26 грудня 2025 року Справа № 280/9166/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області (вул. Шкільна, буд. 5а, с. Долинське, Запорізький район, Запорізька область, 70420) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
16.10.2025 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) до Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області (далі - відповідач, Долинська СР), в якій позивачка просить суд:
визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 11.09.2025 №35 «Про відмову у затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) гр. ОСОБА_1 »;
зобов'язати відповідача затвердити Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: АДРЕСА_2 та передати у власність позивачки земельну ділянку кадастровий номер: 2322188400:07:001:1326, площею 0,2500 га. за вищезазначеною адресою, згідно її заяви (клопотання) від 31.07.2025.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 17.04.2025 позивачка є власницею нерухомого майна - житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Звернувшись до відповідача із заявою про передачу їй у власність земельної ділянки за вищезазначеною адресою у розмірі 0,25 га, позивачка вважає, що діяла відповідності до чинного законодавства та виконала всі дії, які передували даному зверненню. Натомість відповідач діяв не у межах та не у спосіб передбачений чинним законодавством, чим порушив її право на безоплатне набуття у власність земельної ділянки. З огляду на положення ЗК України, підставою для відмови у передачі у власність земельної ділянки відповідачем, могли бути лише обставини невідповідністі місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Натомість таких обставин у оскаржуваному рішенні не зазначено. В зв'язку з чим позивачка вважає спірне рішення протиправним.
Ухвалою від 21.10.2025 відкрите спрощене позовне провадження, судове засідання призначене без повідомлення (виклику) сторін (в письмовому провадженні).
06.11.2025 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву в якому він заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування відзиву посилається на те, що в даному випадку позивачка придбала житловий будинок, який є відумерлою спадщиною, який вибув з володіння відповідача. При цьому зазначена позивачкою земельна ділянка ніколи не передавалась попередньому власнику. Також звертає увагу на наявність наказу Міністерства юстиції України від 20.05.2025 №1382/5, який був прийнятий на підставі висновку центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 23.04.2025 за результатами розгляду скарг Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області від 26.03.2025 №0809/02-23, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 27.03.2025 за №СК-1074-25 та 02.04.2025 за №СК-1175-25. В зв'язку з чим вважає, що спірне рішення було прийнято законно та обґрунтовано, просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
19.11.2025 засобами системи «Електронний суд» від представника позивачки надійшла відповідь на відзив, в якій стверджується, що заява від 31.07.2025 та додані до неї документи відповідали вимогам законодавства, а тому підстав для відмови у задоволенні заяви та прийняття позитивного рішення у відповідача не було. Посилання ж відповідача на порушення, які жодним чином не стосуються позивачки як суб'єкта відповідного речового права (а за твердженням відповідача стосуються відмінних від неї осіб), не можуть бути підставою для відмови їй у задоволенні заяви, та сприймаються позивачкою як спосіб навмисного уникнення виконання ним вимог чинного законодавства за надуманими підставами.
26.11.2025 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив. В запереченнях зазначено, що особа, у якої позивачка придбала будинок не був належним власником майна, не мав правомочності розпоряджатися ним та здійснив «відчуження» на підставі незаконної державної реєстрації. Тобто похідне право виникло від особи, яка не мала речового права. Така обставина унеможливлює використання спірного майна як законної підстави для приватизації земельної ділянки. Таким чином добросовісний набувач не може зберегти право, якщо майно набуте від особи, яка права не мала, а сама добросовісність не легалізує первинне порушення. Отже, оскільки попередній власник будинку не мав жодного права на земельну ділянку, позивачка не могла отримати ані похідного речового права, ані будь-якої законної підстави для приватизації земельної ділянки на підставі ст. 118 та ст. 121 ЗК України. Просить суд у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив такі обставини.
17.04.2025 за договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т.М., позивачка набула у власність житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
Як зазначено в п. 1.2 вищезазначеного договору купівлі-продажу, право власності на вищезазначений житловий будинок зареєстровано в Державному реєстрі речових прав державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради Запорізької області - Бачуриним О.Ю., 07.03.2025, номер відомостей про речове право: 58942461, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав, індексний номер витягу: 417253176, виданим державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради Запорізької області Бачуриним О.Ю., 11.03.2025, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 3102657823060.
На земельній ділянці розташовано: житловий будинок, житловою площею 30,2 кв.м., загальною площею 63,5 кв.м., позначений літерою «А», з усіма господарськими будівлями та спорудами.
Згідно з Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-2100503412025 від 09.04.2025, загальні відомості про земельну ділянку, на якій розташований відчужуваний житловий будинок: кадастровий номер земельної ділянки: 2322188400:07:001:1326, категорія земель - Землі житлової та громадської забудови, вид цільового призначення земельної ділянки - 02.01 Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площа земельної ділянки - 0,2500 гектарів.
Право власності на вищевказану земельну ділянку не оформлено.
На замовлення позивачки, уповноваженою особою була виготовлена Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), адреса: АДРЕСА_2 .
31.07.2025, після виготовлення вищезазначеної документації із землеустрою, позивачка через свого представника звернулась із відповідною заявою до відповідача, в якій просила передати у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер: 2322188400:07:001:1326 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,2500 га., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
11.09.2025 Долинська СР, рішенням №35, відмовила позивачці у затверджені технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,2500 га.
Як зазначено у преамбулі Рішення, підставою для відмови позивачці у приватизації вищезазначеної земельної ділянки стала доповідна записка Заступника голови з питань діяльності виконавчих органів Олександра Сергієнко №2792/02-23 від 01.09.2025, а також та обставина, що державна реєстрація права власності на житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_2 , була здійснена колишнім власником майна розташованого на даній земельній ділянці - ОСОБА_2 із порушенням законодавства, що підтверджується наказом Міністерства юстиції України від 20.05.2025 №1382/5 «Про задоволення скарги».
Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивачка звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд зазначає, що відповідно до статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Абзацом 1 ст. 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 21.05.1997 №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон №280/97-ВР) сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Статтею 25 Закону №280/97-ВР передбачено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Згідно зі ст. 59 Закону №280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймаються на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради.
Відповідно до п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону №280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.
Відповідно до п.п. «а» - «в» ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Підпунктом «б» ч.1 ст.81 ЗК України встановлено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара (пп. «г» ч.1 ст.121 ЗК України).
Частинами 1-3 ст.116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.118 ЗК України громадянин, заінтересований у приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації, що перебуває у його користуванні, у тому числі земельної ділянки, на якій розташовані жилий будинок, господарські будівлі, споруди, що перебувають у його власності, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
До заяви додається розроблена відповідно до Закону України «Про землеустрій» технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що замовляється громадянином без надання дозволу на її розроблення.
У випадку, визначеному частиною першою цієї статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) приймає рішення про її затвердження та передачу земельної ділянки у власність або вмотивоване рішення про відмову.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року у справі №21-358а13 та в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17, від 05 березня 2019 року у справі №360/2334/17, від 08 вересня 2020 року у справі №812/1450/17, від 18 березня 2025 року у справі № 300/461/22 та інших.
В оскаржуваному рішенні відсутнє посилання на підстави, визначенні ст. 118 ЗК України, для відмови передати у власність позивачки земельну ділянку кадастровий номер: 2322188400:07:001:1326, площею 0,2500 га.
При цьому, ч.11 ст.120 ЗК України передбачає, що якщо об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об'єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об'єкта нерухомого майна зобов'язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об'єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із заявою про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу.
Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, зобов'язаний передати земельну ділянку у власність або користування набувачу в порядку, встановленому цим Кодексом.
Пропущення строку подання заяви, зазначеного в абзаці першому цієї частини, не може бути підставою для відмови набувачу (власнику) такого об'єкта у передачі йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт.
Тобто, з аналізу статей 118, 120, 122, 123 та 128 ЗК України, вбачається, що підставою для відмови у передачі у власність земельної ділянки відповідачем, могли бути лише обставини невідповідності місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Натомість таких обставин у оскаржуваному рішенні не зазначено.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Аналізуючи оскаржувані рішення, суд вказує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до ч.2 статті 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п.36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч. 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.
Прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.
Таким чином, висновки та рішення суб'єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
За викладених обставин, спірне рішення відповідача від 11.09.2025 №35 «Про відмову у затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) гр. ОСОБА_1 » не відповідає вищезазначеним принципам, а отже є протиправним та підлягає скасуванню.
Що стосується вимог позивачки зобов'язального характеру, то у постанові від 23.12.2021 у справі №480/4737/19 Верховний Суд зазначив, що ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбачених законом.
У справі №580/1617/19 Верховний Суд зазначив, що адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, ч. 4 ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
До того ж, у постанові від 24.12.2019 у справі №823/59/17 Верховний Суд зробив наступний правовий висновок: «…повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень».
«Ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини, вказує, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (рішення від 06.09.2005 у справі «Гурепка проти України», заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 у справі «Кудла проти Польщі», заява №30210/96, п. 158) (рішення від 16.08.2013 у справі «Гарнага проти України», заява №20390/07, п. 29).
Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату без повторного звернення в суд.
У даному спорі ефективним засобом правого захисту позивачки буде зобов'язання відповідача затвердити Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: АДРЕСА_2 та передати у власність позивачки земельну ділянку кадастровий номер: 2322188400:07:001:1326, площею 0,2500 га. за вищезазначеною адресою, згідно її заяви (клопотання) від 31.07.2025.
Щодо невизнання відповідачем факту набуття права власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , суд зазначає, що нормами чинного земельного законодавства України не передбачено такої підстави в прийнятті позитивного для позивачки рішення, а також зазначає, що станом на час вирішення даної справи правочин, за яким позивачка набула зазначене право не визнаний недійсним (або не застосовано до нього наслідки нікчемності), реєстрація права власності на зазначений будинок за позивачкою не скасована.
Крім того, посилання відповідача на належність зазначеного будинку до відумерлої спадщини не підтверджено жодним доказом (відповідачем не надано суду будь-якого документального доказу навіть того, що ним хоча б розпочата відповідна процедура).
Отже, доводи відповідача не спростовують обґрунтованість заявлених позивачкою вимог.
Щодо інших посилань учасників справи то суд зазначає, що вони не впливають на правильність вирішення спору по суті.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29).
Також у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
З урахуванням викладеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно із ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачкою при зверненні до суду сплачено судовий збір в розмірі 2422,40 грн., відтак зазначена сума підлягає стягненню на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Інші судові витрати позивачкою до стягнення не заявлялись.
Керуючись статтями 139, 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області (вул. Шкільна, буд. 5а, с. Долинське, Запорізький район, Запорізька область, 70420) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області від 11.09.2025 №35 «Про відмову у затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) гр. ОСОБА_1 ».
Зобов'язати Долинську сільську раду Запорізького району Запорізької області затвердити Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), адреса: АДРЕСА_2 та передати у власність ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер: 2322188400:07:001:1326, площею 0,2500 га. за вищезазначеною адресою, згідно її заяви (клопотання) від 31.07.2025.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Долинської сільської ради Запорізького району Запорізької області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) гривні 40 (сорок) копійок.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «26» грудня 2025 року.
Суддя Р.В. Кисіль