Справа № 541/1889/23
Номер провадження 2/541/29/2025
іменем України
26 грудня 2025 року м.Миргород
Миргородський міськрайонний суд Полтавської області у складі:
головуючого судді - Городівського О.А.,
за участю секретаря судового засідання - Ніколаєнко М.В.,
розглянувши в порядку загального провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, виділення у власність 1/2 частини домоволодіння та земельної ділянки в порядку спадкування, встановлення факту істотного збільшення у своїй цінності майна,
31 травня 2023 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області з вищевказаним позовом, в якому просила визнати домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку, розташовану за цією ж адресою, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя просила визнати за нею право власності на 1/2 частину домоволодіння з господарськими будівлями та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Так само просила визнати право власності на 1/2 частину домоволодіння та земельної ділянки за ОСОБА_3 . Окрім того, позивач просила суд визнати за нею право власності на 1/4 частину домоволодіння з господарськими, спорудами та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 . Також, ОСОБА_1 у своїх позовних вимогах просила суд встановити факт істотного збільшення у своїй цінності домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , за період з 21 серпня 2002 року (часу набуття у власність ОСОБА_3 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (день смерті ОСОБА_3 ).
Свої вимоги позивачка обґрунтовує наступним. З 19 листопада 1999 року по 19 листопада 2022 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 . У період зареєстрованого шлюбу чоловік набув у власність житловий будинок з господарськими спорудами та земельну ділянку. Так, 21 серпня 2002 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_3 житловий будинок з надвірними побудовами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який в цілому складається з жилого будинку А-І, загальною площею 33,9 кв. м, сараю Б, б, погріба Г, вбиральні Д, споруди на земельній ділянці держфонду розміром 1000 кв. м, що належали ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 21 серпня 2002 року. Інвентаризаційна вартість будинку становила 13 242 грн. Договір дарування жилого будинку від 21 серпня 2002 року серії ВАА №561848 посвідчений державним нотаріусом Першої миргородської державної нотаріальної контори Наконечною Н.П.
На підставі рішення 25 сесії 5 скликання Миргородської міської ради від 10 жовтня 2008 року ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ№177635, площею 0,1000 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням 1.8 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Державний акт видано 13 квітня 2009 року.
У зв'язку з необхідністю поліпшення житлових умов, подружжям розпочато добудову до вказаного будинку, а також зведення надвірних споруд, у тому числі гаража. Так, 14 травня 2013 року розпочато будівництво зблокованої будівлі літньої кухні та господарчого сараю, будівництво гаража та прибудови до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Будівельні роботи проводилися на підставі будівельного паспорта, реєстраційний номер П13-38, виданого 29 квітня 2013 року, що підтверджується повідомленням №ПТ061131420575 про початок виконання будівельних робіт/про заміну даних у повідомленні про початок виконання будівельних робіт. Після реконструкції житлового будинку шляхом нового будівництва прибудови до житлового будинку загальна площа будинка збільшилася з 33,9 кв. м і становить 55 кв. м.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , того ж числа відкрилася спадщину на належну йому 1/2 частину домоволодіння з господарськими спорудами та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . У встановлені законом строки позивач звернулася до нотаріуса про прийняття спадщини після чоловіка, однак із такою ж заявою звернувся і відповідач - син померлого.
Ухвалою судді від 02 червня 2023 року прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито провадження, постановлено розглядати справу в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання (а.с. 39 т. 1).
Ухвалою суду від 15 січня 2024 року по справі №541/1824/23 призначена комплексна судова будівельно-технічна, оціночно-будівельна та оціночно-земельна експертиза, провадження по справі зупинене (а.с. 108 т. 1).
Ухвалою суду від 05 вересня 2024 року у зв'язку з поверненням справи з експертної установи з наданим експертним висновком, провадження по справі поновлене (а.с. 119 т. 1).
30.09.2024 на адресу суду надійшла заява представника позивача адвоката Продан І.О. про виклик свідків, які можуть підтвердити обставини, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як подружжя вели спільне господарство та разом формували спільний бюджет, кошти з якого використали для придбання житлового будинку з господарськими спорудами та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на які оформлено на ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 21.08.2002 (а.с. 125-126 т. 1).
У подальшому, 02.10.2024 на адресу суду надійшла заява від представника позивача про зміну предмету позову. Зважаючи на те, що чоловік позивачки - ОСОБА_3 помер до моменту звернення позивачки до суду з вказаним позовом, тому відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України його цивільна правоздатність припинилася, що свідчить про неможливість визнання права власності в розмірі 1/2 частки спірного житлового будинку та земельної ділянки за померлою особою. Крім того, вказаний спосіб захисту не є ефективним у розумінні положень статті 16 ЦК України та не призведе до відновлення порушених прав позивача, за захистом якого вона звернулася до суду. У зв'язку з викладеним та з метою ефективного захисту порушеного права позивачки, просила викласти предмет позову (прохальну частину) в наступному вигляді:
- визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 ;
- встановити факт істотного збільшення у своїй цінності домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 за період з 21 серпня 2002 року (часу набуття у власність ОСОБА_3 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (день смерті ОСОБА_3 ) (а.с. 127-128 зворот, 136-138 т. 1).
Ухвалою суду від 20 січня 2025 року підготовче провадження по справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с. 156 т. 1).
21.04.2025 на адресу суду надійшла заява від представника позивача адвоката Продан І.О. про зміну предмету позову. Зазначила, що згідно з висновком експерта №3056 за результатами проведення судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи станом на 19.11.2022 вартість житлового будинку, господарських будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , складає 638 610 грн. У свою чергу, вартість земельної ділянки площею 0,1000 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням 1.8 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд складає 229 500 грн. Таким чином, ціна позову складає 868 110 грн 00 коп., а тому сума судового збору, яка підлягає сплаті становить 7607 грн 50 коп. Представник позивача вказала, що враховуючи ту обставину, що справа перебуває на стадії судового розгляду по суті, існує необхідність у поверненні до підготовчого провадження, оскільки вирішити питання про зміну предмету позову можливо лише на стадії підготовчого провадження (а.с. 166-169 т. 1).
Відповідно до розпорядження керівника апарату Миргородського міськрайонного суду Іванко Л.С. №184/25 від 15.10.2025 проведено повторний автоматизований розподіл судової справи в зв'язку із звільненням судді ОСОБА_5 із займаної посади згідно з рішенням Вищої ради правосуддя від 14.10.2025 (а.с. 221 т. 2).
Автоматизованою системою документообігу суду справа передана на розгляд судді Городівського О.А. для продовження розгляду даної цивільної справи.
20.10.2025 до суду від представника відповідача адвоката Педорича В.І. надійшла заява про відвід судді Городівського О.А.. Представник зазначив, що існують обставини, які викликають сумнів в неупередженості та об'єктивності судді, оскільки представником позивача по справі є адвокат Продан Ірина Олександрівна, яка тривалий час працювала помічником судді Городівського О.А. в Миргородському міськрайонному суді Полтавської області (а.с. 223-228 т. 1).
Ухвалою судді Миргородського міськрайонного суду Полтавської області Городівського О.А. від 22 жовтня 2025 року визнано необґрунтованою заяву представника відповідача адвоката Педорича В.І. від 20 жовтня 2025 року про відвід судді Миргородського міськрайонного суду Полтавської області Городівського О.А., справу передано до канцелярії суду Миргородського міськрайонного суду Полтавської області для визначення в порядку, встановленому ст. 14, 33 ЦПК України, іншого складу суду, на розгляд якого буде передано заяву про відвід головуючого судді (а.с. 229-230 т. 1).
У подальшому, ухвалою судді Миргородського міськрайонного суду Полтавської області Дністрян О.М. від 24 жовтня 2025 року відмовлено у задоволенні заяви представника відповідача адвоката Педорича В.І. про відвід судді Городівському О.А. у справі №541/1889/23, у зв'язку з недоведеністю обґрунтованості заявленого відводу та недоведеністю упередженості судді Городівського О.А., що унеможливлювало б постановлення ним об'єктивного судового рішення у даній цивільній справі (а.с. 237-238 т. 1).
Допитані в судовому засіданні 18.12.2025 свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , та ОСОБА_10 підтвердили факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 2002 року у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Свідки вказали на те, що стосунки між подружжям завжди були дуже гарні. Свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_8 зазначили, що до моменту переїзду подружжя ОСОБА_11 у новий будинок у ньому проживала стара бабуся, а тому все було в занедбаному стані та потребувало ремонту. Робили ремонт в будинку подружжя разом, також залучали для допомоги своїх друзів. ОСОБА_6 , ОСОБА_10 та інші стверджували, що відносини між подружжям були теплими, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 постійно жили разом. ОСОБА_7 та ОСОБА_10 зазначали, що відносини між ОСОБА_3 та його сином ОСОБА_2 були з натяжкою, останній не покликав батька на весілля, не приймав участі в його похоронах та зведенні пам'ятника.
Окрім цього, в судовому засіданні представник відповідача адвокат ПедоричВ.І. надав до суду додаткові пояснення по справі. Зазначив, що згідно з висновком судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи №3056 у період шлюбу виконано будівництво прибудови незначної площі (коридор та шафа), внаслідок чого загальна площа житлового будинку збільшилась з 49,5 кв.м до 55 кв.м, що не свідчить про істотне перетворення об'єкта нерухомого майна. Збільшення вартості будинку не є істотним у розумінні статті 62 СК України, оскільки первинний об'єкт нерухомості, який належав спадкодавцю на праві особистої приватної власності, не втратив свого значення та становить переважну частку майна. Позовних вимог про стягнення грошової компенсації понесених витрат позивачем не заявлено. Крім того, матеріали справи не містять доказів відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, що виключає підстави для судового захисту спадкових прав. У зв'язку з наведеним просив відмовити в задоволенні позову повністю.
В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явилася. Її представник, адвокат Продан І.О. в судовому засіданні підтримала позовні вимоги та просила суд задовольнити їх в повному обсязі з підстав вказаних у позовній заяві.
Відповідач ОСОБА_3 також не з'явився в судове засідання. Його представник, адвокат Педорич В.І. просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , на підставі попередньо поданих додаткових пояснень.
Заслухавши пояснення учасників справи та свідків, дослідивши та проаналізувавши письмові докази по справі, суд дійшов до наступних висновків.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Судом встановлено, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , був набутий ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 21 серпня 2002 року серії ВАА №561848, посвідченого державним нотаріусом Першої Миргородської державної нотаріальної контори Наконечною Н.П., що підтверджується копією договору, долученою до матеріалів справи (а.с. 13 т. 1).
Згідно зі ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 321 ЦК України, встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно зі ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Статтею 334 ЦК України передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Згідно зі ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України майно, набуте одним із подружжя, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є його особистою приватною власністю незалежно від часу набуття такого майна та факту перебування у шлюбі.
Таким чином, спірний житловий будинок первісно набув статусу особистої приватної власності ОСОБА_3 , що саме по собі виключає застосування до нього презумпції спільності майна подружжя, встановленої статтею 60 Сімейного кодексу України.
Факт перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з 19 листопада 1999 року по 19 листопада 2022 року, а також факт їх спільного проживання у зазначеному будинку, не змінює правового режиму майна та не є самостійною підставою для визнання його об'єктом спільної сумісної власності.
Позивачка, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, посилалася на те, що у період шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя та їх спільної праці було здійснено добудову до житлового будинку, реконструкцію та зведення господарських споруд, унаслідок чого істотно збільшилась як загальна площа, так і вартість спірного домоволодіння.
З метою перевірки зазначених доводів судом була призначена комплексна судова будівельно-технічна, оціночно-будівельна та оціночно-земельна експертиза, за результатами якої складено висновок експерта №3056 від 27 червня 2024 року по цивільній справі №541/1824/23.
Згідно з указаним висновком, у період шлюбу було виконано будівництво прибудови до житлового будинку, що складається з коридору та шафи (літ. «а1»), загальною площею 3,4 кв. м. На сторінці 10 Висновку зазначено, що згідно даних технічного паспорта станом на 02.08.2002 загальна площа житлового будинку становила 49,5 кв. м. У подальшому, згідно даних Технічного паспорта будинку садибного типу від 11 травня 2023 року загальна площа приміщень житлового будинку становила 55 кв. м.
Окрім того, відповідно до п.п. 1, 2, 4 Висновку експерта №3056 за результатами проведення судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи від 27.06.2024 року вартість будинку і споруд станом на 21 серпня 2002 року становила 422 430 грн, а станом на 19 листопада 2022 року - 638 610 грн, тобто розмір збільшення вартості складає 216 180 грн.
Таким чином, спираючись на проведену експертизу, суд вбачає, що первинна конструктивна схема житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не зазнала істотних змін, функціональне призначення об'єкта залишилось незмінним, новостворені приміщення мають допоміжний характер, а сам по собі загальний обсяг виконаних робіт не свідчить про створення нового об'єкта нерухомості.
Тобто, збільшення загальної площі будинку на 3,4 кв. м не може вважатися істотним збільшенням вартості об'єкта, оскільки сам об'єкт зазнав незначних перетворень, характерних для поточного ремонту, і не відбулося суттєвої зміни його функціонального або конструктивного призначення. Кількісні характеристики будинку залишилися практично незмінними, а первинна оцінка та значущість об'єкта не зменшилися і не стали малозначними у формуванні остаточної вартості нерухомого майна. Первинний об'єкт, який належав ОСОБА_3 на праві приватної власності, зберіг своє домінуюче значення та не втратив своєї суттєвості у порівнянні з тією частиною майна, що з'явилася під час шлюбу в результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя, оскільки первісний будинок становить переважну частку і суттєву основу спірного домоволодіння.
Згідно з п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді спорів про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21.12.2007 року не належить до спільної сумісної власності майно набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Відповідно до висновків Верховного Суду наданих у постанові від 12.05.2020 за наслідком касаційного перегляду судових рішень у цивільній справі №243/5477/15-ц, де зазначено, що здійснені ремонтні роботи є невід'ємною частиною квартири та не є окремим об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тому розподілу не підлягають.
Також відповідно до позиції Верховного Суду викладеної в постанові від 22.09.2020 справа №214/6174/15-ц втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.
У статті 62 СК України таке втручання у право особистої приватної власності передбачено. У цій статті вказано, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Однак при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника.
Тому у самій статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя.
Згідно з вищевказаною статтею Сімейного кодексу України втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов'язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.
Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.
Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об'єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об'єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об'єкт стають малозначними в остаточній вартості об'єкта власності чи у остаточному об'єкті.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.
Тобто, істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об'єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об'єктом нерухомого майна, який з'явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.
За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об'єкта нерухомості.
Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об'єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об'єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.
У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.
Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов'язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.
Істотне збільшення вартості майна обов'язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.
Суд виходить з того, що істотність збільшення вартості майна є оціночною категорією та повинна визначатися з урахуванням співвідношення первісної та кінцевої вартості майна; характеру та обсягу виконаних робіт; ступеня перетворення первинного об'єкта; втрати або збереження первісним об'єктом свого самостійного значення.
З аналізу матеріалів справи судом не встановлено, що внаслідок виконаних у період шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_1 робіт первинний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , втратив своє домінуюче значення у складі об'єкта нерухомості, перестав бути основою для формування кінцевої вартості майна чи був перетворений настільки, що його можна вважати новим об'єктом нерухомості.
Навпаки, з висновку експертизи №3056 від 27.06.2024 вбачається, що первісний будинок, набутий ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності, становить переважну частку як у площі, так і у вартості домоволодіння.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , та ОСОБА_10 підтвердили факт спільного проживання подружжя та проведення ремонтних робіт у будинку. Разом із тим суд зазначає, що показання свідків не містять відомостей про конкретний обсяг грошових вкладень, не підтверджують джерело походження коштів та не свідчать про істотність перетворень об'єкта нерухомості.
Відповідно до усталеної судової практики сам по собі факт виконання ремонтних або будівельних робіт без встановлення їх істотності не є достатнім для застосування статті 62 Сімейного кодексу України.
Тобто, визначена частка невід'ємних поліпшень у вартості житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не підтверджує істотне збільшення вартості спірного нерухомого майна внаслідок спільних трудових чи грошових затрат ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . У даному випадку відсутні підстави вважати, що первинний об'єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної власності ( ОСОБА_3 ), розчинився, став настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об'єктом нерухомого майна, який з'явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.
Щодо питання вкладення коштів позивачкою у будівництво житлового будинку, то одними із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.
Ефективний захист прав особи має бути спрямованим на відновлення справедливості.
Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин та вирішуючи спір, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18), зроблено висновок, що «добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків». Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 24 травня 2022 року по справі №159/1519/21, від 18 травня 2022 року по справі №303/7119/19.
Так, згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука а також зловживання правом в інших формах, що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають наметі стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).
У постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 11 серпня 2021 року в справі №723/826/19 (провадження №61-8810св20) вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) використовувала/використовували право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».
Суд також враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 22 вересня 2020 року у справі №214/6174/15-ц, відповідно до якого у разі недоведеності істотності поліпшень майна вимоги іншого з подружжя не мають речово-правової природи та не можуть бути спрямовані на визнання права власності або частки у праві власності.
За таких обставин можливий захист прав іншого з подружжя може здійснюватися виключно у зобов'язально-правовій площині шляхом заявлення вимог про відшкодування витрат відповідно до статей 1212-1215 Цивільного кодексу України.
Однак, суд звертає увагу на те, що позивачка ОСОБА_1 у своїх позовних вимогах не ставила питання про відшкодування витрат на покращення стану житлового будинку та господарських споруд. Водночас суд зазначає, що невключення таких вимог до позову не позбавляє позивачку можливості реалізувати своє право на компенсацію відповідно до положень статей 1212-1215 Цивільного кодексу України у окремому позовному порядку.
Зокрема, відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. У разі окремого звернення з такими вимогами суд буде зобов'язаний перевірити обсяг фактичних витрат, їх доцільність та законність, а також визначити суму відшкодування, не порушуючи права власника майна.
Таким чином, відмова у задоволенні позовних вимог у межах даної справи жодним чином не позбавляє позивачку ОСОБА_1 права на звернення до суду з окремим позовом про відшкодування витрат на поліпшення особистого майна ОСОБА_3 , якщо вона зможе довести їх фактичне здійснення та законність таких витрат.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо оформлення спадкових прав позивачки, зокрема постанови нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину.
Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року, за наявності можливості оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають.
Враховуючи вищевикладене, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання домоволодіння з господарськими спорудами та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя, виділення у власність 1/2 частини домоволодіння та земельної ділянки в порядку спадкування, встановлення факту істотного збільшення у своїй цінності майна - необхідно відмовити.
У відповідності до статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Положеннями ст. 137 ЦПК України встановлено, що до складу витрат на правничу допомогу включаються: гонорар адвоката за представництво в суді; інша правнича допомога, пов'язана з підготовкою справи до розгляду; допомога, пов'язана зі збором доказів; вартість послуг помічника адвоката; інша правнича допомога, пов'язана зі справою.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки у задоволенні позову позивачу відмовлено у повному обсязі, судовий збір та інші витрати до стягнення з відповідача не підлягають.
Керуючись ст.ст. 57, 60, 62 СК України, ст.ст. 76-82, 89 ЦПК України, суд, -
Відмовити повністю у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 домоволодіння за адресою : АДРЕСА_1 , визнання права власності на 1/2 частини домоволодіння та земельної ділянки в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя та визнання права власності в порядку спадкування.
Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя: О. А. Городівський