24 грудня 2025 року Справа № 280/8310/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого Стрельнікової Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
ОСОБА_2
до Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради
третя особа Приватне акціонерне товариство «Судноплавна компанія «УКРРІЧФЛОТ»
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач 1), ОСОБА_2 (далі - позивач 2) до Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради (далі-відповідач), третя особа Приватне акціонерне товариство «Судноплавна компанія «УКРРІЧФЛОТ», у якому позивачі просять суд:
визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно стосовно/під час/ прийняття рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій від «03» вересня 2025 року;
скасувати рішення про відмову в проведенні реєстраційної дії №80657228 від «03» вересня 2025 року, яка підписана державним реєстратором прав на нерухоме майно Щепанською Наталією Ігорівною;
зобов'язати Департамент адміністративних послуг Запорізької міської ради провести реєстраційну дію шляхом внесення запису про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я власників: ОСОБА_2 та її сина - ОСОБА_3 рівними частками згідно рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення пункту 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (справа про безоплатну приватизацію житла) м. Київ Справа №1-38/2010 10 червня 2010 року№15-рп/2010 по ? частці для кожного власника.
В обґрунтування позовних вимог позивачі посилаються на те, що рішенням №: 80657228 від «03» вересня 2025 року державний реєстратор прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради відмовив у проведенні реєстраційних дій, зазначивши про те, що в свідоцтві № 103 про право власності па житло від 04.10.2001 не вказано якою часткою квартири володіють позивач 1 та позивач 2, крім того не вказано форму власності: спільну сумісну або спільну часткову власність. Таким чином державний реєстратор не може провести державну реєстрацію права власності на заявлене майно. Позивачі вважать вказане рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню з огляду на те, що позивач 1 та позивач 2 є повноправними господарями /власниками квартири, що підтверджується основним правовстановлюючим документом свідоцтвом №103 про право власності па житло від 04.10.2001. Просять задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою судді від 06.10.2025 позовну заяву залишено без руху.
15.10.2025 позивачами усунуто недоліки позовної заяви.
Ухвалою судді від 20.10.2025 відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Відповідач проти адміністративного позову заперечив з підстав, викладених у письмовому відзиві відповідно до якого зазначено, що посилається на те, що у спірному рішенні державним реєстратором зазначено, що підставою для відмови у проведенні реєстраційних дій є відсутність у свідоцтві про право власності на житло від 04.10.2001 № 103 форми права власності та визначення розміру часток, а не саме свідоцтво про право власності, як помилково стверджує представник позивачів. Враховуючи викладене, ми наголошуємо на тому, що рішення про відмову, було прийнято державним реєстратором у відповідності до затвердженої процедури та на вимогу Закону. Просить відмовити у задоволенні позову.
Від представника позивачів надійшло письмове повідомлення, в якому додатково надано пояснення, щодо позиції відповідача викладеної у письмовому відзиві.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, оцінивши повідомлені обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, установив наявність достатніх підстав для прийняття рішення у справі.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками квартири АДРЕСА_2 78,3 кв.м., житловою площею 25,06 кв.м.
Вказане підтверджує ордер №1612 на житлове приміщення серії № =Ж= від 30.07.1998, виданий на підставі розпорядження Жовтневої райадміністрації №92р від 29.07.1998.
Також в матеріалах справи наявне свідоцтво №1013 про право власності на житло від 04.10.2001, з якого вбачається, що квартира за адресою: АДРЕСА_3 приватизована позивачами згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
28.08.2025 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради із заявою про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Рішенням №80657228 від 03.09.2025 Державний реєстратор прав на нерухоме майно відмовив у проведенні реєстраційних дій, зазначивши про те, що в свідоцтві № НОМЕР_1 про право власності на житло від 04.10.2001 не вказано часткою квартири володіють ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , крім того не вказано форму власності: спільну або спільну часткову власність.
Вважаючи рішення відповідача про відмову у проведенні реєстраційних дій, позивачі звернулися із вказаною позовною заявою до суду.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються, зокрема, Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон №1952-IV).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону № 1952-IV - державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно з ч. 3 ст. 3 Закону України № 1952-IV, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:
1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;
2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом (ч .4 ст. 3 Закону № 1952-IV).
За правилом абз. 4 ч. 5 ст. 3 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав.
Пунктом 2 ч. 1 ст. 6 Закону № 1952-IV визначено, що суб'єктами державної реєстрації прав є виконавчі органи сільських, селищних та міських рад (крім міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення) які набувають повноважень у сфері державної реєстрації прав відповідно до цього Закону у разі прийняття відповідною радою такого рішення.
Частиною 3 ст. 10 Закону № 1952-IV врегульовано, що державний реєстратор: 1)встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; 3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії.
Відповідно до ч.8 ст. 12 Закону № 1952-IV доступ державного реєстратора до Державного реєстру прав здійснюється шляхом багатофакторної автентифікації у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України у Порядку ведення Державного реєстру прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.
Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (ч. 2 ст. 18 Закону № 1952-IV).
Пунктом 1 ст. 20 Закону № 1952-IV визначено, що заява на проведення реєстраційних дій подається заявником у паперовій формі, а у випадках, передбачених законодавством, - в електронній формі разом з оригіналами документів, необхідних для проведення реєстраційних дій, чи їх копіями, засвідченими державними органами, органами місцевого самоврядування (якщо оригінали таких документів відповідно до законодавства залишаються у справах державних органів, органів місцевого самоврядування).
Відповідно до абз. 1 ч.1 ст.22 Закону № 1952-IV документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Пунктом 3 частини 1 статті 24 Закону № 1952-IV визначено, що підставою для відмови в державній реєстрації прав слугує: подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом.
Відповідно до підпункту 2-1, підпункту 3, підпункту 4, підпункту 4-1 пункту 30 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141 (далі - Порядок № 1141), до Державного реєстру прав вносяться такі відомості про право власності, довірчої власності як способу забезпечення виконання зобов'язання, спеціальне майнове право, право інвестора: відомості про спільну власність співвласників багатоквартирного будинку (у випадку внесення до Державного реєстру прав відомостей про спільну сумісну власність власників об'єктів нерухомого майна (житлових та нежитлових приміщень) на приміщення (місця) загального користування (у тому числі допоміжні) в будівлі, споруді, а також належні до них будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників відповідного об'єкта та розташовані на прибудинковій території відповідно до статті 27-3 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»); вид спільної власності (у випадку спільної власності); розмір частки у праві спільної власності (у випадку спільної часткової власності); відомості про ціну об'єкта речових прав, встановлену в договорі (у разі набуття права власності за відплатним договором). Якщо за договором набувається право власності на кілька об'єктів речових прав, відомості про ціну кожного із таких об'єктів вносяться до Державного реєстру прав відповідно до визначеної в такому договорі ціни кожного з об'єктів.
Відповідно до абз. 40 пункту 30 Порядку № 1141 вбачається, що у разі коли майно належить на праві спільної власності, відомості про суб'єкта права власності зазначаються щодо кожного такого співвласника із присвоєнням кожним відомостям про право власності співвласника окремого номера.
З матеріалів справи вбачається, що державним реєстратором прав на нерухоме майно при розгляді заяви позивача 1 та позивача 2 від 28.08.2025 встановлено, що в свідоцтві №103 від 04.10.2001 про право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на квартиру розташовану за адресою АДРЕСА_3 не вказано якою часткою володіють заявники, крім того не вказано форму власності: спільну сумісну, або спільну часткову власність.
Судом встановлено вищевказане свідоцтво №103 від 04.10.2001, з якого дійсно вбачається відсутність інформації, щодо форми власності та розміру часток у праві спільної власності (у випадку спільної частковою власності).
Позивачами, або їх представником не надано до суду інших доказів, які б підтверджували форму власності та розмір часток у праві спільної власності (у випадку спільної частковою власності).
З огляду на зазначене, з урахуванням неможливості державного реєстратора провести реєстрацію права власності на заявлене майно, за відсутності документального підтвердження (зокрема у свідоцтві №103 від 04.10.2001) форми власності та розміру часток у праві спільної власності (у випадку спільної часткової власності), в розумінні приписів пункту 30 Порядку № 11411, пункту 3 частини 1 статті 24 Закону № 1952-IV, суд дійшов висновку про те, що відповідачем правомірно винесено рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій від 03.09.2025 №80657228, через що правові підстави для скасування спірного рішення у суду відсутні.
Щодо прохання позивачів відновити порушене право шляхом зобов'язання відповідача внести запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я власників: ОСОБА_2 та її сина - ОСОБА_3 рівними частками згідно рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення пункту 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (справа про безоплатну приватизацію житла) м. Київ Справа №1-38/2010 10 червня 2010 року№15-рп/2010 по ? частці для кожного власника, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини 1 статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:
1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;
1-1) спорах адміністратора за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
3) спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом;
6) спорах щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;
7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;
8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;
9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій, експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;
10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;
11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державного замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про оборонні закупівлі", крім спорів, пов'язаних із укладенням державного контракту (договору) про закупівлю з переможцем спрощених торгів із застосуванням електронної системи закупівель, а також зміною, розірванням і виконанням державних контрактів (договорів) про закупівлю;
12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень";
13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років";
14) спорах із суб'єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення публічно-приватного партнерства;
15) спорах щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері проведення конкурентних процедур з відбору приватного партнера, концесіонера;
15-1) спорах щодо оскарження законності укладення договору публічно-приватного партнерства, концесійного договору, законності змін, внесених до договору публічно-приватного партнерства, концесійного договору;
16) спорах щодо здійснення державного регулювання, нагляду і контролю у сфері медіа.
Відповідно до ст.392 ЦК України особа власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Відповідно до частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Отже, позивачі у вимозі зобов'язального характеру просять суд відновити порушене право шляхом зобов'язання відповідача внести запис про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я власників: ОСОБА_2 та її сина - ОСОБА_3 рівними частками.
Враховуючи відсутність документального підтвердження форми власності та розміру часток у праві спільної власності (у випадку спільної часткової власності) в даній справі, вирішення вказаних обставин не належить до юрисдикції адміністративних судів, в розумінні приписів статті 19 КАС України, статті 19 ЦПК України та статті 392 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із положеннями статті 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому, в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень. Разом з тим, згідно з принципом змагальності позивач має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість.
Натомість, підстави, якими позивач обґрунтовує протиправність спірного рішення, спростовуються матеріалами справи, а інших підстав для визнання неправомірною рішення відповідача судом не встановлено.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Враховуючи викладене, на підставі оцінки поданих доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи та системного аналізу положень законодавства України, суд вважає, що позов необґрунтований та задоволенню не підлягає.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відмови в задоволенні позову судові витрати не присуджуються на користь сторони за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, відтак, підстави для розподілу судових витрат у цій справі відсутні.
Керуючись ст. ст. 72-74, 77, 241-246, 250, 260-262 КАС України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради (69005, м. Запоріжжя, бул. Центральний, буд. 27, ЄДРПОУ 37573508), третя особа Приватне акціонерне товариство «Судноплавна компанія «УКРРІЧФЛОТ» (04071, м. Київ, вул. Електриків, буд. 8, код ЄДРПОУ 00017733) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Стрельнікова