П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
26 грудня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/39726/24
Місце прийняття ухвали суду 1 інстанції: м. Одеса;
Дата складання повного тексту ухвали суду
1 інстанції: 20.03.2025 року;
Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М.
П'ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
Головуючого судді - Єщенка О.В.
суддів - Градовського Ю.М.
- Скрипченка В.О.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо неналежного нарахування та невиплати грошового забезпечення за період з 27 лютого 2022 року по 29 серпня 2022 року, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 27 лютого 2022 року по 29 серпня 2022 року, з урахуванням посадового окладу, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів Україні «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 №704;
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання витягів із наказів командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) за період з 02.03.2022 по 23.04.2022 року про вибуття у відрядження з пункту постійної дислокації, прибуття з відрядження до пункту постійної дислокації, залучення до району виконання бойових завдань, які залучаються та беруть безпосередню участь у здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації з метою виконання службових (бойових) завдань матроса ОСОБА_1 ;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 надати витяги із наказів командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) за період з 02.03.2022 по 23.04.2022 року про вибуття у відрядження з пункту постійної дислокації, прибуття з відрядження до пункту постійної дислокації, залучення до району виконання бойових завдань, які залучаються та беруть безпосередню участь у здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації з метою виконання службових (бойових) завдань матроса ОСОБА_1 ;
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання копії наказу командира Військової частини НОМЕР_1 «Про результати службового розслідування стосовно втрати військового майна 23.04.2022, зокрема стрілецької зброї, що знаходилась в транспортному засобі КрАЗ 6322, в/н НОМЕР_2 , який знищено в результаті обстрілу противника»;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 надати завірену належним чином копію наказу командира Військової частини НОМЕР_1 «Про результати службового розслідування стосовно втрати військового майна 23.04.2022, зокрема стрілецької зброї, що знаходилась в транспортному засобі КрАЗ 6322, в/н НОМЕР_2 , який знищено в результаті обстрілу противника»;
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання довідок встановленого зразка про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України за період з 02.03.2022 по 23.04.2022 та за період з 01.08.2022 по 12.08.2022;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 надати довідку встановленого зразка про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України за період з 02.03.2022 по 23.04.2022;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 надати довідку встановленого зразка про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України за період з 01.08.2022 по 12.08.2022.
В обґрунтування позову зазначено, що з лютого 2022 року позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 та з вересня 2022 року виключений зі списків особового складу військової частини із зарахуванням до списків особового складу Військової частини НОМЕР_3 . У період проходження військової служби грошове забезпечення позивачеві виплачувалось з порушенням вимог Постанови №704, у заниженому розмірі, а саме без перегляду грошового забезпечення, з огляду зміни прожиткового мінімуму, встановленого на відповідний календарний рік. Також, в порушення вимог Порядку надання та позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, які виконували бойове (службове) завдання із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в умовах безпосереднього зіткнення та вогневого контакту з військовими формуваннями інших держав і незаконними збройними формуваннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2020 року №203, Військова частина НОМЕР_1 відмовляє позивачеві у наданні документів встановленого зразка (довідок, наказів) про участь позивача у виконанні бойових (службових) завдань із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Без наведення належних правових підстав залишено без задоволення і вимоги позивача про видачу належним чином завіреної копії наказу командира Військової частини НОМЕР_1 «Про результати службового розслідування стосовно втрати військового майна 23.04.2022, зокрема стрілецької зброї, що знаходилась в транспортному засобі КрАЗ 6322, в/н НОМЕР_2 , який знищено в результаті обстрілу противника».
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без руху. Надано позивачеві десятиденний строк з дня одержання копії ухвали суду для подання заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням поважних підстав для поновлення строку і наданням доказів на їх підтвердження.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 року позивачеві також продовжувався строк, раніше встановлений для подання заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням поважних підстав для поновлення строку і наданням підтверджуючих доказів.
Як свідчить зміст наведених судових рішень, висновки суду зводились до того, що позивачем пропущено тримісячний строк, встановлений статтею 233 КЗпП України (в редакції Закону №2352-IX) з урахуванням положень пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, в частині позовних вимог про перерахунок грошового забезпечення за період з 19.07.2022 року по 29.08.2022 року. Щодо позовних вимог, пов'язаних з проходженням військової служби (пов'язаних з протиправністю відмови військової частини у наданні документів встановленого зразка (довідок, наказів) про участь позивача у виконанні бойових (службових) завдань із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України та у видачі належним чином завіреної копії наказу командира військової частини про результати службового розслідування), суд першої інстанції також встановив порушення позивачем строку, передбаченого частиною 5 статті 122 КАС України для звернення з цими позовними вимогами.
10.01.2025 року та 14.03.2025 року на виконання вимог суду першої інстанції позивач звертався з клопотаннями про поновлення строку звернення із цим адміністративним позовом. В обґрунтування вказаних вимог зазначалось, що з метою реалізації своїх прав позивач неодноразово звертався до військової частини з метою одержання документів встановленого зразка (довідок, наказів) про участь позивача у виконанні бойових (службових) завдань із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України та належним чином завіреної копії наказу командира військової частини про результати службового розслідування. Відповідні звернення або ж не були задоволені, або ж запитувані документи надавались не у повному обсязі. Щодо позовних вимог про перерахунок грошового забезпечення позивач просив суд враховувати, що позивач продовжує проходити військову службу та під час проведення відповідних виплат не міг дізнатись про порушення своїх прав, оскільки відповідних розрахунків грошового забезпечення під час кожної виплати йому не надавалось.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачеві на підставі частини 2 статті 123, пункту 9 частини 4 статті 169 КАС. Висновки суду першої інстанції зводяться до того, що звернення із цим адміністративним позовом відбулось із пропуском строку, встановленого КАС України. Поряд з цим, позивачем не наведено як поважних причин пропуску процесуального строку так і не обґрунтовано об'єктивні перешкоди у своєчасній реалізації права на судовий захист.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалу суду скасувати, а справу направити на продовження розгляду до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи доводи та вимоги апеляційної скарги, апелянт зазначає, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки спірному питанню, помилково залишено поза увагою ту обставину, що відповідачем допущено триваючу пасивну поведінку у формі невчинення дій щодо подання на розгляд комісії документів, передбачених Порядком, стосовно оформлення позивачеві статусу учасника бойових дій, яким виконувались бойові (службові) завдання із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в умовах безпосереднього зіткнення та вогневого контакту з військовими формуваннями інших держав і незаконними збройними формуваннями. З метою захисту своїх прав та інтересів позивач був вимушений самостійно вчиняти дії щодо збирання цих доказів (документів), однак по теперішній час вимоги позивача про надання відповідних документів встановленого зразка військовою частиною залишаються без задоволення.
Стосовно повернення без розгляду позовних вимог про нарахування і виплату грошового забезпечення у встановленому законом порядку і розмірі, апелянт вказує на помилкове залишення судом першої інстанції тієї обставини, що у спірний період з 27 лютого 2022 року по 18 липня 2022 року вимоги, що стосуються належної оплати праці, не обмежувались жодними строками. Поряд з цим, позивачем не порушено тримісячний строк, встановлений статтею 233 КЗпП України (в редакції Закону №2352-IX), стосовно вимог про виплату належного грошового забезпечення, адже про порушення своїх прав та інтересів він дізнався лише наприкінці листопада 2024 року.
Відзив на апеляційну скаргу від Військової частини НОМЕР_1 у визначений апеляційним судом строк не надійшов.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Вказані положення Конституції України кореспондуються із приписами частини 1 статті 5 КАС України, згідно яких кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
За визначенням, наведеним у частині 1 статті 118 КАС України процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Відповідно до частин 1, 2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною 3 статті 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Також, згідно частини 5 статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду встановлені статтею 123 КАС України.
Частинами 1, 2 вказаної статті КАС України визначено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Аналіз наведених норм показав, що звернення до суду за захистом прав, свобод чи інтересів особа може реалізувати в межах терміну, визначеного адміністративним процесуальним законодавством або іншими законами.
Строк звернення до адміністративного суду вважається проміжком часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
За загальним правилом, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Обов'язок доведення обставин, з якими пов'язується поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулась із адміністративним позовом.
При цьому, поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Виходячи з обставин цієї справи, апеляційний суд враховує, що предметом спору у цій справі є, зокрема, протиправність відмови військової частини перерахувати та виплатити позивачеві щомісячне грошове забезпечення відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704. Оспорювані виплати стосуються періоду проходження позивачем військової служби з 27 лютого 2022 року по 29 серпня 2022 року.
Частиною другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом №2352-IX) передбачалось, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Також, Законом України від 30.03.2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» було доповнено приписи пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України наступного змісту: « 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року №651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби (COVID-19), спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Відтак, обмеження щодо застосування строків, визначених частиною другою статті 233 КЗпП України, було скасовано, натомість цей строк був продовжений до 30 червня 2023 року.
Таким чином, пункт 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України починав відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, з 01 липня 2023 року.
Поряд з цим, Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 у справі №1-7/2024(337/24) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
У цьому Рішенні також визначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
У пункті 4 цього Рішення Конституційний Суд України зауважив на тому, що право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції України), є гарантією мінімального рівня оплати праці, тоді як право на своєчасне одержання винагороди за працю (частина сьома статті 43 Основного Закону України) - гарантією реалізації цього права (виплата всіх належних сум у визначені строки); разом ці гарантії формують єдиний конституційний стандарт захисту, що охоплює і рівень, і своєчасність одержання винагороди за працю.
Конституційний Суд України врахував свою юридичну позицію, викладену в Рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, згідно з якою «невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку» (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Отже, Конституційний Суд України констатував, що порушення зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат означає не завершене правопорушення, а таке, що триває.
Установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов'язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України.
Поряд з цим, винагорода за працю безпосередньо пов'язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію. У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення. Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.
Конституційний Суд України також зазначив, що баланс між правом працівника на своєчасне й повне одержання винагороди за працю, інтересом роботодавця у юридичній визначеності та захисті від безмежної в часі відповідальності, а також публічним інтересом у стабільності правопорядку й ефективності правосуддя в будь-якому разі не може бути досягнутий у спосіб позбавлення працівника можливості скористатися своїм правом на одержання винагороди за працю.
Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.
Таким чином, апеляційний суд має враховувати, що оспорювані приписи Закону, якими встановлено обмеження тримісячним строком для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат не узгоджуються з засадничими конституційними цінностями, зокрема такими, як принцип гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист (статті 43, 55 Конституції України).
У разі недотримання принципу верховенства права, невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд в силу приписів частини четвертої статті 7 КАС України при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права.
Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково.
Питання застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правовідносин, які виникли до ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання положень закону неконституційними, перебувало на розгляді Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду.
Так, у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року по справі №240/19209/21 визначено, що положення частини четвертої статті 7 КАС України мають бути застосовані до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними. Після прийняття рішення Конституційним Судом України застосуванню підлягають положення Конституції України із урахуванням юридичної позиції, сформульованої у рішенні Конституційного Суду України. Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними.
Зокрема, Верховний Суд у цій постанові визначив наступний спосіб застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правовідносин, які виникли до ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання положень закону неконституційними:
1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;
2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин.
Отже, керуючись приписами статті 7 КАС України, колегія суддів вважає за необхідне враховувати, що установлені приписи частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечать Конституції України з моменту встановлення такого обмеження.
Не зважаючи на те, що оспорювані виплати грошового забезпечення виникли за період з 19.07.2022 року по 27.05.2024 року до ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 у справі №1-7/2024(337/24), апеляційний суд вважає, що частина перша статті 233 КЗпП України щодо встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, до спірних правовідносин не застосовується.
З огляду на принцип верховенства права (відсутність дискримінації і рівність перед законом) й визначені у частинах третій та четвертій статті 7 КАС України правила, до спірних правовідносин застосовуються приписи статей 43, 55 Конституції України щодо гарантування кожному права на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Підсумовуючи, слід вказати на помилковість висновків суду про порушення позивачем строку звернення до суду із позовними вимогами щодо нарахування і виплати грошового забезпечення за період з 27 лютого 2022 року по 18 липня 2022 року, ці вимоги у спірному періоді не обмежувались жодними строками.
Стосовно спірного ж періоду з 19 липня 2022 року по 29 серпня 2022 року слід одночасно враховувати й ту обставину, що матеріали адміністративної справи не містять відомостей про доведення позивачеві інформації про розмір грошового забезпечення за кожний спірний період, у тому числі під час кожного щомісячного нарахування грошового забезпечення. Як свідчать обставини справи, позивач не набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум за спірний період. З наведеного слідує наявність у позивача законних очікувань на те, що нарахування грошового забезпечення йому проводиться з дотриманням законодавства, не допускаючи та не звужуючи прав на належне грошове забезпечення.
Оскільки обставини справи показали, що вимоги позивача щодо нарахування і виплати грошового забезпечення за період з 27 лютого 2022 року по 18 липня 2022 року не обмежувались жодними строками, у розпорядженні позивача були відсутні відомості про порядок нарахування і виплату грошового забезпечення, положення частини першої статті 233 КЗпП України щодо встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано неконституційними, право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади гарантовано прямими нормами Конституції України, колегія суддів вважає передчасним висновок суду першої інстанції про неповажність причин пропуску строку звернення до адміністративного суду із цими позовними вимогами та про необхідність повернення позивачеві позовної заяви на підставі частини 2 статті 123 цього Кодексу та пункту 9 частини 4 статті 169 КАС України.
Стосовно позовних вимог про одержання документів встановленого зразка (довідок, наказів) про участь позивача у виконанні бойових (службових) завдань із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України та належним чином завіреної копії наказу командира військової частини про результати службового розслідування, як вже зазначалось вище, частиною 5 статті 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Поряд з цим, за загальними правилами статті 122 КАС України, строки, встановлені цією нормою КАС України, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
В контексті цього спірного питання слід визнати ґрунтовними доводи позивача про те, що надання особі статусу учасника бойових дій осіб, які виконували бойове (службове) завдання із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в умовах безпосереднього зіткнення та вогневого контакту з військовими формуваннями інших держав і незаконними збройними формуваннями здійснюється за результатом розгляду відповідною Комісією документів, передбачених пунктом 4 Порядку №203.
Першочергово, обов'язок з подання на розгляд Комісії документів, передбачених пунктом 4 Порядку №203, покладається на командирів (начальників) військових частин (органів, підрозділів), керівників установ, організацій та підприємств (пункт 5 цього Порядку). Особа самостійно може звернутись до Комісії з приводу відповідного питання, поряд цим у даному випадку обов'язковість наявності у розпорядженні особи певного переліку не виключається.
Отже, слід враховувати, що, починаючи з квітня 2024 року, позивач вживав заходів щодо одержання від відповідача матеріалів, які слугують вирішенню питання про надання позивачеві статусу учасника бойових дій осіб, які виконували бойове (службове) завдання із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в умовах безпосереднього зіткнення та вогневого контакту з військовими формуваннями інших держав і незаконними збройними формуваннями.
На відповідне звернення, у червні 2024 року, відповідач повідомив, що проведений аналіз документації не давав військовій частині встановити задіяння позивача у виконанні бойових (службових) завдань із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в умовах безпосереднього зіткнення та вогневого контакту з військовими формуваннями інших держав і незаконними збройними формуваннями, що дає право на статус учасника бойових дій.
На повторне звернення позивача, в кінці листопада 2024 року відповідач повідомив про відсутність правових підстав у видачі позивачеві запитуваного наказу за результатами службового розслідування; повідомив порядок розрахунку грошового забезпечення позивача; надав витяги з наказів по стройовій частині про відрядження позивача для виконання бойових завдань.
Таким чином, отримавши в кінці листопада 2024 року відмову у видачі наказу про результати службового розслідування, встановивши протиправність дій військової частини при обчисленні розміру грошового забезпечення та в не оформленні довідок встановленого зразка про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, позивач 23.12.2024 року звернувся до адміністративного суду з цим позовом.
Отже, не знаходять свого обґрунтованого підтвердження висновки суду першої інстанції про порушення позивачем строку, встановленого частиною 5 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду із позовом і в цій частині.
Враховуючи викладене, оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають нормам матеріального і процесуального права та обставинам справи, колегія суддів вважає, що ухвала суду відповідно до пунктів 3, 4 частини 1 статті 320 КАС України підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання щодо відкриття провадження.
Відповідно до приписів частини 5 статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 312, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 320, ст. 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 20 березня 2025 року - скасувати.
Справу направити до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий-суддя: О.В. Єщенко
Судді: Ю.М. Градовський
В.О. Скрипченко