Справа № 463/276/24 Головуючий у 1 інстанції: Мікула В. Є.
Провадження № 22-ц/811/2615/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
23 грудня 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
секретаря Гаврилюк Я.Ю.
з участю представника позивача Фостяка О.Я.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Фостяка Олега Ярославовича та Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 квітня 2025 року та за апеляційною скаргою Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на додаткове рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року в складі судді Мікули В.Є. у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" в особі філії "Львівське лісове господарство" про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу,-
встановив:
У січні 2024 року позивач ОСОБА_1 , в особі свого представника ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до відповідача Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі Філії «Рава-Руське лісове господарство» про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Вимоги обґрунтовані тим, що 05 грудня 2023 року його безпідставно звільнили із займаної посади за прогул без поважних причин відповідно до пункту четвертого частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки в період з 04.12.2023 по 11.12.2023 він перебував у стані тимчасової непрацездатності (на лікарняному), що підтверджується відповідними медичними висновками, тому причини його відсутності на робочому місці були поважними. Наголошує на неможливості звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності.
Звільнення з роботи вплинуло на його ділову репутацію, оскільки відповідний запис у трудовій книжці істотно впливає на (утруднює) можливість подальшого працевлаштування. Зазначає, що звільненням йому завдано моральних страждань, оскільки втратив заробіток, змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Моральну шкоду оцінює в 50000,00 грн.
Просив визнати протиправним та скасувати наказ філії «Рава-Руське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» №116-К від 05.12.2023, поновити його на посаді головного інженера філії «Рава-Руське лісове господарство» ДП «Ліси України» з 06 грудня 2023 року, стягнути суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та стягнути з відповідача завдану моральну шкоду в розмірі 50000,00 грн.
Оскаржуваним рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 04 квітня 2025 року позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ філії «Рава-Руське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» №116-К від 05.12.2023.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного інженера філії «Рава-Руське лісове господарство» ДП «Ліси України» з 06 грудня 2023 року.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді головного інженера філії «Рава-Руське лісове господарство» ДП «Ліси України» допущено до негайного виконання.
Стягнуто з філії «Рава-Руське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» завдану моральну шкоду в розмірі 10 000 гривень на користь позивача.
В частині позову у вимозі про стягнення суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу - відмовлено за недоведеністю.
Додатковим рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року стягнуто з Державногоспеціалізованого господарськогопідприємства «ЛісиУкраїни» в особі Філії «Рава-Руське лісове господарство» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.
Рішення суду по суті спору оскаржили позивач та відповідач, крім цього, Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України" оскаржує і додаткове рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року.
В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_2 , вважає, що оскаржуване рішення в частині відмови у стягненні суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу є необґрунтованим та безпідставним.
Зокрема, суд відмовив у стягненні середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за недоведеністю, оскільки суду не надана довідка про заробітну плату ОСОБА_1 за відповідний період.
Звертає увагу, що ч. 2 ст. 235 КЗпП України імперативно зобов'язує суд, який розглядає трудовий спір, у випадку задоволення вимоги про поновлення на роботі ухвалити і рішення про виплату працівникові скереднього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік.
Вважає, що не може бути недоведеною вимога про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу за доведеності вимоги про поновлення на роботі, при цьому, у випадку поновлення на роботі очевидним є те, що до звільнення особа працювала та отримувала заробіток.
Просить скасувати рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 квітня 2025 року в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу і ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову. Витребувати у відповідача довідку про середній заробіток позивача.
В апеляційній скарзі на рішення суду по суті спору представник Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" в особі філії "Львівське лісове господарство" Галань В.М. зазначає, що не погоджується із рішенням в частині задоволених позовних вимог, вважає рішення у цій частині безпідставним, необґрунтованим, таким, що підлягає скасуванню.
Звертаєу увагу, що у зв'язку з відсутність позивача на робочому місці 04.12.2023 та 05.12.2023 складені відповідні акти «Про відсутність на роботі ОСОБА_1 », проведено службове розслідування за результатами якого складено Акт службового розслідування.
В Акті йдеться про те, що згідно відомостей електронного реєстру листків непрацездатності станом на 04.12.2023 та 05.12.2023 ОСОБА_1 на лікарняному не перебуває.
Водночас, у відповідача не було жодної інформації про причини відсутності позивача, оскільки жодної інформації ним подано не було, з цих же причин не було можливо отримати від працівника будь які пояснення.
В свою чергу, листок непрацездатності зареєстрований лише 05.12.2023 о 16 год 46 хв., відтак позивач звернувся з приводу реєстрації лікарняного листка у кінці робочого дня 05.12.2023 і йому було оформлено лікарняний за минулі два дні, тобто заднім числом.
Таким чином, на момент звільнення позивача, відповідач не знав та не міг знати про його перебування на лікарняному, тому звільнення проведено згідно вимог чинного законодавства.
Щодо перебування на лікарняному у період з 08.12.2023 по 11.12.2023, то і такий зареєстрований в останній день періоду непрацездатності.
На підтвердження доводів про повідомлення у телефонному режимі про тимчасову непрацездатність з 04.12.2023, позивач не надав будь яких доказів.
У цьому контексті покликається на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від від 17.10.2019 у справі № 761/23477/16.
Просить скасувати рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 квітня 2025 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні таких. У решті рішення суду залишити без змін.
В апеляційній скарзі скарзі на додаткове рішення суду від 08 липня 2025 року про стягнення судових витрат представник відповідача Галань В.М. зазначає, що таке є протиправним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі зазначає, що хотів приймати участь у судовому засіданні, з приводу чого подав клопотання про участь у такому в режимі відео конференції, однак телефонуючи завчасно довідався, що розгляд справи проводитиметься без виклику сторін.
Звертає увагу, що у запереченні на заяву щодо судових витрат звертав увагу на судову практику, однак суд повністю проігнорував такі, не надавши будь якої правової оцінки.
Так, суд залишив поза увагою те, що у випадку часткового задоволення позовних вимог, суд задовольняє пропорційно понесені судові витрати, тому враховуючи кількість заявлених позовних вимог (4), задоволення лише двох із них, при цьому відмову у задоволенні однієї та часткове задоволення ще однієї, суд міг стягнути з відповідача на користь позивача максимум 10125,00 грн. витрат на правову допомогу.
Просить скасувати додаткове рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року та відмовити позивачу у стягненні з відповідача витрат на правову допомогу.
30.05.2025 Львівським апеляційним судом зареєстровано відзив представника Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" в особі філії "Львівське лісове господарство" Галань В.М. на апеляційну скаргу позивача, у якому покликаючись на спірні правовідносини та правильність висновків суду про відмову у задоволенні відповідної вимоги позивача, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача Фостяка О.В. на підтримку доводів власної апеляційної скарги, а також на заперечення апеляційнийх скарг відповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Фостяка Олега Ярославовича необхідно задовольнити, апеляційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 квітня 2025 року залишити без задоволення, задовольнивши скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на додаткове рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року, враховуючи таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Ухвалюючи рішення по суті спору, місцевий суд виходив з того, що доказами у справі підтверджується перебування ОСОБА_1 у стані тимчасової непрацездатності (на лікарняному) в період з 04.12.2023 по 11.12.2023, тобто як у дні його відсутності на роботі, що фіксувалась роботодавцем шляхом складання актів службового розслідування (04.12.2023, 05.12.2023), так і у день його звільнення (05.12.2023).
При цьому, суд відхилив твердження відповідача про неперебування позивача у стані тимчасової непрацездатності 04.12.2023 через факт реєстрації поданих ним лікарняних пізніше (не у дати початку непрацездатності), оскільки у Медичних висновках №Х222-А9ВР-7Е26-833С від 05.12.2023 та №9ТХ7-7ХНЗ-НЗХХ-КЗЕЕ від 11.12.2023 чітко зазначено періоди непрацездатності, а дати їх реєстрації медичною установою не перебувають у будь якому причиново-налідковому зв'язку із самим фактом непрацездатності особи.
Таким чином, позивач був відсутній на робочому місці 04.12.2023 та 05.12.2023 з поважних причин, однак всупереч вимогам ч. 3 ст. 40 КЗпП України його звільнено в період тимчасової непрацездатності, тому позивач підлягає поновленню на роботі.
Також, суду не надано доказів відібрання у позивача пояснень щодо його відсутності на роботі, яка стала причиною звільнення, відтак він був позбавлений можливості надати будь які доводи щодо підстав відсутності його на роботі 04 та 05 грудня 2023 року.
Крім цього, суд погодився з твердженням позивача, що протиправна поведінка посадових осіб відповідача, внаслідок якої були порушені права ОСОБА_1 , завдала йому моральних страждань та втрату нормальних життєвих зв'язків, призвела до вимушених змін у його житті, страждання (переживання, стрес) проявились в тому, що він втратив роботу, і як наслідок, заробіток, що вимагало додаткових зусиль для організації свого нормального життя, також звільнення за прогул вплинуло на його ділову репутацію, адже даний запис у трудовій книжці істотно утруднює можливість його подальшого працевлаштування, тому суд дійшов висновку, що достатній (пропорційний) розмір відшкодування моральної становить 10 000,00 грн., відтак задовольнив частково вимогу про стягнення моральної шкоди.
Також, суд вважав безпідставними твердження відповідача про пропуск позивачем місячного строку на звернення до суду з даним позовом, оскільки такий було подано засобами поштового зв'язку 03.01.2024, однак через помилку у тексті позовної заяви первинно позов надійшов до Личаківського районного суду м.Львова, який ухвалою від 17.01.2024 передав справу на розгляд Жовківського районного суду Львівської області.
В свою чергу, через не надання довідки про заробітну плату ОСОБА_1 за період 2023 року, в якій було б визначено середньоденний заробіток, суд відмовив позивачу у частині позову про стягнення суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Ухвалюючи додаткове рішення, суд встановив, що відповідно до акту приймання-передачі наданої правової допомоги від 02.01.2024, позивачу адвокатом надано послуг з правової допомоги по даній справі на загальну суму 20 000,00 грн. Оскільки розмір витрат на оплату послуг адвоката суд вважав співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову та значенням справи для сторони, відтак враховуючи часткове задоволення позову, стягнув з відповідача в користь позивача витрати на правову допомогу у розмірі 20 000,00 грн.
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів враховує таке.
Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (стаття 4 КЗпП України).
Крім цього, положення ЦК України застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства (ч. 1 ст. 9).
Згідно із частиною 2 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ст.ст. 2-1, 5-1 КЗпП України держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин, крім цього, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Згідно зі статтею 22 КЗпП України відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із філією «Рава-Руське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України».
Так, 06.01.2023 ОСОБА_1 зарахований до особового складу філії «Рава-Руське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на посаду головного інженера, що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 3).
Наказом філії «Рава-Руське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» від 05.12.2023 №116-К ОСОБА_1 звільнено з посади головного інженера філії «Рава-Руське лісове господарство» ДП «Ліси України» 05 грудня 2023 року за прогул без поважних причин, відповідно до пункту четвертого частини першої статті 40 КЗпП України, що підтверджується записом №16 у трудовій: «Звільнений з роботи згідно ст.40 п.4 КЗпП України (прогулу в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин».
Листом від 05.12.2023 №79/21.23-ВЛ філія «Рава-Руське лісове господарство» ДП «Ліси України» на адресу позивача направила завірену копію вказаного вище наказу разом із розрахунком сум виплат при звільненні та повідомлено про необхідність отримати трудову книжку (а.с. 5).
В свою чергу, у матеріалах справи містяться копії Медичних висновків про тимчасову непрацездатність №Х222-А9ВР-7Е26-833С від 05.12.2023 (період непрацездатності: 04.12.2023 - 08.12.2023 та № 9ТХ7-7ХНЗ-НЗХХ-КЗЕЕ від 11.12.2023 (період непрацездатності: 08.12.2023 - 11.12.2023) (а.с. 6-6а).
Звертаючись з позовними вимогами ОСОБА_1 свої доводи зводить до того, що його звільнення є незаконним, оскільки в період з 04.12.2023 по 11.12.2023 він перебував у стані тимчасової непрацездатності (на лікарняному), звільнення з роботи вплинуло на його ділову репутацію, оскільки відповідний запис у трудовій книжці істотно впливає (утруднює) можливість подальшого працевлаштування, відтак йому завдано моральну шкоду, яку оцінює в 50000,00 грн., тому просив поновити його на посада із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогу та моральної шкоди.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно із статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Відповідно до ч. 3 ст. 24 КЗпП України укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.
Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (статі 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Згідно ст. 139 КЗпП України працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця визначені статтями 40, 41 КЗпП України (п. 4 ст. 36 кодексу).
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Для звільнення працівника на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня.
Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі.
Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не визначено, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі здійснюється виходячи з конкретних обставин та усіх наданих сторонами доказів.
Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об'єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
Розглядаючи таку категорію справ, суду необхідно встановити, чи мало місце вчинення позивачем прогулу без поважних причин або невиконання позивачем своїх трудових обов'язків протягом 3 годин за робочий день, чи додержаний роботодавцем порядок звільнення та чи є підстави для поновлення на роботі.
Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю.
Відповідно до ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.
Стаття 147-1 КЗпП України визначає, що дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника; на працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також органами, вищестоящими щодо органів, вказаних у частині першій цієї статті.
Порядок застосування дисциплінарних стягнення врегульовано ст. 149 КЗпП України.
Зокрема, до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення, при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
Колегія суддів звертає увагу, що у трудовому праві діє принцип презумпції невинуватості, згідно з яким не можна працівника притягнути до дисциплінарної відповідальності, доки не доведена роботодавцем його вина, і працівник не зобов'язаний сам доводити свою невинуватість (постанова Верховного Суду від 27.04.2021, справа № 461/8132/17).
Таким чином, у разі пред'явлення позову про поновлення на роботі працівника, звільненого роботодавцем, саме на останнього покладається тягар доведення законності такого звільнення. Будь-які сумніви в законності такого звільнення повинні тлумачитися на користь працівника.
Так, за правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зазначено, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона; таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Зважаючи на те, що рішення суду щодо поновлення на роботі ОСОБА_1 оскаржується відповідачем, колегія суддів розпочинає оцінку оскаржуваного рішення на предмет законності із вимог позивача про визнання протиправним та скасування наказу філії «Рава-Руське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» від 05.12.2023 №116-К та поновлення його на посаді головного інженера філії «Рава-Руське лісове господарство» ДП «Ліси України» з 06 грудня 2023 року.
Обгрунтовуючи пзовні вимоги у цій частині позивач зазначає, що 05 грудня 2023 року його безпідставно звільнили із займаної посади за прогул без поважних причин, оскільки у період з 04.12.2023 по 11.12.2023 він був відсутній на робочому місці у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (на лікарняному), що підтверджується відповідними Медичними висновками, що свідчить про поважність причин відсутності.
Дійсно у матеріалах справи містяться копії Медичних висновків про тимчасову непрацездатність №Х222-А9ВР-7Е26-833С від 05.12.2023 (період непрацездатності: 04.12.2023 - 08.12.2023 та № 9ТХ7-7ХНЗ-НЗХХ-КЗЕЕ від 11.12.2023 (період непрацездатності: 08.12.2023 - 11.12.2023) (а.с. 6-6а).
Із наказу про звільнення вбачається, що у зв'язку з відсутність позивача на робочому місці 04.12.2023 та 05.12.2023, складені відповідні акти «Про відсутність на роботі ОСОБА_1 », а також проведено службове розслідування, за результатами якого складено Акт службового розслідування від 05.12.2023.
Як зазначає сторона відповідача, в Актах йдеться про те, що згідно відомостей електронного реєстру листків непрацездатності станом на 04.12.2023 та 05.12.2023 ОСОБА_1 на лікарняному не перебуває, при цьому такі Акти у матеріалах справи відсутні.
На переконання колегії суддів, будь які доводи апеляційної скарги сторони відповідача щодо реєстрації тимчасової непрацездатності лише 05.12.2023 о 16 год 46 хв., оформлення лікарняного за минулі два дні, є неспроможними, оскільки самого факту непрацездатності позивача, такі не спростовують.
При цьому, перевіряючи законність звільнення працівника, суд не вправі давати правову оцінку належним фактам, які не стосуються діяльності роботодавця, однак підверджують відповідні обставини та об'єктивно мають місце.
Поряд з цим, сам роботодавець визнає реєстрацію листка непрацездатності 05.12.2023 о 16 год 46 хв., тобто у кінці робочого дня 05.12.2023.
Натомість, у матеріалах справи відсутній Акт службового розслідування з якого б можна було встановити, які дії вчинив роботодавець 05.12.2023 (у день звільнення працівника) з метою з'ясування відсутності працівника на робочому місці протягом двох днів.
Іншими словами, дійшовши висновку про неналежне виконання трудових обов'язків ОСОБА_1 та фактично застосувавши до останнього найтяжче дисциплінарне стягнення у виді звільнення, роботодавець не надав можливості працівнику надати письмові пояснення, що не може вважатися належним виконанням вимог закону, у контексті дотримання роботодавцем обов'язку, визначеного ст. 149 КЗпП України.
Що стосується доводів апеляційної скарги про тимчасову непрацездатність позивача у період з 08.12.2023 по 11.12.2023, чи реєстрацію непрацездатності, то такі не мають в принципі будь якого правового значення, оскільки у цей час згідно оскаржуваного наказу, позивач вважався звільненим, тому такі обставини не входять у предмет доказування.
Заперечуючи доводи сторони позивача про повідомлення у телефонному режимі про тимчасову непрацездатність з 04.12.2023, з підстав відсутності будь яких доказів з цього приводу, роботодавець також не надав суду належних доказів спростування такого твердження.
Підсумовуючи, колегія суддів приходить переконання про те, що матеріали справи свідчать, що у дні відсутності на роботі, а саме 04.12.2023 та 05.12.2023, позивач перебував у стані тимчасової непрацездатності, що підтверджується об'єктивними у справі доказами, які жодним чином не спростовані та свідчить про його відсутність на робочому місці у ці дні з поважних причин, а відтак про обґрунтованість висновків суду першої інстанції у цій частині.
Таким чином, колегія суддів погоджується із тим, що звільнення позивача ОСОБА_1 проведено з порушеням вимог закону, що спростовує протилежні доводи апеляційної скарги Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України".
Відповідно до п. 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Мінпраці України, Мінюсту України, Мінсоцзахисту України від 29 липня 1993 року № 58, з подальшими змінами, днем звільнення вважається останній день роботи.
З врахуванням зазначеного колегія суддів розділяє висновок місцевого суду про необхідність визнання протиправними та скасовання оспорюваного наказу філії «Рава-Руське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» від 05.12.2023 №116-К та поновити позивача ОСОБА_1 на посаді головного інженера філії «Рава-Руське лісове господарство» ДП «Ліси України» з 06 грудня 2023 року.
В свою чергу, доведеність вимог про незаконність оскаржуваного наказу про звільнення, крім необхідності поновлення позивача на відповідній посаді, свідчить і про необхідність стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Таким чином, зміст зазначеної норми дійсно свідчить про однозначність у підході законодавця до рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме імперативність зазначеної норми та відсутність підстав для різного чи подвійного тлумачення такої, що свідчить про необґрунтованість висновку суду першої інстанції у цій частині.
Обчислення середньої заробітної плати працівника за час вимушеного прогулу здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
Пунктом 2 Порядку передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Відповідно до пункту 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно із абзацом другим пункту 8 Порядку при обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п'ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.
Колегія суддів виходить з того, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника, тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком № 100.
Іншими словами, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Позивач просив стягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 06.12.2023 по день ухвалення рішення суду у даній справі про поновлення його на роботі.
Відмовляючи у задоволенні такої вимоги, суд першої інстанції виходив виключно з відсутності довідки про заробітну плату ОСОБА_1 за період 2023 року, в якій було б визначено середньоденний заробіток останнього, поряд з цим, розглядаючи справу у порядку спрощеного провадження, у судовому засіданні, суд першої інстанції не скористався правом роз'яснити стороні позивача звернутися до відповідача із заявою про отримання відповідної інформації, або витребування відповідних доказів з власної ініціативи, оскільки докази протилежного чи відмови відповідача виконати вимогу суду, у матеріалах прави відсутні (ст. 84 КЗпП України).
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню з роботодавця на користь позивача за період з 06.12.2023 по 04.04.2025 - день ухвалення рішення судом першої інстанції про поновлення позивача на посаді.
В свою чергу, після роз'яснення апеляційним судом представнику позивача, як адвокату, право звернутися за отриманням відповідної інформації до відповідача, 03.12.2025 представником ОСОБА_2 надано суду Довідку про середній заробіток позивача з якого слідує, що середньоденна заробітна плата останнього складає 1639,75 грн. (а.с. 180).
Колегія суддів вирішуючи питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача не може погодитися із таким розрахунком середньоденнього заробітку та вважає, що при розрахунку середньоденної заробітної плати необхідно враховувати два місяці, у яких працівник працював всі робочі дні, тому для розрахунку такої колегія суддів бере до уваги квітень та травень 2023 року, у яких позивач заробив по 39000,00 грн., тому слідуючи кількості робочих днів (20 у квітні та 23 у травні 2023 року), розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 становить 1814,00 грн.
З врахуванням кількості робочих днів вимушеного прогулу, середній заробіток за час вимушеного прогулу апеляційним судом розраховано у сумі 629458,00 грн. (347днів х1814,00 грн).
Будь яких належних доказів чи аргументів щодо неправильності розрахунку сторона відповідача не надала.
Враховуючи наведене, колегія суддів знаходить підставними доводи апеляційної скарги сторони позивача та вважає за необхідне скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у стягненні на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, задовольнивши апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_2 .
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 листопада 2021 року у справі № 127/937/17 (провадження № 61-10602св21).
КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
Пунктом 9 частини другої статті 16 ЦК України відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначено як один із способів захисту цивільних прав та інтересів.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі справа №216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) дійшла висновку, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення.
Вирішуючи спір та задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність факту заподіяння позивачу моральної шкоди, задовольнивши відповідну вимогу частково, стягнув на користь позивача моральну шкоду у розмірі 10000,00 грн.
З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Крім цього, колегія суддів виходить з того, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення.
З огляду на спірні правовідносини, відношення до таких відповідача, апеляційний суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, розмір відшкодування моральної шкоди, який стягнуто судом першої інстанції.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить переконання про необхідність задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Фостяка Олега Ярославовича на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 квітня 2025 року та залишення без задоволення, з відповідних підстав, апеляційної скарги Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на це ж судове рішення.
Що стосується доводів апеляційної скарги Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на додаткове рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року про відсутність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу, колегія суддів виходить з такого.
Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України
Відповідно до положень ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, зокрема у разі відмови в позові - на позивача.
Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України).
Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини.Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
З матеріалів справи вбачається, що інтереси позивача у справі ОСОБА_1 , на підставі Ордеру № 1254144, серія ВС, представляв адвокат Фостяк О.Я. (а.с. 13).
Звертаючись із заявою про ухвалення додаткового рішення представник Фостяк О.Я. надав суду також Договір про надання адвокатської допомоги від 02.01.2024 (а.с. 73).
Зокрема, за умовами договору, сторони узгодили, що розмір гонорару виконавця за наданя замовнику послуги залежить від обсягу та складності виконаних робіт, затрат робочого часу, необхідності виїзду у відрядження, транспортних витрат тощо та визначається сторонами у кожному окремому випадку шляхом підписання акту здачі-приймання виконаних робіт, в якому вказується вартість послуг, наданих за певний період.
Слідуючи акту приймання-передачі наданих робіт та виконаних послуг до договору від 02.01.2024, який датований 28.04.2024, позивач отримав послуги з правової допомоги по даній справі на суму 20 000,00 грн. (а.с. 74).
09.05.2024 сторона відповідача подала заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення, у якому покликаючись на відсутність обґрунтування розрахунку витрат на правову допомогу, просить у задоволенні заяви відмовити (а.с. 77-78).
Слідуючи висновкам викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
Колегія суддів виходить з того, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Так, дійсно слідуючи правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду викладеним у постанові від 19.02.2020, справа № 755/9215/15-ц, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом з цим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В свою чергу, згідно із п. 8 ч. 3 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Як вбачається з матеріалів справи звертаючись з позовними вимогами сторона позивача у мотивувальній частині позову зазначала про очікування судових витрат на правову допомогу у розмірі 20000,00 грн., однак у прохальній частині такого відсутня вимога про розподіл судових витрат.
Оскаржуване рішення суд ухвалив у даній справі 04 квітня 2025 року, а із заявою про ухвалення додаткового рішення з наданням доказів на підтвердження своїх вимог, представник Фостяк О.Я. звернувся лише 30.04.2025 (а.с. 70).
Враховуючи наведене, колегія суддів констатує відсутність заяви сторони позивача до закінчення судових дебатів, яка б надавала їй можливість подати докази на підтвердження понесених витрат на правову допомогу протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, а також подання таких із порушенням цього п'ятиденного терміну.
Іншими словами, подавши заяву про ухвалення додаткового рішення, представник не дотримався порядку, визначеного процесуальним законом для подання такої.
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (ч. 1 ст. 126 ЦПК України).
Відповідно, якщо особа (учасник справи) до закінчення судових дебатів не заявила клопотання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, суд не має підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасником витрат на професійну правничу допомогу.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 910/9111/17 та від 14 січня 2019 року у справі № 927/26/18.
Враховуючи наведене та не надаючи правової оцінки доказам та вимогам представника Фостяка О.Я. щодо стягнення судових витрат, колегія суддів приходить переконання, що відсутність заяви, яка б надавала можливість особі подати докази на підтвердження понесених витрат на правову допомогу протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, тобто неподання такої впродовж розгляду справи судом першої інстанції до закінчення судових дебатів, але і подання такої із суттєвим пропуском п'ятиденного терміну, унеможливлює задоволення заяви про стягнення витрат на правову допомогу, що не виключає обов'язку ухвалити у справі додаткову постанову.
Таким чином, колегія суддів приходить переконання про необхідність задоволення апеляційної скарги Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на додаткове рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року та відмови у задоволенні заяви про стягнення з Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі Філії «Рава-Руське лісове господарство» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.
Підстави для скасування або зміни оскаржуваного рішення суду визначені приписами статті 376 ЦПК України.
Відповідно до п. 4 ч. 1 статті 376 ЦПК України, підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Задоволення апеляційної скарги на додаткове рішення та скасування такого не є підставою для нового перерозподілу судових витрат.
При цьому, колегія суддів вирішує питання розподілу судового збору, зокрема, з врахуванням вирішення справи по суті спірних правовідносин, а саме вартості 1% ціни позову, а також необхідності стягнення такого за розгляд спарви у суді першої інстанції та ухвалення відповідного рішення апеляційним судом.
Керуючись ст.ст. 258, 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Апеляційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Фостяка Олега Ярославовича - задовольнити.
Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 квітня 2025 року у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу - скасувати.
Ухвалити у цій частині нове рішення, яким стягнути з Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 629458 (шістсот двадцять дев'ять тисяч чотириста п'ятдесят вісім) гривень 00 копійок.
В іншій частині рішення Жовківського районного суду Львівської області від 04 квітня 2025 року - залишити без змін.
Апеляційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" на додаткове рішення - задовольнити.
Додаткове рішення Жовківського районного суду Львівської області від 08 липня 2025 року - скасувати.
Відмовити у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Фостяка Олега Ярославовича про стягнення з Державногоспеціалізованого господарськогопідприємства «ЛісиУкраїни» в особі Філії «Рава-Руське лісове господарство» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.
Стягнути з Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" у дохід держави судовий збір у розмірі 6295,00 грн. за розгляд справи у суді першої інстанції та 9442,5 грн. за розгляд апеляційної скарги, а всього 15737 (п'ятнадцять тисяч сімсот тридцять сім) гривень 50 копійок.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 26 грудня 2025 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк