25 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 420/30609/24
адміністративне провадження № К/990/51148/25
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О., перевіривши касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 30.07.2024 № 1974 «Про застосування дисциплінарного стягнення до поліцейських ВП № 5 ОРУП № 1 ГУНП в Одеській області» в частині притягнення старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , оперуповноваженого сектору кримінальної поліції відділу поліції № 5 Одеського районного управління поліції № 1 ГУНП в Одеській області до дисциплінарної відповідальності та накладення на нього дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції;
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Одеській області від 09.08.2024 № 1313 о/с про звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 , у зв'язку з реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби за пунктом 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію»;
- поновити ОСОБА_1 на службі в поліції на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної поліції відділу поліції № 5 Одеського районного управління поліції № 1 ГУНП в Одеській області з 10.08.2024.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2025, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2025, позовну заяву задоволено.
Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, Головне управління Національної поліції в Одеській області звернулося через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду із касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 02.12.2025 касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2025 у справі № 420/30609/24 повернуто скаржнику.
08.12.2025 до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла повторна касаційна скарга Головного управління Національної поліції в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2025 у справі № 420/30609/24.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд дійшов висновку про необхідність її повернення з таких підстав.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 «Касаційне провадження», зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень відповідач посилається на пункт 1 частини 4 статті 328 КАС України та зазначає, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано частину другу статті 29 Дисциплінарного статуту Національної поліції України (далі - Дисциплінарний статут) та частину 1 статті 62 Конституції України без урахування висновку щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23.11.2023 у справі № 420/14443/22, від 29.02.2024 у справі № 260/5566/22, від 14.03.2023 у справі № 320/1206/21 та від 30.08.2022 у справі № 120/8381/20-а.
Обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких має місце однакове правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Суд зауважує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в мотивувальній частині постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Отже, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі з подібними правовідносинами.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення, а не різним застосуванням норми.
При встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, як на підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на застосовність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Аналізуючи доводи скаржника щодо застосування судами у цій справі частини другої статті 29 Дисциплінарного статуту, якою визначено особливості застосування дисциплінарних стягнень у період дії воєнного стану, без урахування висновку щодо застосування вказаної норми права у постановах Верховного Суду від 23.11.2023 у справі № 420/14443/22 та від 29.02.2024 у справі № 260/5566/22, варто зауважити, що застосування вказаної норми зумовлене встановленням у справах фактичних обставин.
У цій справі № 420/30609/24 суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби не може ґрунтуватися лише на факті порушення кримінальної справи. Вирішення питання про правомірність притягнення працівника органів поліції до дисциплінарної відповідальності передбачає необхідність з'ясовувати склад дисциплінарного проступку в його діях, незалежно від того, яку кримінально-правову кваліфікацію ці ж самі дії особи отримали в рамках кримінального провадження та які наслідки, у підсумку, настали для такої особи.
У справі № 420/14443/22 Верховний Суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що повноваження керівника щодо обрання одного з видів дисциплінарного стягнення у період дії воєнного стану залишаються дискреційними, але з урахуванням особливості його застосування, визначеного у статті 29 Дисциплінарного статуту, зокрема, з дотриманням порядку зростання. Враховуючи наявність попереднього стягнення до позивача у вигляді суворої догани, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й Верховний Суд, вказав, що з норми статті 29 Дисциплінарного статуту не убачається заборони, у разі притягнення до дисциплінарної відповідальності поліцейського, який має не зняте у встановленому законом порядку дисциплінарне стягнення і вчинив дисциплінарний проступок, неможливості застосування такого дисциплінарного стягнення як звільнення зі служби.
Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29.02.2024 у справі № 260/5566/22 та вказав, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду (постанови Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 806/647/15, від 21.01.2021 у справі № 826/4681/18, від 28.10.2021 у справі № 520/1578/2020, від 09.02.2022 у справі № 160/12290/20 та ін.) обрання виду стягнення за дисциплінарний проступок перебуває у площині дискреційних повноважень суб'єкта його накладення.
Застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби є крайнім заходом дисциплінарного впливу, проте його застосування здійснюється на розсуд уповноваженої особи з урахуванням обставин у справі та не потребує наведення неможливості застосування інших видів дисциплінарних стягнень.
Верховний Суд також зазначив, що Законом України «Про внесення змін до законів України «Про Національну поліцію» та «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» з метою оптимізації діяльності поліції, у тому числі під час дії воєнного стану» від 15.03.2022 № 2123-IX Дисциплінарний статут доповнено розділом V такого змісту: «Особливості проведення службового розслідування в період дії воєнного стану». Вказані зміни набрали чинності 01.05.2022.
Верховний Суд зауважив, що згідно з частиною першою статті 26 Дисциплінарного статуту у період дії воєнного стану службове розслідування проводиться з дотриманням вимог цього Статуту з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. У разі встановлення за результатами службового розслідування в діях поліцейського дисциплінарного проступку видається письмовий наказ про застосування до нього одного з видів дисциплінарного стягнення з урахуванням особливостей, визначених цією статтею (частина перша статті 29 Дисциплінарного статуту).
Проаналізувавши зміст частини другої статті 29 Дисциплінарного статуту, яка розміщена у розділі V, Верховний Суд констатував, що вона встановлює правило, відповідно до якого за вчинення поліцейським кожного наступного дисциплінарного проступку неможливо застосувати таке саме або менш суворе дисциплінарне стягнення, якщо це прямо не передбачено цією нормою. Іншими словами, згадана норма визначає, що дисциплінарне стягнення накладається в порядку зростання, а не застосовується послідовно, як помилково вважає позивач.
Тож, у зазначеній постанові Верховний Суд підсумував, що повноваження керівника щодо обрання одного з видів дисциплінарного стягнення у період дії воєнного стану залишаються дискреційними, але з урахуванням особливості його застосування, визначеного у статті 29 Дисциплінарного статуту, зокрема, з дотриманням порядку зростання.
У цій справі № 420/30609/24 суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивачем було вчинено дисциплінарний проступок під час виконання службових обов'язків, який полягав у недотримання правил етичної поведінки поліцейських та Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», проте застосування до ОСОБА_1 за допущення вказаного дисциплінарного проступку найбільш суворого заходу дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби суди вважали неспівмірним.
Відтак, посилання скаржника на застосування у справі № 420/30609/24 положень частини другої статті 29 Дисциплінарного статуту інакше ніж у справах № 420/14443/22 та № 260/5566/22 є необґрунтованим, оскільки такі рішення прийняті судом за різних встановлених фактичних обставин, що виключає можливість застосування аналогічного підходу до правової оцінки спірних правовідносин.
Верховний Суд ще раз наголошує, що при обґрунтуванні подібності правовідносин необхідно враховувати, що висновки Верховного Суду викладаються з урахуванням різних фактичних обставин справи з урахуванням яких і здійснюється аналіз застосування норм права, які регулюють спірні правовідносини.
При цьому посилання на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, не є належним обґрунтуванням такої підстави, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Крім того у цій справі № № 420/30609/24 суди попередніх інстанцій вказали, що правова оцінка судами правильності та обґрунтованості рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності повинна полягати насамперед в тому, чи таке рішення прийнято у межах повноважень, у порядку та спосіб, встановлені Конституцією України та законами України, чи дійсно у діях особи є ознаки дисциплінарного проступку та установлені законом підстави для застосування до неї дисциплінарного стягнення.
Вирішення питання про правомірність притягнення працівника органів поліції до дисциплінарної відповідальності передбачає необхідність з'ясовувати склад дисциплінарного проступку в його діях, незалежно від того, яку кримінально-правову кваліфікацію ці ж самі дії особи отримали в рамках кримінального провадження та які наслідки, у підсумку, настали для такої особи.
Такий підхід до вирішення питання про правомірність притягнення осіб до дисциплінарної відповідальності застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, а також Верховним Судом, зокрема у постановах від 07.02.2020 у справі № 260/1118/18, від 28.02.2020 у справі № 825/1398/17, від 06.03.2020 у справі № 804/1758/18 та від 20.10.2020 у справі № 340/1502/19.
З огляду на викладене не можна визнати обґрунтованими твердження відповідача щодо неврахування у цій справі висновків Верховного Суду у справах № 320/1206/21 та № 120/8381/20-а щодо застосування частини 1 статті 62 Конституції України, якою визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, в частині застосування до спірних правовідносин презумпції невинуватості, а саме щодо відсутності вироку суду по кримінальному провадженню під час притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
За доводами касатора, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли до помилкового висновку про те, що матеріали службового розслідування нібито будуються на матеріалах кримінального провадження відносно позивача та безпідставно поширили на дисциплінарне провадження дію презумпції невинуватості, неправильно застосувавши положення стаття 62 Конституції України.
Натомість у справах № 320/1206/21 та № 120/8381/20-а Верховний Суд вказав, що рішення у кримінальному провадженні не може свідчити про наявність чи відсутність вини особи у скоєнні дисциплінарного проступку або самого факту скоєння такого проступку, так як у цьому випадку надається правова кваліфікація діям (бездіяльності) особи на підставі Кримінального кодексу України. Предметом цього спору є порушення позивачем службової дисципліни.
Підставою для застосування дисциплінарних стягнень є вчинення дисциплінарних проступків, а саме невиконання чи неналежне виконання службової дисципліни. Ці обставини, як і причини та умови, що їх зумовили, а також ступінь вини поліцейського, з'ясовуються під час службового розслідування, за наслідками якого начальник вирішує питання щодо наявності чи відсутності у діянні поліцейського складу дисциплінарного проступку, та, відповідно, вирішує питання щодо наявності чи відсутності підстав для притягнення його до дисциплінарної відповідальності, обґрунтовуючи при цьому своє рішення у відповідному наказі, у тому числі в частині обрання виду стягнення.
Такі висновки Верховного Суду у справах № 320/1206/21 та № 120/8381/20-а не суперечать висновкам судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі № 420/30609/24.
В цілому доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами у справі обставин, а тому посилання скаржника в цій частині не узгоджуються з наведеною скаржником підставою касаційного оскарження судових рішень - пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
На обґрунтування загальних підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник також посилається на пункт 1 частини другої статті 353 КАС України та зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази (що за змістом відповідає пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС).
Разом з цим варто зауважити, що звертаючись вперше до Верховного Суду із касаційної скаргою на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10.06.2025 та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2025, відповідач наводив аналогічні доводи, які були спростовані в ухвалі Верховного Суду від 02.12.2025 про повернення касаційної скарги особі, яка її подала.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу.
За відсутності обґрунтованих підстав визначених пунктом 1-3 частини 4 статті 328 КАС України суд позбавлений можливості прийняти доводи скаржника щодо наявності підстави передбаченої пунктом 4 частини 4 статті 328 КАС України, в частині не дослідження доказів.
Із системного аналізу наведених положень процесуального закону висновується, що обґрунтування необхідності касаційного оскарження у зв'язку із недослідженням судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів, можливе за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі інших підстав для касаційного оскарження. Тобто, указане порушення процесуального права не може бути самостійною підставою для касаційного оскарження.
Варто зазначити, що у разі якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо неналежного дослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, що встановлені на підставі недопустимих доказів та чому на думку скаржника останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.
Доводи касаційної скарги в частині обґрунтування підстав для відкриття касаційного провадження за пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України зводяться до незгоди із висновками судів попередніх інстанцій щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України та виходить за межі касаційного перегляду, визначені статтею 341 КАС України.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України касаційна скарга обов'язково повинна містити обґрунтування щодо загальних підстав касаційного оскарження судового рішення, визначених пунктами 1-4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Посилання на приписи статті 242 КАС України не підміняє визначення таких підстав касаційного оскарження.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення натомість в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Згідно з частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
На підставі викладеного, керуючись статтями 248, 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу Головного управління Національної поліції в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07 жовтня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області, про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді - повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами у спосіб її надсилання до суду.
Роз'яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею і оскарженню не підлягає.
СуддяЛ.О. Єресько