вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"24" вересня 2025 р. Справа № Б3/161-12 (911/1808/23)
Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Ел.Ен.Груп", м. Київ
2) Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", Київська область, Білоцерківський район, с. Красне
до 1) ОСОБА_1 , Черкаська область, Уманський район, м. Жашків
2) Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротерра Інвестмент", м. Київ
про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нежитлових будівель
за участю секретаря судового засідання Єрьоміч О.А.
за участю представників згідно з протоколом судового засідання.
Обставини справи:
У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № Б3/161-12 за заявою ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" до УН ТОВ "Агрос" про банкрутство, провадження в якій порушено ухвалою суду від 28.12.2012 р.
Постановою господарського суду Київської області від 25.06.2013 р. УН ТОВ "Агрос" визнано банкрутом та відкрито його ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Перепелицю Василя Володимировича, якого зобов'язано протягом встановленого Законом строку за результатами роботи подати до господарського суду звіт про проведену роботу, ліквідаційний баланс, який відповідає фактичному фінансовому та майновому стану банкрута, та пояснювальну записку до нього, підприємницьку діяльність банкрута завершено.
Наразі триває ліквідаційна процедура УН ТОВ "Агрос", повноваження ліквідатора виконує арбітражний керуючий Перепелиця Василь Володимирович.
14.06.2023 р. до господарського суду звернулись Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Ел.Ен.Груп" (позивач-1) та Українсько-німецьке товариство з обмеженою відповідальністю "Агрос" (позивач-2) з позовом до відповідача - ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нежитлових будівель від 13.08.2011 р., укладених між позивачем-2, як продавцем та відповідачем, як покупцем відповідного майна, посвідчених приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А., під реєстровими №№ 2741, 2753.
Ухвалою господарського суду від 19.06.2023 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в межах провадження у справі № Б3/161-12 про банкрутство Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, розгляд справи по суті призначено на 19.07.2023 р.
18.07.2023 р. через канцелярію суду представником позивача подано заяву про зміну предмету позову шляхом доповнення позовних вимог.
19.07.2023 р. у судовому засіданні оголошено перерву до 01.11.2023 р.
01.11.2023 р. представником відповідача подано заяву про застосування строків позовної давності та відзив на позовну заяву.
Ухвалою господарського суду від 01.11.2023 р. розгляд справи по суті відкладено на 06.12.2023 р.
28.11.20223 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача-2 надійшла відповідь на відзив.
01.12.2023 р. через канцелярію суду представником відповідача подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
04.12.2023 р. на поштову адресу суду від позивача-1 надійшла відповідь на відзив.
06.12.2023 р. через канцелярію суду представником відповідача подано заперечення на відзив.
У судовому засіданні 06.12.2023 р. було оголошено перерву до 14.02.2024 р.
12.02.2024 р. на офіційну електронну адресу суду від позивача-2 надійшли письмові заперечення щодо клопотання про долучення документів.
12.02.2024 р. через канцелярію суду позивачем-1 подано клопотання про призначення судової оціночно-будівельної експертизи.
13.02.2024 р. через канцелярію суду позивачем-1 подано письмові пояснення на заперечення відповідача.
Ухвалою господарського суду від 14.02.2024 р. відмовлено в прийнятті заяви позивача-1,2 про зміну предмета позову, залучено до участі у справі співвідповідачем ТОВ "Агротерра Інвестмент", призначено у справі № Б3/161-12(911/1808/23) оціночно-будівельну судову експертизу, проведення оціночно-будівельної судової експертизи у справі № Б3/161-12(911/1808/23) доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз, винесено на вирішення оціночно-будівельної судової експертизи у справі № Б3/161-12(911/1808/23) такі питання: "яка ринкова вартість нежитлових будівель: літ."А" , "В" , "Д" , "Ж", "Е" , "И" та споруд, які знаходяться за адресою: Київська обл., Білоцерківський р., с. Чупира, вулиця Миру, будинок 32, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 114694932204, номер об'єкта в РПВН: 34333634) та включають в себе: вагова літ. А заг.пл.12.4 кв.м., зерносховище літ. В заг.пл. 1236.7 кв.м., склад зерновий літ. Д заг. пл.695 кв.м., зерносклад літ. Ж заг.пл.720.7 кв.м., зерносховище літ. Е заг. пл. 562.6 кв.м., олійня-млин літ. И заг. пл. 146.2 кв.м. та споруди: вагова літ. Б, сушарка літ Г. ЗАВ літ. З, площадка № 1, з датою оцінки на 13 серпня 2011 року?"; "яка ринкова вартість нежитлових будівель: літ."И", "Ж", "З", "Е", які знаходяться за адрес ю: Київська обл., Білоцерківський р., с. Чупира, вулиця Першотравнева, будинок 2, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 114648932204, номер об'єкта в РПВН: 34334143) та включають в себе: гараж літ. И заг. пл. 1263, диспетчерська літ. Ж заг. пл. 58 кв.м., майстерня літ. З заг.пл. 455.6 кв.м., пилорама ліг. Е заг.пл. 288.7 кв.м., з датою оцінки на 13 серпня 2011 року?".
29.10.2024 р. на поштову адресу суду від Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України надійшов лист про погодження строків проведення судової експертизи, у якому міститься клопотання про погодження більш розумного строку, тобто понад 90 календарних днів, для проведення будівельно-технічної судової експертизи у справі № Б3/161-12(911/1808/23). Дане клопотання мотивоване надмірною завантаженістю експертів.
Ухвалою господарського суду від 29.10.2024 р. було задоволено клопотання Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, яке міститься у листі про погодження строків для проведення будівельно-технічної судової експертизи, погоджено розумний строк на проведення судової експертизи, що перевищує 90 календарних днів, на розсуд експертної установи.
29.01.2025 р. матеріали справи було повернуто до господарського суду експертною установою листом від 23.01.2025 р., долученим до матеріалів справи, експертна установа повідомила про відсутність оплати експертних дій, у зв'язку із чим, ухвала суду від 14.02.2024 р. залишена без виконання.
Ухвалою господарського суду від 31.01.2025 р. поновлено провадження у справі, розгляд справи по суті призначено на 12.03.2025 р.
17.02.2025 р. на поштову адресу суду від ліквідатора УН ТОВ "Агрос" надішли письмові пояснення.
10.03.2025 р. на офіційну електронну адресу суду від представника ТОВ "ФК "Ел.Ен.Груп" надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності позивача-1.
12.03.2025 р. на офіційну електронну адресу суду від представника ОСОБА_1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою господарського суду від 12.03.2025 р. розгляд справи по суті відкладено на 11.06.2025 р.
11.06.2025 р. у судовому засіданні оголошено перерву до 10.09.2025 р., про що присутніми учасниками у справі підписано відповідну розписку.
Ухвалою суду від 11.06.2025 р. повідомлено про місце, дату та час наступного судового засідання позивача-1 та відповідача-2.
03.09.2025 р. до суду від позивача-1 надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.
08.09.2025 р. до суду надійшли письмові пояснення у справі позивача-2.
09.09.2025 р. до суду від відповідач-1 надійшла заява про визнання поважними причини пропущення строку на подання доказів, долучення до матеріалів справи відповідних доказів.
10.09.2025 р. до суду від відповідача-1 надійшли заява про долучення документів до матеріалів справи та клопотання про відкладення розгляду справи.
10.09.2025 р. в судовому засіданні оголошено перерву до 24.09.2025 р., про що присутнім представником позивача-2 підписано відповідну розписку.
Ухвалою суду від 10.09.2025 р. повідомлено про місце, дату та час наступного судового засіданні позивача-1 та відповідачів.
22.09.2025 р. до суду від позивача-2 надійшли письмові пояснення у справі.
23.09.2025 р. до суду від відповідача-1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
24.09.2025 р. у судове засідання з'явився лише уповноважений представник позивача-2, інші належним чином повідомлені про місце, дату та час судового засідання учасники у справі не з'явились.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем-1 подано клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 24.09.2025 р.
Розглянувши наведене клопотання, суд зазначає таке:
Вказане клопотання вмотивоване тим, що представнику відповідача-1 необхідний час для ознайомлення зі змістом письмових пояснень поданих позивачем-2 23.09.2025 р. через систему "Електронний суд", оскільки наразі відсутній у представника доступ до кабінету електронного суду. Також представник відповідача заявив про прийняття ним участі в іншому судовому засіданні в апеляційній судовій інстанції, що перешкоджає забезпеченню явки представника в судове засідання з розгляду цієї справи.
Проаналізувавши наведені представником відповідача у клопотанні обставини, суд дійшов висновку про недоведеність у даному випадку наявності обставин, визначених положеннями ГПК України для відкладення розгляду справи.
Крім того, судом враховано, що у своїх рішеннях Європейський суд неодноразово наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
При цьому на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов'язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.
В силу вимог частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Зважаючи на те, що неявка учасників у справі, належним чином повідомлених про місце, дату та час судового засідання не перешкоджає розгляду справи, крім цього, матеріалів цієї справи достатньо для повного та всебічного її розгляду, суд вважає за можливе провести судове засідання за відсутності представників позивача-1, відповідачів-1, 2.
Поряд з наведеним, враховуючи, зокрема те, що представник відповідача-1, як свідчать подані ним документи, заздалегідь дізнався про місце, дату та час судового засідання в іншій справі, участь в якій, згідно його тверджень, перешкодила йому з'явитись у дане судове засідання, відповідач-1 не була позбавлена можливості особисто з'явитись у судове засідання, або відрядити до суду іншого представника, також з урахуванням того, що представником відповідача-1 клопотання про відкладення розгляду справи було подано також і перед минулим судовим засіданням з розгляду цієї справи, з урахуванням чого судом було оголошено перерву до 24.09.2025 р., суд, з метою недопущення зловживання учасниками судового процесу їхніми процесуальними правами, вирішив відмовити в задоволенні наведеного клопотання про відкладення розгляду справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення присутнього представника позивача-2, суд
встановив:
13.08.2011 р. між Українсько-німецьким товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових будівель, відповідно до умов якого за цим договором продавець зобов'язується передати майно у власність покупця, тобто продати, а покупець зобов'язується прийняти майно, тобто купити і сплатити за нього обговорену грошову суму, а саме: нежитлові будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (далі-майно). Нежитлові будівлі та споруди включають в себе: цегляну вагову, загальною площею 12,4 кв.м., зазначену в плані літерою - "А", зерносховище, побудоване з залізобетонних панелей, цегли, загальною площею 1236,7 кв.м., зазначене в плані літерою - "В", цегляний склад зерновий, загальною площею 695,0 кв.м., зазначений в плані літерою - "Д", металевий зерносклад, загальною площею 720,7 кв.м., зазначений в плані літерою - "Ж", цегляне зерносховище, загальною площею 562,6 кв.м., зазначене в плані літерою - "Е", цегляна олійня-млин, загальною площею 146,2 кв.м, зазначена в плані літерою - "И", дерев'яна вагова, зазначена в плані літерою - "Б", сушарка з азбофанери, зазначена в плані літерою - "Г", ЗАВ з азбофанери, зазначена в плані літерою "З", асфальтна площадка зернотоку, зазначена в плані - № 1, що є колективною власністю "продавця" на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Виконавчим комітетом Чупирянської сільської ради Київської області 08.08.2011 року та зареєстрованого в Комунальному підприємстві Київської обласної ради "Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації" 08.08.2011 року, реєстраційний номер: 34333634, номер запису 622, в книзі 5 (п. 1.1.).
Згідно з п. 1.2. вказаного договору згідно довідки виданої Чупирянською сільською радою Білоцерківського району Київської області 11.08.2011 року за № 165, вищезазначені нежитлові будівлі та споруди розташовані на неприватизованій земельній ділянці Чупирянської сільської ради Білоцерківського району Київської області, на земельній ділянці розміром 1,4822 га.
Згідно довідки, виданої Управлінням Держкомзему у Білоцерківському районі Київської області 21.07.2011 року за № 06-15-5880, земельній ділянці розміром 1,4822 га, цільове призначення якої - для обслуговування господарських будівель та споруд, присвоєно кадастровий № 3220489200:02:019:0005.
"Покупець" зобов'язується прийняти "майно" і сплатити за нього ціну в розмірі і на умовах, що визначені в цьому договорі та провести необхідну Державну реєстрацію нерухомого майна.
Право власності на майно до "покупця" переходить з моменту його Державної реєстрації (п. 1.2. договору).
Відповідно до п. 2.1. договору загальна вартість нежитлових будівель та споруд згідно з витягом реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством Київської обласної ради "Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації" від 10.08.2011 року за № 30926154, реєстраційний номер 34333634, становить 76 424, 00 грн. (сімдесят шість тисяч чотириста двадцять чотири гривні 00 копійок).
Згідно з п. 2.2. договору цей продаж вчинено за 76 424,00 грн. (сімдесят шість тисяч чотириста двадцять чотири гривні 00 копійок), включаючи ПДВ, які "покупець" сплатить "продавцю" відразу після підписання та нотаріального оформлення цього договору.
Балансова вартість складає 76 424,00 грн. (сімдесят шість тисяч чотириста двадцять чотири гривні 00 копійок) (п. 2.3. договору).
Пунктом 3.1. договору сторони передбачили, що передача "майна" здійснюється "продавцем" "покупцю" відразу після підписання та нотаріального посвідчення цього договору.
Вказаний договір підписаний сторонами та скріплений відтиском печатки продавця.
Крім того, даний договір посвідчено приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А., зареєстровано в реєстрі за № 2741.
Окрім наведеного, 13.08.2011 р. між Українсько-німецьким товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових будівель, відповідно до умов якого за цим договором продавець зобов'язується передати майно у власність покупця, тобто продати, а покупець зобов'язується прийняти майно, тобто купити і сплатити за нього обговорену грошову суму, а саме: нежитлові будівлі, що знаходяться за адресою: Київська область, Білоцерківський район, село Чупира, вулиця Першотравнева, буд. 2 (два) (далі-майно). Нежитлові будівлі включають в себе: цегляний гараж, загальною площею 1263,0 кв.м., зазначену в плані літерою - "И", цегляну диспетчерську, загальною площею 58,0 кв.м., зазначену в плані літерою - "Ж", цегляну майстерню, загальною площею 455,6 кв.м., зазначену в плані літерою - "З", цегляну пилораму, загальною площею 238,7 кв.м., зазначену в плані літерою - "Е", що є колективною власністю "продавця" на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Виконавчим комітетом Чупирянської сільської ради Київської області 08.08.2011 року та зареєстрованого в Комунальному підприємстві Київської обласної ради "Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації" 08.08.2011 року, реєстраційний номер: 34334143, номер запису 24, в книзі 1 (п. 1.1.).
Згідно з п. 1.2. вказаного договору згідно довідки виданої Чупирянською сільською радою Білоцерківського району Київської області 11.08.2011 року за № 164, вищезазначені нежитлові будівлі розташовані на неприватизованій земельній ділянці Чупирянської сільської ради Білоцерківського району Київської області.
Згідно довідки, виданої Управлінням Держкомзему у Білоцерківському районі Київської області 21.07.2011 року за № 06-15-5875,земельній ділянці розміром 1,3024 га, цільове призначення якої - для обслуговування господарських будівель та споруд, присвоєно кадастровий № 3220489200:02:019:0007.
"Покупець" зобов'язується прийняти "майно" і сплатити за нього ціну в розмірі і на умовах, що визначені в цьому договорі та провести необхідну Державну реєстрацію нерухомого майна.
Право власності на майно до "покупця" переходить з моменту його Державної реєстрації (п. 1.2. договору).
Відповідно до п. 2.1. договору загальна вартість нежитлових будівель та споруд згідно з витягом реєстру прав власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством Київської обласної ради "Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації" від 10.08.2011 року за № 30925351, реєстраційний номер 34334143, становить 106 086, 00 грн. (сто шість тисяч вісімдесят шість гривень 00 копійок).
Згідно з п. 2.2. договору цей продаж вчинено за 106 086, 00 грн. (сто шість тисяч вісімдесят шість гривень 00 копійок), включаючи ПДВ, які "покупець" сплатить "продавцю" відразу після підписання та нотаріального оформлення цього договору.
Балансова вартість складає 106 086, 00 грн. (сто шість тисяч вісімдесят шість гривень 00 копійок) (п. 2.3. договору).
Пунктом 3.1. договору сторони передбачили, що передача "майна" здійснюється "продавцем" "покупцю" відразу після підписання та нотаріального посвідчення цього договору.
Вказаний договір підписаний сторонами та скріплений відтиском печатки продавця.
Крім того, даний договір посвідчено приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А., зареєстровано в реєстрі за № 2753.
Позивачі, з посиланням на те, що вказані договори укладені протягом трьох років, що передували порушенню провадження у справі про банкрутство Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", тобто продавця майна, такі договори вчинено з заінтересованою особою, на час їх укладення у боржника були наявні борги перед кредиторами у значному розмірі, майно боржника було реалізовано за заниженою вартістю, виконання вказаних договорів призвело до зменшення активів боржника та подальшої його неплатоспроможності, заявили позов про визнання недійсними зазначених договорів.
Відповідач-1, в свою чергу, 01.11.2023 р. подала заяву про застосування строків позовної давності та відзив на позовну заяву. Відзив вмотивовано тим, що позивачі безпідставно посилаються в обґрунтування позову на положення Кодексу України з процедур банкрутства, також відповідач стверджує про відсутність станом на дату укладення договорів боргу у боржника перед АТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль". Крім того, відповідач-1 посилається на те, що вартість купівлі майна, визначена оспорюваними договорами, підтверджується кошторисною документацією та відповідає балансовій вартості. Також відповідач не погоджується з наданою позивачами оцінкою майна, що було предметом продажу за оспорюваними договорами.
Окрім наведеного, у відзиві на позов відповідач-1 посилається на наявність значної кількості майна у боржника, яке ліквідатором не реалізовано.
28.11.2023 р. до суду від позивача-2 надійшла відповідь на відзив, в якій він заперечує відносно тверджень відповідача про наявність достатніх активів для погашення боргів товариства, зокрема щодо наявності корпоративних прав у власності Українсько-німецького товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос", позивач наголошує, що у юридичних осіб, засновником яких є боржник відсутнє будь-яке майно.
01.12.2023 р. відповідачем-1 подано клопотання про долучення доказів, в якому вона вказує на те, що згідно результатів рецензії встановлено, що звіти про оцінку майна, надані позивачами не відповідають правовим актам з оцінки майна та мають значні недоліки.
04.12.2023 р. до суду від позивача-1 надійшла відповідь на відзив, в якій він заперечує відносно тверджень відповідача щодо відсутності кредиторської заборгованості на час укладення оспорюваних договорів. Позивач наголошує, що оспорювані правочини було укладено не просто під час наявності боргів, а під час судових розглядів щодо стягнення цих боргів, що є доказом зловживання сторонами оспорюваних договорів, з метою виведення активів боржника з його власності та недопущення звернення стягнення на такі активи задля погашення кредиторської заборгованості.
06.12.2023 р. до суду представником відповідача-1 подано заперечення на відповідь на відзив, в яких відповідач наголошує, що вона не є заінтересованою особою стосовно боржника, також, відповідач зазначає, що позивачем-2 не було направлено запитів засновнику на отримання документації, дій з метою отримання необхідних документів вчинено не було, а ІП "Агро-Вільд Україна" не перешкоджало відповідним діям боржника. Крім того, відповідач зазначає, що ІП "Агро-Вільд Україна" стало засновником боржника лише 05.01.2011 р., останнім було надано фінансову допомогу, крім того, грошові кошти від купівлі майна, на виконання оспорюваних договорів, було перераховано на рахунок боржника. На переконання відповідача, даний позов подано з метою завдання їй шкоди.
12.02.2024 р. до суду від позивача-2 надійшли письмові заперечення щодо клопотання про долучення документів, в яких позивач вказує на те, що з фотографічних зображень не вбачається за можливе встановити, який саме об'єкт нерухомого майна та за якою адресою та станом на яку дату зображено на них. Щодо посилання відповідача на наявність у боржника нерухомого майна, позивач-2 зазначає, що таке майно було реалізовано і наразі відсутнє у власності товариства.
13.02.2024 р. до суду позивачем-1 подано письмові пояснення на заперечення відповідача, в яких позивач, крім іншого, заперечує відносно тверджень відповідача про те, що вона не є заінтересованою стосовно боржника особою, також позивач вказує на те, що надані відповідачем рецензії не спростовують обставин продажу майна боржника за заниженою вартістю, так як такими рецензіями не визначено дійсної вартості відповідного майна.
Окрім наведеного, до суду від ліквідатора УН ТОВ "Агрос" (позивач-2) надішли письмові пояснення у справі, в яких він, з посиланням на раніше наведені обґрунтування позовних вимог, наполягає на задоволенні заявленого в тому числі ним позову.
У ст. 86 ГПК України вказано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що наведені позовні вимоги підлягають задоволенню, з огляду на таке:
За частиною першою статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії у часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 р. № 1-зп, від 09.02.1999 р. № 1-рп/99, від 05.04.2001 р. № 3-рп/2001, від 13.03.2012 р. № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (див. висновок щодо застосування частини першої статті 58 Конституції України, викладений у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 р. у справі № 3-1085гс15).
Статтею "Дія актів цивільного законодавства у часі" 5 ЦК України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України надав роз'яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".
Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/ господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/ господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.
Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 р. № 1-рп/99).
Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі.
Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 р. у справі № 1-зп).
Водночас цивільне/ господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.
Саме з такого розуміння принципу дії закону в часі слід виходити під час вирішення питання щодо застосування норм закону, що набрав чинності на зміну попередньому, який регулював аналогічні правовідносини.
Вищенаведеного висновку дотримується Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16. Так, виходячи, у тому числі із вищенаведеного Верховний Суд в зазначеній постанові навів позицію щодо застосування статті 42 КУзПБ під час вирішення питання про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до набрання чинності та введення в дію КУзПБ. Так, згідно із висновком Верховного Суду, наведеним в зазначеній постанові, підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, а відтак, не підлягають застосуванню положення ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства до правовідносин, що виникли до введення в дію зазначеного Кодексу.
Зазначене правозастосування відповідає практиці ЄСПЛ, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності. В юридичній науці принцип правової визначеності розкривається через такі концепції, як непорушність і нескасовуваність набутих законних прав (vested rights); незворотність закону й неможливість застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування (non-retroactivity); законні очікування (legitimate expectations) - право особи у своїх діях розраховувати на сталість існуючого законодавства.
Заборона зворотної дії в часі нормативно-правових актів є однією з важливих складових принципу правової визначеності як складової права на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції, учасницею якої є держава Україна.
Наведене узгоджується з підходами ЄСПЛ, який вважає, що принцип унеможливлення зворотної дії закону в часі не застосовується, коли нове законодавство ставить особу в сприятливіший стан (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22.05.2012 р. у справі "Scoppola v. Italy").
З огляду на вищенаведене, врахувавши наведену правову позицію Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16, як того вимагають положення частини четвертої статті 236 ГПК України, оскільки спірні правочини було вчинено 13.08.2011 р., тобто до введення в дію КУзПБ, суд дійшов висновку, що в даному випадку, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства.
Відповідно до частини першої, пункту п'ятого частини другої статті 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої позовні вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Пунктами 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України визначено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Тобто при ухваленні рішення суд має з'ясовувати яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
У господарському процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в господарському процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (аналогічний висновок щодо обов'язку суду з надання правової кваліфікації відносин сторін викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі N 662/397/15-ц).
Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі N 487/10128/14-ц).
У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі N 924/1473/15).
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі N 917/1739/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2020 р. у справі N 916/556/19, від 22.10.2020 р. у справі N 910/18279/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.07.2021 р. у справі № 927/531/18).
Поряд із наведеним, врахувавши вказану у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16 правову позицію, а також вищенаведені висновки також здійснені Верховним Судом, суд вважає за необхідне зазначити, що положення Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції чинній станом на дату укладення оспорюваного договору не містять спеціальних підстав, на які посилається позивач у даному спорі, для визнання недійсним правочину.
Разом з тим, в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 р. у справі № 904/7905/16 також наведено висновок щодо можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених в тому числі нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, з огляду на те, що законодавство про банкрутство є частиною цивільного/ господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі N 904/2979/20 тощо.
Тому в кожній справі про визнання правочину недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (див. висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника (див. висновки сформовані у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі N 904/7905/16).
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі N 910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
У пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 р. у справі № 2-591/11 зазначено: "В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такий, що вчинений боржником на шкоду кредиторам".
Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку (пункти 110, 111 постанови Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.09.2022 у справі № 902/858/15 (пункт 78), від 19.01.2023 у справі № 925/1248/21 (925/111/22) (пункт 89), від 16.02.2023 у справі № 903/877/20 (903/150/22) (пункт 34), від 19.04.2023 у справі № 912/2007/18).
Отже, правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.
Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.
Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин.
Наведеного висновку дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2024 р. у справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24).
Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
Висновку відносно того, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам також дотримуються Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі N 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі N 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі N 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі N 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі N 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі N 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі N 908/794/19 (905/1646/17), від 02.06.2021 у справі N 904/7905/16).
Також суд звертає увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03.07.2019 р. у справі N 369/11268/16-ц (провадження N 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Використання особою належного їй суб'єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло").
За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду наведена у постанові від 15.07.2021 р. у справі № 927/531/18).
Як встановлено вище, оспорювані правочини - договори купівлі-продажу нежитлових приміщень 13.08.2011 р. було укладено між Українсько-німецьким товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), посвідчено приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А., зареєстровано в реєстрі за №№ 2741, 2753.
Предметом продажу за вказаними договорами були:
- нежитлові будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (далі-майно). Нежитлові будівлі та споруди включають в себе: цегляну вагову, загальною площею 12,4 кв.м., зазначену в плані літерою - "А", зерносховище, побудоване з залізобетонних панелей, цегли, загальною площею 1236,7 кв.м., зазначене в плані літерою - "В", цегляний склад зерновий, загальною площею 695,0 кв.м., зазначений в плані літерою - "Д", металевий зерносклад, загальною площею 720,7 кв.м., зазначений в плані літерою - "Ж", цегляне зерносховище, загальною площею 562,6 кв.м., зазначене в плані літерою - "Е", цегляна олійня-млин, загальною площею 146,2 кв.м, зазначена в плані літерою - "И", дерев'яна вагова, зазначена в плані літерою - "Б", сушарка з азбофанери, зазначена в плані літерою - "Г", ЗАВ з азбофанери, зазначена в плані літерою "З", асфальтна площадка зернотоку, зазначена в плані - № 1, що є колективною власністю "продавця" на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Виконавчим комітетом Чупирянської сільської ради Київської області 08.08.2011 року та зареєстрованого в Комунальному підприємстві Київської обласної ради "Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації" 08.08.2011 року, реєстраційний номер: 34333634, номер запису 622, в книзі 5 (п. 1.1. договору від 13.08.2011 р., зареєстрованого в реєстрі за № 2741);
- нежитлові будівлі, що знаходяться за адресою: Київська область, Білоцерківський район, село Чупира, вулиця Першотравнева, буд. 2 (два) (далі-майно). Нежитлові будівлі включають в себе: цегляний гараж, загальною площею 1263,0 кв.м., зазначений в плані літерою - "И", цегляну диспетчерську, загальною площею 58,0 кв.м., зазначену в плані літерою - "Ж", цегляну майстерню, загальною площею 455,6 кв.м., зазначену в плані літерою - "З", цегляну пилораму, загальною площею 238,7 кв.м., зазначену в плані літерою - "Е", що є колективною власністю "продавця" на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Виконавчим комітетом Чупирянської сільської ради Київської області 08.08.2011 року та зареєстрованого в Комунальному підприємстві Київської обласної ради "Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації" 08.08.2011 року, реєстраційний номер: 34334143, номер запису 24, в книзі 1 (п. 1.1. договору від 13.08.2011 р., зареєстрованого в реєстрі за № 2753).
Поряд з наведеним, судом встановлено, що власниками (учасниками) боржника станом на дату укладення оспорюваних правочинів - 13.08.2011 р. і станом на дату подання позову були:
1) ІНОЗЕМНЕ ПІДПРИЄМСТВО "АГРО - ВІЛЬД УКРАЇНА", (код ЄДРПОУ: 33353730, країна резиденства: Україна, місцезнаходження: Україна, 19200, Черкаська обл., Жашківський район, місто Жашків, вул. Давиденко, буд. 48), розмір внеску до статутного фонду: 294 083,95 (грн.), що складає 99,88% статутного капіталу боржника;
2) ВІЛЬД БЕРТОЛЬД КАРЛ АЛОІС, країна громадянства: Німеччина, місцезнаходження: Німеччина, 09627, БОБРІТЦШ ОТ НІДЕРБОБРІТЦШ, розмір внеску до статутного фонду: 356,9 (грн.), що складає 0,12% статутного капіталу боржника.
При цьому, генеральним директором ІНОЗЕМНОГО ПІДПРИЄМСТВА "АГРО-ВІЛЬД УКРАЇНА" (учасника боржника, що володіє 99,88% голосів), була відповідач - громадянка України ОСОБА_1 .
Слід зазначити, що зазначена відповідачем обставина, що кінцевим бенефіціаром ІП "АГРО - ВІЛЬД УКРАЇНА" є ОСОБА_2 , який є також учасником УН ТОВ "АГРОС", а також підписантом оспорюваних договорів та особисто приймав рішення про відчуження вище зазначених об'єктів і отримав від ОСОБА_1 оплату за цими договорами, є додатковим підтвердженням прямої пов'язаності сторін оспорюваних договорів, а не обставиною, яка б спростовувала позовні вимоги.
Крім того, судом встановлено, що станом на дату укладення між боржником (Українсько-німецьким товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос") та відповідачем ( ОСОБА_1 ), яка, як встановлено вище, є заінтересованою стосовно божника особою, так як виконувала повноваження директора власника боржника, оспорюваних правочинів у боржника була наявна заборгованість у значному розмірі.
Так, заборгованість боржника перед кредитором УПФ України у Білоцерківському районі Київської області у розмірі 29 991,96 грн. існувала до 13.08.2011 р., що підтверджується договором про розстрочення № 3 від 17.09.2009 р., рішенням про розстрочення № 3 від 17.09.2009 р. та рішенням № 1015 про застосування фінансових санкцій та нарахування пені за несплату або несвоєчасну сплату страхувальниками страхових внесків, у тому числі донарахованих страхувальниками або органами Пенсійного фонду від 02.09.2009 р., копії яких долучено до матеріалів справи № Б3/161-12 (на підставі даних документів було визнано кредиторські вимоги Пенсійного фонду ухвалою суду від 23.04.2013 р. у справі № Б3/161-12).
Крім того, рішенням господарського суду Київської області від 26.08.2011 р. у справі № 12/100-11 позов ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" до відповідача УН ТОВ "АГРОС" про стягнення заборгованості задоволено повністю, стягнуто з УН ТОВ "АГРОС" на користь ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" 320 776,80 грн. частини вартості предмета лізингу, 15 897,98 грн. комісії лізингодавця, 158 071,61 грн. заборгованість по лізингових платежах, 4 444,54 грн. витрат на страхування предмета лізингу, 812,50 грн. витрат лізингодавця, 11 396,02 грн. відсотків за користування, 5 114,00 грн. державного мита та 134,53 грн. витрат на ІТЗ судового процесу, загалом 516 647,98 грн.
Рішенням господарського суду Київської області від 26.08.2011 р. у справі № 12/100-11 встановлено наступне.
04 червня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" та українсько-німецьким товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос" було укладено договір фінансового лізингу № L2563-06/08, згідно з умовами якого ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" зобов'язувався придбати у власність та передати на умовах фінансового лізингу комбайн Acros 530, а УН ТОВ "Агрос" зобов'язувався майно прийняти, вчасно та в повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі, передбачені договором.
11 червня 2011 року ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" передав УН ТОВ "Агрос" відповідне майно, що підтверджується актом приймання-передачі предмета лізингу, долученим до матеріалів справи.
27 травня 2009 року, після підписання сторонами наведеного договору фінансового лізингу № LC2563-06/08, згідно з умовами якого ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" зобов'язувався придбати у власність та передати на умовах фінансового лізингу комбайн Acros 530, а УН ТОВ "Агрос" зобов'язувався прийняти майно, вчасно та в повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі, передбачені договором, договір № L2563-06/08 втратив чинність.
26 березня 2010 року, у зв'язку з тим, що УН ТОВ "Агрос" не сплачував лізингові платежі, предмет лізингу був вилучений, що підтверджується актом вилучення предмета лізингу, долученим до матеріалів справи, а ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" звернулось до суду з позовом про стягнення з УН ТОВ "Агрос" заборгованості у розмірі 897 157,57 грн.
27 липня 2011 року представник ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" направив на адресу суду уточнення позовних вимог, просив суд стягнути з УН ТОВ "Агрос" відшкодування частини вартості предмету лізингу (суму непогашеної вартості) у розмірі 341 638,83 грн., відшкодування частини вартості предмету лізингу (суму курсової різниці) у розмірі 320 776,80 грн., комісію лізингодавця з ПДВ (2% за дострокове розірвання договору фінансового лізингу) у розмірі 15 897,98 грн., заборгованість по сплаті поточних лізингових платежів у розмірі 158 071,61 грн., 32 092,40 грн. пені, 4 444,54 грн. витрат на страхування предмету лізингу; суму на відшкодування витрат лізингодавця у розмірі 4 464,84 грн., комісію лізингодавця з ПДВ (відсотки за користування) у сумі 11 396,02 грн.
Вищенаведене спростовує заперечення відповідача у цій справі про відсутність у боржника заборгованості перед кредиторами станом на дату укладення оспорюваних правочинів, так як такі правочини було вчинене не просто під час існування заборгованості перед ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль", а під час судового спору про стягнення цієї заборгованості. Дані обставини є доказом зловживання сторонами оспорюваних правочинів - боржника та відповідача (заінтересованої стосовно боржника особи) своїми правами, спрямовані на виведення активів боржника з метою недопущення звернення на них стягнення зі сторони кредиторів, зокрема ТОВ "Райффайзен Лізинг Аваль" та УПФ України у Білоцерківському районі Київської області задля погашення боргів перед ними.
Окрім наведеного, суд також встановив, що рішенням господарського суду Київської області від 10.06.2011 р. у справі №20/053-11, у зв'язку з неналежним виконанням боржником обов'язків, покладених на останнього умовами договору поруки № VL881/Р2 від 15.05.2008 р., стягнуто солідарно з УН ТОВ “Агрос» та ТОВ “Агрос-Торг АТД» на користь ПАТ КБ “Приватбанк» - 915 000,00 грн. заборгованості за кредитом, 941 975,28 грн. відсотків за користування кредитом, 481 381,62 грн. пені, 1 133,40 грн. комісії, 117 974,52 грн. штрафу, а також 24 574,65 грн. витрат по сплаті державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Таким чином, матеріалами справи підтверджується наявність значної заборгованості перед кредиторами станом на дату укладення оспорюваних правочинів.
Окрім наведеного, з аналізу наданих доказів, суд дійшов до висновку, що боржник здійснив відчуження об'єктів нерухомого майна за наведеними правочинами за цінами, суттєво нижчими від ринкових.
Так, згідно з п. 2.2 договору від 13.08.2011 р., зареєстрованого в реєстрі за № 2741, продаж нежитлових приміщень вчинено за 76 424,00 грн. (сімдесят шість тисяч чотириста двадцять чотири гривні 00 копійок) включно з ПДВ.
Як встановлено п. 1.4. вказаного договору, відчужуване майно оглянуто покупцем. Недоліки або дефекти, що перешкоджали б його використанню за цільовим призначенням на момент огляду виявлені не були. Претензій до продавця щодо якісних характеристик відчужуваного майна покупець не має і приймає його у технічному стані, придатному для використання за цільовим призначенням.
Водночас, відповідно до звіту з незалежної оцінки нерухомого майна НМ 05/10-4 від 31.05.2023 р., ринкова вартість нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: Київська область, Білоцерківський район, с. Чупира, вул. Радянська (чинна назва - вул. Миру), 32 (що були предметом продажу за оскаржуваним договором), та включають в себе: вагову літ. А заг. пл. 12,4 кв.м., зерносховище літ. В заг. пл. 1236,7 кв.м., склад зерновий літ. Д заг. пл. 695 кв.м., зерносклад літ. Ж заг. пл. 720,7 кв.м., зерносховище літ. Е заг. пл. 562,6 кв.м., олійню-млин літ. И заг.пл. 146,2 кв.м., вагову літ. Б, сушарку літ. Г, ЗАВ літ. З, площадку 1, станом на 13.08.2011 р. (дата укладення оспорюваного договору), складала 4 445 618 грн. (чотири мільйона чотириста сорок п'ять тисяч шістсот вісімнадцять гривень 00 коп.).
Згідно з п. 2.2 договору від 13.08.2011 р., зареєстрованого в реєстрі за № 2753, продаж вчинено за 106 086,00 грн. (сто шість тисяч вісімдесят шість гривень 00 копійок) включно з ПДВ.
Як встановлено п. 1.4. вказаного договору, відчужуване майно оглянуто покупцем. Недоліки або дефекти, що перешкоджали б його використанню за цільовим призначенням на момент огляду виявлені не були. Претензій до продавця щодо якісних характеристик відчужуваного майна Покупець не має і приймає його у технічному стані, придатному для використання за цільовим призначенням.
Відповідно до звіту з незалежної оцінки нерухомого майна НМ 05/10 від 31.05.2023 р., ринкова вартість нежитлових будівель, що знаходяться за адресою: Київська область, Білоцерківський район, с. Чупира, вул. Першотравнева, 2 (що були предметом продажу за оскаржуваним договором) та включають в себе: цегляний гараж літ. И заг.пл. 1263,0 кв.м., цегляну диспетчерську літ. Ж заг.пл. 58,0 кв.м., цегляну майстерню літ. З заг.пл. 455,6 кв.м., цегляну пилораму літ. Е заг.пл. 238,7 кв.м., станом на 13.08.2011 р. (дата укладення оспорюваного договору), складала 2 173 134 грн. (два мільйона сто сімдесят три тисячі сто тридцять чотири гривні 00 коп.).
З аналізу наведеного вбачається, що за оспорюваними правочинами було здійснено продаж нерухомого майна за значно заниженими цінами від ринкових.
Щодо рецензії на звіт незалежної оцінки майна НМ 05/10-2 та рецензії на звіт незалежної оцінки майна НМ 05/10-4, слід зазначити наступне:
Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Бєляєв О.А. надав суду клопотання про приєднання доказів, до якого додав, зокрема: копію рецензії на звіт незалежної оцінки майна НМ 05/10-2; копію рецензії на звіт незалежної оцінки майна НМ 05/10-4.
Однак, зазначені рецензії не спростували тієї обставини, що боржник здійснив відчуження об'єктів нерухомого майна за цінами, суттєво нижчими від ринкових, тобто рецензії не встановили ту обставину, що ціна продажу спірних об'єктів за наведеними оспорюваними договорами відповідала ринковій. Натомість, рецензент щодо кожного звіту зазначив, що «…звіт не повною мірою відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна і має значні недоліки, що вплинули на достовірність оцінки, але може використовуватися з метою, визначеною у звіті, після виправлення зазначених недоліків…».
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно він не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Зміст цієї статті свідчить, що нею на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Застосував судову практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей"…. Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачами більш вірогідними від наданих позивачами доказів не спростовано обставин, на які посилаються останні в обґрунтування заявлених ними позовних вимог, а саме, що оспорювані правочини було укладено боржником із заінтересованою особою, за наявності значної заборгованості перед кредиторами і такі правочини передбачають продаж майна за заниженою вартістю.
За таких обставин, за результатами повного та всебічного дослідження матеріалів справи, аналізу наданих доказів, судом встановлено, що позивачами більш вірогідними доказами підтверджено, що оспорювані договори купівлі-продажу нежитлових приміщень від 13.08.2011 р., посвідчені приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А., зареєстровані в реєстрі за №№ 2741, 2753 відповідають критеріям фраудаторності правочинів, оскільки, як вже було зазначено, боржником, за наявності невиконаних, прострочених грошових зобов'язань перед кредиторами, на підставі оспорюваних правочинів було здійснено продаж на користь заінтересованої особи - відповідача-1 нерухомого майна боржника за заниженою вартістю, отже метою оскаржуваних правочинів є виведення активів боржника задля уникнення погашення наявної на час укладення оспорюваних правочинів заборгованості, тобто на шкоду кредиторам, а відтак, такі правочини порушують публічний порядок, отже, їх зміст суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
З огляду на наведене, оскільки зазначені правочини направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, відповідно, призвели до зменшення майнових активів боржника та його неплатоспроможності, у зв'язку з чим є такими, що спрямовані на завдання шкоди кредиторам, такі правочини є неправомірними та недобросовісними, оскільки є результатом дій осіб, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншим особам - кредиторам боржника, що є підставою для визнання їх недійсними з підстав визначених положеннями статті 215 ЦК України, у зв'язку з недотриманням у момент вчинення правочинів положень частини першої статті 203 ЦК України, так як оскаржувані правочини суперечать положенням п. 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 13 ЦК України.
Поряд з наведеним, відповідачем-1, як вже зазначалось, було заявлено про застосування строку позовної давності до заявлених позивачами вимог.
Відповідач-1 заявляє, що, на його переконання, днем початку перебігу позовної давності для звернення з даним позовом до суду слід вважати день укладення оспорюваних правочинів, а саме: 13.08.2011 р., отже, у даному випадку, строк позовної давності є таким, що сплив до подання позивачами позову.
У запереченнях на зазначену заяву, позивач-1 вказує на те, що він дізнався про укладення наведених оспорюваних правочинів лише 28.04.2023 р. під час засідання зборів комітету кредиторів боржника (протокол № 6 від 28.04.2023 р.) з наданого ліквідатором банкрута поточного звіту про хід ліквідаційної процедури УН ТОВ "Агрос", що містив інформацію про вчинення боржником наведених правочинів з метою відчуження його активів. Таким чином, позивач-1 стверджує, що ним не було пропущено строку позовної давності щодо звернення з даним позовом, так як він не є стороною оскаржуваних правочинів і не міг знати про їх укладення до засідання комітету кредиторів боржника, що мало місце 28.04.2023 р.
Позивач-2, в свою чергу, подав заяву про визнання поважними причини пропуску строку позовної давності. В обґрунтування даної заяви позивач вказує на те, що на неодноразові звернення розпорядника майна та ліквідатора у справі № Б3/161-12 відносно надання бухгалтерської та статистичної звітності товариства відредаговано не було. Дані обставини, на переконання позивача, є такими, що роблять неможливим вчасне пред'явлення даного позову та свідчать про об'єктивність перешкоди для ліквідатора звернутись за захистом порушеного права в межах позовної давності.
Для спірних відносин застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (статті 256, 257 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Проаналізувавши наведене та надані позивачем-1 докази, суд встановив, що позивачем-1, так як останній не є стороною оспорюваних правочинів, доказів того, що він міг дізнатись про порушене право раніше засідання комітету кредиторів УН ТОВ "Агрос", що відбулось 28.04.2023 р. на якому ліквідатором було надано відповідну інформацію про наявність укладених боржником правочинів спрямованих на відчуження його активів, матеріали справи не містять, подано даний позов в межах строку позовної давності.
Що стосується звернення позивача-2 з даним позовом, суд зазначає таке:
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) аспекти. Порівняльний аналіз понять "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 26.09.2019 р. у справі N 924/1114/18 та у постанові від 03.04.2018 р. у справі N 910/31767/15 з посиланням на позицію Верховного Суду України в постанові від 16.11.2016 р. у справі N 487/10132/14-ц (провадження N 6-2469цс16).
Згідно з положеннями частини першої статті 261 ЦК України у визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об'єктивно могла дізнатися про порушення цього права або про особу, яка його порушила.
Обов'язок позивача довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Суд зазначає, що у разі пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення арбітражного керуючого (ліквідатора) до суду із заявою про захист інтересів боржника.
Тому при визначенні початку перебігу позовної давності у спорі за вимогами боржника/ арбітражного керуючого не допускається врахування як обставин (дати) порушення провадження у справі про банкрутство та дати призначення (заміни кандидатури) арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), оскільки ні Закон про банкрутство (положення якого втратили чинність), ні чинний Кодекс України з процедур банкрутства не встановлюють спеціальних норм про позовну давність (у тому числі щодо звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними правочинів, укладених боржником). Отже, до цих правовідносин застосовуються загальні норми позовної давності. Суд звертається до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 13.01.2016 р. у справі N 922/5094/14, а також у п. 34 постанови Верховного Суду від 02.12.2021 р. у справі N 922/1362/17, на яку посилається скаржник в касаційній скарзі.
Тож при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, дізналася або могла довідатися особа, що є носієм права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження із захисту цього права. У справах про банкрутство цією особою є арбітражний керуючий, на якого за законом на підставі рішення суду покладаються обов'язки та надаються повноваження розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора.
У даному випадку, з урахуванням вказаного, при дослідженні питання пропуску позовної давності у спорі слід з'ясовувати, коли про порушення прав довідалися або могли довідатися боржник в особі уповноваженого органу.
При вирішенні судами спорів, стороною в яких є боржник, що розглядаються у справах про банкрутство, є недопустимим відхід від встановленого ЦК України порядку перебігу позовної давності зі зміною наведеного порядку визначення початку перебігу позовної давності з урахуванням виду позовних вимог у спірних правовідносинах.
Слід також звернути увагу на те, для юридичної особи, як сторони правочину (договору тощо) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину, оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права за цим правочином. Суд звертається до правових позицій Верховного Суду, викладених у постанові від 14.03.2018 у справі N 464/5089/15, у пункті 6.25 постанови від 04.04.2019 у справі N 910/15456/17, в постановах від 28.05.2019 у справі N 5015/118/11 та від 22.10.2019 у справі N 910/15453/17, постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 17.03.2020 у справі N 10/5026/995/2012
З урахуванням всього вищенаведеного, суд встановив, що в даному випадку початок перебігу строку позовної давності для позивача-2, так як він є стороною оспорюваних правочинів, відліковується з моменту укладення таких правочинів - 13.08.2011 р.
Таким чином, враховуючи, що з позовом про визнання договорів недійсними позивачі звернулися 14.06.2023 р., строк позовної давності про застосування якого заявлено відповідачем-1 для позивача-2 сплив.
Поряд з наведеним, судом враховано, що відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними.
При вирішенні питання про захист порушеного права у разі пропуску позовної давності суд: а) у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які обґрунтовують поважність причин пропущення позовної давності; б) вирішує зазначене питання у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини; в) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі усіх обставини справи в їх сукупності, керуючись законом (аналогічної позиції дотримується Касаційний господарський суду у складі Верховного Суду у постановах від 11.08.2020 р. в справі № 910/13193/19, від 17.06.2021 р. у справі № 17-14-01/1494 (925/460/20)).
Суд звертає увагу, що до висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі (аналогічні висновки викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 р. у справі № 922/1467/19).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Водночас, ЄСПЛ у свої рішеннях неодноразово звертав увагу, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
Гнучкість механізму застосування позовної давності означає можливість для суду врахувати різноманітні особливості конкретної справи при визначенні початку, перебігу та закінчення позовної давності (див. постанову судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 р. у справі № 916/4644/15).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Дюлоранс проти Франції", "Донадзе проти Грузії").
У пункті 10.20 постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 11.02.2020 р. у справі № 10/5026/995/2012 сформовано висновок, що вирішуючи питання про поважність причин пропущення позовної давності при зверненні за захистом порушеного права у спорі, стороною якого є боржник, що вирішується у справі про банкрутство, суди мають виходити з їх об'єктивного, а не суб'єктивного характеру, тобто з обставин, які підтверджують ці причини та вказують на існування об'єктивної перешкоди для боржника своєчасно звернутися за захистом порушеного права. Тому, вирішуючи питання щодо поважності причин пропущення позовної давності у спірних правовідносинах, суд, з огляду на положення статті 13 ЦК України ("Межі здійснення цивільних прав"), має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідачів протягом всього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов'язки тощо.
За правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25.01.2021 р. у справі №758/10761/13-ц, застосування норм про позовну давність підпорядковується загальним засадам матеріального цивільного права, які мають фундаментальний характер і є нормами прямої дії, включаючи й загальні положення щодо справедливості, добросовісності та розумності як загального стандарту поведінки учасників цивільних правовідносин.
Таким чином, з урахуванням встановлених судом обставин справи, заявлення відповідачем-1 (яка є стороною оспорюваних договорів, що направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника та відповідно призвели до зменшення майнових активів останнього та його подальшої неплатоспроможності, отже є такими, що спрямовані на завдання шкоди кредиторам, а відтак є неправомірними та недобросовісними) про сплив позовної давності у цій справі, не узгоджується з принципами справедливості, добросовісності та розумності.
Подібного правового висновку дотримується Верховний Суд в постанові від 14.05.2024 р. № 910/2128/20 (910/16719/21).
Суд також звертається до правових висновків Верховного Суду, викладених у пункті 94.6 постанови від 11.11.2021 р. у справі № 910/8482/18 (910/4866/21) з аналогічних правовідносин: "У розглядуваному аспекті зазначене, зокрема, істотно послаблює позиції відповідачів, які є причетними до фраудаторного правочину і захищаються від позову про визнання такого правочину недійсним та похідних позовів посиланням на пропуск позовної давності позивачем, адже за змістом частини третьої статті 16 Цивільного кодексу України у разі встановлення зловживання правом суд може відмовити особі у захисті. Положення стосується не тільки позивача, який просить про застосування певних способів захисту, а й відповідача, який захищається від позову шляхом висування тих чи інших заперечень (у тому числі заявляючи про пропуск позивачем позовної давності)".
З огляду на встановлені у цій справі обставини, врахувавши, що про застосування строку позовної давності заявлено відповідачем-1, яка є стороною оскаржених фраудаторних правочинів, також врахувавши те, що ліквідатору УН ТОВ “Агрос» на відповідні його звернення не було передано документів боржника, що унеможливило здійснення їх своєчасного аналізу та звернення з відповідним позовом у межах строків позовної давності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування позовної давності, про яку заявлено відповідачем, у зв'язку з наявністю поважних причин її пропуску.
Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 р. та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 р. зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи сторін, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на правильне вирішення даного спору.
Приписами статей 73, 74 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За результатами повного та всебічного дослідження поданих доказів, які мають значення для правильного вирішення даного спору і стосуються предмету доказування, суд дійшов висновку, що наведений позов є обґрунтованим і підлягає задоволенню повністю.
Крім того, судом враховано, що стороною оспорюваних правочинів є відповідач-1, відповідача-2, як вбачається з матеріалів справи, було залучено до участі у цій справі як особу, за якою станом на дату розгляду справи зареєстровано право власності на майно, що було предметом продажу за оспорюваними правочинами, а відтак, так як даний позов не містить позовних вимог, заявлених саме до відповідача-2, які б підлягали задоволенню, витрати зі сплати судового збору, у відповідності до вимог ст. 129 ГПК України, у даному випадку покладаються судом на відповідача-1.
Керуючись ст. 129, 237-238, 240 ГПК України, суд
вирішив:
1. Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А. 13 серпня 2011 року під реєстровим номером 2741, укладений між Українсько-німецьким товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос" та ОСОБА_1 .
3. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К.А. 13 серпня 2011 року під реєстровим номером 2753, укладений між Українсько-німецьким товариством з обмеженою відповідальністю "Агрос" та ОСОБА_1 .
4. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) 5 368 (п'ять тисяч триста шістдесят вісім) гривень 00 копійок витрат по сплаті судового збору.
5. Видати наказ.
Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата підписання повного тексту рішення 25.12.2025 р.
Суддя А.В. Лопатін