25 грудня 2025 року м. Житомир справа № 240/23137/25
категорія 113080000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Семенюка М.М.,
за участю секретаря судового засідання Федорчук Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
Позивач звернувся до суду з позовом (а.с.58-64), в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21.08.2025 про придатність ОСОБА_1 до військової служби.
- зобов'язати військово-лікарську комісію ІНФОРМАЦІЯ_2 ухвалити нове рішення щодо придатності ОСОБА_1 до військової служби з урахуванням висновків суду.
В обґрунтування позову зазначає, що оскільки позивач є членом Релігійної організації "Релігійна громада Церкви "Непохитна Основа" міста Києві у складі Міжнародного Християнського Центру "Непохитна Основа", у зв'язку з чим відмовляється від проходження військово-лікарської комісії та мобілізації на військову службу, проте, дана інформація працівниками ТЦК та СП була проігнорована та позивача примусово було доставлено до проходження ВЛК; відповідачем була порушена процедура проведення медичного огляду позивача.
Ухвалою від 29.10.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження.
Відповідач не подав відзив на позовну заяву, про причини цього не повідомив, що суд, відповідно до ч.4 ст. 159 КАС України, кваліфікує як визнання позову.
В підготовчі засідання 24.11.2025, 09.12.2025 сторони, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце їх проведення, не прибули.
Витребуванні ухвалою від 24.11.2025 (а.с. 124-125) документи відповідач не надав.
Ухвалою від 09.12.2025 суд закінчив підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 16:00 23 грудня 2025 року.
В судове засідання 23.12.2025 сторони, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце його проведення, не прибули.
Проаналізувавши наявні у справі матеріали, суд приходить до висновку про задоволення позову з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є дияконом Релігійної організації "Релігійна громада Церкви "Непохитна Основа" міста Києві у складі Міжнародного Християнського Центру "Непохитна Основа", що підтверджується довідкою від 10.06.2025 (а.с. 32).
21.08.2025 постановою військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 військовозобов'язаного громадянина України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визнано придатним до військової служби (а.с.7,130).
Позивач, не погоджуючись із рішеннями відповідача, звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Щодо посилання позивача на те, що він є членом Релігійної організації "Релігійна громада Церкви "Непохитна Основа" міста Києві у складі Міжнародного Християнського Центру "Непохитна Основа", у зв'язку з чим відмовляється від проходження військово-лікарської комісії та мобілізації на військову службу, суд зазначає наступне.
Так, ст. 35 Конституції України визначено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Згідно ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
Надалі, воєнний стан був неодноразово продовжений і Верховна Рада України щоразу їх затверджувала відповідними законами та діє по теперішній час.
Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 №65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
Згідно ч.1 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-ХІІ ( далі - Закон №2232-ХІІ) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
При цьому, ч. 1 ст. 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно ч. 2 ст. 1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Статтею 3 Закону №2232-ХІІ визначено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (ст. 1 Закону №3543-ХІІ).
Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону №3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Водночас, статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.1991 №1975-ХІІ (Закон №1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ст. 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 ст. 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (ч. 2 ст. 4 Закону №1975-ХІІ).
Відповідно до ст. 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Так, 10.11.1999 постановою Кабінету Міністрів України за №2066 (Положення №2066) затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Згідно п.п. 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Із системного аналізу вказаних норм встановлено, що альтернативна служба це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
Разом з тим, Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.
При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Як встановлено судом, позивач посилаючись на те, що він є членом Релігійної організації "Релігійна громада Церкви "Непохитна Основа" міста Києві у складі Міжнародного Християнського Центру "Непохитна Основа", у зв'язку з чим відмовляється від проходження військово-лікарської комісії та мобілізації на військову службу, які на підставі абз. 16 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підтримку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та має право на заміну військової служби альтернативною.
Поряд з цим, п. 4 ст. 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Судді також зазначає, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби. в умовах воєнного стану.
Крім того, Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.09.2023 у справі №9902/64/23.
Враховуючи вищевикладене, відмова позивача в проходженні ВЛК у зв'язку з належністю до релігійної організації суперечить чинному законодавству і є протиправною, а тому ніяким чином не може свідчити про протиправність проходження військово-лікарської комісії і прийнятого нею рішення.
Щодо проходження позивачем ВЛК та висновку про придатність, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 р. №3543-XII (далі - Закон №3543-ХІІ).
Згідно із ст.1 Закону №3543-ХІІ мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 22 Закону №3543-ХІІ, громадяни зобов'язані, зокрема, з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
Під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту) (ч.3 ст. 22 Закону №3543-ХІІ).
Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період визначається Кабінетом Міністрів України; Особливості проходження медичного обстеження військовозобов'язаними та резервістами під час мобілізації, на особливий період визначаються Міністерством оборони України спільно з Міністерством охорони здоров'я України (ч.5 ст.22 Закону №3543-ХІІ).
Поряд з тим, правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України «Про військову службу і військовий обов'язок» від 25.03.1992 р. №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).
Відповідно до частини п'ятої статті 22 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» Кабінет Міністрів України постановою від 16 травня 2024 р. № 560 затвердив Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі - Порядок № 560).
Відповідно до ч.10 ст.2 Закону №2232-XII та з метою якісного проведення, зокрема медичного огляду військовослужбовців для визначення ступеня придатності до військової служби наказом Міністра оборони України 14.08.2008 р. №402 затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, яке зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.11.2008 р. за №1109/15800 (далі - Положення №402).
В главі 3 "Медичний огляд військовозобов'язаних у мирний час та під час мобілізації, на особливий період" розділу II Положення №402 зазначено:
"3.1. Медичний огляд військовозобов'язаних проводиться за рішенням керівників ТЦК та СП, командирів військових частин, начальників центрів рекрутингу Збройних Сил України на підставі направлення, яке формується відповідно до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, ВЛК при ТЦК та СП за місцем провадження медичної практики у закладах охорони здоров'я комунальної або державної форми власності, які мають договір із НСЗУ на пакет медичних послуг, включений до програми державних гарантій медичного обслуговування населення на відповідний рік щодо медичного огляду осіб, який організовується ТЦК та СП, лікарями, які входять до складу ВЛК при ТЦК та СП. При цьому особам віком до 45 років видається направлення з метою визначення їх придатності до служби у Десантно-штурмових військах, підрозділах спеціального призначення, на підводних човнах, надводних кораблях, у морській піхоті.
Відомості з направлення, сформованого за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, надсилаються до ІКС шляхом електронної інформаційної взаємодії.
Контроль за направленням та проходженням військовозобов'язаними медичного огляду ВЛК покладається на керівника відповідного ТЦК та СП.
ВЛК при ТЦК та СП заводить на кожного військовозобов'язаного картку обстеження та медичного огляду (додаток 13) у паперовій формі за місцем провадження медичної практики у закладах охорони здоров'я комунальної або державної форми власності. Картка обстеження та медичного огляду скріплюється печаткою закладу охорони здоров'я (установи), в якому ця ВЛК проводить медичні огляди.
3.2. Повторний медичний огляд військовозобов'язаних проводиться один раз на 5 років ВЛК районних, міських ТЦК та СП. Офіцери запасу підлягають повторному медичному огляду зазначеними ВЛК під час чергового атестування, а рядовий, сержантський та старшинський склад запасу - у разі зміни призначення. Військовозобов'язані, які в мирний час були призначені на комплектування військових частин (установ) з врученням мобілізаційних розпоряджень під час мобілізаційного розгортання Збройних Сил України та інших військових формувань, призиваються на військову службу під час мобілізації, на особливий період за результатами раніше пройдених медичних оглядів та їх опитування про наявність або відсутність скарг на стан здоров'я. Військовозобов'язані, у яких відсутні скарги на стан здоров'я, на військово-лікарську комісію для проходження медичного огляду не направляються.
Кожний військовозобов'язаний оглядається хірургом, терапевтом, невропатологом, психіатром, офтальмологом, оториноларингологом, стоматологом, дерматологом, а за медичними показаннями - і лікарями інших спеціальностей. Ступінь придатності військовозобов'язаних до військової служби за станом здоров'я кожним лікарем визначається індивідуально. Висновки про придатність або непридатність військовозобов'язаних до військової служби, подані ними скарги та об'єктивні дані, виявлені у процесі медичного огляду, а також встановлений діагноз вносяться кожним лікарем до картки обстеження та медичного огляду та до інших документів, що засвідчується особистим підписом лікаря та скріплюється його особистою печаткою, із зазначенням дати проведення медичного огляду. До інформації про діагноз та результати медичних втручань (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини), які вносяться до картки обстеження та медичного огляду, додається відповідний код до кожного діагнозу та результату медичних втручань за класифікацією, визначеною НК 025 та НК 026, затвердженими наказом Міністерства економіки України від 04 серпня 2021 року № 360 «Про затвердження та скасування національних класифікаторів.
Під час дії правового режиму воєнного стану кожний військовозобов'язаний оглядається хірургом, терапевтом, невропатологом, психіатром, офтальмологом, оториноларингологом, а за медичними показаннями - і лікарями інших спеціальностей."
Як встановлено судом, постановою відповідача від 21.08.2025 позивача визнано придатним до військової служби.
Обґрунтовуючи протиправність такого висновку ВЛК, позивач вказує, що постанова відповідача щодо його придатності до військової служби прийнята без огляду лікарями-спеціалістами.
Ухвалою суду 24.11.2025 витребувано у Військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 рішення (постанову) від 21.08.2025 про придатність ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до військової служби, картки обстеження та медичного огляду ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які слід подати Житомирському окружному адміністративному суду протягом п'яти днів з дня отримання даної ухвали.
Дану ухвалу отримано відповідачем 02.12.2025 (а.с. 135), однак витребувані документи суду не надані. Про неможливість надати витребувані докази суду не повідомлено.
Верховний Суд у постанові від 13.06.2018 року по справі №806/526/16 зазначив: "…що у межах адміністративного процесу суд не вправі надавати оцінку професійним діям конкретних лікарів-членів ВЛК при застосуванні ними відповідних методів огляду позивача, дослідження медичної документації, визначенні діагнозів та відповідності їх конкретній статті Розкладу хвороб, оскільки це потребує спеціальних знань у медичній галузі".
Розглядаючи по суті спори у справах щодо оскарження рішень ВЛК, суд вправі перевірити законність висновку ВЛК лише в межах дотримання процедури прийняття цього висновку. Однак суд не може здійснювати власну оцінку підставності прийняття певного висновку, оскільки як попередньо зазначалося, суди не є спеціалізованими установами в медичній сфері і тому оцінка підставності висновку ВЛК виходить за межі необхідного дослідження в контексті застосування норм матеріального права.
Питання визначення наявності або відсутності певного діагнозу у позивача та його придатності (непридатності) до військової служби за результатами медичного обстеження є дискреційними повноваженнями військово-лікарської комісії, а тому суд не вправі перебирати на себе повноваження цього органу.
Таким чином, надання оцінки діагнозу позивача на предмет того, чи підпадає він під дію конкретних статей Розкладу хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступень придатності до військової служби, виходить за межі судового розгляду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.06.2020 р. у справі №810/5009/18.
Згідно ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 10 лютого 2022 року у справі № 160/7153/20 зазначив, що дискреційні повноваження це повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким.
Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Отже, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними) (рішення Верховного Суду у справі № 826/10085/16).
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17 грудня 2004 року у справі «Педерсен і Бодзгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних державних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї.
Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належали б до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Згідно Положення № 402, ступінь придатності до військової служби визначається ВЛК після проведення медичного огляду військовослужбовців, відповідно до діагностованих хвороб, станів та фізичних вад, а також проведених додаткових методів досліджень.
Верховний Суд у постанові від 12.06.2020 у справі № 810/5009/18 зробив правовий висновок про те, що до повноважень суду не належить надання оцінки діагнозу на предмет того, чи підпадає він під дію статей Розкладу хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби. Зокрема слід зазначити, що у разі наявності сумніву у позивача щодо правильності висновку стосовно ступеня його придатності до військової служби, він має право звернутися до ЦВЛК ЗС України для перегляду відповідної постанови.
Таким чином, ВЛК надано виключне право встановлення ступеню придатності до військової служби, а також вибір формулювань в яких приймаються постанови ВЛК. Жоден інший орган влади не може брати на себе відповідні повноваження.
Відповідно до ч.2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач не доказав, як то передбачено ч. 2 ст. 77 КАС України, дотримання процедури медичного огляду позивача, передбаченої главою 3 "Медичний огляд військовозобов'язаних у мирний час та під час мобілізації, на особливий період" розділу II Положення №402, і відповідно правомірність спірної постанови, а тому суд визнає її протиправною.
Для захисту прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно провести його медичний огляд та прийняти відповідну постанову щодо придатності до військової служби.
Щодо понесених позивачем судових витрат, які складаються відповідно до позовної заяви зі сплаченого судового збору та витрат на правову допомогу в розмірі 20000 грн.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Позивачем був сплачений судовий збір в розмірі 1211,20 грн (а.с.39), а тому, враховуючи задоволення позову та приписи ст. 139 КАС України, ці витрати слід стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Вирішуючи питання щодо витрат на правничу допомогу адвоката Саюка Н.В. у розмірі 20000 грн, на підтвердження яких до позову додано свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю (а.с. 34), ордер на надання правничої (правової) допомоги (а.с. 35), акт здачі-прийняття наданих послуг (а.с. 37) та довідка про сплату вартості правничої допомоги (а.с. 38), суд зазначає наступне.
З акту здачі-прийняття наданих послуг вбачається, що адвокатом позивачу надані наступні послуги:
- надання консультації та розробка правової позиції (витрачено 3 год., вартість правової допомоги становить 3 000 грн. 00 коп.);
- пошук та вивчення судової практики (витрачено 3 год., вартість правової допомоги 2 000 грн. 00 коп.);
- підготовка адвокатських запитів до ІНФОРМАЦІЯ_2 , ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_2 (витрачено 2 год., вартість правової допомоги становить 4 000 грн. 00 коп.);
- підготовка позовної заяви (витрачено 5 год., вартість правової допомоги становить 7 000 00 коп.);
- підготовка клопотання про витребування доказів (витрачено 2 год., вартість правової допомоги становить 4 000 грн. 00 коп.).
В ст. 134 КАС України зазначено:
"3. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
4. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
5. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи."
Суд звертає увагу, що до позову не було додано, як то передбачено ч. 7 ст. 139, ч. 4 ст. 134 КАС України договору про надання правової допомоги, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Cуд також має враховувати чи пов'язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.
При визначенні суми компенсації понесених витрат на професійну правничу допомогу суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та її складності, суті виконаних послуг та витраченого адвокатом часу.
Cуд також має враховувати чи пов'язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.
При визначенні суми компенсації понесених витрат на професійну правничу допомогу суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та її складності, суті виконаних послуг та витраченого адвокатом часу.
У цьому висновку суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц та у постанові Верховного Суду від 15.11.2021 у справі №320/5284/19.
Як вже було зазначено вище, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Зокрема, від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, як зазначив суд попередньої інстанції. Що стосується часу, витраченого фахівцем у галузі права, то достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 01.10.2018 у справі № 569/17904/17, від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14.11.2019 у справі № 826/15063/18.
Беручи до уваги, що розглядались не майнові вимоги; детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги до позову не надано; розробка правової позиції, пошук та вивчення судової практики не є види видом надання правової допомоги; обсяг та зміст позовної заяви не свідчить про витрату на її підготовку 5 годин; адвокатські запити (а.с.42-47) за своїм змістом є подібними; в клопотанні про витребування доказів (а.с.40-41) просять витребувати інформацію, а не конкретні докази; відповідні докази до позову були додані не при його подачі, а лише після витребування їх судом у позивача (а.с.130), суд вважає, що співмірним розміром витрат на оплату послуг адвоката в даному випадку є 2000 грн, які належить стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246 КАС України, суд
вирішив:
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , номер НОМЕР_1 ) до Військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ) задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати постанову військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21.08.2025 про придатність ОСОБА_1 до військової служби.
Зобов'язати військово-лікарську комісію ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно провести медичний огляд ОСОБА_1 та прийняти відповідну постанову щодо його придатності до військової служби.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витратив розмірі 3211,20 грн за рахунок бюджетних асигнувань Військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати до Сьомого апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу на рішення суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Суддя М.М. Семенюк
25.12.25