Справа № 646/7575/24
№ провадження 1-кп/646/553/2025
01 грудня 2025 року м. Харків
Основ'янський районний суд міста Харкова у складі:
головуючого - судді - ОСОБА_1 ,
за участю секретаря - ОСОБА_2 ,
прокурора - ОСОБА_3 ,
обвинуваченого - ОСОБА_4 ,
захисника - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові обвинувальний акт у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань №62024170020004533 від 26.06.2024 року, за обвинуваченням:
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця смт. Рокині Луцького району Волинської області, одруженого, який на момент вчинення кримінального правопорушення займав посаду командира розвідувального відділення - командира машини розвідувального взводу мотопіхотного батальйону в/ч НОМЕР_1 , зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , несудимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України,
Відповідно до наказу т.в.о. командира в/ч НОМЕР_1 № 163 від 05.06.2023, молодшого сержанта ОСОБА_4 призначено на посаду командира розвідувального відділення - командира машини розвідувального взводу мотопіхотного батальйону в/ч НОМЕР_1 . Відповідно вказаного наказу ОСОБА_4 вважається таким, що справи та посаду прийняв, приступив до виконання службових обов'язків.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Верховною Радою України, у зв'язку з військовою агресією РФ проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 год ЗО хв 24.02.2022 строком на ЗО діб, який на теперішній час продовжено.
Відповідно до вимог ст.ст. 17, 65 Конституції України, ст. ст. 1,2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», положень Військової присяги, ст. ст. 11, 16, 49,127,128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, молодший сержант ОСОБА_4 , будучи військовослужбовцем, під час проходження військової служби повинен свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, бути дисциплінованим, беззастережно виконувати накази командирів (начальників), виявляти повагу до командирів (начальників) і старших за військовим званням, сприяти їм у підтриманні порядку і дисципліни, вивчати військову справу, зразково виконувати свої службові обов'язки та бути готовим до виконання завдань, пов'язаних із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, забезпечувати недоторканність державного кордону та охорону суверенних прав України, не допускати негідних вчинків та стримувати від них інших. Крім цього, згідно вищевказаних положень нормативно - правових актів, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ст. 28 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих і покладенні на нього персональної відповідальності перед державою за всі сторони життя та діяльності військової частини, підрозділу і кожного військовослужбовця; наданні командирові (начальникові) праза одноособово приймати рішення, віддавати накази; забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України.
За ст. 29 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, за своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців.
Відповідно до ст. ЗО Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, начальник має право віддавати підлеглому накази і зобов'язаний перевіряти їх виконання підлеглий зобов'язаний беззастережно виконувати накази начальника.
Згідно зі ст. 31 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.
Відповідно до ст. 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, військовослужбовець після отримання наказу відповідає: «Слухаюсь» і далі виконує його. Військовослужбовець зобов'язаний неухильно виконати відданий йому наказ у зазначений термін.
Як вбачається з ст. 111 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, командир роти підпорядковується командирові батальйону і є прямим начальником усього особового складу роти.
Відповідно до ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, військова дисципліна зобов'язує кожного військовослужбовця: додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги статутів Збройних Сил України, накази командирів.
Відповідно до ст. 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, право командира - віддавати накази і розпорядження, а обов'язок підлеглого - їх виконувати.
Відповідно до п. 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення), право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам органів військового управління, з'єднань, військових частин, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Однак, молодший сержант ОСОБА_4 під час проходження військової служби на посаді командира розвідувального відділення - командира машини розвідувального взводу мотопіхотного батальйону в/ч НОМЕР_1 вирішив стати на злочинний шлях, та діючи умисно, в умовах воєнного стану, вчинив непокору, тобто відкриту відмову виконати наказ начальника.
Так, 02.05.2024, близько 20 год. 00 хв., у тимчасовому місці дислокації підрозділу у АДРЕСА_2 заступником командира мотопіхотного батальйону в/ч НОМЕР_1 капітаном ОСОБА_6 доведено та роз'яснено особовому складу, в т.ч. молодшому сержанту ОСОБА_4 бойове розпорядження командира мотопіхотного батальйону в/ч НОМЕР_1 від 02.05.2024 № 1008/1451А/ДСК, відповідно до якого з метою виконання бойового розпорядження № 3730Адск від 02.05.2024 та недопущення подальшого просування противника в глибину оборони з напрямку ВІЛЬШАНА ПЕТРОПАВЛІВКА, з метою відновлення втраченого положення створити штурмову групу у складі, в т.ч. ОСОБА_4 . Спланувати штурмові дії з метою відновлення втраченого положення та до 22.00 02.05.2024 з підтримкою мінометів, ударних БпЛА, артилерії бригади в складі штурмової групи відновити втрачене положення ПВ «Мажор» та в подальшому ПВ «Межа», ПВ «Бесараб».
Будучи невдоволеним зазначеним вище бойовим розпорядженням, молодший сержант ОСОБА_4 , діючи з прямим умислом, а саме усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, в умовах воєнного стану, відкрито відмовився виконувати вищевказаний наказ начальника відповідно до якого останній мав у складі штурмової групи, зазначеної у бойовому розпорядженні відновити втрачене положення ПВ «Мажор» та в подальшому ПВ «Межа», ПВ «Бесараб», чим підірвав боєготовність та боєздатність мотопіхотного батальйону в/ч НОМЕР_1 .
Таким чином своїми умисними діями ОСОБА_4 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 402 КК України, а саме, непокору, тобто відкриту відмову виконати наказ начальника, вчинену в умовах воєнного стану.
Допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою провину у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення повністю визнав, пояснив, що дійсно при обставинах, викладених в обвинувальному акті вчинив дане кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 402 КК України, тобто, непокору - відкриту відмову виконати наказ начальника, вчиненого в умовах воєнного стану.
Враховуючи, що обвинувачений ОСОБА_4 в повному обсязі визнав свою вину у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, обставини вчиненого правопорушення, що викладені в обвинувальному акті, та беручи до уваги, що інші учасники судового провадження також не оспорюють фактичних обставин правопорушення, водночас, судом встановлено, що учасники судового провадження, в тому числі і обвинувачений, правильно розуміють зміст цих обставин, відсутні будь-які сумніви щодо добровільності та істинності їх позиції, суд вважав за можливе провести судовий розгляд справи щодо всіх її обставин із застосуванням правил частини третьої статті 349 КПК України, обмежившись допитом обвинуваченого та вивченням матеріалів, що характеризують його особу, визнавши недоцільним дослідження інших доказів по справі.
Перед встановленням такого порядку дослідження доказів, судом було з'ясовано, що сторони кримінального провадження правильно розуміють зміст цих обставин, а процесуальні наслідки встановлення такого порядку дослідження доказів в частині обмеження права апеляційного оскарження вказаних обставин їм роз'яснені та зрозумілі. У суду не виникло сумнівів у добровільності позицій сторін.
Аналізуючи пояснення обвинуваченого ОСОБА_4 щодо того, що він вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 402 КК України , суд вважає ці пояснення обвинуваченого правдивими та такими, що відповідають дійсності.
Суд приходить до переконання, що подія кримінального правопорушення мала місце, провина обвинуваченого ОСОБА_4 цілком доведена, а вчинене ним вірно кваліфіковано за ч. 4 ст. 402 КК України, тобто непокора - відкрита відмова виконати наказ начальника, вчиненого в умовах воєнного стану.
При призначенні виду та міри покарання ОСОБА_4 суд враховує його щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, та, відповідно до статті 66 КК України, визнає цю обставину такою, що пом'якшує його покарання.
Обставин, що обтяжують покарання ОСОБА_4 , передбачених статтею 67 КК України, судом не встановлено.
Відповідно до ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів.
Відповідно до вимог статті 65 Кримінального кодексу України, особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
При призначенні покарання суд керується положенням п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 23 жовтня 2003 року, згідно якого суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог статті 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 682/956/17 вказала про те, що визначені у статті 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Суд індивідуалізує покарання, необхідне і достатнє для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину та особі правопорушника випливає зі статті 61 Конституції України, відповідно до якої юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, а також з принципу правової держави, з суті конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Стівен Вілкокс та Скотт Херфорд проти Сполученого Королівства, заяви № 43759/10 та 43771/12» зазначає, що хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися, як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають, як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх забезпечення.
Справедливе застосування норм права означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.
Вимога додержуватися справедливості при застосуванні кримінального покарання закріплена в міжнародних документах з прав людини, зокрема у статті 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є складовою частиною загальнонаціонального законодавства України.
Так, в справі «Скополла проти Італії» від 17 вересня 2009 року, суд зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.
При призначенні покарання суд враховує ставлення обвинуваченого до скоєного, який вину у вчиненні кримінального правопорушення злочину визнав повністю, щиросердно розкаявся, критично ставиться до скоєного та шкодує про вчинене, наявність обставин, які пом'якшують, та відсутність обставин, які обтяжують його покарання, а також те, що вказаними діями ОСОБА_7 шкода не завдана.
Водночас, суд також бере до уваги характер та ступінь тяжкості скоєного кримінального правопорушення, що згідно зі ст. 12 КК України, відноситься до тяжких злочинів, обставини вчинення ним кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, а також його матеріальний стан.
Положеннями ст.69 КК України визначено, що за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, (за винятком випадків, які перелічені у ч.1 цієї статті) призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.
Отже, з урахуванням вищевказаних обставин, які пом'якшують обвинуваченому покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, суд приходить до висновку про те, що обвинувачений зробив для себе належні висновки.
Таким чином, у даному випадку наявні підстави для застосування приписів ст.69 КК України та призначення обвинуваченому покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції ч.4 ст.402 КК України.
Крім того, враховуючи вищевказані обставини, у тому числі, обставини справи та особу обвинуваченого, суд вважає можливим на підставі ст. 58 КК України замінити позбавлення волі на покарання у виді службового обмеження строком на два роки, з відрахуванням із суми грошового забезпечення в дохід держави десяти відсотків (20%).
Вирішуючи питання про внесену заставу, визначену ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 13.06.2024, у розмірі 90840,00 грн, суд приходить до наступного.
Відповідно до ч. 11 ст. 182 КПК України, застава, що не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу.
Відповідно до вимог ст. 368 КПК України питання про повернення застави суд має вирішити під час винесення вироку у справі.
Під час перебування під заставою ОСОБА_4 умови запобіжного заходу не порушував, внесена заставодавцем застава в дохід держави не зверталась.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає за можливе повернути грошові кошти в розмірі 90840,00 гривень, внесені на депозитний рахунок територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області заставодавцю ОСОБА_8 (код платника 2809301900).
Процесуальні витрати у кримінальному провадженні відсутні.
Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлено.
Витрати на залучення експерта у зв'язку із проведенням під час досудового розслідування експертиз - відсутні.
Запобіжний захід у вигляді застави до набрання вироком законної сили залишити без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст.366-368, 370, 371, 374, 376 КПК України,
Визнати винним ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 Кримінального кодексу України, призначивши йому покарання із застосуванням ст. 69 КК України у виді 2 (двох) років позбавлення волі.
Відповідно до ст. 58 КК України, замінити ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , покарання з позбавлення волі на покарання у виді службового обмеження строком на два роки, з відрахуванням із суми грошового забезпечення ОСОБА_4 в дохід держави десяти відсотків (20%).
Початок строку відбування покарання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відраховувати з дня приведення вироку до виконання.
Альтернативний запобіжний захід у виді застави, залишити до набрання вироком законної сили.
Повернути ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - 90840 (дев'яносто тисяч вісімсот сорок) грн. 00 коп., сплаченої суми застави за ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН2809301900 згідно ухвали Ленінського районного суду м.Харкова від 13.06.2024року, справа 642/3354/24, провадження 1-кс/642/1881/24.
Роз'яснити ОСОБА_4 , що під час відбування покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.
Вирок може бути оскаржений шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду через Основ'янський районний суд міста Харкова протягом тридцяти днів з моменту його проголошення, в порядку, передбаченому частиною 4 статті 394 Кримінального процесуального кодексу України.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Суддя - ОСОБА_1