вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"22" грудня 2025 р. Справа № 910/1938/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Алданової С.О.
суддів: Євсікова О.О.
Корсака В.А.
секретар судового засідання Сергієнко-Колодій В.В.,
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного підприємства "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України",
особа, яка приєдналася до апеляційної скарги - Управління справами Апарату Верховної Ради України,
на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 про закриття провадження у справі
у справі № 910/1938/25 (суддя Сташків Р.Б.)
за позовом Державне підприємство "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України"
до:
1. Фонду Державного майна України
2. Міністерства закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, яке представлене в Україні Посольством
за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Управління справами Апарату Верховної Ради України
про визнання договорів недійсними,
Державне підприємство "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України" (далі - позивач; ДП «ГК «Національний»; апелянт; скаржник) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Фонду Державного майна України (надалі - відповідач-1; ФДМ України; Фонд) з вимогами про:
- визнання недійсним договору про внесення змін № 36 від 15.02.2022 до договору оренди від 04.09.1992 № 1/94, укладеного між Фондом державного майна України та Міністерством закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, представлене Посольством Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні;
- визнання недійсним договору від 07.09.2022 № 83 про внесення змін до договору оренди державного майна від 04.09.1992 № 1/94 шляхом викладення його в новій редакції, укладеного між Фондом державного майна України та Міністерством закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, представлене Посольством Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.03.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/1938/25. Залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Управління справами Апарату Верховної Ради України (в подальшому - третя особа).
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.04.2025 залучено Посольство Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні до участі у справі в якості співвідповідача.
В ухвалі Господарського суду міста Києва від 28.05.2025 судом акцентовано, що коректним є зазначення співвідповідача у цій справі саме Міністерства закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, представлене Посольством Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні (по тексту - відповідач-2; Посольство), оскільки спірні договори були укладені Міністерством закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, яке представлене в Україні Посольством.
Ухвалою Господарського суду міста Києві від 17.09.2025 закрито провадження у справі № 910/1938/25 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України.
Як зазначено місцевим господарським судом, своїм клопотанням про закриття провадження у справі Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії фактично висловило незгоду із розглядом українським судом цієї справи, оскільки спірні договори укладалися цим міністерством від імені та в інтересах держави - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Предмет позову в справі є оскарження договорів оренди державного нерухомого майна, що використовується відповідачем-2 для здійснення його основних функцій Посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні у розумінні Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року та Конвенції ООН.
Суд першої інстанції вказав, що відповідно до міжнародного звичаєвого права, майно, що використовується державою для цілей виконання суверенних функцій, включаючи майно дипломатичних місій, користується абсолютним імунітетом від примусового судового процесу. Оренда приміщень для розміщення Посольства є дією, невід'ємно пов'язаною з дипломатичною діяльністю, а отже, належить до acta jure imperii (дій у здійсненні суверенних повноважень). Тому, оскаржувані договори оренди не можуть бути розтлумачені як комерційні договори, в тому числі з урахуванням того, що стороною таких угод є держава Україна в особі уповноваженого державного органу.
Також місцевий господарський суд акцентував, що Посольство це дипломатичне представництво держави, яке очолює посол і яке функціонує в столиці іншої держави або при міжнародній організації для підтримки офіційних відносин, захисту прав та інтересів своєї країни та її громадян. Таким чином, спір стосується права Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії на розміщення свого Посольства Міністерства закордонних справ, яке представляє інтереси своїх громадян та вирішує питання щодо захисту їх прав. Водночас, у матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що Посольство або компетентні органи Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії надали згоду на розгляд спору в цій справі у судах України, натомість, представником Міністерства закордонних справ у справах співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії - адвокатом Єремою М.Р. заявлено про застосування судового імунітету до відповідача-2.
За наведеного, за висновками суду 1-ої інстанції, зважаючи на предмет спору, оскільки спірні договори були підписані між Фондом Державного майна України та Міністерством закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, яке представлене в Україні Посольством, то вказаний спір не може бути розглянутий окремо до кожного з відповідачів. Тому, наявні підстави для закриття провадження у справі № 910/1938/25 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України.
Окремо місцевий господарський суд звернув увагу позивача, що позов про визнання правочинів недійсними, де відповідачем є Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії відноситься до юрисдикції судів Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Не погоджуючись із прийнятою ухвалою, ДП "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 про закриття провадження у справі та направити справу на розгляд до суду першої інстанції.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувана ухвала прийнята з порушенням норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права, норм міжнародних Конвенцій, з неврахуванням правової позиції позивача, а також з неврахуванням рішень ЄСПЛ, які були наведені позивачем як приклади заперечення концепції абсолютного юрисдикційного імунітету іншої держави.
Апелянт зазначає, що згідно умов як первісного так і оспорюваних договорів, сторони визначили, що судові спори за договором оренди будуть розглядатися судом України. Дане твердження, як вважає позивач, також узгоджується з вимогами процесуального законодавства (наявність майна на території України, виключна підсудність), застосовуючи при цьому матеріальне право України, отже спір має виключну підсудність Господарському суду міста Києва.
Скаржник вказує, що відповідач-2, вступивши у договірні відносини (орендні відносини), які мають ознаки комерційного характеру, не може посилатись на імунітет від юрисдикції при розгляді справи, що виникла з цієї комерційної угоди. Звертає увагу, що у межах даної справи Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, яке представлене Посольством Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні виступає як орендар, діє у площині приватно-правових відносин, що виключає застосування абсолютного імунітету та відкриває можливість розгляду справи судами України, в даному випадку - Господарським судом міста Києва.
Позивач, з урахуванням положень Закону України «Про міжнародні договори України» та Віденської конвенції про право міжнародних договорів, наголошує й на тому, що ані первісний орендодавець - готель «Національний», ані орендодавець за оспорованими договорами - Фонд державного майна України, не є тими особами, в розумінні Закону України «Про міжнародні договори України» та Віденської конвенції про право міжнародних договорів, яким було надано повноваження бути фактичними підписантами спірних правочинів. Так, на думку апелянта, суд першої інстанції помилково інтерпретує оспорюваний договір підписаний з боку Фонду, як такий, що укладений між Державою Україна та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії.
Наведені вище доводи апеляційної скарги підтримує також особа, яка приєдналася до апеляційної скарги - Управління справами Апарату Верховної Ради України.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.09.2025, апеляційна скарга у справі № 910/1938/25 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Євсіков О.О., Корсак В.А.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 про закриття провадження у справі у справі № 910/1938/25. Розгляд апеляційної скарги Державного підприємства "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 про закриття провадження у справі № 910/1938/25 призначено на 22.10.2025.
15.10.2025 до суду апеляційної інстанції надійшла заява від представника Управління справами Апарату Верховної Ради України про приєднання до апеляційної скарги Державного підприємства "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України" на ухвалу господарського суду міста Києва від 17.09.2025 про закриття провадження у справі № 910/1938/25.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.10.2025 приєднано заяву представника Управління справами Апарату Верховної Ради України про приєднання до апеляційної скарги Державного підприємства "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 про закриття провадження у справі № 910/1938/25.
До апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити апеляційну скаргу Державного підприємства "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України" від 26.09.2025 без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 у справі № 910/1938/25 без змін. Згідно тверджень відповідача-2, оскаржувана ухвала є обґрунтованою та вмотивованою й не може бути скасована на заявлених скаржником підставах.
Відповідач-2 акцентує, що договір № 1/94 від 04.09.1992 договором № 83 від 07.09.2022 викладено в новій редакції. Відтак, будь-які положення договору оренди в попередній редакції від 04.09.1992, зокрема й арбітражне застереження (п. 7.2), наразі не є чинними та не підлягають застосуванню, а посилання на них є нерелевантними.
Також відповідач-2 зазначає, що положення п. 11.3 договору № 83 від 07.09.2022 хоч і вказують на необхідність вирішення спору в судовому порядку, але не містять жодної конкретної вказівки на територію, юрисдикцію суду чи процесуальні норми, відповідно до яких такий суд (конкретний судовий орган чи юрисдикція) може визначатись.
Додатково відповідач-2 підкреслив, що положення ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", які встановлюють випадки, коли спори можуть розглядатися українськими судами, мають застосовуватися у комплексі та з урахуванням положень ст. 79 цього ж Закону про наявність судового імунітету. Положення ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" прямо передбачають наявність у дипломатичних представництв судового імунітету та можливість розгляду спорів за їх участі в українських судах лише за їх згоди. Втім, позивачем при формуванні його позиції проігноровано посилання на ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" як таку, що надає можливість розглядати поточний спір в Господарському суді м. Києва.
Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, яке представлене в Україні Посольством висловилось й про те, що посилання позивача на ст. 10 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності та ст. 2 Європейської конвенції про імунітет є нерелевантними та не доводять відсутність у Посольства судового імунітету. Так, договір № 1/94 від 04.09.1992, так само як і договір № 83 від 07.09.2022, не є комерційними угодами, а положення цих договорів не містять чітко вираженої згоди посольства на визнання юрисдикції Господарського суду міста Києва чи будь-якого іншого українського суду щодо спору. На думку відповідача-2, позивач не навів жодних релевантних чи обґрунтованих доводів на користь того, що судовий імунітет відповідача-2 є обмеженим, а тому висновки суду першої інстанції в цій частині є законними та обґрунтованими.
Відповідач-2 звернув увагу, що укладаючи оспорюваний договір оренди, відповідач-1 діяв виключно від імені та в інтересах держави Україна, він не мав будь-якої комерційної чи іншої особистої мети, оскільки діяв як орган державної влади, до повноважень якого законом віднесено вирішення питання щодо здачі в оренду належного державі майна. Тоді як орендуючи приміщення відповідно до спірного договору, відповідач-2 діяв у інтересах Сполученого Королівства, оскільки єдиною метою отримання орендованих приміщень є розміщення та забезпечення діяльності дипломатичної місії. Це вкотре підтверджує, що у спірних правовідносинах дії відповідача-2 є невід'ємно пов'язаними з дипломатичною діяльністю, а отже, належать до acta jure imperii (дій у здійсненні суверенних повноважень). Отже, як вважає відповідач-2, сторони оспорюваного договору не мали комерційної мети при його укладанні, тобто не ставили за ціль отримання взаємної вигоди у вигляді прибутку та не переслідували досягнення конкретних економічних чи соціальних результатів (зокрема, у зв'язку з використанням орендованого приміщення з підприємницькою ціллю). Зазначає, що метою оспорюваного договору оренди є, з одного боку, реалізація відповідачем-2 права на дипломатичне представництво в Україні, яке включає зокрема й право на отримання належного приміщення для здійснення власної дипломатичної діяльності, а з іншого - створення Україною необхідних умов для реалізації відповідачем-2 дипломатичних функцій у зв'язку з виконанням власних міжнародно-правових зобов'язань. Таке підтверджує неможливість розгляду цієї справи в порядку господарського чи будь якого іншого судочинства України. Тому, на переконання відповідача-2, суд першої інстанції врахував ці обставини та дійшов правильного висновку про необхідність закрити провадження у цій справі.
До суду апеляційної інстанції від Фонду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу Державного підприємства «Готельний комплекс «Національний» Управління справами апарату Верховної Ради України» залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 про закриття провадження у справі № 910/1938/25 - залишити без змін. Фонд наголошує, що з положення договору не вбачається чіткої вказівки на юрисдикцію судів в будь-якій конкретній державі, які вправі здійснювати розгляд спорів, які виникли з приводу вказаного договору. ФДМ України вказується, що оскільки матеріали справи не містять будь-якої згоди на розгляд цього спору у Господарському суді міста Києва, враховуючи судовий імунітет щодо іноземної держави суд першої інстанції вірно дійшов висновку щодо закриття провадження у даній справі. Проте ДП «ГК «Національний» в апеляційній скарзі жодним чином не спростував вказані висновки суду, а сама ж апеляційна скарга ґрунтується на власному трактуванні законодавства.
Окремо відповідач-1 акцентував, що Фонд, як центральний орган виконавчої влади, реалізовував свої функції орендодавця державного майна у відповідності до вимог Закону України «Про Фонд державного майна України», Закону № 157-ІX, Порядку та Примірного договору.
У судових засіданнях оголошувалась перерва та розгляд справи відкладався.
Представники апелянта та третьої особи у судовому засіданні 15.12.2025 вимоги апеляційної скарги підтримали та просили апеляційну скаргу задовольнити у повному обсязі.
В судовому засіданні представники відповідачів проти вимог апеляційної скарги заперечували, просили оскаржувану ухвалу залишити без змін.
У судовому засіданні 15.12.2025 судом апеляційної інстанції оголошено про перехід до стадії ухвалення судового рішення та проголошення його в судовому засіданні 22.12.2025.
В судове засідання 22.12.2025 з'явились представники учасників справи.
Апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Згідно ч. 1 ст. 271 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Відповідно до статті 269, частини 1 статті 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши у судових засіданнях пояснення представників учасників справи, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 04.09.1992 було укладено договір оренди № 1/94, на підставі якого Готелем "Національний" передано в оренду Міністерству закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії будівлю № 9 по вулиці Десятинній у місті Києві для розміщення там Посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Вказаний договір було підписано зі сторони орендаря - послом Її Величності Королеви Великобританії Саймоном Хімансом.
15.02.2022 між відповідачами укладено договір № 36 про внесення змін до договору оренди від 04.09.1992 № 1/94.
07.09.2022 між відповідачами укладено договір № 83 про внесення змін до договору оренди державного майна від 04.09.1992 № 1/94 шляхом викладення його в новій редакції.
Відповідно до умов розділу І договору № 83 орендодавцем є ФДМ України, а орендарем - Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, представлене Посольством Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні. Балансоутримувачем є Державне підприємство "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України". Договір укладено у м. Києві.
За п. 4.1 розд. І договору № 83 об'єктом оренди виступає державне майно.
Майно передається в оренду з метою розміщення Посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні (п. 7.1 розд. І договору № 83).
Згідно п. 2.1 розд. ІІ договору № 83 орендар вступає у строкове платне користування майном з моменту набрання чинності договором.
Колегія суддів зазначає, що Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.
За ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках, зокрема, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України є виключною у справах з іноземним елементом, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України.
В силу ч. 5 ст. 30 ГПК України спори, у яких відповідачем є Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються місцевим господарським судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ, незалежно від наявності інших визначених цією статтею підстав для виключної підсудності такого спору іншому господарському суду.
Згідно ст. 1 Закону України «Про Фонд державного майна України» Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.
За ст. 2 Закону України «Про Фонд державного майна України» Фонд державного майна України діє за принципом єдиноначальності. Діяльність Фонду державного майна України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, безперервності, відкритості, прозорості та відповідальності.
У сфері оренди державного майна Фонд державного майна України виступає орендодавцем цілісних (єдиних) майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), що перебувають у державній власності (п. 4 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про Фонд державного майна України»).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» суб'єктами орендних відносин є: орендар; орендодавець; балансоутримувач; уповноважений орган управління; представницький орган місцевого самоврядування або визначені ним органи такого представницького органу; Кабінет Міністрів України або орган державної влади, визначений Кабінетом Міністрів України. Орендодавцями є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить закладам вищої освіти та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна).
Таким чином, виходячи з аналізу зазначених законодавчих приписів, беручи до уваги: місце укладення спірних договорів; об'єкт оренди - державне майно; сторону договору - орендодавця в особі Фонду державного майна України (центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом), судова колегія дійшла висновку, що спір у справі з іноземним елементом, що розглядається, підсудний Господарському суду міста Києва в силу правил його виключної підсудності.
Про те, що спір має виключну підсудність Господарському суду міста Києва обґрунтовано, як вважає колегія суддів, зазначили й апелянт та третя особа.
Щодо акцентування представників відповідача-2 на положення ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», якими визначено, що пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України, судова колегія звертає увагу на таке.
Термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосуванні - це принцип, згідно з яким до держави або її органів не може бути заявлений позов у іноземному суді без її згоди. Будь яка держава, як суверен, не може бути підпорядкована судовій юрисдикції іншого суверена (іншої держави) окрім випадків, коли держава з власної волі погодилась підпорядкувати себе юрисдикції іноземних судів. У міжнародному праві цей принцип сформульований як “par in parem non habet imperium» - рівний над рівним не має влади. Цей принцип знаходить своє певне відображення у Віденській конвенції про представництво держав і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 pоку, Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 pоку. Загальний принцип міжнародного права “рівний над рівним не має влади і юрисдикції» ґрунтується на суверенітеті кожної держави. Види (теорії) розуміння судового імунітету держави: абсолютний імунітет передбачає, що пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено виключно за згодою цієї держави; функціональний (обмежений) імунітет передбачає, втрату судового імунітету державою у випадках, коли вона є стороною правовідносин, як приватна особа. Здебільшого це договірні правовідносини зовнішньоекономічної діяльності. Однак, у випадках діяльності держави як суверена зберігається абсолютний імунітет.
За ст. 365 ГПК України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до преамбули до Закону України «Про міжнародне приватне право» останній встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.
З огляду на заявлений предмет спору в справі, що розглядається та суб'єктний склад учасників спірних правовідносин, останні можна охарактеризувати як господарські правовідносини, що містять квінтесенцію елементів публічного та приватноправового характеру.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про міжнародне приватне право" цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається особистим законом юридичної особи.
За статтею 25 цього ж Закону особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи, де місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи.
Нормою ст. 30 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до приватноправових відносин з іноземним елементом за участю держави та юридичних осіб публічного права застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом.
Водночас згідно ч. 1 ст. 12 Закону України «Про міжнародне приватне право» норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати неможливо, застосовується право України.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 44 України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є наймодавець - за договорами найму (оренди).
Разом із тим згідно ч.ч. 2 та 3 ст. 32 вищезазначеного Закону у разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.
Відповідно до Віденської конвенції № 1138 Про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року та Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні (затверджене Указом Президента України від 10.06.1993 № 198/93) дипломатичні представництва захищаються державою перебування від будь-якого проникнення; користуються імунітетом від обшуку, виїмки, реквізиції, арешту та виконавчих дій.
Проте, на переконання суду апеляційної інстанції, зазначений імунітет не обмежує господарсько-правову регламентацію орендних правовідносин дипломатичного представництва у спосіб, передбачений законодавством країни його розташування (перебування), якщо ця регламентація не пов'язана з проникненням до приміщення та/або із вчиненням виконавчих дій (схожа за змістом правова позиція наведена й у постанові ВПВС від 29.09.2020 у справі № 757/13243/17).
Так, колегія суддів звертає увагу, що предметом спору в даній справі є визнання недійсними спірних правочинів. Підставами заявленого позову є порушення ФДМ України законодавчо встановленої процедури внесення змін до спірних договорів шляхом здійснення фактичного втручання у договірні відносини між позивачем та відповідачем-2, у т.ч. через відсутність погодження та визнання факту укладення відповідних правочинів з боку Управління справами Апарату Верховної Ради України.
За ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 757/13243/17, в межах надання оцінки доводам скаржника щодо неможливості звернення стягнення на будинок, оскільки він є приміщенням дипломатичного представництва, колегія суддів касаційного суду зазначила, що відповідно до Віденської конвенції № 1138 про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року та Указу Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93 дипломатичні представництва захищаються державою перебування від будь-якого проникнення; користуються імунітетом від обшуку, виїмки, реквізиції, арешту та виконавчих дій. Проте, зазначений імунітет не обмежує перехід права власності на приміщення, який не пов'язаний з проникненням до приміщення та із вчиненням виконавчих дій. Зміна власника приміщення, у якому розміщено посольство Греції, не суперечитиме Віденській конвенції про дипломатичні зносини, оскільки не матиме наслідком ані вторгнення до приміщення, ані завдання йому шкоди, ані порушення спокою посольства.
З урахуванням наведеного вище апеляційний господарський суд, по-перше, акцентує, що спір у цій справі ніяк не стосується накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на майно, що належить відповідачу-2. Спірні правовідносини не пов'язані з проникненням до приміщення та із вчиненням виконавчих дій. Правове питання наявності/відсутності підстав для визнання недійсності оскаржуваних договорів, якими охоплюється питання оренди майна, у якому розміщено Посольство, не суперечитиме Віденській конвенції про дипломатичні зносини, оскільки не матиме наслідком ані вторгнення до приміщення, ані завдання йому шкоди.
По-друге, відповідні Конвенції (Віденська конвенція про представництво держав і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 pоку, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 pоку) відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі “Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються “відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31). У рішенні від 23 березня 2010 року у справі “Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті. Вищезазначені рішення ЄСПЛ є прикладами заперечення концепції абсолютного юрисдикційного імунітету іншої держави.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 10 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), якщо держава укладає комерційну угоду з іноземною фізичною чи юридичною особою та, в силу застосовних норм міжнародного приватного права, розбіжності щодо цієї комерційної угоди підлягають юрисдикції суду іншої держави, ця держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи, що виникла з цієї комерційної угоди. Пункт 1 не застосовується: a) у разі комерційного правочину між державами; або b) якщо сторони комерційного правочину явно домовилися про інше.
Для цілей Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності "комерційна угода" означає, зокрема: будь-який контракт чи інша угода фінансового характеру, включаючи будь-яке зобов'язання щодо гарантії або компенсації щодо будь-якої такої позики чи угоди; будь-який інший договір чи угоду комерційного, промислового, торгового чи професійного характеру, крім трудових договорів. При визначенні того, чи є контракт або угода «комерційною угодою» відповідно до пункту 1c, слід перш за все виходити з природи цього контракту чи угоди, однак слід також враховувати їхню мету, якщо сторони контракту чи угоди домовилися про це, або якщо, згідно з практикою держави суду, ця мета має відношення до визначення некомерційного характеру цього контракту чи правочину (ст. 2 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності).
В наведеному суд апеляційної інстанції враховує, що об'єктом оренди виступає державне майно, яке передається в оренду з метою розміщення Посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні.
При цьому, відповідач-2 бере на себе зобов'язання зі сплати орендних платежів і компенсації витрат на утримання орендованого майна та наданих комунальних послуг орендарю.
Таким чином, спірний договір № 83 не тільки носить, в широкому контексті, його фінансовий характер, оскільки включає в себе зобов'язання щодо гарантій зі сплати орендної плати та інших компенсацій за договором, а й пов'язаний з діяльністю відповідача-2 професійного характеру, оскільки слугує підставою для фактичного розміщення там Посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що свідчить про комерційність угоди у розумінні Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, а тим самим виникнення у відповідачів приватноправових відносин з такої угоди.
По-третє, укладаючи спірні договори та визначаючи їх умови ФДМ України діяв в межах наданих йому чинним законодавством повноважень та виступив у відповідних правовідносинах як самостійний суб'єкт, а не як Держава Україна.
У межах зазначеного судова колегія звертає увагу, що Законом України «Про міжнародні договори України» встановлюється порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України та законодавстві України.
За ст.ст. 2, 3, 5, Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Повноваження - документ, яким одній або декільком особам у встановленому цим Законом порядку доручено представляти Україну з метою підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та, у випадках, передбачених міжнародним договором, надання згоди на його обов'язковість для України.
Міжнародні договори України укладаються: Президентом України або за його дорученням - від імені України; Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів. Від імені України укладаються міжнародні договори України: а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України; б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації; ґ) про використання території та природних ресурсів України; д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер. Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.
Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, що належать до повноважень міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та державних колегіальних органів.
Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються: а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, - Президентом України; б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, - Кабінетом Міністрів України; в) щодо міжвідомчих договорів - у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 року № 422, міжнародні договори України міжвідомчого характеру укладаються від імені міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з відповідними державними органами іноземних держав і міжнародними організаціями, в компетенцію яких входять питання, що регулюються договорами. Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України міжвідомчого характеру подаються до Кабінету Міністрів України міністерствами і іншими центральними органами виконавчої влади за погодженням з МЗС. У разі потреби вони попередньо погоджуються з іншими заінтересованими міністерствами і іншими центральними органами виконавчої влади. Пропозиції щодо укладення зазначених міжнародних договорів повинні відповідати вимогам пунктів 4 і 7 статті 3 Закону України "Про міжнародні договори України". Рішення про проведення переговорів і підписання міжнародних договорів України міжвідомчого характеру приймаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, до компетенції яких входять питання, що регулюються такими договорами, за погодженням із МЗС і з дозволу Віце-прем'єр-міністра України згідно з розподілом обов'язків.
З урахуванням зазначених положень Закону України «Про міжнародні договори України» та Положення про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, беручи до уваги укладення, на підставі Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 2020 року № 483, Примірного договору оренди нерухомого або іншого окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 2020 року № 820, Регламенту щодо продовження договорів оренди державного майна без аукціону та приведення у відповідність із законодавством строку дії договору оренди державного майна, Фондом спірних договорів без проведення аукціону, колегія суддів висновується, що спірні правочини не є такими, що укладені/підписані між державами Україною та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії в рамках Закону України «Про міжнародні договори України», а укладені ФДМ України в межах наданих йому дискреційних повноважень, що, тим самим, не виключає комерційність спірних угод між сторонами.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що на відповідача-2 та у правовідносинах, що склалися між сторонами, не поширюється імунітет від юрисдикції судів країни перебування, тобто, Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності Націй Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, яке представлене в Україні Посольством у даній справі, - є процесуально-правоздатним співвідповідачем.
На комерційний характер угоди, а також на те, що орендодавцем за договором оренди від 04.09.1992 № 1/94 спочатку виступив Готель "Національний" (в подальшому - Державне підприємство "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України"), а надалі оспорювані договори від імені орендодавця підписані вже Фондом, на переконання колегії суддів слушно звернув увагу й скаржник та третя особа.
Отже, з огляду на вищезазначені обставини, приймаючи до уваги положення ст.ст. 25, 26, 27, 30, 76, 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», ст.ст. 2, 10 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, в їх сукупності, виходячи з правової природи спірних договорів та їх мети, з урахуванням характеру спірних правовідносин, висновки місцевого господарського суду про необхідність застосування правил, визначених ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», - про судовий імунітет (абсолютний імунітет) щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави, зокрема в якості співвідповідача, а також про відсутність підстав вважати оскаржувані договори оренди як комерційні, та, як наслідок, прийняття до уваги клопотання відповідача-2 про застосування в межах даної справи правил абсолютного судового імунітету, - судова колегія вважає передчасними.
В свою чергу, за висновками колегії суддів викладені апелянтом та підтримані третьою особою доводи приймаються до уваги, як вмотивовані.
Поряд із цим, колегією суддів визнаються необґрунтованими заперечення відповідачів, викладені у відзивах на апеляційну скаргу.
Частиною 3 статті 271 ГПК України встановлено, що у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі або заяви про відкриття справи про банкрутство, про повернення позовної заяви або заяви про відкриття справи про банкрутство, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду або залишення заяви у провадженні справи про банкрутство без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали (п. 4 ч. 1 ст. 280 ГПК України).
Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга ДП «ГК «Національний» підлягає задоволенню.
З урахуванням вищенаведеного, ухвала Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 у справі № 910/1938/25 про закриття провадження підлягає скасуванню з подальшою передачею цієї справи для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.
Судові витрати за подання апеляційної скарги підлягають розподілу місцевим господарським судом відповідно до ст. 129 ГПК України за результатами подальшого розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 231, 271, п. 6 ч. 1 ст. 275, 280, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Готельний комплекс "Національний" Управління справами Апарату Верховної Ради України", особа, яка приєдналася до апеляційної скарги - Управління справами Апарату Верховної Ради України, на ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 про закриття провадження у справі № 910/1938/25 - задовольнити.
2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 17.09.2025 у справі № 910/1938/25 про закриття провадження - скасувати.
3. Справу № 910/1938/25 направити для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.
4. Матеріали справи № 910/1938/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повний текст ухвалено складено 25.12.2025.
Головуючий суддя С.О. Алданова
Судді О.О. Євсіков
В.А. Корсак