 грн.;
зобов'язати Головне управління ПФУ в Одеській області здійснити перерахунок та повернути прострочену (станом на 01 січня 2025 року) заборгованість за рішенням суду по справі № 420/13247/20 у розмірі 417241,96грн., з урахуванням 3 (трьох) відсотків річних у розмірі 41 735,62 грн. та інфляційних нарахувань у розмірі 225 290,07 грн.
зобов'язати Головне управління ПФУ в Одеській області надати до суду звіт про виконання судового рішення.
Отже позивачем усунуто недоліки позовної заяви шляхом подання суду позовної заяви в новій редакції позовних вимог, звернених до ГУПФ України в Одеській області.
Ухвалою суду від 27.08.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін згідно ст. 262 КАС України; витребувано у Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області належним чином засвідчені копії матеріалів пенсійної справи позивача, що стосуються предмету та підстав позову, при цьому відхилено клопотання позивача про розгляд справи в загальному позовному провадженні.
В обґрунтування вимог позову зазначено, що позивач є військовим пенсіонером, перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області та отримує пенсію за вислугу років (44 роки). Пенсія призначена та виплачується відповідно до вимог Закону України № 2262-XI1 «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Станом на 31 серпня 2021 року. Головне управління ПФУ нарахувало заборгованість перед позивачем в розмірі 417 241,96 грн. яка відображена у Звіті про виконання рішення суду від 18.01.2021року у справі № 420/13247/20. Відповідно до Закону України № 2050-111 від 19.10.2000 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати» та затвердженого постановою КМУ від 21.02.2001 року № 159 «Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів, у зв'язку із порушенням термінів їх виплати». Такий механізм обчислення суми компенсації за неповернуту заборгованість наведений пунктом 4 Постанови КМУ № 159 встановлено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Отже, право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події) як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати. 31 серпня 2025 року спливає 4 роки з дня визнання Головним управлінням ПФУ заборгованості перед позивачем в сумі 417 241,96 грн., тобто є боржником позивача. За цей тривалий період, унаслідок інфляційних процесів (подорожчання споживчих товарів і послуг), відбулося значне знецінення грошових коштів (заборгованості), що призвело до відчутних матеріальних втрат. Позивач переконаний, що має право на відшкодування вищенаведених матеріальних втрат (збитків) шляхом отримання компенсації (плати) від ГУ ПФУ ( боржника) за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Саме нарахування інфляційних втрат на суму боргу 417 241,96 грн. та 3% річних - виступають способом захисту інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) Кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від Боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати Кредиторові. Позивач вважає, що відповідач порушує норми законодавства, у зв'язку з чим змушений звернутися до суду за захистом своїх прав.
12.09.2025 року позивач подав суду клопотання, у якому просить суд зобов'язати ГУПФУ надати до суду копію відповіді Пенсійного фонду України на лист начальника Головного управління О. Буряченко № 1500-0403-5/79641 від 18 квітня 2025 року «Щодо виділення коштів для виплат за рішенням суду ОСОБА_1 ».
Ухвалою суду від 19.09.2025 року витребувано у Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області належним чином завірену копію відповіді Пенсійного фонду України на лист начальника Головного управління О.Буряченка №1500-0403-5/79641 від 18 квітня 2025 року «Щодо виділення коштів для виплат за рішенням суду ОСОБА_1 ».
26.09.2025 року відповідач подав докази на виконання вимог ухвали суду від 19.09.2025 року.
08.12.2025 року позивач подав суду клопотання про долучення до матеріалів справи доказів, клопотання задоволено судом.
Копія ухвали суду від 27.08.2025 року була доставлена до «Електронного кабінету» відповідача 29.08.2025 року (а.с.111), у встановлений судом строк відповідачем відзив на позовну заяву надано не було, про поважність причин неподання не повідомлено.
Відповідно до ч. 6 ст. 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Розглянувши наявні матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області. Отримує пенсію за вислугу років (44 роки) відповідно до вимог Закону України № 2262-XI1 «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
18 січня 2021 року рішенням Одеського окружного адміністративного суду у праві № 420/13247/20 зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 квітня 2019 року на підставі довідки ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 грудня 2020 року № ЮО108079 про розмір грошового забезпечення, з урахуванням раніше здійснених виплат. 21.10.2021 року постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду рішення залишено без змін.
Згідно наданого ГУ ПФУ в Одеській області 19.08.2021 року Звіту про виконання рішення суду від 18.01.2021року у справі № 420/13247/20, позивачу нараховано доплату пенсії за період 01.04.2019 по 31.08.2021 в сумі 417 241,96 грн, та повідомлено, що нарахована сума буде виплачена після виділення коштів з Державного бюджету України (а.с.8-10).
20 листопада 2024 року позивач звернувся до Департаменту пенсійного забезпечення ПФУ із заявою (вх. № 60616/А-2800-24) про надання роз'яснення щодо існуючої заборгованості, у якій просив повідомити, чи повинен Пенсійний фонд України, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити підтверджену суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 проценти річних від простроченої суми (а.с.11-12).
Департамент пенсійного забезпечення ПФУ листом-відповіддю № 52784-60616/А-03/8-2800/24 від 19 грудня 2024р. повідомив позивача, що підстави для нарахування компенсації - відсутні (а.с.13-15).
25 лютого 2025 року позивач звернувся до Головного управління ПФУ з заявою вх. № 5280/А-1500-25 про надання роз'яснення щодо існуючої заборгованості та застосування статті 55 Закону № 2262-ХII.
Головне управління ПФУ в Одеській області листом-відповіддю № 7364-5280/А-02/8-1500/25 від 21 березня 2025р. повідомило позивача, що спірні правовідносини не відносяться до цивільних, не засновані на договірних зобов'язаннях, а є публічно-правовими і регулюються нормами спеціального законодавства (а.с.16-17).
18 квітня 2025 року Головне управління ПФУ в Одеській області у зв'язку з необхідністю надання до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) звіту відповідно до вимог виконавця від 31.03.2025 року вихідний №14519, звернулося листом № 1506-0403-5/79641 від 18 квітня 2025 року до Пенсійного фонду України з проханням щодо виділення коштів в сумі 417 241,96 грн. для виплати заборгованості за рішенням суду ОСОБА_1 (а.с.18-19).
Позивач вважає, що Пенсійний фонд України та Головне управління ПФУ не планують повернення йому заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 (трьох) процентів річних від простроченої суми. Такі дії порушують норми законодавства, у зв'язку з чим змушений звернутися до суду за захистом своїх прав.
Звернення позивача до суду з даним позовом обумовлено тим, що відповідачем не здійснюється нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на суму заборгованості, що виникла у зв'язку з виконанням рішення суду у справі №420/13247/20.
Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Таким чином, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.
01.01.1992 року введений у дію Закон України від 09.04.1992 №2262-ХІІ Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб.
Як встановлено судом, позивач перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області та отримує пенсію відповідно до Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб № 2262-ХІІ.
Відповідно до ст. 55 Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб № 2262-ХІІ, нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але своєчасно не отримав з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більш як за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми недоотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером з вини органу Пенсійного фонду України, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовано Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000р. №2050-III (надалі - Закон України №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001р. (надалі - Порядок №159).
Згідно ст.1 Закону України №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
За приписами ст.2 Закону України №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому вищезазначеному законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд зазначає, що у своїх доводах позивач посилався на положення ст. 55 Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб № 2262-ХІІ щодо виплати компенсації втрати частини доходів, проте предметом спору є оскарження бездіяльності відповідача щодо незастосування компенсаційних заходів у вигляді нарахування 3% річних та інфляційних втрат за період з 01.09.2021 р. по 01.01.2025 р.
Зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних передбачені положеннями Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст.11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
Відповідно до положень ч.3 ст.11 та ч.1 ст.13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 ЦК України.
Грошовим зобов'язанням, за змістом статей 524, 533-535 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.
Стягнення спірних нарахувань регулюється статтею 625 ЦК України, яка передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Системний аналіз вказаних норм права свідчить, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц та Верховним Судом у постановах від 15.07.2020 у справі №335/6976/19, від 16.09.2020 у справі №335/6979/19, від 27.10.2022 у справі №280/6352/21.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.10.2023 у справі №686/7081/21 вирішувала питання про те, чи можуть бути застосовані приписи статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають унаслідок порушення державою обов'язку з виплати відшкодування шкоди у визначеному в чинному рішенні суду розмірі, а саме у разі несвоєчасного виконання такого рішення і дійшла висновку, що за змістом статей 524, 533 - 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч.2 ст.625 ЦК України).
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (ч.1 ст.5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»).
Велика Палата Верховного Суду зазначає, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що у разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.
Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України.
Інфляційні втрати та три відсотки річних за прострочення виконання судового рішення можуть бути заявлені до стягнення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа (ч.4 ст.3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень») включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Наведений висновок суду узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 09.11.2023 у справі №420/2411/19.
У справі, що розглядається, спір виник у зв'язку з тим, що позивач вважає, що відповідач повинен нараховувати на суму боргу за рішенням суду у розмірі 417241,96грн. три відсотки річних та інфляційні втрати у сумах, що визначені його власними розрахунками.
Таку бездіяльність відповідача він вважає протиправною.
Як зазначено у позовній заяві та не спростовано відповідачем, станом на дату подання позовної заяви заборгованість за рішення суду у сумі 417241,96 грн. не виплачена.
Відповідач не спростував цю обставину.
Разом із тим, суд зазначає, що у даному випадку Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання, у розумінні статті 625 ЦК України, тому положення статті 625 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Водночас, ураховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України зобов'язань, спори про відшкодування передбачених вказаною статтею грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
Відповідно до ч.ч. 2-3 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З наведеного слідує, що справа адміністративної юрисдикції розглядається не інакше ніж за позовною заявою особи, яка звернулася до суду, та в межах позовних вимог. При цьому, суд може вийти за межі позовних вимог лише у випадку необхідності обрання ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, якщо такі порушення мали місце, а форма заявлених позовних вимог не дозволяє це зробити, оскільки викладена в інший спосіб ніж потрібно для поновлення порушеного права в судовому порядку.
Зі змісту позовних вимог встановлено, що позивач просить суд про стягнення на підставі статті 625 ЦК України інфляційних втрат та 3% річних у зв'язку з нарахованою, але не виплаченою пенсією позивача на виконання рішення суду від 18.01.2021 року по справі №420/13247/20.
Обов'язок відповідача виплатити нараховану заборгованість за рішенням суду не є ані грошовим зобов'язанням у розумінні ст.625 ЦК України, ані зобов'язанням держави з відшкодування завданої шкоди.
У своїх доводах позивач посилався на положення ст. 55 Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб № 2262-ХІІ щодо виплати компенсації втрати частини доходів.
Разом з тим, позивачем не заявлялись вимоги про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв'язку із порушенням строку виплати перерахованої пенсії.
З огляду на вищевикладене суд вважає такими, що не впливають на спірні правовідносини посилання позивача у тексті позову на ч.1 ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів зв'язку з порушенням строків їх виплати».
При цьому, позивач не позбавлений можливості скористатися правом щодо отримання компенсації втрати частини доходів у порядку та спосіб, визначених законом, зокрема шляхом пред'явлення іншого адміністративного позову з іншим предметом та підставами.
Решта доводів позивача на висновки суду по суті позову не впливають.
Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Підсумовуючи викладене, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог як безпідставних, оскільки відповідач не мав обов'язку нараховувати на невиплачену суму боргу за рішенням суду 3% річних та інфляційні протягом періоду невиплати нарахованих 417241,96грн. та як наслідок не має обов'язку повернути цей борг з такими нарахуваннями.
Витрати зі сплати судового збору покладаються судом на позивача.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст.293, 295 КАС України, до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя М.М. Аракелян
.