про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
26 грудня 2025 рокум. Ужгород№ 260/10260/25
Суддя Закарпатського окружного адміністративного суду Калинич Я.М., вирішуючи питання про відкриття провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про стягнення невиплачених коштів при звільненні,-
ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Акціонерного товариства «Укрзалізниця», яким просить суд стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 одноразове заохочення за багаторічну сумлінну працю, у зв'язку із звільненням на пенсію вперше в розмірі посадового окладу (місячна тарифна ставка) - 12626,46 грн.
Вирішуючи питання про відкриття провадження та визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, судом встановлено наступне.
Предметом позову у цій справі є вимоги позивача про стягнення з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на її користь одноразового заохочення за багаторічну сумлінну працю, у зв'язку із звільненням на пенсію вперше в розмірі посадового окладу (місячна тарифна ставка) - 12626,46 грн.
При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулися особи, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (постанова Великої Палати Верховного суду від 12.12.2018 року №914/2006/17).
Так, відповідно до частини другої статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала правові позиції щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції.
Зокрема у постановах від 21.11.2018 у справі №520/13190/17, від 27.11.2018 у справі №820/3534/17, від 19.02.2020 у справі №1340/3580/18 та інших Велика Палата дійшла наступних висновків:
«До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів».
Натомість до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб'єкта, а останній, відповідно, зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №914/2006/17).
Зважаючи на те, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори, суд не має підстав не враховувати запропонований підхід під час вирішення цієї справи.
Разом з тим, адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень в межах публічно-правових відносин; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції, а вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №803/3/18, від 26 червня 2019 року у справі №263/5125/18, від 08 квітня 2020 року у справі №180/1560/16-а та Верховного Суду від 27 листопада 2020 року у справі №260/152/20.
Відповідно до п.8 ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до ч.1 ст.115 КЗпП України та ч.1 ст.24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Вихідна допомога - це грошова виплата працівнику, який звільняється з роботи не з його власної ініціативи, яку виплачує роботодавець у випадках, передбачених законом або сторонами (умовами трудового договору або колективним договором).
Відповідно до вимог ст.44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору, внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору, вчинення мобінгу (цькування) стосовно працівника або невжиття заходів щодо його припинення (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
У такому випадку вимоги про стягнення вихідної допомоги при звільненні, не виплаченої в повному обсязі в день звільнення, слід розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи.
Позивач стверджує у позові, що на підставі рішення Ужгородського міськрайонного суду по справі 308/9521/25 від 21.10.2025р. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу в розмірі 57054,78 грн. та матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022-2023 роки в загальній сумі 16696,06 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
16.12.2025 року відповідачем виконано рішення суду. Однак, останнім не виплачено 12626,46 грн. одноразового заохочення за багаторічну сумлінну працю, у зв'язку із звільненням на пенсію вперше в розмірі посадового окладу (місячна тарифна ставка).
Суд, відмовляючи в уточненій позовній заяві позивача, вказав, що одноразова премія за багаторічну сумлінну працю в розмірі посадового окладу (місячна тарифна ставка) за липень 2024 рік в розмірі 12626,46 грн. Також суд вказав, що позивачка помилково ототожнила дві різні виплати і, відповідно, неправильно визначила предмет позову. У заяві про зміну предмету позову вона просила «стягнути одноразову премію за багаторічну сумлінну працю за липень 2024 року» у сумі 12626,46 грн, тоді як із листа філії від 15.09.2025 та умов колективного договору випливає, що йдеться про одноразове заохочення при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію вперше у розмірі посадового окладу - це разова після звільнення виплата, яка не є щомісячною «премією за липень». Отже, заявлена до стягнення «премія за липень» не тотожна передбаченому колективним договором «одноразовому заохоченню при звільненні». З огляду на межі позову (ст.13, 49 ЦПК України) суд не мав процесуальної можливості підмінити предмет вимоги та стягувати іншу виплату, ніж та, що заявлена.
Таким чином, суд констатує, що спірні відносини з приводу стягнення «одноразового заохочення при звільненні» носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції, а вирішуються судами в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін суд, встановлений законом у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, встановленим законом.
Зазначена правова позиція дає можливість виділити дві умови відповідності критерію «суд, встановлений законом»: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції).
Відповідно до ст.8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.
З метою забезпечення кращого захисту прав, свобод фізичних та юридичних осіб в різних сферах суспільних правовідносин, здійснення якісного та неупередженого судочинства, належної організації діяльності судів України, запроваджено систему спеціалізації судів при розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З цією метою процесуальними кодексами, зокрема, врегульовані питання щодо предметної підсудності спорів у всіх суспільних правовідносинах, які підлягають оскарженню в судовому порядку, тобто чітко визначено конкретні категорії справ, які має право розглядати суд певної юрисдикцію, що покладено в основу функціонування системи судочинства України. Тому суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч.1 ст.6 Конвенції.
З огляду на вищенаведені процесуальні норми, суд вважає, що спір про стягнення з відповідача одноразового заохочення при звільненні, що не виплачена в день звільнення не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Такі вимоги слід вирішувати судом в порядку цивільного судочинства.
Згідно з вимогами ч.2 ст.170 КАС України про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви.
Відповідно до ч.5 ст.170 КАС України, повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Згідно з вимог ч.6 ст.170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Так, відповідно до вимог вищезазначеної норми, суд роз'яснює позивачу, що дану справу слід розглядати за правилами цивільного судочинства, а тому їй слід звернутися з даним позовом до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.
Керуючись нормами п.1 ч.1 ст.170, 171, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про стягнення невиплачених коштів при звільненні.
Копію ухвали разом із позовною заявою та доданими до неї матеріалами повернути особі, яка подала позовну заяву.
Повторне звернення до адміністративного суду з тією самою позовною заявою не допускається.
Роз'яснити заявнику, що дану позовну заяву слід розглядати в порядку цивільного судочинства, а тому їй слід звернутися з даним позовом до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.
Ухвала набирає законної сили в порядку встановленому статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення. Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя Я. М. Калинич