24 грудня 2025 року м. Київ № 320/49044/25
Київський окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Перепелиця А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправними дій та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 (далі - позивач) з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі - відповідач) про визнання протиправними дій та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить:
- визнати протиправними дії УДМС України в Сумській області щодо прийняття рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;
- визнати протиправними дії УДМС України в Сумській області щодо прийняття рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;
- визнати протиправними дії УДМС України в Сумській області щодо прийняття рішення про примусове повернення від 16.04.2025 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;
- зобов'язати УДМС України в Сумській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення УДМС України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено про протиправність дій та рішень відповідача щодо визнання недійсними рішень про оформлення дозволу на імміграцію в Україну, про анулювання посвідки на постійне проживання та про примусове повернення з огляду необґрунтованість посилань відповідача на приписи пункту 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» як на підставу прийняття вказаних рішень. Позивач вказує, що такі підстави мають бути доведені виключно судовими рішенням, які набрали законної сили, чого у даному випадку вчинено не було. Позивачем зауважено, що відповідач при прийнятті оскаржуваних рішень не врахував принцип презумпції невинуватості, передбачений статтею 62 Конституції України.
Разом з тим, наголошено, що документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним підрозділом уповноваженого на це органу за місцем проживання позивача, який приймав такі документи, перевіряв їх достовірність, відповідність вимогам законодавства, залучаючи при цьому й інші органи державної влади, та в результаті прийняв рішення про надання дозволу на імміграцію. Позивач наголошує, що, приймаючи оскаржувані рішення, відповідач вийшов за межі наданих йому законом повноважень, що суперечить вимогам частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, встановлені порушення є самостійною та достатньою підставою для скасування оскаржуваних рішень.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду позовну заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Позивачем вимоги ухвали виконано належним чином.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.10.2025 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Витребувано з Управління Державної міграційної служби України в Сумській області належним чином завірені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 та належним чином завірені копії матеріалів, на підставі яких прийнято оскаржувані рішення.
Заперечуючи проти позовних вимог відповідачем у поданому до суду відзиві на позовну заяву зазначено, що станом на дату прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в України підстави для надання такого дозволу були відсутні. Вказано, що оскільки питання доступу ДМС до Державного реєстру актів цивільного стану громадян на законодавчому рівні було врегульоване у 2018 році спільним наказом Мін'юсту та МВС від 14.06.2018 №1843/5/507 «Про інформаційну взаємодію Державного реєстру актів цивільного стану громадян та Єдиного державного демографічного реєстру», Управління станом на дату прийняття оскаржуваного рішення про надання дозволу на імміграцію не було та не могло бути обізнаним про розірвання шлюбу та, відповідно, припинення підстав для отримання іноземцем дозволу на імміграцію в Україну.
У поданій до суду відповіді на відзиві позивач вказав, що на момент подання заяви про оформлення дозволу на імміграцію ним було надано весь передбачений Законом України «Про імміграцію» перелік документів, а тому вважає доводи відповідача щодо надання неправдивих відомостей безпідставними. Окрім того, зазначено, що відповідач провів рецензію - перегляд раніше прийнятого рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу, застосувавши редакцію Закону від 10.10.2024 №4017-IX, втрутившись в право позивача і позбавивши останнього такого права, шо не передбачено діючим законодавством.
Розглянувши подані документи й матеріали, всебічно й повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи й вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Ромни реєстраційної служби Роменського міськрайонного управління юстиції у Сумській області 02.08.2014, громадянин російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був чоловіком громадянки України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою перебував у шлюбі понад два роки.
На підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» 06.01.2017 громадянин російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , отримав дозвіл на імміграцію в Україну разом з батьком - громадянином російської федерації ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На підставі рішення УДМС у Сумській області від 06.01.2017 №05/75 про надання дозволу на імміграцію в Україну, 06.02.2017 громадянин російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 ; громадянин російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 06.02.2017 був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 , яку 21.11.2017, у зв'язку з досягненням 45-річного віку, обміняв на посвідку серії НОМЕР_1 .
До Управління ДМС у Сумській області 09.04.2025 надійшов лист ГУ ДМС у Закарпатській області №2101.6.1/7075-25 щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну та документування посвідкою на постійне проживання громадянина російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який звернувся з питання обміну посвідки на постійне проживання.
Управлінням ДМС у Сумській області 16.04.2025 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 прийнято: рішення №13 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну; рішення №13 про скасування посвідки на постійне проживання; рішення №5901130100018211 про примусове повернення до країни походження та третьої країни іноземця або особи без громадянства.
Вважаючи протиправними дії та рішення відповідача щодо визнання недійсними рішень про оформлення дозволу на імміграцію в Україну, про анулювання посвідки на постійне проживання та про примусове повернення, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-ІІІ (далі - Закон №2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;
Згідно з положеннями статті 4 Закону №2491-III (тут і далі - в редакції, чинній на момент отримання позивачем дозволу на імміграцію в Україну) дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Пунктом 2 частини першої статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заява про надання дозволу на імміграцію подається, зокрема, особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Частиною другою статті 9 Закону №2491-III визначено, що заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади.
Відповідно до частини одинадцятої статті 9 Закону №2491-ІІІ термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Частиною першою статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983, (тут і далі - в редакції, чинній на момент отримання позивачем дозволу на імміграцію в Україну).
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
Відповідно до пункту 9 Порядку №1983 МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію» (пункт 9 Порядку №1983).
Згідно з пунктом 10 Порядку №1983 заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах.
Пунктом 11 Порядку №1983 визначено, що у разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.
Відповідно до пункту 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом пунктом 14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
Відповідно до пункту 15 Порядку №1983 у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду.
Знідно з пунктом 16 Порядку №1983 у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Отже, зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним підрозділом міграційної служби, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, унаслідок чого було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію.
Вказана обставина підтверджується дозволом на імміграцію в Україну, який був виданий позивачу 06.01.2017.
Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.
Суд звертає увагу, що станом на момент отримання позивачем дозволу на імміграцію в Україну, підстави для скасування дозволу на імміграцію були визначені статтею 12 Закону України «Про імміграцію», а саме, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України, щодо позивача не було встановлено.
Станом на момент прийняття оскаржуваних рішень положення Закону України «Про імміграцію» було доповнено статтею 12-1 (Закон від 10.10.2024 №4017-IX), відповідно до якої дозвіл на імміграцію визнається недійсним органом, що його надав, якщо:
1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності;
2) з'ясується, що його надано на підставі документів, що не підтверджують законність перебування/тимчасового проживання на території України на дату подання документів на отримання дозволу на імміграцію або наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або документів, що підтверджують підстави, які припинилися.
Як встановлено судом, підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну відповідачем визначено пункт 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».
Як вбачається з матеріалів справи, громадянин російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був чоловіком громадянки України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою перебував у шлюбі понад два роки, що підтверджується документально (паспорт громадянки України серії НОМЕР_5 , виданий Роменським МВ УДМС України в Сумській області 06.08.2014, свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 , видане відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Ромни реєстраційної служби Роменського міськрайонного управління юстиції у Сумській області 02.08.2014).
У подальшому, до Управління ДМС в Сумській області 09.04.2025 надійшов лист ГУ ДМС у Закарпатській області №2101.6.1/7075-25 щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну та документування посвідкою на постійне проживання громадянина російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який звернувся з питання обміну посвідки на постійне проживання
У зв'язку з вказаним здійснено перевірку матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію, оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянину російської федерації ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Перевіркою матеріалів справи встановлено, що громадянин російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , отримав дозвіл на імміграцію в Україну №05/75 в неповнолітньому віці 06.01.2017 разом з батьком - громадянином російської федерації ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію».
На підставі вказаного дозволу позивач 06.02.2017 документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 , яку 21.11.2017, у зв'язку з досягненням 45-річного віку, обміняв на посвідку серії НОМЕР_1 .
Як вказано відповідачем, вивченням повного витягу з Реєстру щодо актового запису про шлюб громадянина російської федерації ОСОБА_1 та громадянки України ОСОБА_6 № НОМЕР_6 від 10.04.2025 встановлено, що Роменським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Сумській області 23.11.2016 складено актовий запис №32 про розірвання шлюбу між вказаними громадянами, про що внесені відповідні відомості до актового запису про шлюб. Підставою внесення вищевказаних змін слугувала спільна заява подружжя про розірвання шлюбу від 09.09.2016.
Тобто, відповідач дійшов висновку, що , що станом на дату прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, підстави для надання такого дозволу були відсутні.
Однак, відповідач під час розгляду справи не надав суду доказів того, що на момент прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію ним були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.
Більш того, ухвалою суду від 22.10.2025 з Управління Державної міграційної служби України в Сумській області було витребувано, зокрема, належним чином завірені копії матеріалів, на підставі яких прийнято оскаржувані рішення, однак в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували правомірність оскаржуваних рішень.
Однак, відповідач під час розгляду справи не надав суду доказів того, що на момент прийняття рішення від 19.12.2006 про надання позивачу дозволу на імміграцію ним були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.
Обґрунтованими є доводи позивача, що правових підстав для скасування дозволу на імміграцію позивачу у відповідача не було, оскільки дозвіл на імміграцію в Україну позивач отримав на підставі правдивих відомостей, справжніх документів, поданих у належній формі, без наміру приховати будь-яку інформацію, що підтверджується зокрема й тим, що на час прийняття рішення про оформлення дозволу на імміграцію стосовно документів позивача заперечень не було, як і не було заперечень під час обміну посвідки на постійне проживання позивачу у 2017 році, коли також мала місце перевірка матеріалів імміграційної справи останнього.
Також суд враховує, що Верховним Судом у постанові від 14.02.2024 у справі №260/5694/22 зазначено, що Порядок №1983 передбачає своєрідний алгоритм дій органів ДМС задля прийняття обґрунтованого рішення.
Колегія суддів Верховного Суду погодилася з тим, що вказана норма Порядку №1983 не містить імперативних приписів щодо запитування органом ДМС додаткової інформації чи запрошення іммігранта для надання ним пояснень. Проте, саме органи ДМС, володіючи дискрецією щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні визначати потребу в отриманні додаткової інформації, документів тощо чи у наданні іммігрантом пояснень, ураховуючи фактичні обставини. Це дасть змогу визначити чи є необхідність у застосуванні до особи обмеження у вигляді скасування дозволу на імміграцію. Більше того, дослідження такої інформації буде свідчити, що при прийнятті відповідного рішення орган ДМС діяв розсудливо, сумлінно та обґрунтовано.
Отже, орган ДМС при прийнятті рішення повинен виходити із конкретних обставин, а також оцінити чи є достатньою наявна у нього інформація для прийняття відповідного рішення з огляду на те, які наслідки воно матиме для іммігранта.
З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.
За правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 820/2262/17, особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.
Аналогічний правовий висновок наведений у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №820/2262/17, від 30.07.2020 у справі №824/875/19-а, від 02.12.2021 у справі №120/1859/19-а.
При цьому, суд враховує, що частиною другою статті 19 Конституції України встановлено обов'язок органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Окрім того, суд бере до уваги правову позицію, висловлену в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.10.2011 р. у справі «Рисовський проти України», в якому Суд зазначив, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Крім того, у рішенні від 19.02.2009 р. по справі «Христов проти України» Європейський Суд з прав людини наголосив на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи, зазначивши, що таку рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар», що означає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і статтю 1 Першого протоколу.
Відтак, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, всупереч частини другої статті 77 КАС України не доведено належними та допустимими доказами факту свідомого зазначення позивачем неправдивих відомостей у його заяві про надання дозволу на імміграцію в Україну.
З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку, що оскаржування рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання недійсними рішень про оформлення дозволу на імміграцію в Україну, про анулювання посвідки на постійне проживання та про примусове повернення є протиправними та підлягають скасуванню, а позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Водночас, суд не вбачає правових підстав для задоволення позову в частині вимог про визнання протиправними дій УДМС України в Сумській області щодо прийняття рішень від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75, про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 та про примусове повернення від 16.04.2025 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 , оскільки такий спосіб захисту є неналежним та не призводить до безпосереднього поновлення порушеного права позивача. Належним способом захисту у даному випадку є саме визнання протиправними та скасування оскаржуваних рішень.
Щодо вимог позивача про зобов'язання УДМС України в Сумській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення УДМС України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд зазначає таке.
Відповідно до п. 2.5 Порядку організації доступу до інформаційних ресурсів під час інформаційної взаємодії між Міністерством внутрішніх справ України, Державною міграційною службою України та Державною прикордонною службою України, затвердженого наказом МВС України від 26.09.2013 №920 (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), МВС України, ДМС України та Держприкордонслужба України здійснюють обмін інформацією відповідно до законів України з урахуванням обмежень щодо використання інформації з обмеженим доступом.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі «ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
У даному випадку, задоволення позовних вимог щодо зобов'язання УДМС України в Сумській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення УДМС України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов'язок суб'єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Суд зазначає, що в даному випадку відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не надав суду жодних доказів та пояснень на спростування тверджень позивача.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Позивач сплатив судовий збір у розмірі 2906,88 грн, що підтверджується квитанціями, наявними в матеріалах справи. Оскільки позов задоволено частково, суд присуджує на користь позивача судові витрати зі сплати судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у розмірі 1453,44 грн (пропорційно задоволеним позовним вимогам).
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 143, 241-246, 250, 252, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправними дій та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про примусове повернення від 16.04.2025 №590113100018211 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (адреса: 40000, місто Суми, вулиця Герасима Кондратьєва, 27, код ЄДРПОУ 37846270) направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення УДМС України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 та рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) судові витрати в сумі 1453,44 грн (одна тисяча чотириста п'ятдесят три гривні сорок чотири копійки) за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (адреса: 40000, місто Суми, вулиця Герасима Кондратьєва, 27, код ЄДРПОУ 37846270).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Перепелиця А.М.