25 грудня 2025 року м. Дніпросправа № 160/33213/24
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Юрко І.В., суддів: Білак С.В., Чабаненко С.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Річко Олени Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року у справі №160/33213/24 (головуючий суддя першої інстанції - Кальник В.В.) за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби, Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач 16.12.2024 року звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби, Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби від 25 листопада 2024 року №165-24 року про відмову у визнанні його (громадянина рф) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач не може повернутися до країни свого останнього проживання - рф, де його можуть депортувати до країни свого походження Узбекистану, де він має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через релігійні та політичні причини та систематичне порушення прав людини, а тому позивач є шукачем захисту в Україні відповідно до ратифікованих Україною міжнародних конвенцій.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду скасувати та прийняти постанову про задоволення позову з підстав, зазначених в позові.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянт вказує, що його доводи про можливе переслідування через релігійні погляди, підтверджується інформацією про країну походження позивача відповідно до звітів окремих країн про міжнародну релігійну свободу та є загальнодоступною за посиланнями в мережі Інтернет.
Вважає, що у даній справі найбільш ефективним способом захисту порушених відповідачем прав позивача буде визнання протиправним та скасування рішення відповідача, яким апелянтові відмовлено у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, та зобов'язання відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Відповідачі подали відзиви на апеляційну скаргу, в яких просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Позивач подав додаткові пояснення у справі, в яких просив апеляційну скаргу задовольнити в повному обсязі.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до приписів статті 311 КАС України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
У період з 26.05.2025 року по 09.06.2025 року головуючий суддя Юрко І.В. та суддя Білак С.В. перебували у відпустці. У період з 26.05.2025 року по 13.06.2025 року суддя Чабаненко С.В. перебувала у відпустці. У період з 25.07.2025 року по 29.07.2025 року суддя-доповідач Юрко І.В. перебувала у відпустці. У період з 01.09.2025 року по 15.09.2025 року суддя-доповідач Юрко І.В. перебувала у відпустці. У період з 24.09.2025 року по 11.11.2025 року та з 13.11.2025 року по 09.12.2025 року суддя-доповідач Юрко І.В. перебувала на лікарняному.
Відповідно до частин першої та другої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзиву на скаргу та додаткові пояснення у справі, встановила наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в Узбекистані, є громадянином рф. В Узбекистані щодо позивача порушено кримінальні справи, а саме, за частиною четвертою статті 159 КК Республіки Узбекистан («Посягання на конституційний устрій Республіки Узбекистан»), частина перша статті 242 КК Республіки Узбекистан («Організація злочинної спільноти»), частина перша статті 244-2 КК Республіки Узбекистан («Масові заворушення»), у зв'язку з чим позивача було оголошено у міжнародний розшук через Інтерпол (витяг з ІПС e-ASF2 Генсекретаріату Інтерполу).
Згідно тексту позову та матеріалів справи, позивач звернувся 20.04.2021 року до підрозділу ДМС для продовження строку перебування на території України. Рішенням міграційної служби позивачу продовжено строк перебування на території України до 20.10.2021 року у зв'язку з отриманням дозволу на імміграцію.
17.06.2021 року позивач був затриманий та ухвалою Соснівського районного суду м.Черкаси від 18.06.2021 року позивачу обрано тимчасовий арешт строком на 40 діб по 26.07.2021 року включно до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Республіки Узбекистан. Того ж дня позивача звільнено з ДУ «Черкаський слідчий ізолятор».
Рішенням Офісу Генерального прокурора від 28.07.2021 року відмовлено в задоволенні запиту Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан про видачу позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених частиною четвертою статті 159, частиною першою статті 242, частиною першою статті 244-2 КК Республіки Узбекистан.
11.08.2023 року позивач засобами поштового зв'язку направив до відповідача - Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області письмове звернення, до якого додав заяву про його визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з додатками.
Вказана заява не була прийнята ГУ ДМС України в Дніпропетровській області.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.11.2023 року по справі №160/23263/23, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 27.02.2024 року, зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийняти заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 року №649 та надати рішення за результатами розгляду заяви.
01.04.2024 року позивача документовано довідкою про звернення за захистом в Україні №003618 терміном дії до 01.05.2024 року. Звернення із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивач мотивував тим, що він знаходиться у розшуку збоку Узбекистану з 1997 року.
Наказом Головного управління від 19.04.2024 року №62 довідку про звернення за захистом в Україні продовжено до 19.10.2024 року.
09.10.2024 року відділом з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Дніпропетровській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (особова справа №2024DР002).
Рішенням Державної міграційної служби України від 25.11.2024 року №165-24 громадянину рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В рішенні зазначено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 статті 1 Закону відсутні.
11.12.2024 року позивач отримав Повідомлення №10-24 від 06 грудня 2024 року про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи вказане рішення ДМС від 25.11.2024 року №165-24 протиправним, позивач оскаржив його до суду.
Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, відзиву на скаргу та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, зазначає про таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий зміст відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регламентується Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно із пунктом 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі статтею 2 Закону №3671-VI питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року також визначено поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини п'ятої 5 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (частина перша статті7 Закону №3671-VI).
Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону № 3671-VI).
Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначена Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом МВС України від 07.09.2011 року №649 (зареєстровано в Мінюсті України 05.10.2011 року за №1146/19884 (далі по тексту - Правила №649).
Згідно із пунктом 2.1 розділу ІІ Правил №649 уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви. Інформація про країну походження - це інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Пунктом 45 Керівництва обумовлено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункт 66 Керівництва).
Згідно із абз.5 частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з п.6.5 розділу VI Правил №649 за результатами здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС, який розглядав заяву, ДМС приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) (додаток 23). Строк прийняття зазначеного рішення може бути продовжено наказом ДМС, але не більш як до трьох місяців. Неповнолітні члени сім'ї, внесені в заяву-анкету особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (щодо визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, висловлена письмова згода заявника в анкеті чи в заяві), зазначаються у рішенні про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як такі, що отримали захист в Україні. У лівій частині першого аркуша рішення передбачається місце для фотокартки заявника або відцифрованого зображення його обличчя, яке може виконуватися способом принтерного друку.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації: із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Як встановлено судом першої інстанції, з аналізу особової справи вбачається, що позивач причинами звернення за захистом зазначив, що він знаходиться у розшуку з боку Узбекистану з 1997 року. У зв'язку з цим його переслідує влада росії, здійснювались постійні виклики та затримання ДПС чи ППС на декілька годин або на 12 діб, до з'ясування обставин справи. З 2010 року стали регулярно викликати на допити до ФСБ, також часто здійснювались обшуки в будинку серед ночі, де знаходились діти та дружина. В цей період його рідного брата викрали, через деякий час стала відома інформація, що він перебуває у в'язниці в Узбекистані, де він знаходиться і по теперішній час. Тому, як зазначає позивач, він має побоювання, що при поверненні в рф його можуть видати в Узбекистан через те, що він знаходиться в міжнародному розшуку.
Відповідно до матеріалів перевірки в ході перевірок, проведених ГУ ДМС України в Дніпропетровській області та в подальшому Державною міграційною службою відповідно до вимог Закону № 3671-VI встановлено наступне.
За екстрадиційними матеріалами, наданими Черкаською обласною прокуратурою в листі від 20.08.2024 року №19-188ВИХ-24, вбачається, що 06.04.2011 року старшим слідчим Слідчого управління УВС Наманганської під час розгляду матеріалів по відношенню до ОСОБА_1 встановлено, що ОСОБА_1 став членом релігійно-екстремістської організації «Вахабізм» в Наманганській області, підтримуючи ідеї цієї течії з 1997 року, з метою побудови Ісламської держави на території Республіки Узбекистан шляхом джихаду, виїхав за кордон, і поселився в таборі з підготовки бойовиків «Ісламський рух Узбекистану», керівником якого був офіційно розшукуваний ОСОБА_2 (псевдонім Жума Намангоній) розташований в селищі Хойіт Жилгатольського району Республіки Таджикистан, де пройшов спеціальну бойову підготовку для вивчення азів джихада, проводячи свою приховану діяльність на території Тюмені російської федерації, став членом РЕО «Ісламський джихад Узбекистану».
11.06.2011 року компетентними органами Республіки Узбекистан щодо ОСОБА_1 винесена постанова про притягнення до участі у кримінальній справі в якості обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених частиною четвертою статті 159, частиною першою статті 242, частиною першою статті 244 (посягання на конституційний лад Республіки Узбекистан, організація злочинного товариства, створення, керівництво або участь у релігійній екстремістській, сепаратистській, фундаменталістській або інших заборонених організаціях) Кримінального Кодексу Республіки Узбекистан.
17.06.2021 року в порядку статей 208, 582 Кримінального процесуального кодексу України співробітниками управління СБУ в Черкаській області в м.Черкаси було затримано громадянина рф ОСОБА_1 , який розшукується компетентними органами Республіки Узбекистан для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів передбачених частиною четвертою статті 159, частиною першою статті 242, частиною першою статті 244 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан.
Затримання ОСОБА_1 проведено у зв'язку з його розшуком компетентними органами іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким може буди вирішено питання про видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності.
Відповідно до бази даних АSF Генерального секретаріату Інтерполу, щодо громадянина рф ОСОБА_1 опубліковано «червоне оповіщення» (арешт з метою екстрадиції).
Про затримання ОСОБА_1 17.06.2021 року проінформовано посольство роф в Україні та повідомлено ініціатора розшуку.
У подальшому, за результатами розгляду клопотання обласної прокуратури про застосування тимчасового арешту від 17.06.2021 року, ухвалою Соснівського районного суду м.Черкаси від 18.06.2021 року до громадянина рф ОСОБА_1 застосовано тимчасовий арешт строком на 40 діб.
26.07.2021 року в порядку статті 20 Закону України «Про попереднє ув'язнення», статтями 114, 202, 203 Кримінального процесуального кодексу України, начальником державної установи «Черкаський слідчий ізолятор» звільнено зпід варти ОСОБА_1 ..
29.07.2021 року Офісом Генерального прокурора за результатами екстрадиційної перевірки прийнято рішення про відмову у видачі (екстрадиції) ОСОБА_1 до Республіки Узбекистан для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення вищезазначених злочинів, у зв'язку із закінченням строку давності (15 років) притягнення його до кримінальної відповідальності згідно із Кримінальним кодексом України.
З викладеної вище інформації, що міститься в екстрадиційних матеріалах, наданих Черкаською обласною прокуратурою листом від 20.08.2024 року №19-188ВИХ-24, вбачається, що позивач перебуває в міжнародному розшуку за «червоним оповіщенням» Інтерполу, у зв'язку з його розшуком компетентними органами Республіки Узбекистан для притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в Республіці Узбекистан.
Як вірно зазначив суд першої інстанції, єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність безпосередньо у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (умова визнання біженцем) або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, визначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 15 розділу 5 Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕП та у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (умова визнання особою, яка потребує додаткового захисту). При цьому, завдана особі шкода повинна бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва УВКБ ООН або з причин, зазначених у статті 15 розділу 5 Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕІІ.
При цьому, суд першої інстанції обґрунтовано встановив згідно з пунктом 56 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя.
Екстрадиція сама по собі не становить порушення статті 3 Женевської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Для Конвенції є характерним пошук справедливої рівноваги між потребами, пов'язаними із загальними інтересами суспільства, і вимогами захисту основних прав людини. Разом зі спрощенням процедур перетинання державних кордонів до глобальних міжнародних масштабів зростає й злочинність. Саме тому, в інтересах світового суспільства необхідно, щоб особи, яких підозрюють у вчиненні злочинів і які переховуються за кордоном, поставали перед правосуддям. І, навпаки, створення умов для безпечного перебування для втікачів є не тільки небезпечним для держави, зобов'язаної забезпечувати захист особі, але також сприяє підриву основ екстрадиції.
Разом з цим, за твердженнями позивача, він не є громадянином Республіки Узбекистан, а країною його походження, відповідно до положень пункту 12 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є країна його громадянської належності, тобто, російська федерація.
Також позивачем ані під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ані в ході здійснення процедури розгляду цієї заяви органами міграційної служби, ані під час судового розгляду не надано жодного належного, допустимого, достовірного та достатнього доказу, в розумінні статей 73, 74, 75, 76 Кодексу адміністративного судочинства України, на підтвердження фактів переслідування позивача або членів його сім'ї в країні громадянської належності позивача (російська федерація), про які він зазначає в своїй позовній заяві, та які, за його твердженнями, нібито мали систематичний характер.
До того ж не зрозуміло, чому, перебуваючи на території України більше восьми років, позивач із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся до компетентних органів України лише у серпні 2023 року.
Натомість, позивач неодноразово звертався за захистом країни походження (рф).
Отже, як вбачається з матеріалів справи, як на час свого проживання на території рф, так і під час перебування в Україні, позивач неодноразово звертався за захистом країни походження (рф), що свідчить про відсутність в нього суб'єктивної сторони зазнати переслідувань в разі повернення до країни громадянської належності.
При цьому, позивачу не було відмовлено у наданні захисту з боку країни його громадянської належності, про що свідчать факти документування позивача наступними документами виданими відповідними органами влади рф, а саме: паспортом громадянина рф для виїзду за кордон № НОМЕР_1 , виданим 14.11.2018 року МЗС росії 38002, строком дії до 14.11.2028 року; паспортом громадянина рф № НОМЕР_2 , виданим 09.02.2012 року відділом УФМС росії по Тюменській області у Центральному АО міста Тюмені; водійським посвідченням №7226220270 від 01.03.2016 року терміном дії до 01.03.2026 року.
Про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в разі повернення до країни походження (рф) свідчить також той факт, що після свого переїзду до України, позивач неодноразово виїздив до рф, а саме у 2019 році та у 2021 році, з використанням національного паспорту №550164062, що підтверджується відповідними відмітками в національному паспорті виданому на ім'я позивача, а також, інформацією з інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи, щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «АРКАН».
Також, за інформацією, наданою в пунктах 2.1., 2.2., 2.5. заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01.04.2024 року, а також, в ході співбесіди, проведеної 09.04.2024 року із позивачем, в рамках процедури розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зафіксованої у протоколі співбесіди від 09.04.2024 року, позивач повідомив, що востаннє здійснив виїзд з території рф 30.01.2021 року, маючи на те дозвіл влади. В ході співбесіди позивач лише вказав на наступну затримку при перетині державного кордону країни його громадянської належності, а саме, зазначив, що коли він хотів повернувся в Україну на кордоні рф йому повідомили, що у нього стоїть заборона виїзду з території рф. Він поїхав в Тюменську область, та дізнавшись, що в нього не сплачений податок в пенсійний фонд, заплатив штраф, після чого зміг перетнути кордон України через Харків, потім звернувся у м.Черкаси до міграційної служби де йому повідомили, що він в розшуку Інтерполу.
З урахуванням наведеного, матеріали справи свідчать про те, що позивач, перебуваючи в міжнародному розшуку Інтерполу, виїздив до країни громадянської належності (рф), після чого, не маючи проблем, пов'язаних з розшуком його особи компетентними органами Республіки Узбекистан, повертався на територію України.
Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу, що 15.12.2020 року Генеральним консульством рф у Харкові позивачу було видано довідку №350 про відсутність судимості на території рф, у якій зазначено, що стосовно нього з 2012 року припинено федеральний розшук.
Викладені вище обставини свідчать про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (умова визнання біженцем), або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, визначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 15 розділу 5 Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕІІ та у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (умова визнання особою, яка потребує додаткового захисту), у разі повернення до країни громадянської належності.
Колегія суддів акцентує увагу на тому, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності (рф), прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Вказана правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 06.08.2020 року у справі №420/3327/19, від 16.02.2018 року у справі №825/608/17, від 11.10.2018 року у справі №815/1892/17.
В контексті встановлених обставин заслуговує на увагу також те, що позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту лише через 8 (вісім) років після прибуття в Україну, а саме, після притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні, тоді як, зі слів самого позивача, в ході процедури розгляду його заяви, він перебуває в міжнародному розшуку ще з 2000 року.
Суд зауважує, що при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Таким чином, тривалість проміжків часу між нелегальним перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження (російської федерації), або повернення до неї реально загрожує її життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання її біженцем.
Позивачем ані суду першої, ані суду апеляційної інстанцій не надано доказів того, що його життю та свободі буде загрожувати небезпека, позивач не зазначає конкретних випадків, які б становили таку загрозу щодо нього та його побоювання ґрунтуються лише на припущеннях останнього, позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
В матеріалах справи такі докази також відсутні.
Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем - Державною міграційною службою, як суб'єктом владних повноважень, доведено правомірність рішення від 25.11.2024 року №165-24 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду відсутні.
Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 77, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу адвоката Річко Олени Олександрівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року в адміністративній справі №160/33213/24 залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року в адміністративній справі №160/33213/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий - суддя І.В. Юрко
суддя С.В. Білак
суддя С.В. Чабаненко