Дата документу 03.12.2025 Справа № 332/3/21
Єдиний унікальний № 332/3/21 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/807/996/25 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
Категорія: ч. 2 ст. 286 КК України
3 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Судова колегія з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участі прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),
захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції),
потерпілої ОСОБА_9 ,
розглянувши в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Запорізького апеляційного суду кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на Заводського районного суду м. Запоріжжя від 9 вересня 2205 року, яким
ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт Тіксі Булунського улусу, Республіки Соха (Якутія), російська федерація, громадянина України, освіта середня, працюючого водієм на МДК «Макарів», зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання у вигляді 4 років позбавлення воді з позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.
Звільнено від призначеного покарання у зв'язку зі закінченням строку давності.
Стягнуто з ОСОБА_7 на користь держави процесуальні витрати, пов'язанні з проведенням судових експертиз.
Цивільний позов потерпілої задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_7 на користь потерпілої ОСОБА_10 у відшкодування моральної шкоди 300000,00 гривен.
В порядку ст.100 КПК України вирішено долю речових доказів, -
Вказаним вороком суду першої інстанції ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст.286 КК України, за наступних обставин.
8 вересня 2015 року приблизно о 14 годині 30 хвилин водій ОСОБА_7 , керуючи автомобілем «МАЗ 64229», реєстраційний номер НОМЕР_1 з напівпричепом «МАЗ 93866», реєстраційний номер НОМЕР_2 , здійснював рух на території ПАТ «Запоріжсталь», розташованого за адресою: м. Запоріжжя, вул. Південне шосе, 72, рухаючись з боку УКС в напрямку столярного цеху.
Зупинившись перед КПП УКС, до пасажирської двері вказаного автомобіля підійшов контролер ОСОБА_11 та перевірив документи, надані йому пасажиром автомобіля «МАЗ 64229», реєстраційний номер НОМЕР_1 з напівпричепом «МАЗ 93866», реєстраційний номер НОМЕР_2 ОСОБА_12 . Після перевірки документів вказаного автомобіля ОСОБА_11 направився до автомобіля «Geely Еmgrand», реєстраційний номер НОМЕР_3 , під керуванням ОСОБА_13 , який зупинився праворуч від автомобіля «МАЗ 64229», реєстраційний номер НОМЕР_1 з напівпричепом «МАЗ 93866», реєстраційний номер НОМЕР_2 , та був обернений до автомобіля «Geely Еmgrand» передом, а до автомобіля «МАЗ 64229» задом.
Водій ОСОБА_7 , діючи із злочинною недбалістю, не переконавшись що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, почав рух автомобіля, внаслідок чого, скоїв наїзд на ОСОБА_11 та на автомобіль «Geely Еmgrand», реєстраційний номер НОМЕР_3 причепом свого автомобіля.
Своїми діями водій ОСОБА_7 , відповідно до висновку комісійної судової автотехнічної експертизи від 21.08.2020 № 571/6083/530-18/923/18-52, порушив вимоги п. 10.1, чинних на момент скоєння ДТП, Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001, зі змінами, відповідно до якого:
- п. 10.1. «Перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху»;
Порушення водієм ОСОБА_7 вимог п. 10.1 Правил дорожнього руху, з технічної точки зору, знаходиться в причинному зв'язку з подією ДТП.
В результаті даної дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_11 отримав тілесні ушкодження, з якими був доставлений до КУ «МКЛЕ та ШМД м. Запоріжжя», де 09.09.2015 від отриманих тілесних ушкоджень помер.
Згідно висновку судово-медичної експертизи від 05.10.2015 № 4193, смерть ОСОБА_11 настала від поєднаної закритої тупої травми тулуба, яка супроводжувалася множинними двосторонніми переломами ребер по різним лініям, переломами ребр і правої лопатки, переломами кісток тазу, розривами печінки, селезінки, лівої нирки, забоєм середостіння. Всі перераховані пошкодження утворилися у потерпілого незадовго до моменту госпіталізації від дії тупих твердих предметів з переважаючою травмуючою поверхнею. За життя ці пошкодження кваліфікувалися б, як тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя та в даному випадку перебувають в прямому причинному зв'язку з настанням смерті.
В апеляційній скарзі захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 вважає вирок суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим і таким, що постановлений з неповнотою судового розгляду, невідповідністю висновків фактичним обставинам кримінального провадження, істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, у зв'язку з чим підлягає скасуванню.
Захисник зазначає, що суд першої інстанції, всупереч вимогам ст. 17, 94, 373, 409, 411, 412 КПК України та конституційному стандарту презумпції невинуватості не забезпечив доведення винуватості ОСОБА_7 поза розумним сумнівом, побудувавши вирок переважно на припущеннях і вибірковій оцінці доказів.
При цьому суд фактично визнав доведеним порушення Лауром п. 10.1 Правил дорожнього руху України, хоча сукупність досліджених доказів, у тому числі висновків експертів, не дає однозначної відповіді на питання про наявність у водія реальної технічної можливості запобігти наїзду за конкретних умов місця події.
На думку сторони захисту, істотні розумні сумніви щодо версії обвинувачення насамперед випливають із суперечностей у висновках судових автотехнічних експертиз.
Так, у висновку експерта ОСОБА_14 №600/15 від 28.10.2015 року прямо зазначено, що у діях водія ОСОБА_7 невідповідності вимогам п. 10.1 ПДР України не вбачається, а в конкретній дорожній ситуації він не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_11 ; зі свого робочого місця в момент початку руху він не міг бачити ні пішохода, ні автомобіль «Geely Emgrand», який зупинився праворуч від автомобіля МАЗ. Експерт цю позицію підтвердив під час допиту в суді. Попри це суд повністю відкинув вказаний висновок, не навівши переконливих мотивів, чому він вважається помилковим.
Натомість суд поклав у основу обвинувального вироку висновок комісійної судової автотехнічної експертизи №571/6083/530-18/023/18-52 від 21.08.2020 року, не звернувши уваги, що навіть всередині цієї комісії між експертами відсутня єдність підходу до ключового питання виконання водієм вимог п. 10.1 ПДР.
Частина експертів ( ОСОБА_15 , ОСОБА_16 ) фактично не констатували конкретних порушень ПДР з боку ОСОБА_7 і не вказали жодного чіткого алгоритму дій, які він був зобов'язаний вчинити, а інша частина ( ОСОБА_17 , ОСОБА_18 ) лише гіпотетично припускала, що водій мав би звернутися за допомогою до інших осіб, не підкріпивши це вимогами будь-яких нормативно-правових актів.
Таким чином, навіть цей комісійний висновок є внутрішньо суперечливим і не дає однозначної відповіді, у чому саме полягало порушення ОСОБА_7 п. 10.1 ПДР, а також яким чином, у який конкретний спосіб він міг забезпечити огляд та уникнути наїзду.
Захисник наголошує, що суд, обираючи між двома конкуруючими експертними висновками - комісійним і висновком експерта ОСОБА_14 , - фактично надав перевагу тому, що є менш послідовним і внутрішньо суперечливим і без належної мотивації відкинув висновок, який прямо вказує на відсутність технічної можливості у водія запобігти ДТП.
У вироку суд обмежився загальною фразою про те, що, оскільки свідки бачили автомобіль «Geely Emgrand» біля МАЗ перед початком руху, то ОСОБА_7 «також повинен був його бачити».
Такий висновок, на думку сторони захисту, ґрунтується винятково на припущенні і вступає в пряму суперечність із даними автотехнічної експертизи ОСОБА_14 , де виходячи з геометрії кабіни, габаритів транспортних засобів та їх розташування, встановлено, що з робочого місця водія огляд цієї ділянки був об'єктивно обмежений.
Крім того, захисник звертає увагу, що всі свідки ( ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_19 ) спостерігали дорожню обстановку з інших точок - з кабіни як пасажир, з іншого автомобіля або з прохідної заводу - тобто з позицій, які не збігаються з точкою огляду водія МАЗ.
Попри це суд без будь-якого технічного аналізу механічно переніс їх сприйняття ситуації на водія, зробивши висновок, що «якщо бачили вони, мав бачити і він», що суперечить вимогам ст. 94 КПК України щодо оцінки доказів на підставі всебічного, повного й об'єктивного дослідження.
Сторона захисту також наголошує, що об'єктивні сумніви у версії обвинувачення підтверджуються постановою слідчого ОСОБА_20 від 30.10.2015 року про закриття кримінального провадження, в якій, після проведення ряду слідчих дій та експертиз, було зроблено висновок про відсутність у діях ОСОБА_7 порушень ПДР, які перебувають у причинному зв'язку з настанням ДТП, а відтак - про відсутність складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
Той факт, що як слідчий, так і судовий експерт ОСОБА_14 не вбачали у діях водія складу кримінального правопорушення, на переконання захисника, є додатковим підтвердженням наявності розумних сумнівів, які мали бути витлумачені на користь обвинуваченого з огляду на положення,закріплені у ст. 62 Конституції України.
Ще одним істотним порушенням, на яке вказує захист, є невиконання судом вимог п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України.
У мотивувальній частині вироку суд лише констатував «доведеність вини» ОСОБА_7 у порушенні правил безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілого, але не сформулював чітко форму вини, не конкретизував, у чому саме полягає необережність (самовпевненість чи недбалість), не описав психічне ставлення обвинуваченого до наслідків.
Відсутність визначення форми вини у вироку не дає можливості перевірити правильність застосування кримінального закону і є істотним порушенням процесуальних вимог, оскільки стосується обов'язкових елементів складу злочину, без встановлення яких неможливо дійти висновку про наявність чи відсутність кримінальної відповідальності.
Окремо захисник заперечує законність та обґрунтованість вирішення цивільного позову у кримінальному провадженні.
Суд поклав обов'язок відшкодувати моральну шкоду, заподіяну смертю потерпілого ОСОБА_11 , безпосередньо на ОСОБА_7 , не врахувавши при цьому положення ст.ст. 23, 1167, 1187 ЦК України та роз'яснення, надані Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року.
З урахуванням того, що шкода була завдана дією джерела підвищеної небезпеки - транспортного засобу, володільцем якого, як установлено вироком, є ПАТ «Запоріжсталь», саме на володільця джерела підвищеної небезпеки покладається первинний обов'язок відшкодування такої шкоди.
Суд не з'ясував, чи здійснювалося відшкодування моральної шкоди з боку ПАТ «Запоріжсталь», тоді як згідно з ч. 5 ст. 23 ЦК України моральна шкода, як правило, відшкодовується одноразово, що виключає можливість фактичного подвійного стягнення.
При цьому, вирішуючи питання про покладання відповідальності за моральну шкоду на ОСОБА_7 , суд жодним чином не обґрунтував наявність його цивільно-правової вини, не проаналізував ступінь його участі у завданні шкоди, не врахував висновків експерта ОСОБА_14 про відсутність технічної можливості уникнути наїзду, які об'єктивно ставлять під сумнів сам факт протиправності його поведінки та наявність причинного зв'язку між діями водія і наслідками.
За таких обставин висновок суду про часткове задоволення цивільного позову за рахунок ОСОБА_7 є передчасним, суперечить вимогам цивільного законодавства та відображає неповноту судового розгляду в цій частині.
Узагальнюючи наведене, захисник наполягає, що сторона обвинувачення не довела наявність у діях ОСОБА_7 усіх елементів складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України: об'єктивна сторона (порушення конкретної норми ПДР) залишилася недоведеною з огляду на суперечливі експертні висновки; форма вини у вироку не розкрита, а причинний зв'язок між діями водія та наслідками належним чином не обґрунтований.
За наявності таких невирішених суперечностей і сумнівів у доказах вирок, на думку сторони захисту, не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, ухвалений із істотними порушеннями вимог КПК України та підлягає скасуванню з закриттям кримінального провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
У судовому засіданні апеляційного суду захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 підтримав подану ним апеляційну скаргу. Наголосив, що у даному провадженні наявний казус, оскільки обвинувачений не міг передбачити наслідки своїх дій через дії інших осіб. Зазначив, що цивільний позов мав бути пред'явлений лише до ПАТ «Запоріжсталь», а судом не було встановлено, чи дійсно шкода, завдана потерпілому, була відшкодована в повному обсязі.
Обвинувачений ОСОБА_7 підтримав позицію захисника та наголосив, що вини не визнає.
Прокурор ОСОБА_6 заперечував проти доводів апеляційної скарги та позиції сторони захисту, вказавши, що вирок є законним і обґрунтованим, а вина обвинуваченого доведена повністю. Встановлено у суді, що водій - обвинувачений у будь-якому разі повинен був переконатися у безпеці під час початком руху транспортного засобу. Позиція щодо того, чи мав обвинувачений можливість побачити потерпілого, не має значення для кваліфікації його дій.
Відповідно до вимог ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Суд першої інстанції згідно з вимогами ст.ст. 370, 374 КПК України та відповідно до ст. 337 КПК України в межах пред'явленого ОСОБА_7 обвинувачення, встановивши фактичні обставини кримінального провадження, обґрунтовано прийшов до висновку щодо обсягу та доведеності його вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, виклавши їх у вироку.
В оскаржуваному вироку суд першої інстанції навів всі встановлені обставини, які відповідно до ст. 91 КПК України підлягають доказуванню, а також виклав оцінку та аналіз досліджених в судовому засіданні доказів, зазначив підстави, з яких приймає одні докази та відкидає інші.
Вина ОСОБА_7 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України підтверджується доказами, які були безпосередньо досліджені в судовому засіданні, а саме показаннями потерпілої, свідків та дослідженими в судовому засіданні документами.
Зокрема, у судовому засіданні суду першої інстанції обвинувачений ОСОБА_7 свою вину не визнав та показав, що 08.09.2015, отримавши шляховий лист та пройшовши медогляд, завантажив вантаж і переконавшись перед початком руху, що нікому не заважає, за погодженням з експедитором почав виїзд з території заводу, після чого почув скрегіт, вийшов з автомобіля й побачив ДТП, а саме чоловіка, затиснутого між його автомобілем та припаркованим «Geely», якого вони звільнили та перенесли на лавку. На запитання прокурора він зазначив, що на момент події працював на ПАТ «Запоріжсталь», нині працює у м. Києві, а цивільний позов ПАТ «Запоріжсталь» до нього судом було залишено без задоволення.
На запитання потерпілої ОСОБА_9 обвинувачений показав, що під час під'їзду до виїзду автомобіля «Geely» не було, при виїзді він дивився в дзеркала, однак моменту під'їзду зазначеного автомобіля не бачив.
В судовому засіданні суду першої інстанції потерпілі пояснили, що ОСОБА_9 , яка є дружиною померлого ОСОБА_11 , особисто очевидцем ДТП не була, дізналася про подію зі слів чоловіка, який 08.09.2015 близько 14 год. зателефонував їй та сказав, що його «роздавили», після чого його було доставлено до лікарні, де він невдовзі помер, у зв'язку з чим вона підтримала заявлений її донькою цивільний позов.
Потерпіла, цивільний позивач ОСОБА_10 підтримала цивільний позов про стягнення 500 000 грн моральної шкоди та просила задовольнити його з підстав, викладених у позовній заяві, однак у судовому засіданні допитана не була, оскільки через воєнні дії перебуває за межами України, а провадження за згодою сторін та на підставі її письмової заяви, в якій вона просила розглянути справу без її участі та покластися щодо покарання на розсуд суду, розглянуто за її відсутності (а.с. 174, т. 1).
В судовому засіданні суду першої інстанції, окрім показань обвинуваченого та потерпілих, судом було безпосередньо допитано свідків, зокрема ОСОБА_12 підтвердив, що перебував поруч із ОСОБА_7 у кабіні вантажівки, охоронець підійшов з пасажирського боку, перевірив документи, сказав, що можна їхати, після чого з поля зору свідка зник, а «Geely» стояв збоку на відстані 2-2,5 м та, на його думку, не заважав руху, момент самого наїзду він не бачив. Свідок ОСОБА_13 , водій «Geely», пояснив, що після того, як вантажівка першою стала біля стоп-лінії КПП, він під'їхав і зупинився поруч, контролер вийшов перевіряти документи, знаходився біля його автомобіля, а коли вантажівка почала рух, легковик було потягнуто, контролера затисло між двома автомобілями, відеореєстратор з записом події він одразу передав слідчому.
Свідок ОСОБА_21 , пасажир «Geely», підтвердив, що їх легковий автомобіль першим під'їхав до КПП, кабіна «МАЗу» опинилася попереду, причеп - збоку, контролер спочатку перевірив документи у водія вантажівки, потім попрямував до них, у момент коли вантажний автомобіль почав рух, їх авто було потягнуто, контролер опинився між двома машинами й на капоті легковика, після зупинки його перенесли на лавку.
Свідок ОСОБА_22 , охоронець, вказала, що фура з причепом стояла на виїзді з КПП, потім під'їхав «Geely» і фактично перегородив проїзд уздовж вантажівки, контролер опинився між двома автомобілями, момент наїзду вона не бачила, але вважала, що за відсутності «Geely» аварії б не сталося.
Свідок ОСОБА_23 , який знаходився в автомобілі «Газель» на відстані близько 20 метрів, пояснив, що бачив, як машина з причепом виїжджає, при цьому біля причепа стояв охоронець, однак він не встиг подати звуковий сигнал і не бачив іншого автомобіля, між яким і вантажівкою було затиснуто ОСОБА_11 .
Показання вказаних свідків у суді першої інстанції є логічними та послідовними, оскільки вони переконливо повідомили про обставини вчиненого кримінального правопорушення, їх пояснення узгоджуються між собою та дослідженими судом першої інстанції документами.
Також суд першої інстанції на вимогу процесуального закону дослідив надані сторонами інші докази, яким зробив обґрунтовану оцінку.
В суді першої інстанції безпосередньо було досліджено докази, зокрема протокол огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 08.09.2015 року зі схемою та фототаблицею (т.1 а.с.225-234), протокол додаткового огляду місця події від 12.10.2015 року зі схемою місця події (т.1 а.с.235-250) та фототаблицею до нього (т.2 а.с.1-2), а також протокол проведення слідчого експерименту від 12.10.2015 року за участю свідків ОСОБА_22 , ОСОБА_12 , ОСОБА_21 та потерпілої ОСОБА_9 зі схемою та фототаблицею (т.2 а.с.3-9).
Судом досліджено висновок судово-медичної експертизи №4193, згідно з яким, мовою оригіналу, смерть ОСОБА_11 настала «от закрытой тупой травмы туловища, сопровождавшейся множественными двухсторонними переломами ребер по разным линиям, переломами ребер и правой лопатки, переломами костей таза, разрывами печени, селезенки, левой почки, печени, ушибом средостения. Травма осложнилась в своем течении развитием шока, что и послужило непосредственной причиной смерти».
Морфологічні характеристики, локалізація та множинність ушкоджень, переважання внутрішніх над зовнішніми, а також ознаки струсу тіла свідчать про стиснення тулуба між тупими предметами в передньо-задньому (задньо-передньому) напрямку при вертикальному або близькому до нього положенні тіла; не виключено, що таке стиснення виникло внаслідок наїзду транспортного засобу з подальшим притисканням тіла між ним та стаціонарним об'єктом.
Для більш точного відтворення механізму травмування експерт вказав на необхідність урахування матеріалів кримінального провадження.
За результатами токсикологічного дослідження у крові та внутрішніх органах трупа ОСОБА_11 не виявлено алкоголів (метилового, етилового, пропілових, бутилових, амілових) та жодної з перелічених у висновку груп медикаментів і наркотичних речовин (барбітурати, похідні фенотіазину, 1,4-бензодіазепіну, опіати, кокаїн тощо), що виключає вплив алкоголю чи наркотичних засобів на його поведінку у момент події.
Судом досліджено висновок експерта №600/15 від 28.10.2015 року (експерт ОСОБА_14 ) за результатами судової автотехнічної експертизи у кримінальному провадженні №12015080010001351, згідно з яким у ситуації, що розглядається, водій автомобіля МАЗ ОСОБА_7 повинен був діяти відповідно до п.10.1 Правил дорожнього руху України, а водій автомобіля «Geely» ОСОБА_13 - відповідно до пп.15.1, 15.2 ПДР України.
При цьому у діях ОСОБА_7 експерт не вбачив невідповідності вимогам п.10.1 ПДР, а у діях ОСОБА_13 - невідповідностей вимогам ПДР, які перебували б у причинному зв'язку з ДТП. Окремо зазначено, що в даній дорожній обстановці, за вихідних даних, водій ОСОБА_7 не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_11 .
Висновком експерта №789/15 від 03.02.2016 року (експерт ОСОБА_14 ) встановлено, що вимоги п.10.6 ПДР не поширюються на дії ОСОБА_7 , а п.15.4 ПДР - на дії ОСОБА_13 ; при проведенні слідчого експерименту зміна налаштувань дзеркал заднього виду, на яку погодився водій, не відповідала методичним рекомендаціям щодо відтворення обстановки ДТП і спотворювала результати експерименту.
З урахуванням вихідних даних, наведених у постанові про призначення експертизи, експерт знову не вбачив у діях ОСОБА_7 невідповідності п.10.1 ПДР і зазначив, що навіть за відсутності контролера ОСОБА_11 у місці наїзду контакт між автопоїздом МАЗ-64229 з напівпричепом МАЗ-93866 і автомобілем «Geely Emgrand 8» міг би мати місце (т.2 а.с.32-36).
Допитаний у судовому засіданні експерт ОСОБА_14 підтвердив, що ним проводилися дві інженерно-технічні експертизи №600/15 від 28.10.2015 року та №789/15 від 03.02.2016 року за спеціальністю «дослідження обставин дорожньо-транспортної пригоди». Він пояснив, що водій МАЗ - Лаур, після зупинки перед виїздом з КПП ПАТ «Запоріжсталь», зобов'язаний був діяти відповідно до п.10.1 ПДР, тобто перед початком руху та будь-якою зміною напрямку руху переконатися в безпечності такого маневру для інших учасників дорожнього руху. Водій «Geely» ОСОБА_13 мав діяти згідно з п.15.1 та 15.2 ПДР - зупинка в спеціально відведених місцях чи на узбіччі, а за їх відсутності - якомога правіше біля краю проїзної частини, не створюючи перешкод іншим. Оцінка дій пішохода (контролера) ОСОБА_11 виходить за межі компетенції автотехніка і, на думку експерта, має здійснюватись слідчим чи судом із застосуванням розділу 4 ПДР.
Відповідаючи на запитання прокурора експерт ОСОБА_14 послався на п.10.6 ПДР, згідно з яким у разі неможливості виконати маневр у звичайний спосіб водій може відступити від вимог п.10.4, але лише за умови, що це не створює небезпеки й не суперечить дорожнім знакам і розмітці; за потреби він може звернутися за допомогою до інших осіб. Так само у п.10.9 ПДР передбачено звернення по допомогу при русі заднім ходом. У даній же ситуації, як наголосив експерт, ОСОБА_7 рухався прямо, не виконував повороту чи розвороту, а тому п.10.6 ПДР на його дії не поширюється.
На думку експерта, з робочого місця в момент початку руху ОСОБА_7 об'єктивно не міг бачити ні пішохода ОСОБА_11 у місці наїзду, ні припаркований праворуч від автопоїзда автомобіль «Geely», а отже, за вихідних даних, невідповідності його діям вимогам п.10.1 ПДР не вбачається.
Разом з тим суд дослідив висновок експертів за результатами проведення комісійної додаткової судової автотехнічної експертизи №996-16 (експерти ОСОБА_18 , ОСОБА_17 , ОСОБА_24 ), згідно з яким у заданій постановою слідчого дорожній обстановці водій автомобіля «МАЗ 64229» ОСОБА_7 перед початком руху повинен був діяти згідно з п.10.1 ПДР, тоді як дії водія автомобіля «Geely Emgrand 8» ОСОБА_13 у частині забезпечення безпеки руху Правилами дорожнього руху не регламентувалися.
Експерти дійшли висновку, що за умови дотримання ОСОБА_7 вимог п.10.1 ПДР він мав технічну можливість запобігти наїзду на нерухомий автомобіль «Geely Emgrand 8» та пішохода ОСОБА_11 , а невідповідність його дій вимогам п.10.1 ПДР перебуває в причинному зв'язку з технічним характером ДТП.
При цьому у діях водія «Geely» ОСОБА_13 невідповідностей ПДР, які б перебували в причинному зв'язку з виникненням події, не виявлено; технічна можливість уникнути ДТП визначалася односторонніми діями саме ОСОБА_7 , а статус ОСОБА_11 як пішохода (в розумінні п.1.10 ПДР) підтверджено виходячи з того, що на момент події він знаходився поза транспортними засобами (т.2 а.с.42-55).
Експерт ОСОБА_18 , допитаний у суді, пояснив, що за результатами комісійної експертизи №571/6083/530-18/923/18-52 від 21.08.2020 року встановлено: ОСОБА_7 розпочав рух в момент, коли інші учасники - автомобіль «Geely» та ОСОБА_11 , який знаходився між причепом і легковиком, - не рухалися, саме з цього моменту водій МАЗ почав створювати небезпеку.
Він повинен був врахувати фактичну обстановку при початку руху та переконатися у безпечності маневру, враховуючи різницю траєкторії руху тягача і причепа.
На запитання потерпілої експерт підкреслив, що навіть якщо ОСОБА_11 виконував свої службові обов'язки контролера, у технічному розумінні ПДР він є пішоходом (п.1.10 ПДР), а врахування чи не врахування стоп-лінії 1.12 дорожньої розмітки не впливає на зроблені експертні висновки.
Експерт ОСОБА_24 у суді уточнив, що під час проведення комісійної експертизи виходив з поставлених слідчим питань і наведених вихідних даних. На цій підставі зроблено висновок: водій МАЗ ОСОБА_7 мав діяти відповідно до п.10.1 ПДР, тобто перед початком руху переконатися в безпеці маневру.
Такі дії, як звернення по допомогу до інших осіб, корекція налаштувань дзеркал заднього виду та інші, є технічними заходами реалізації цього обов'язку.
Якщо наїзд на людину стався поза межами транспортного засобу, ця особа з автотехнічної точки зору розглядається як пішохід; експерт не оцінює її дії, а лише технічні можливості водія.
ОСОБА_24 також зазначив, що навіть якщо вихідні дані щодо окремих параметрів змінити, сама вимога п.10.1 ПДР щодо необхідності переконатися в безпеці маневру залишається обов'язковою для водія й не відміняється.
Суд дослідив висновок експертів №20219/16-52 від 26.10.2017 року (експерти ОСОБА_25 , ОСОБА_26 ) за результатами судової інженерно-транспортної експертизи (т.1 а.с.158-165).
В ньому зазначено, що в даній дорожній обстановці водій МАЗ ОСОБА_7 повинен був діяти згідно з п.10.1 та п.31.1 ПДР (вимоги до безпечності руху та технічного стану ТЗ), а водій «Geely Emgrand 8» ОСОБА_13 - у відповідності до п.1.5 ПДР (обов'язок не створювати небезпеки) та п.2.3 (д) ПДР. Щодо ОСОБА_11 зазначено, що він фактично виконував виробниче завдання, а тому з точки зору експертів його дії не можуть оцінюватися за ПДР; вони мають оцінюватися слідством з урахуванням інструкції з охорони праці №56. Експерти підкреслили, що п.10.6 і п.15.4 ПДР не регламентують дії ОСОБА_7 та ОСОБА_13 саме в даній ситуації, а спосіб виконання вимог п.10.1 ПДР (яким чином саме водій переконується в безпечності початку руху) у ПДР прямо не деталізовано.
Вказано, що при проведенні слідчого експерименту налаштування дзеркал мають відповідати їх фактичному положенню на момент пригоди, а додаткова зміна кута огляду суперечить методиці.
Також експерти зазначили, що геометричні параметри розташування автомобіля «Geely» відносно напівпричепа (у повздовжньому та поперечному напрямках) у матеріалах справи не спростовують механізм події, і встановлення точних параметрів належить до компетенції слідства, а не експертів.
Крім того, суд дослідив висновки за результатами комісійної судової автотехнічної експертизи №571/6083/530-18/923/18-52 (експерти ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_25 , ОСОБА_27 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 ) (т.2 а.с.71-86). За результатами цієї експертизи встановлено, що в досліджуваній дорожньо-транспортній ситуації ОСОБА_7 перед початком руху повинен був переконатися в тому, що не створює небезпеки іншим учасникам руху, і мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода ОСОБА_11 та автомобіль «Geely», виконавши вимоги п.10.1 ПДР; будь-яких перешкод технічного характеру для цього не було. Дії водія МАЗ, на думку експертів, не відповідали п.10.1 ПДР і з технічної точки зору перебували в причинному зв'язку з виникненням ДТП, тоді як дії водія «Geely» ОСОБА_13 не містили технічної невідповідності ПДР, пов'язаної з настанням події.
При цьому зазначено, що ОСОБА_7 не був зобов'язаний обов'язково звертатися до сторонніх осіб, але визначення конкретних заходів виконання п.10.1 ПДР (звернення по допомогу, змінення налаштувань дзеркал тощо) залежало від його суб'єктивного вибору.
Допитані в суді експерти, які брали участь у вказаній комісійній експертизі, надали додаткові пояснення. Експерт ОСОБА_27 зазначив, що експертиза покликана вирішувати питання, які потребують спеціальних технічних знань, тоді як оцінка юридичної поведінки конкретних осіб є компетенцією суду.
Він звернув увагу, що п.10.1 ПДР покладає на водія обов'язок переконатися в безпеці початку руху, але не встановлює вичерпний перелік способів виконання цього обов'язку. Під час обговорення в комісії експерти не дійшли до єдиного узгодженого формулювання, у зв'язку з чим кожен із них виклав власну позицію окремо.
Експерт ОСОБА_25 підтвердив, що дії водія МАЗ регламентуються п.10.1 і п.31.1 ПДР, водій повинен був переконатися у відсутності перешкод і небезпеки, а технічний стан ТЗ - відповідати вимогам стандартів.
Експерт ОСОБА_16 наголосив, що, виходячи з вихідних даних, водій, як оператор керування транспортним засобом, мав реальну технічну можливість запобігти ДТП, виконуючи вимоги п.10.1 ПДР, тоді як спосіб фактичної реалізації цього обов'язку ПДР не деталізують.
Експерт ОСОБА_15 пояснив, що, аналізуючи матеріали, комісія дійшла висновку: саме недотримання ОСОБА_7 вимоги п.10.1 ПДР - переконатися в безпеці початку руху - призвело до наїзду на ОСОБА_11 та автомобіль «Geely», який перебував у нерухомому стані.
При цьому статус потерпілого як «пішохода» чи «працівника» не впливає на технічну оцінку дій водія МАЗ, а лише на юридичну кваліфікацію, що належить до компетенції суду.
Суд також констатував, що експерти в ході комісійної експертизи не дійшли єдиного колегіального висновку щодо формулювань, у зв'язку з чим кожен із них виклав свої міркування окремо. Однак всі вони виходять із загальної вимоги п.10.1 ПДР: перед початком руху водій повинен переконатися, що його маневр не створить небезпеки іншим учасникам дорожнього руху.
На підтвердження фактичних обставин ДТП суд дослідив долучену потерпілою ОСОБА_9 фототаблицю до протоколу огляду місця ДТП від 08.09.2015 року на території ПАТ «Запоріжсталь» (Фото №1, №2 - загальний вигляд проїзної частини за ходом руху; Фото №3, №4 - кінцеве положення транспортних засобів у різних ракурсах) (т.1 а.с.34-35).
Також досліджено копії рапорту оперативного чергового ЗМУ ГУМВС України в Запорізькій області, витягу з кримінального провадження №12015080010001351 від 09.09.2015 року, повідомлень про початок досудового розслідування від 08.09.2015 та 22.09.2015 року, доручення про проведення досудового розслідування, постанови про закриття кримінального провадження, постанови від 12.10.2015 року про призначення судової автотехнічної експертизи, висновку №600/15 від 28.10.2015 року, лікарського свідоцтва про смерть №3003 від 10.09.2015 року, посмертного епікризу до історії хвороби №14996, висновку експерта №789/15 від 03.02.2016 року, схем до протоколу місця події, ескізу місця нещасного випадку від 08.09.2015 року о 14:00, постанови про визнання речовими доказами від 22.09.2015 року (т.1 а.с.63-122), а також ескізу місця, де стався нещасний випадок із контролером ОСОБА_11 (а.с.195 т.1).
Указані документи були досліджені судом та по суті дублюють докази, надані прокурором, фіксуючи перебіг досудового розслідування та обставини події.
Окремо суд дослідив надані потерпілою ОСОБА_9 пояснення ОСОБА_13 слідчому ОСОБА_28 , його ж пояснення від 25.09.2015 року, а також акт від 01.10.2015 року (т.1 а.с.196-202), на які суд не може посилатися як на докази винуватості обвинуваченого у розумінні ч.4 ст.95 КПК України, оскільки це письмові пояснення, отримані поза межами судового допиту й не перевірені в судовому засіданні.
Аналогічно було досліджено посмертний епікриз №14996, лист КУ «Міська клінічна лікарня екстреної та швидкої медичної допомоги м. Запоріжжя» №01-8/939 від 09.09.2015 року, заяви й скарги потерпілої до органів прокуратури та керівництва поліції (т.1 а.с.36-44), які відображають ініціювання та хід досудового розслідування, але самі по собі не підтверджують чи не спростовують вину обвинуваченого, а лише фіксують процесуальні дії.
Суд дослідив також долучені потерпілою копії акта форми Н-5 спеціального розслідування нещасного випадку від 08.09.2015 року о 14:00 на ТОВ «Охоронний холдінг» (т.1 а.с.203-216), в якому зафіксовано порушення вимог інструкцій з охорони праці з боку ОСОБА_11 (п.3.7 інструкції для охоронника, контролера КПП, інструкції з огляду автотранспорту №20), ОСОБА_7 (п.п. Г.3, 3.7 інструкції з охорони праці №36.01-2014 для водіїв автотранспорту) та ОСОБА_13 (п.3.1 розд.VII НПАОП 27.0-1.01-08, п.15.4 ПДР щодо заборони стоянки в два ряди).
Аналогічні висновки містить акт форми Н-1 №6 від 02.10.2015 року про нещасний випадок, пов'язаний з виробництвом щодо ОСОБА_11 (т.1 а.с.217-223).
Зазначені акти мають значення як документи, на які посилалися експерти при формуванні своїх висновків, і враховуються судом при оцінці дій усіх учасників події, у тому числі обвинуваченого.
За клопотанням сторони захисту суд першої інстанції дослідив також постанову слідчого ВР ДТП СУ ГУМВС України в Запорізькій області від 30.10.2015 року про закриття кримінального провадження (т.2 а.с.108-116) та ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04.12.2015 року, якою зазначену постанову про закриття провадження №12015080010001351 скасовано, а матеріали повернуто для подальшого досудового розслідування (т.2 а.с.117-118).
Разом з тим ці документи не спростовують вини обвинуваченого, а лише свідчать про послідовність прийняття процесуальних рішень органом досудового розслідування та їх подальший судовий контроль.
Крім того, судом були досліджені процесуальні документи, пов'язані з призначенням та оплатою експертиз: постанову слідчого ВР ДТП СУ ГУМВС України в Запорізькій області від 30.09.2015 року про призначення судово-медичної експертизи (т.2 а.с.10); постанову про призначення судової автотехнічної експертизи від 12.10.2015 року (т.2 а.с.17-19); постанови слідчого СУ ГУНП в Запорізькій області про призначення додаткових судових автотехнічних експертиз від 18.12.2015 року та про постановку додаткових запитань експерту (т.2 а.с.26-30); довідку про витрати на експертизу №789/15 від 03.02.2016 року (т.2 а.с.31); постанову слідчого від 15.02.2016 року про призначення додаткової автотехнічної експертизи (т.2 а.с.37-40); акт №996-16 здачі-приймання висновку комісійної експертизи №996-16 (т.2 а.с.41); постанову слідчого від 28.11.2016 року про призначення судової інженерно-транспортної експертизи (т.2 а.с.56-59); акт здачі-приймання висновку №20219/16-52 (т.2 а.с.60); постанову заступника начальника ВР ЗСТ СУ ГУНП в Запорізькій області від 20.12.2017 року про призначення комісійної судової інженерно-транспортної експертизи (т.2 а.с.67-70); акт попереднього розрахунку вартості експертного дослідження №571/6083/530-18/923/18-52 (т.2 а.с.86-87); постанову від 22.09.2015 року про визнання речовими доказами автомобіля МАЗ-64229 з напівпричепом МАЗ-93866 та автомобіля «Geely Emgrand 8» (т.2 а.с.88-90); витяг з ЄРДР від 08.09.2015 року за №12015080010001151.
Відомості, що містяться у вказаних процесуальних документах, самі по собі не є безпосередніми доказами винуватості ОСОБА_7 за ч. 2 ст.286 КК України, однак вони свідчать про дотримання вимог кримінального процесуального закону при призначенні та проведенні експертиз, фіксують обсяг досліджених фактичних обставин, а також містять дані щодо особи обвинуваченого, які враховані судом при прийнятті рішення за результатами розгляду справи по суті.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, оскільки встановлено, що саме допущене ним порушення вимог п. 10.1 Правил дорожнього руху України при початку руху автопоїзда МАЗ перебуває у прямому причинному зв'язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди та смертю ОСОБА_11 , тоді як можливі порушення з боку інших учасників дорожнього руху не усувають і не нівелюють покладеного на водія обов'язку перед початком руху переконатися в безпеці обраного маневру, що у своїй сукупності утворює об'єктивну сторону інкримінованого йому складу кримінального правопорушення.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та дослідивши доводи апеляційної скарги захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 , колегія суддів дійшла висновку, що викладені у скарзі аргументи не спростовують висновків суду першої інстанції щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, а також законності вирішення заявленого у даному кримінальному провадженні цивільного позову.
Твердження захисника про те, що суд першої інстанції порушив конституційний стандарт презумпції невинуватості, побудувавши вирок на припущеннях та вибірковій оцінці доказів, колегія суддів вважає необґрунтованими.
З мотивувальної частини вироку вбачається, що суд детально виклав обставини події 08.09.2015 року, послідовно проаналізував показання обвинуваченого, потерпілих і свідків ( ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_21 , ОСОБА_19 , ОСОБА_23 ), результати слідчих експериментів, протоколи огляду місця події, фототаблиці, акти спеціального розслідування нещасного випадку, а також декілька судових автотехнічних та судово-медичних експертиз.
Суд навів мотиви, з яких одні докази визнав достовірними та такими, що узгоджуються між собою, а іншим відмовив у довірі.
Такий підхід повністю узгоджується з вимогами ст. 94 КПК України, згідно з якою суд оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку.
Сам по собі факт наявності у справі різних за змістом висновків експертів ще не свідчить про недоведеність вини поза розумним сумнівом; визначальним є те, чи створюють такі розбіжності об'єктивні, а не штучно сконструйовані сумніви з огляду на всю сукупність доказів.
Колегія суддів не вбачає у даному провадженні невирішених суперечностей такого характеру.
Посилання захисту на те, що суд безпідставно відкинув висновок автотехнічної експертизи № 600/15 від 28.10.2015 р. (експерт ОСОБА_14 ) та без належної мотивації надав перевагу комісійним експертизам, також не знаходять підтвердження.
Як убачається зі змісту мотивувальної частини вироку, суд першої інстанції прямо зазначив, що не може погодитися з висновками експерта № 600/15, оскільки вони спростовуються встановленими у судовому засіданні фактичними обставинами: на момент початку руху автопоїзда МАЗ 64229 з напівпричепом автомобіль «Geely Emgrand» вже знаходився праворуч біля причепа в попутному напрямку, а контролер ОСОБА_11 після перевірки документів у кабіні МАЗ фактично відійшов у зону між причепом і «Geely».
Ці обставини прямо підтверджені показаннями свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_21 , ОСОБА_19 , узгоджуються зі схемами, фототаблицями та даними слідчих експериментів.
Саме вихідні дані щодо розташування транспортних засобів і пішохода мають принципове значення для автотехнічного аналізу.
Висновок № 600/15 будувався на початковій реконструкції дорожньої обстановки, яка згодом була уточнена додатковими слідчими діями та подальшими експертизами.
Отже, суд першої інстанції обґрунтовано віддав перевагу тим експертним висновкам, які базуються на повнішому масиві вихідних даних, перевірених судом безпосередньо, - зокрема висновкам комісійних автотехнічних експертиз № 996-16 та № 571/6083/530-18/923/18-52, а також висновку № 20219/16-52.
Доводи апеляційної скарги про внутрішню суперечливість комісійної експертизи № 571/6083/530-18/923/18-52 ґрунтується на відокремлених із контексту окремих міркуваннях окремих експертів щодо можливих заходів забезпечення огляду (звернення за допомогою до інших осіб, зміна налаштування дзеркал тощо) та дискусії про термінологічний статус ОСОБА_11 як «пішохода» чи працівника, що виконує службові обов'язки.
Водночас із самого тексту експертного висновку, ретельно процитованого у вироку, чітко вбачається єдина позиція експертів у ключових для кримінально-правової оцінки питаннях: по-перше, дії водія ОСОБА_7 перед початком руху регламентувалися вимогами п. 10.1 ПДР України.
По-друге, за заданої дорожньої обстановки він мав технічну можливість запобігти наїзду на нерухомий автомобіль «Geely Emgrand» та ОСОБА_11 шляхом належного виконання цього пункту; по-третє, невиконання водієм вимог п. 10.1 ПДР перебуває у прямому причинному зв'язку з виникненням ДТП.
Саме ці висновки суд і поклав в основу вироку, що прямо відображено у його мотивувальній частині.
Той факт, що окремі експерти, коментуючи методичні питання чи дискутуючи щодо статусу потерпілого в термінах ПДР, акцентували увагу на різних аспектах ситуації, не нівелює та не ставить під сумнів загальний, чітко сформульований комісійний висновок щодо порушення ОСОБА_7 вимог п. 10.1 ПДР та наявності технічної можливості уникнути наїзду.
Колегія суддів звертає увагу, що у своїх поясненнях у суді експерти ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_18 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_27 послідовно підтвердили головні положення комісійних висновків.
Зазначено, що ОСОБА_7 перед початком руху повинен був переконатися у безпечності маневру, вимоги п. 10.1 ПДР не деталізують алгоритм дій водія, однак покладають на нього обов'язок вжити всіх доступних заходів для виключення небезпеки. Технічна можливість уникнути зіткнення визначалася виключно поведінкою водія МАЗ, а не діями ОСОБА_13 чи положенням ОСОБА_11 .
Встановлено, що сам факт того, що автопоїзд, розпочавши рух, фактично втиснув потерпілого між причепом і нерухомим автомобілем «Geely», є свідченням невиконання водієм обов'язку належним чином переконатися у відсутності перешкод.
За таких обставин твердження захисника про те, що суд без належної мотивації відкинув висновок експерта ОСОБА_14 і необґрунтовано надав перевагу менш послідовному комісійний експертизі, є необґрунтованими та суперечать змісту вироку, в якому наведено розгорнуте співставлення експертних висновків з показаннями свідків, протоколами слідчих дій і об'єктивними даними матеріалів провадження.
Не заслуговують на увагу й доводи скарги про те, що суд механічно переніс сприйняття дорожньої обстановки свідками на водія МАЗ, порушивши вимоги ст. 94 КПК України.
Як убачається з вироку, суд не обмежився констатацією того, що свідки бачили автомобіль «Geely» та ОСОБА_11 , і тому «мав бачити» їх і ОСОБА_7 .
Суд, оцінюючи показання свідків, зіставив їх між собою, а також зі схемами місця події, результатами слідчих експериментів та фототаблицями, встановив фактичне розташування автомобіля «Geely» відносно причепа МАЗ, ширину проїзної частини, характер траєкторії руху автопоїзда, положення потерпілого між транспортними засобами в момент початку руху.
Саме з урахуванням цих обставин суд зробив висновок, що в ситуації, коли перед початком руху поряд із причепом у попутному напрямку стоїть інший автомобіль, до якого щойно відійшов контролер, водій МАЗ, діючи розумно обачно, повинен був або відкоригувати налаштування дзеркал, або оглянути «мертву зону» іншим способом (виглянувши з кабіни, змінивши позицію, при необхідності звернувшись за допомогою), перш ніж розпочинати рух.
Якщо ж, як стверджує захист, з робочого місця водія в наявній конфігурації дзеркал ділянка між причепом і «Geely» об'єктивно не проглядалася, це не виправдовує ОСОБА_7 , а навпаки, свідчить про те, що він, не маючи реальної візуальної інформації про стан небезпечної зони, все одно прийняв рішення розпочати рух, чим і порушив припис п. 10.1 ПДР «переконатися, що це буде безпечним».
Відсутність огляду не звільняє водія від обов'язку переконатися, а отже, у разі, коли огляд неможливий без додаткових дій, саме їх невчинення є проявом необережності.
Доводи захисника про те, що наявність у матеріалах провадження постанови слідчого ОСОБА_20 від 30.10.2015 року про закриття кримінального провадження нібито підтверджує існування об'єктивних розумних сумнівів щодо винуватості ОСОБА_7 , колегія суддів вважає юридично неспроможними.
Зазначена постанова була скасована ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04.12.2015 року з мотивів передчасності прийнятого рішення та необхідності продовження досудового розслідування.
Відтак вона не має жодного преюдиційного значення і не може розглядатися як доказ невинуватості обвинуваченого.
В межах кримінального провадження суд не зв'язаний правовою оцінкою слідчого; відповідно до ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК України винуватість особи встановлюється лише обвинувальним вироком суду, постановленим у відповідності до закону, а не проміжними процесуальними рішеннями органу досудового розслідування.
Натомість сукупність доказів, досліджених судом першої інстанції, на відміну від початкових висновків слідчого, повною мірою відображає як механізм ДТП, так і причинний зв'язок між порушенням ОСОБА_7 вимог п. 10.1 ПДР та настанням смерті ОСОБА_11 .
Не відповідає фактичним даним і твердження апеляційної скарги про те, що суд нібито не визначив форму вини обвинуваченого і тим самим порушив п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України.
Як прямо зазначено у вироку, суд виходив з того, що «водій ОСОБА_7 , діючи із злочинною недбалістю, не переконавшись, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, почав рух автомобіля…».
Таким чином, форма вини - необережність у вигляді злочинної недбалості - була чітко і недвозначно зазначена судом у описово-мотивувальній частині вироку.
Описаний у вироку фактичний механізм події (ігнорування водієм очевидного ризику, пов'язаного з наявністю поряд нерухомого автомобіля та контролера, який щойно перебував біля кабіни МАЗ та розпочатий рух без належного переконання в безпечності маневру) повністю відповідає законодавчому розумінню недбалості як такого психічного ставлення до наслідків, коли особа не передбачала можливості їх настання, хоча повинна була і могла їх передбачити.
За таких умов посилання захисту на відсутність формулювання вини виглядають надуманими і не свідчать про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону в розумінні ст. 412 КПК України.
Щодо доводів про недоведеність об'єктивної сторони злочину й відсутність причинного зв'язку колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, всупереч твердженням скарги, встановив не абстрактне порушення правил, а конкретне невиконання ОСОБА_7 обов'язку, встановленого п. 10.1 ПДР, у конкретній дорожній обстановці, коли в небезпечній зоні позаду правого борту причепа знаходилися нерухомий автомобіль «Geely» та контролер, який фактично опинився між двома транспортними засобами.
Той факт, що саме початок руху автопоїзда, ініційований водієм без належного переконання у безпечності, спричинив затискання ОСОБА_11 між причепом і «Geely», підтверджено показаннями свідків, даними слідчого експерименту та висновком судово-медичної експертизи щодо характеру тілесних ушкоджень, які утворилися внаслідок стиснення тіла потерпілого між тупими твердими предметами в передньо-задньому напрямку.
У такій ситуації причинний зв'язок між діями ОСОБА_7 та наслідками у вигляді смерті потерпілого є прямим і очевидним та належним чином обґрунтований судом.
Посилання захисника на нібито невирішені суперечності між різними експертними висновками колегія суддів відхиляє з тих міркувань, що суд першої інстанції, діючи в межах повноважень, наданих ст. 94 КПК України, не був зобов'язаний автоматично погоджуватися з будь-яким із висновків експертів, а мав право надати перевагу тим, які є більш обґрунтованими, узгоджуються з іншими доказами та базуються на повніших вихідних даних.
Таку оцінку суд і здійснив, детально мотивувавши, чому не покладає в основу вироку висновки експерта ОСОБА_14 у частині відсутності технічної можливості запобігти наїзду та чому вважає переконливими висновки комісійних експертиз, які врахували фактичне розташування транспортних засобів і потерпілого, підтверджене показаннями свідків і матеріалами слідчих дій.
Будь-яких істотних протиріч, які б унеможливлювали визнання вини доведеною поза розумним сумнівом, апеляційний суд у сукупності досліджених доказів не встановив.
Колегія суддів також не може погодитися з доводами апеляційної скарги щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду про часткове задоволення цивільного позову ОСОБА_10 до ОСОБА_7 про відшкодування моральної шкоди.
Суд першої інстанції, вирішуючи цивільний позов у межах кримінального провадження, правильно виходив із положень ст.ст. 23, 1167, 1187 ЦК України та роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року.
Встановивши неправомірність дій ОСОБА_7 , причинний зв'язок між цими діями та смертю потерпілого, а також наявність вини у формі необережності, суд обґрунтовано поклав на обвинуваченого обов'язок з відшкодування моральної шкоди, заподіяної його злочинними діями дочці загиблого.
Той факт, що шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки, не виключає можливості пред'явлення позову безпосередньо до водія як до особи, яка своїми діями спричинила настання шкідливого результату.
Питання про можливий розподіл відповідальності між володільцем джерела підвищеної небезпеки (ПАТ «Запоріжсталь») та водієм, а також про регресні вимоги у взаєминах між ними, виходить за межі предмету даного кримінального провадження і не може бути покладене в основу відмови у задоволенні позову до безпосереднього заподіювача шкоди.
При цьому захист не надав жодних доказів того, що ПАТ «Запоріжсталь» вже виплатило ОСОБА_10 моральну шкоду у зв'язку зі смертю її батька, а отже, твердження про ризик «подвійного стягнення» є лише припущенням.
Доводи захисника обвинуваченого про нібито відсутність у ОСОБА_7 прямої цивільно-правової відповідальності перед потерпілою не заслуговують на увагу, а висновок суду першої інстанції про стягнення з нього моральної шкоди є законним, обґрунтованим і таким, що відповідає змісту завданої шкоди та вимогам матеріального й процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні може бути пред'явлений як до обвинуваченого, так і до особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за його дії.
Отже, вибір належного відповідача в межах кримінального провадження належить до розсуду потерпілої, і саме в цьому провадженні вона реалізувала своє право, звернувшись із позовом безпосередньо до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, - ОСОБА_7 .
За змістом ст. 23, 1167, 1168 ЦК України моральна шкода є самостійним видом шкоди, яка підлягає компенсації особою, що її завдала, у тому числі у зв'язку зі смертю фізичної особи. Закон пов'язує обов'язок компенсувати таку шкоду насамперед із поведінкою конкретної фізичної чи юридичної особи, дії (бездіяльність) якої спричинили страждання, втрату близької людини, душевний біль та інші немайнові втрати.
При цьому спеціальні норми про відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України) та відповідальність роботодавця за шкоду, завдану працівником (ст. 1172 ЦК України), не позбавляють потерпілого права звернутися із вимогою про відшкодування моральної шкоди до безпосереднього завдавача шкоди - водія, дії якого перебувають у прямому причинному зв'язку з наслідками.
Колегія суддів наголошує, що моральна шкода, завдана протиправними діями, підлягає компенсації у повному обсязі, а наявність інших можливих суб'єктів відповідальності не може звужувати право потерпілого на одержання відшкодування від особи, яка безпосередньо своїми діями спричинила шкоду.
Так само в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 роз'яснено, що суд, вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, повинен з'ясувати характер протиправної поведінки, ступінь вини завдавача, глибину й тривалість моральних страждань та інші обставини й покласти обов'язок компенсації саме на особу, якою ці страждання спричинені.
У даному кримінальному провадженні встановлено, що безпосереднім суб'єктом, який порушив вимоги п. 10.1 Правил дорожнього руху України й розпочав рух автопоїзда, не переконавшись у безпеці маневру, є саме ОСОБА_7 . Саме його дії призвели до наїзду на ОСОБА_11 та подальшої смерті останнього, що визнано доведеним сукупністю досліджених доказів і покладено в основу обвинувального вироку.
Той факт, що на момент ДТП ОСОБА_7 виконував трудові функції, не усуває його особистої відповідальності перед потерпілою за завдану моральну шкоду.
Посилання захисту на ст. 1172, 1191 ЦК України є вибірковими й відокремленими з контексту, оскільки зазначені норми регулюють, по суті, внутрішні майнові відносини між роботодавцем і працівником (право регресу роботодавця до працівника після відшкодування шкоди), але не обмежують дискрецію потерпілої обрати належного відповідача й заявити вимогу безпосередньо до винної фізичної особи в межах кримінального провадження.
Таким чином, відсутні будь-які правові підстави вважати, що цивільний позов про відшкодування моральної шкоди не міг бути пред'явлений до ОСОБА_7 як обвинуваченого, дії якого є прямою причиною смерті близького родича потерпілої.
Суд першої інстанції, визначаючи розмір компенсації моральної шкоди, не виходив за межі наданих йому законом повноважень і мотивовано застосував критерії, сформульовані у ст. 23 ЦК України та роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України щодо відшкодування немайнової шкоди у зв'язку зі смертю особи.
З урахуванням характеру правопорушення (порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть людини), непоправності наслідків для потерпілої, тривалості й глибини її моральних страждань, втрати близького родича, а також поведінки обвинуваченого після вчинення злочину, колегія суддів вважає, що визначений судом першої інстанції розмір компенсації моральної шкоди у сумі 300000,00 грн. є справедливим, співмірним наслідкам злочину й відповідає принципам розумності, виваженості та індивідуалізації відповідальності.
За таких обставин твердження захисника про відсутність у ОСОБА_7 обов'язку відшкодовувати моральну шкоду безпосередньо потерпілій є юридично неспроможними й суперечать як приписам кримінального та цивільного законодавства.
Таким чином, доводи апеляційної скарги захисника зводяться, по суті, до незгоди з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, та до спроб надати перевагу окремим доказам (насамперед висновкам експерта ОСОБА_14 і постанові слідчого про закриття провадження) всупереч їх узгодженій сукупній оцінці з іншими доказами у справі.
Висновки суду першої інстанції про наявність у діях ОСОБА_7 складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, ґрунтуються на належних, допустимих, достовірних та взаємопов'язаних між собою доказах, отриманих у порядку, передбаченому КПК України і в сукупності переконливо доводять його винуватість поза розумним сумнівом.
За наведених обставин підстав для скасування вироку суду першої інстанції та закриття кримінального провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, як того просить захисник, колегія суддів не вбачає.
Доводи апеляційної скарги не спростовують законність і обґрунтованість оскарженого вироку ні в частині кримінально-правової кваліфікації дій обвинуваченого, ні в частині вирішення цивільного позову.
Істотних порушень органами досудового слідства чи судом норм кримінально-процесуального закону, які були б підставою для скасування чи зміни вироку, колегією суддів не встановлено.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 414, 418, 419, КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Вирок Заводського районного суду м. Запоріжжя від 9 вересня 2025 року у відношенні ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту оголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана протягом трьох місяців з дня її оголошення безпосередньо до Верховного Суду.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4