2 липня 2025 року
м. Київ
справа № 199/4800/24
провадження № 61-7406ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бервено Олексій Миколайович, на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 7 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Орган опіки та піклування Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини,
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 7 травня 2025 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.
13 червня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бервено О. М., засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 7 травня 2025 року.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу.
Вказана касаційна скарга подана до Верховного Суду з пропуском встановленого законом строку на касаційне оскарження судових рішень і ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бервено О. М., заявляє клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
Клопотання обґрунтоване тим, що повний текст постанови суду апеляційної інстанції доставлено до електронного кабінету представника позивача 15 травня 2025 року.
Днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи (пункт 2 частини шостої статті 272 ЦПК України).
Відповідно до частини сьомої статті 272 ЦПК України якщо копію судового рішення вручено представникові, вважається, що її вручено й особі, яку він представляє.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження, оскільки із касаційною скаргою заявник звернувся в межах тридцятиденного строку з дня вручення постанови суду апеляційної інстанції.
Встановлені обставини є підставою для поновлення заявнику строку на касаційне оскарження рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 лютого 2025 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 7 травня 2025 року.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Підставою касаційного оскарження рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 лютого 2025 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 7 травня 2025 року заявник визначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20, від 15 листопада 2023 року у справі № 522/3680/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник вважає, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, оскільки справа розглянута по суті, але відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з відсутності предмету спору, що в силу вимог частини першої статті 255 ЦПК України є підставою для закриття провадження у справі.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності судових рішень судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що батьками малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження, виданим Шевченківським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), актовий запис № 676.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 2 липня 2024 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
8 квітня 2024 ОСОБА_2 надала заяву, посвідчену приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Двірник І. В. та зареєстровану в реєстрі за № 781, про те, що вона дає згоду та дозвіл на поставлення на реєстраційний облік (прописку) та постійне проживання її малолітнього сина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком дитини - громадянином України ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з витягом від 15 жовтня 2024 року з наявної у базі даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України, в'їхали на тимчасово окуповану територію України або виїхали з такої території» інформації щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вбачається, що остання виїхала з території України 19 травня 2024 року о 14 год 33 хв через пункт пропуску «Мостиська».
Висновком Органу опіки та піклування в особі Адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради від 27 листопада 2024 року № 4/5-937 визнано доцільним визначити місце проживання дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що під час розгляду справи не встановлено обставин, які б свідчили про наявність між сторонами спору щодо визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 . Фактично спір щодо місця проживання дитини ініційований батьком, з яким дитина і так проживає, і доказів того, що відповідач, яка є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вимагає зміни місця його проживання, позивач суду не надав. Зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання. Також відповідач ОСОБА_2 подала до суду заяву про визнання позову, що в сукупності з іншими доказами трактується судом як відсутність спору.
Крім того, суд апеляційної інстанції у своїй постанові зазначив, що позивач не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мати ОСОБА_2 умисно ухиляється від виконання цих обов'язків чи реалізації відповідних прав, тому відсутні підстави для встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини позивачем.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц вказано, що положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, правильно застосували відповідні норми СК України, належним чином встановили обставини справи й обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.
Суди попередніх інстанцій встановили, що за час перебування у шлюбі в ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народився син - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Шлюбні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинені, ОСОБА_2 добровільно змінила місце свого проживання, малолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом із батьком, а мати дитини не заперечує проти цього, що підтверджується, зокрема, тим, що вона подала заяву про визнання цього позову.
Враховуючи наведені обставини, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що фактично цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дитини, з яким дитина і так проживала, і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дитини, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері спілкуватися з сином.
Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 Цивільного кодексу України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняла.
Враховуючи те, що позивач ОСОБА_1 не довів, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із ним, який фактично проживав і проживає з батьком, порушені його права, суд першої інстанції, із яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову батька дитини про визначення місця проживання сина разом із ним.
Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23, від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23, від 5 березня 2025 року у справі № 953/2568/23.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову з підстав відсутності предмету спору, повинні були закрити провадження у справі згідно з пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України, є необґрунтованими. Зазначення судом фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі.
Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 5 березня 2025 року у справі № 953/2568/23.
Крім того, у цій справі позивач просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ним малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Суди надали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам участі відповідача у вихованні дитини у їх сукупності та дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суд апеляційної інстанції в свої постанові обґрунтовано вказав, що перебування матері за кордом з іншою дитиною, і яка не заперечує проти проживання спільної з позивачем дитини з батьком, не позбавляє її здійсненню батьківських обов'язків щодо спільної з позивачем дитини. Позивач не надав суду доказів того, що в питанні виховання чи утримання малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідач умисно ухиляється від виконання цих обов'язків.
З урахуванням наведеного правильними є висновки судів про те, що сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини.
Доводи касаційної скарги щодо застосування судами норм права без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20, від 15 листопада 2023 року у справі № 522/3680/22, щодо закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, колегія суддів визнає необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що встановлені судами у цій справі.
Так, у справі № 638/3792/20 спір виник щодо поділу спільного майна подружжя. Суд першої інстанції закрив провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки спір щодо поділу спільного нерухомого майна подружжя вирішено сторонами шляхом укладення договору про поділ майна подружжя. Разом з цим, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, скасував ухвалу суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі, зазначивши, що закриття провадження з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України, можливо лише в судовому засіданні, а не при проведенні підготовчого судового засідання.
У справі № 522/3680/22 спір виник між батьками щодо збільшення розміру аліментів на дітей. Суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України, вказав, що суди не взяли до уваги, що на час відкриття провадження у справі і до моменту досягнення дітьми повноліття між сторонами існував спір щодо розміру стягуваних з відповідача аліментів, тому судам необхідно було з'ясувати чи у зв'язку із цим між сторонами не залишилося неврегульованих питань, та розглянути по суті заявлені позовні вимоги, а у випадку їх необґрунтованості - відмовити у їх задоволенні через безпідставність чи недоведеність згідно із вимогами ЦПК України.
Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Отже, доводи касаційної скарги не свідчать про те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд уже викладав у постановах від 10 липня 2024 року у справі №127/16211/23, від 10 грудня2024 року у справі № 299/8679/23, від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23, від 5 березня 2025 року у справі № 953/2568/23 висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Отже, заявник не навів належних та достатніх доводів на спростування висновків судів попередніх інстанцій.
У пункті 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (заява № 48553/99) зазначено, що відповідно до прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 § 1, повинно тлумачитися в контексті преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені у ній доводи не дають підстав вважати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій незаконними.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бервено О. М., на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 7 травня 2025 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 390, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Поновити ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бервено Олексій Миколайович, строк на касаційне оскарження рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 лютого 2025 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 7 травня 2025 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бервено Олексій Миколайович, на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 6 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 7 травня 2025 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська