Дата документу 23.12.2025 Справа № 331/3637/25
Єдиний унікальний №331/3637/25 Головуючий у 1-й інстанції: Світлицька В. М.
Провадження № 22-ц/807/2263/25 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.
23 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Кухаря С.В., Трофимової Д.А., Пантюх Ю.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Литвинець Юрія Володимировича на ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 13 жовтня 2025 року про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до Запорізького національного університету про визнання протиправною та дискримінаційною відмову у визнанні атестату про середню освіту та визнання наявності повної загальної середньої освіти, -
У червні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Запорізького національного університету про визнання протиправною та дискримінаційною відмову у визнанні атестату про середню освіту та визнання наявності повної загальної середньої освіти.
На обґрунтування своїх позовних вимог, позивач зазначала, що вона є студенткою факультету соціальної педагогіки та психології (спеціальність - дошкільна освіта, заочна форма навчання, держбюджет; термін навчання 01.09.2021 по 30.06.2025 Запорізького національного університету (далі - ЗНУ).
У квітні 2025 року, на адвокатський запит ОСОБА_3 , ректорат указаного закладу повідомив, що атестат про середню освіту серія НОМЕР_1 , виданий ОСОБА_1 16 червня 1993 року підлягає визнанню, згідно з процедурою, визначеною Порядком визнання в Україні документів про середню, середню професійну, професійну освіту, виданих навчальними закладами інших держав (затв. наказом Міносвіти України від 05.05.2015 №504) (Лист Відповідача від 15.04.2025). Тобто, вже після зарахування позивачки на навчання, та коли настав час скласти відповідні іспити, пройти оцінювання, відповідач заявляє про відсутність у ОСОБА_1 повної загальної середньої освіти, належним чином оформленого, підтвердженого (визнаного) документа про це.
На момент вступу та зарахування позивачка до вищого навчального закладу, Порядком визнання в Україні документів про середню, середню професійну, професійну освіту, виданих навчальними закладами інших держав (затв. Наказом Міністерства освіти України від 05 травня 2015 року № 504), у редакції, чинній на день вступу ( зарахування) ОСОБА_1 до закладу відповідача, було встановлено процедуру визнання в Україні документів про освіту з метою забезпечення права громадян, які здобули середню, середню професійну, професійну освіту у навчальних закладах інших держав, на продовження навчання та/або працевлвштування відповідача до законодавства України.
Указаним підзаконним актом визначено, що документом про освіту (освітній документ) є документ, який містить дані власника документа, що засвідчують проходження періоду навчання.
За приписами розділу 111 зазначеного Порядку - він поширюється на документи, що містять інформацію про набуття власником документа певного освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівня, фаху, спеціальності, кваліфікації та пройдені періоди навчання
При цьому, пунктом 2 розділу 111 Порядку визначені документи, які не потребують процедури навчання: документ про освіту громадян колишнього СРСР, видані до 15 травня 1992 року ( на підставі угоди про співробітництво в галузі освіти ( Ташкент 1992); документи, видані особам, за підсумками навчання до початку 1992/1993 навчального року в освітніх установах держави колищньогшо СРСР.
Із наданого ОСОБА_1 відповідачу Атестата про середню освіту НОМЕР_1 , він виданий 16 червня 1993 року ОСОБА_4 . На підтвердження навчання до початку 1992/1993 навчального року.
Зарахування позивачки до Запорізького національного університету відбулося саме на підставі зазначеного атестату. Відповідачем не спростовано, що позивачка не проходила навчання в Ентузіатстівській середній школі Усть-Янського району Республіки Саха ( Росія), яку закінчила у 1993 році.
Виходячи з наведеного, вважає, що у Запорізького національного університету були законні та обгрунтовані підстави для того, щоб не здійснювати процедуру визнання документа про освіту ( атестата про середню освіту НОМЕР_1 , виданого 16 червня 1993 року).
Вважаючи що невизнання відповідачем указаного документа про середню освіту є дискримінаційним, необгрунтованим оспорюванням (запереченням) дійсності атестата про середню освіту, та, відповідно, запереченням, у зв'язку із цим, наявності у позивачки середньої освіти, оспорюванням (запереченням) права ОСОБА_1 на здобуття вищої освіти, і що відповідач порушує принцип рівності громадян у здобутті вищої освіти, перешкоджає отриманню ОСОБА_1 вищої освіти у Запорізькому національному університеті, - ОСОБА_1 звернулась до Олександрівського районного суду м. Запоріжжя з відповідним позовом.
На підставі вищевикладеного ОСОБА_5 просила визнати протиправною та дискримінаційною відмову Запорізького національного університету визнати атестат про середню освіту серія НОМЕР_1 , виданий ОСОБА_1 16 червня 1993 року, на підтвердження отримання нею повної загальної середньої освіти. Визнати, що ОСОБА_1 має повну загальну середню освіту, що підтверджується атестатом про середню освіту серія НОМЕР_1 , виданим ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 13 жовтня 2025 року провадження по справі закрито на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України. Роз'яснено позивачу право на звернення до суду з даним позовом в порядку адміністративного судочинства.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Литвинець Юрія Володимировича подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 13 жовтня 2025 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до того ж суду.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом як фізична особа з приватно-правовим спором, а сторони не є учасниками публічно-правових відносин. Судом не зазначено - у чому саме, в даних спірних правовідносинах, з урахуванням підстав заявленого позову та предмета спору полягають владні управлінські функції відповідача відносно позивачки, через що, позивачка має звернутися до суду з позовом в порядку адміністративного судочинства. Заявлені вимоги не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень. Позивачка є студенткою, тобто особою яка здобуває вищу освіту у відповідача на підставі державного замовлення. Відповідач у даних правовідносинах, виходячи з обставин справи, не виконує владні управлінські функції відносно позивача. Отже, сторони не є учасниками публічно-правових відносин. Зміст позову, його підстави судом проаналізовані не були, належна оцінка їм в ухвалі не надана.
Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу Запорізький національний університет зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з'ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв'язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на відповідача.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п. 6) ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженні у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідно до положень статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими: невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам не відповідає.
Закриваючи провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд першої інстанції виходив з того, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки розгляд такої справи повинен проводитись за правилами адміністративного судочинства.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 є студенткою факультету соціальної педагогіки та психології (спеціальність - дошкільна освіта, заочна форма навчання, держбюджет, термін навчання 01.09.2021 року по 30 06.2025 року.
Із наданого ОСОБА_1 відповідачу Атестата про середню освіту НОМЕР_1 , виданий ОСОБА_1 16 червня 1993 року, вбачається, що ОСОБА_1 у 1993 році у 1993 році закінчила Ентузіастівську середню школу Усть-Янського району Республіки Саха.
Зарахування позивачки до Запорізького національного університету відбулося саме на підставі, зокрема, указаного Атестату, оскільки доказів, протилежного матеріали справи не містять.
У квітні 2025 року, на адвокатський запит ОСОБА_3 , ректорат указаного закладу повідомив, що атестат про середню освіту серія НОМЕР_1 , виданий ОСОБА_1 16 червня 1993 року підлягає визнанню, згідно з процедурою, визначеною Порядком визнання в Україні документів про середню, середню професійну, професійну освіту, виданих навчальними закладами інших держав (затв. наказом Міносвіти України від 05.05.2015 №504) (Лист Відповідача від 15.04.2025).
Як вбачається з матеріалів справи предметом спору у даній праві є визнання протиправною та дискримінаційною відмову Запорізького національного університету у визнанні атестату про середню освіту та визнання наявності повної загальної середньої освіти у ОСОБА_1 .
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що спір у дійсній справі не підлягає розгляду за правилами ЦПК України, оскільки Запорізький національний університет є суб'єктом владних повноважень, який реалізує делеговані владні управлінські функції, зокрема при прийнятті рішень, що впливають на реалізацію права особи на освіту, а спори між учасниками цих відносин є публічно-правовими, тому їх вирішення належить до юрисдикції адміністративних судів.
Статтею 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
У справі "Сокуренко і Стригун проти України" ЄСПЛ указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність.
У справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria, заява N 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів".
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносинах, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства, а по-друге, суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (стаття 19 ЦПК України).
Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (стаття 19 КАС України).
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають, зокрема, у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; на публічно-правові спори, у тому числі на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження (частина перша, пункт 1 частини другої статті 19 КАС України у відповідній редакції).
Публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовий спір має також особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Проте сама собою участь у справі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із сутті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть ( зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин стосується саме цих відносин.
Велика Палата неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).
Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб'єкта цих правовідносин, який є обов'язковим для цього суб'єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб'єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб'єкта, який вступає з ним у правові відносини.
Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини грунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.
Отже, для розв'язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з'ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто кою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства.
Під час визначення предметної юрисдикції справ за таким позовом відповідно до статті 19 КАС України, статті 20 ГПК України, статті 19 ЦПК України судам слід виходити, окрім складу сторін, також із суті права та/або інтересу, що оспорюється або за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, обраного способу захисту та характеру спірних правовідносин у сукупності».
У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, що виникають із приватноправових відносин, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (стаття 19 ЦПК України).
Тобто якщо справа підлягає розгляду судом господарської юрисдикції та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства суд своєю ухвалою за змістом пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України повинен закрити провадження у справі та роз'яснити право на звернення із позовом до господарського суду або за заявою особи передати сам справу на розгляд суду іншої юрисдикції (стаття 256 ЦПК України).
За своєю природою відносини, які склалися між сторонами, пов'язані з наданням освітніх послуг.
Як вже зазначалось вище, необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій у тих правовідносинах, у яких виник спір.
Так, відповідач у справі - Запорізький національний університет, у даних правовідносинах не є суб'єктом владних повноважень, оскільки це приватно-правовий спір, заявлені вимоги не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень. Позивачка є студенткою, тобто особою яка здобуває вищу освіту (реалізує право на освіту) у відповідача на підставі державного замовлення. Відповідач у даних спірних правовідносинах, виходячи з обставин цієї справи, не виконує владні управлінські функції відносно позивача. Отже, сторони не є учасниками публічно-правових відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії чи рішення суб'єкта владних повноважень.
Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Виходячи із змісту позовних вимог, позивач прагне захистити свої цивільні права, а саме право на освіту.
Заявлені позовні вимоги не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
Оскільки спір у цій справі стосується приватноправових відносин - захист прав позивача на освіту, а тому розгляд пред'явленого позову має здійснюватися у порядку цивільного судочинства
Ураховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що спір у цій справі не є спором між учасниками публічно-правових відносин.
Із суб'єктного складу учасників справи вбачається, що позивачем є фізична особа, а відповідач є юридичною особою.
Враховуючи суб'єктний склад сторін, а також те, що заявлені позовні вимоги, спрямовані на захист порушеного права саме фізичної особи, що є спором про право цивільне та має приватноправовий характер, колегія суддів вважає, що справа підлягає розгляду в порядку цивільної юрисдикції, а відтак висновок суду про те, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративної юрисдикції є помилковим.
Доводи апеляційної скарги про незаконність постановленої судом ухвали є обгрунтованими.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, зокрема є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
З огляду на зазначене, суд першої інстанцій помилився із суб'єктною юрисдикцією цього спору, визначивши його належним до розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Зважаючи на зазначені обставини, колегія вважає, що у відповідності до положень п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України оскаржувана ухвала підлягає скасуванню із направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Разом з тим колегія суддів не вбачає підстав для розподілу судових витрат в зв'язку з переглядом справи в апеляційному суді, оскільки передача справи до суду першої інстанції для продовження розгляду не є остаточним вирішенням спору, при якому вирішуються питання розподілу понесених сторонами судових витрат згідно до ст. 141 ЦПК України.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 379, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Литвинець Юрія Володимировича - задовольнити.
Ухвалу Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 13 жовтня 2025 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повна постанова складена 25 грудня 2025 року.
Головуючий, суддя СуддяСуддя
Подліянова Г.С.Кухар С.В. Трофимова Д.А.